Адмін право(екзамен)

21. Поняття та структура адміністративного процесу.

Поняття «адміністративний процес» у адміністративно-правовій науці прийнято розглядати в широкому й вузькому розумінні. В широкому розумінні адміністративний процес — це встановлений законом порядок розгляду й вирішення індивідуально-конкретних справ, що виникають у сфері державного управління, судами (загальної юрисдикції чи спеціально створеними) або спеціально уповноваженими на те органами (посадовими особами). У вузькому розумінні адміністративний процес розглядають як провадження в справах про адміністративні правопорушення й застосування до правопорушників адміністративних стягнень. Іноді поняття адміністративного процесу у вузькому розумінні тлумачать не тільки як розгляд справ про адміністративні правопорушення й застосування адміністративних стягнень до винних, а і як розгляд справ із застосуванням заходів адміністративного примусу.

Адміністративний процес є видом юридичного процесу й має всі притаманні останньому ознаки.

Насамперед, адміністративний процес здійснюють тільки уповноважені на те суб'єкти.
наявністю чіткої системи дій по проведенню операцій з приписами норм права. Очевидно, що без дій по вибору та аналізу приписів правових норм, без з'ясування їх змісту неможливе розв'язання завдань процесу та досягнення його мети.
закріплення у відповідних процесуальних документах юридичних фактів;
нарешті, найважливішою обставиною, що характеризує адміністративний процес, слід визнати те, що адміністративно-процесуальна діяльність завжди ґрунтується на праві, пов'язана з реалізацією матеріальних норм адміністративного права, а в деяких випадках — і норм інших галузей права, наприклад, під час реалізації окремих норм такої порівняно молодої галузі права, як підприємницьке право стосовно державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності.

Особливі відмінності:

Адміністративний процес здебільшого пов'язаний із виконавчо-розпорядчою діяльністю, тоді як кримінальний і цивільний процеси регламентують діяльність щодо відправлення правосуддя в кримінальних та цивільних справах.

Будучи врегульованою адміністративно-процесуальними нормами часткою управлінської діяльності, адміністративний процес має притаманні тільки йому зміст, динамічність і взаємозв'язок з нормами адміністративного матеріального права, а також з нормами інших матеріальних галузей права (фінансового, земельного, екологічного тощо).

Специфічними є мета й завдання адміністративного процесу.

Найважливішою метою адміністративного процесу є належне, таке, що ґрунтується на суворому додержанні законів, регулювання діяльності всіх суб'єктів процесу на всіх його стадіях і етапах.

Поряд із реалізацією правозастосовних функцій адміністративний процес значною мірою пов'язаний із правотворчою діяльністю компетентних державних органів, регулює порядок прийняття відповідних підзаконних актів.

Специфіку адміністративного процесу відбиває і його структура, яка включає струнку систему процесуальних дій, що мають як юрисдикційний, так і неюрисдикційний характер.

Субєкти;
Принципи;
Провадження.

Суб'єктами адміністративного процесу виступають державні органи (посадові особи), органи місцевого самоврядування та їх посадові особи, адміністрація державних підприємств, установ і організацій, об'єднання громадян, їх органи й посадові особи, власники, їх представники та уповноважені, громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадянства.

Особливе місце серед суб'єктів адміністративного процесу посідають суди (судді) та органи прокуратури.

Поняття «суб'єкт процесу» ширше відносно поняття «учасник процесу».

Учасники процесу — це громадяни, інші особи, колективи громадян і організацій у особі їх представників, які наділено правами й несуть певні обов'язки, що дозволяють їм брати участь у розгляді адміністративної справи з метою захисту своїх прав і законних інтересів або прав і законних інтересів осіб, яких вони представляють, а також сприяти здійсненню адміністративного процесу.

Поняття суб'єктів процесу включає до себе учасників процесу, а також осіб та органи, які діють з метою ведення процесу й здатні на державно-владних засадах приймати рішення у справі останніх.

З'ясуванню сутності адміністративного процесу значною мірою сприяє аналіз його принципів, вихідних, засадничих ідей, згідно з якими здійснюють адміністративно-процесуальну діяльність.

Принцип законності .

Принцип правової рівності

Принцип охорони інтересів особи та держави.

Принцип офіційності адміністративного процесу

Таким чином, адміністративний процес становить собою врегульовану нормами адміністративно-процесуального права діяльність органів виконавчої влади, їх посадових осіб, інших уповноважених на те суб'єктів, спрямовану на реалізацію норм адміністративного матеріального права, а також матеріально-правових норм інших галузей права в ході розгляду індивідуально-конкретних справ.

Структура процессу за провадженнями.

За функціональною ознакою в структурі адміністративного процесу можуть бути виділені: а) провадження, що носять установчий характер (провадження по утворенню державних органів, суб'єктів підприємницької діяльності); б) провадження, що мають правотворчий характер (провадження по відпрацюванню та прийняттю нормативних актів); в) правоохоронніпровадження (провадження в справах про адміністративні правопорушення, провадження по скаргах громадян); г) право наділяючи провадження (провадження по реалізації контрольно-наглядових повноважень).

Виділяють звичайне та прискорене провадження.

У загальному вигляді під час класифікації за індивідуально-конкретними справами систему адміністративних проваджень, що складають структуру адміністративного процесу, може бутиподано таким чином: 1) провадження по відпрацюванню та прийняттю нормативних актів; 2) провадження по прийняттю індивідуальних актів управління; 3) провадження по оскарженнюрішень, дій або бездіяльності органів і посадових осіб, що порушують права громадян; 4) провадження по зверненнях громадян; 5) провадження по застосуванню адміністративно-попереджувальних заходів і заходів адміністративного припинення; 6) провадження в справах про адміністративні правопорушення; 7) дисциплінарне провадження; 8) провадження пореалізації контрольно-наглядових повноважень; 9) реєстраційно-дозвільне провадження; 10) провадження по приватизації державного майна; 11) діловодство; 12) установче провадження.

На відміну від інших видів юридичного процесу (цивільного та кримінального), адміністративний процес не може бути зведений лише до право застосовних функцій. Ця обставина обумовлює наявність у його структурі таких проваджень, як провадження по відпрацюванню та прийняттю нормативних актів і провадження по прийняттю індивідуальних актів управління. По суті зазначені провадження регламентують порядок підготовки й прийняття підзаконних нормативно-правових актів різного рівня.

Іншою важливою гарантією законності прийнятих рішень є можливість оскарження рішень, дій або бездіяльності органів і посадових осіб, що порушують права громадян. Тому в структуру адміністративного процесу входить провадження по оскарженню таких рішень, дій або бездіяльності, які містять детальну регламентацію адміністративного й судового порядку розгляду та вирішення скарг громадян.

Такий вид адміністративного провадження, як реєстраційно-дозвільне провадження,спрямований на впорядкування відносин, пов'язаних із об'єктами, обіг яких має певні обмеження й на використання яких потрібний спеціальний дозвіл, що видають компетентні органи.

Важливими органічними елементами, що властиві структурі кожного з адміністративних проваджень і відповідно адміністративному процесу в цілому, є процесуальні стадії, етапи, окремі процесуальні дії.

Процесуальна стадія — це відносно уособлена, відділена часом і логічно пов'язана сукупність процесуальних дій, спрямованих на досягнення певної мети та розв'язання відповідних завдань конкретного адміністративного провадження, що характеризується колом суб'єктів і закріплюється в процесуальних актах.

Виділяють такі стадії адміністративно-процесуальної діяльності.

Стадія аналізу ситуації, в ході якої збирають та фіксують інформацію про фактичний стан справ, реальні факти, оцінюють перспективу подальшого руху справи, приймають рішення про необхідність такого руху. Фактично ця стадія становить собою порушення адміністративної справи.

Стадія прийняття рішення у справі, в ході якої дають юридичну оцінку зібраної інформації, повно та всебічно досліджують матеріали справи з метою встановлення об'єктивної істини, приймають конкретне рішення.

Стадія оскарження або опротестування рішення у справі, що носить факультативний характер.

Стадія виконання прийнятого рішення, в ході якої логічно завершується діяльність у адміністративній справі. Важливість цієї стадії обумовлено тим, що без неї все провадження у справі фактично втрачає сенс, набуваючи чисто формального характеру.

Адміністративно процесуальні дії становлять основу конструкції всієї системи адміністративного процесу.

22. Відвід (самовідвід)судді та інших учасників адміністративного провадження.

Стаття 30. Заява про відвід (самовідвід)

За наявності підстав, зазначених у статтях 27—29(підстави див. нижче) цього Кодексу, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач зобов'язані заявити самовідвід. За цими ж підставами їм може бути заявлено відвід особами, які беруть участь у справі. Відвід (самовідвід) повинен бути вмотивований і заявлений до початку судового розгляду. Заявляти відвід (самовідвід) після цього можна лише в разі, якщо про підставу відводу (самовідводу) стало відомо після початку судового розгляду.

У ст. 127 КАС України міститься положення про те, що головуючий зобов'язаний роз'яснити учасникам процесу їх право заявляти відводи. Він повинен це зробити після оголошення складу суду і прізвищ осіб, які беруть участь у справі.

Самовідвід є обов'язком зазначених осіб, оскільки вони можуть знати про наявність підстав, які невідомі для інших учасників судового процесу і сторін.

Якщо суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач не заявили про самовідвід, ч. 2 коментованої статті передбачене право їх відводу за тими ж обставинами, яке належить особам, що беруть участь у справі.

Відвід може бути як усним, так і письмовим. Але в будь-якому випадку він повинен бути вмотивований і заявлений до початку судового розгляду. Нічим не підтверджена вимога відводу зазначених учасників судового адміністративного процесу не може бути задоволена. Особа, яка порушує клопотання про відвід, має надати докази неможливості участі відповідного учасника адміністративного судового процесу.

Зміст усного відводу має бути занесений до протоколу судового засідання (журналу судового засідання при фіксуванні судового процесу технічними засобами (паралельно зафіксований у запису судового засідання, здійсненого за допомогою технічного засобу), письмовий відвід залучається до матеріалів справи.

У випадку, якщо підстави для відводу (самовідводу) судді, секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача стали відомі суду після початку судового розгляду, суд зобов'язаний повідомити про них у судовому засіданні для вирішення питання про відвід (самовідвід) зазначених осіб.

У разі, коли суд з'ясує, що відвід (самовідвід) невчасно заявлений навмисно, він може кваліфікувати це як свідоме навмисне затягування адміністративного судового процесу і зловживання особою своїми процесуальними правами. Але навіть встановивши несумлінність особи, яка навмисно порушила передбачений порядок завалення відводу, суд повинен задовольнити таку заяву, якщо вона свідчить про обставини, що викликають сумніви щодо об'єктивності розгляду адміністративної справи даним складом суду або за участю зазначених у КАС України інших учасників процесу.

Стаття 27. Підстави для відводу (самовідводу) судді

1. Суддя не може брати участі в розгляді адміністративної справи і відводиться:

1) якщо він брав участь у розгляді цієї справи або пов'язаної з нею справи як представник, секретар судового засідання, свідок, експерт, спеціаліст, перекладач;

2) якщо він прямо чи опосередковано заінтересований в результаті розгляду справи;

3) якщо він є членом сім'ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім'ї або близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі;

4) за наявності інших обставин, які викликають сумнів у неупередженості судді;

5) у разі порушення порядку визначення судді для розгляду справи;

2. Суддя відводиться також за наявності обставин, встановлених статтею 28 цього Кодексу(розглядав цю справу в суді попередньої інстанції).

3. До складу суду не можуть входити особи, які є членами сім'ї, родичами між собою чи родичами подружжя.

Стаття 28. Недопустимість повторної участі судді в розгляді адміністративної справи

1. Суддя, який брав участь у вирішенні адміністративної справи в суді першої інстанції, не може брати участі у вирішенні цієї ж справи в судах апеляційної і касаційної інстанцій, у перегляді справи Верховним Судом України, а також у новому її розгляді у першій інстанції після скасування попередньої постанови або ухвали про закриття провадження в адміністративній справі.

2. Суддя, який брав участь у вирішенні адміністративної справи в суді апеляційної інстанції, не може брати участі у вирішенні цієї ж справи в судах першої і касаційної інстанцій, у перегляді справи Верховним Судом України, а також у новому її розгляді після скасування постанови або ухвали суду апеляційної інстанції.

3. Суддя, який брав участь у вирішенні адміністративної справи в суді касаційної інстанції, не може брати участі у вирішенні цієї ж справи в судах першої і апеляційної інстанцій, у перегляді справи Верховним Судом України, а також у новому її розгляді після скасування постанови або ухвали суду касаційної інстанції.

4. Суддя, який брав участь у вирішенні адміністративної справи Верховним Судом України, не може брати участі у вирішенні цієї самої справи в судах першої, апеляційної і касаційної інстанцій.

Стаття 29. Підстави для відводу (самовідводу) секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача

1. Секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач не можуть брати участі в адміністративному процесі та відводяться за підставами, встановленими у частині першій статті 27 цього Кодексу.

2. Експерт або спеціаліст, крім того, не може брати участі в адміністративному процесі, якщо:

1) він перебував або перебуває в службовій або в іншій залежності від осіб, які беруть участь у справі;

2) проводив ревізію, перевірку тощо, матеріали яких використовуються при розгляді даної справи;

3) з'ясування обставин, які мають значення для справи, виходить за межі сфери його спеціальних знань.

3. Участь секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача в судовому засіданні при попередньому розгляді даної справи відповідно як секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача не є підставою для їхнього відводу (самовідводу).

Стаття 31. Порядок вирішення питання про відвід (самовідвід)

У разі заявлення відводу (самовідводу) суд повинен вислухати особу, якій заявлено відвід, якщо вона бажає дати пояснення, а також думку осіб, які беруть участь у справі.
Питання про відвід вирішується в нарадчій кімнаті ухвалою суду, що розглядає справу. Заява про відвід кільком суддям або всьому складу суду вирішується простою більшістю голосів.
Ухвала за наслідками розгляду питання про відвід (самовідвід) окремо не оскаржується. Заперечення проти неї може бути включене до апеляційної чи касаційної скарги на постанову чи ухвалу суду, прийняту за наслідками розгляду справи.

Висловити свою думку з цього приводу мають право особи, які беруть участь у справі. Суд повинен вислухати особу, якій заявлено відвід і яка бажає висловитися з цього приводу, а також думку осіб, які беруть участь у справі.

Без обговорення здійснюється відвід за такими підставами - цими підставами є участь судді у розгляді цієї справи або пов'язаної з нею справи 1) у якості представника, секретаря судового засідання, свідка, експерта, спеціаліста, перекладача; родинні відносини суддів між собою або із стороною чи іншими особами, які беруть участь у справі; 2) якщо суддя брав участь у розгляді цих же справ в попередніх інстанціях. Необґрунтовані заяви суд відхиляє.

Заява про відвід кільком суддям вирішується у колегіальному порядку. Підрахунок голосів при заявленні відводу кільком суддям або всьому складу суду вирішується простою більшістю голосів. У випадку відводу судді, який розглядає адміністративну справу одноособове, питання про його відвід вирішується ним в нарадчій кімнаті та оформлюється ухвалою.

3. Ухвала, яка приймається за наслідками розгляду питання про відвід (самовідвід) окремо не оскаржується. Заперечення проти неї може бути включене до апеляційної чи касаційної скарги на постанову чи ухвалу суду, прийняту за наслідками розгляду справи.

Стаття 32. Наслідки відводу (самовідводу) судді

У разі задоволення відводу (самовідводу) судді, який розглядає справу одноособово, адміністративна справа розглядається в тому самому адміністративному суді іншим суддею.
У разі задоволення^відводу (самовідводу) комусь із суддів або всьому складу суду, якщо справа розглядається колегією суддів, адміністративна справа розглядається в тому самому адміністративному суді тим самим кількісним складом колегії суддів без участі відведеного судді або іншим складом суддів.

3. Якщо після задоволення відводів (самовідводів), неможливо утворити новий склад суду, суд вирішує питання про передачу справи до іншого адміністративного суду.

У зв'язку з відводом судді адміністративна справа має бути відкладена на строк, протягом якого новий суддя матиме можливість ознайомитися з матеріалами справи.

23. Судові виклики і повідомлення.

Дане питання регламентоване Главою 3 КАСУ «судові виклики і повідомлення».

Стаття 33. Повістки

1. Судові виклики і повідомлення здійснюються повістками про виклик і повістками-повідомленнями.

2. Повістки про виклик у суд надсилаються особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам, а повістки-повідомлення - особам, які беруть участь у справі, з приводу вчинення процесуальних дій, у яких участь цих осіб не є обов'язковою.

Повістки надсилаються рекомендованою кореспонденцією (листом, телеграмою), кур'єром із зворотною розпискою за адресами, вказаними цими особами, або шляхом надсилання тексту повістки факсимільним повідомленням (факсом, телефаксом), електронною поштою, телефонограмою, опублікування у друкованому засобі масової інформації.

4. У разі ненадання особами, які беруть участь у справі, інформації щодо їх поштової адреси судовий виклик або судове повідомлення надсилаються:

юридичним особам та фізичним особам - підприємцям - за адресою місцезнаходження (місця проживання), що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців;

фізичним особам, які не мають статусу підприємців, - за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку.

У разі відсутності осіб, які беруть участь у справі, за такою адресою вважається, що судовий виклик або судове повідомлення вручене їм належним чином.

5. Якщо фізична особа, яка бере участь у справі, діє через представника і суд не вважає її особисту участь обов'язковою, він може направити повістку лише представникові.

Повістка - це письмовий документ, який зазвичай суд використовує як засіб для здійснення судового виклику чи повідомлення. Повістки є традиційною формою судового виклику, повідомлення. Інші допустимі засоби здійснення судових викликів та повідомлень визначені статтями 38 - 39 КАСУ.

Повістка про виклик

4. Відповідно до частини другої коментованої статті повістки про виклик надсилаються:

1) особам, які беруть участь у справі (сторонам, третій особі, їх представникам), з метою інформування про дату, час і місце попереднього судового засідання, а також судового засідання щодо здійснення судового (апеляційного, касаційного) розгляду;

2) свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам - про будь-яке судове засідання, у якому необхідна участь таких осіб.

Повістка-повідомлення

Відповідно до частини другої коментованої статті повістки-повідомлення надсилаються особам, які беруть участь у справі, з метою інформування про дату, час та місце судового засідання щодо вчинення процесуальних дій, у яких участь цих осіб не є обов'язковою. Зокрема, повістку-повідомлення може бути надіслано особі, яка бере участь у справі, якщо вона заявила клопотання про судовий розгляд справи за її відсутності і суд не визнав її участь обов'язковою.

Також, згідно з КАСУ, повістка-повідомлення надсилається для інформування щодо таких судових засідань:

1) для розгляду питання про передачу адміністративної справи з одного адміністративного суду до іншого (стаття 23);

2) для розгляду питання щодо забезпечення доказів та для виконання ухвали про забезпечення доказів (стаття 75);

3) для розгляду питання щодо поновлення чи продовження пропущеного процесуального строку (стаття 102);

4) для виконання судового доручення (стаття 115);

5) для розгляду питання щодо забезпечення адміністративного позову (стаття 118);

6) для вчинення огляду доказів на місці (стаття 147) та інш.

Обов'язок щодо надсилання повісток покладено на секретаря судового засідання, він повинен обрати той спосіб надіслання повістки, що забезпечить присутність відповідних учасників адміністративного процесу в судовому засіданні.

Стаття 34. Зміст повістки

1. У повістці про виклик зазначаються:

1) найменування та адреса адміністративного суду; 2) ім'я фізичної особи, яку викликають до суду, або найменування органу, підприємства, установи, організації, представник яких викликається; 3) дата, час і місце судового засідання; 4) назва і номер адміністративної справи; 5) в якому процесуальному статусі викликається ця особа (як позивач, відповідач, свідок тощо); 6) у разі необхідності - пропозиція особі, яка бере участь у справі, подати всі раніше не подані докази; 7) обов'язок адресата повідомити про наявність поважних причин неможливості прибути до суду; 8) роз'яснення наслідків неприбуття до суду; 9) обов'язок особи, яка одержала повістку у зв'язку з відсутністю адресата, за першої можливості вручити її адресату.

2. У повістці-повідомленні зазначаються:

1) найменування та адреса адміністративного суду; 2) ім'я особи або найменування органу, підприємства, установи, організації, яким адресується повістка; 3) дата, час і місце судового засідання або проведення окремої процесуальної дії; 4) назва і номер адміністративної справи; 5) в якому процесуальному статусі має право взяти участь ця особа (як позивач, відповідач, свідок тощо) в адміністративному процесі; 6) обов'язок особи, яка одержала повістку у зв'язку з відсутністю адресата, негайно повідомити про неї адресата.

Якщо разом з повісткою надсилаються копії документів, у повістці вказується їх перелік і роз'яснюється право подати заперечення та докази на їх підтвердження.

Форму (бланки) повісток в адміністративних справах затверджено додатками 14, 15 до Інструкції з діловодства в апеляційних і місцевих адміністративних судах, затвердженої наказом Державної судової адміністрації України N 155 від 5 грудня 2006 року.

Стаття 35. Вручення повістки

1. Повістка вручається під розписку. Повістка може бути вручена безпосередньо в суді. Суд може за згодою особи, яка бере участь у справі, видати їй повістку для вручення іншій особі, яка викликається до суду.

2. Особа, яка вручає повістку, зобов'язана повернути до адміністративного суду розписку адресата про одержання повістки, яка приєднується до справи.

3. Повістка повинна бути вручена не пізніше ніж за сім днів до судового засідання, крім випадку, коли повістка вручається безпосередньо в суді. Повістка у справах, для яких встановлено скорочені строки розгляду, має бути вручена у строк, достатній для прибуття до суду.

4. Вважається, що повістку вручено також у разі одержання її під розписку будь-яким повнолітнім членом сім'ї адресата, який проживає разом з ним. Особа, яка одержала повістку, зобов'язана негайно повідомити про неї адресата.

5. У разі тимчасової відсутності адресата особа, яка повинна вручити повістку, відмічає у повістці відомості про те, куди вибув адресат та коли передбачається його повернення за наявності таких даних.

6. Якщо особа, яка бере участь у справі, перебуває під вартою або відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, обмеження волі, арешту, повістка та інші судові документи вручаються їй під розписку адміністрацією місця утримання особи, яка негайно надсилає розписку цієї особи до суду.

11. Розписку про одержання повістки (повістку у разі неможливості вручити її адресату чи відмови адресата її одержати) належить негайно повернути до адміністративного суду.

Стаття 36. Час вручення повістки

1. Часом вручення повістки вважається день заповнення розписки адресатом, його представником, повнолітнім членом сім'ї адресата, який проживає разом з ним, службовою особою органу, підприємства, установи, організації.

Дата заповнення розписки фіксується у самій розписці і скріплюється підписами особи, якій вручено повістку, та особи, яка доставила повістку (листоноша, кур'єр, особа, яка бере участь у справі, тощо).

Необхідно зауважити, що часом вручення повістки, згідно з коментованою статтею, визнається не момент, коли особа фактично ознайомилась із змістом повістки, а день доставлення повістки адресату чи особам, які зобов'язані негайно повідомити про неї адресата.

Стаття 37. Наслідки відмови від одержання повістки

1. У разі відмови адресата від одержання повістки особа, яка її доставляє, робить відповідну відмітку на повістці, засвідчує її власним підписом і негайно повертає до адміністративного суду. Особа, яка відмовилася одержати повістку, вважається такою, що її повідомлено про дату, час і місце судового засідання.

Щоб ухилення від одержання повістки не перешкоджало розгляду адміністративної справи, коментована стаття прирівнює факт відмови від одержання повістки до вручення повістки. При цьому мотиви чи причини такої відмови не мають значення.

Стаття 38. Виклик шляхом надсилання тексту повістки електронною поштою, факсимільним повідомленням (факсом, телефаксом), телефонограмою

1. Суб'єкту владних повноважень текст повістки надсилається електронною поштою (факсимільним повідомленням) на адресу електронної пошти або на номер факсу (телефаксу), які містяться у Єдиній базі даних електронних адрес, номерів факсів (телефаксів) суб'єктів владних повноважень. Суб'єкт владних повноважень повинен за допомогою електронної пошти (факсу, телефону) негайно підтвердити суду про отримання тексту повістки. Текст такого підтвердження роздруковується, а телефонне підтвердження записується відповідним працівником апарату суду і приєднується секретарем судового засідання до справи. Таке підтвердження є достатнім доказом належності повідомлення суб'єкта владних повноважень про дату, час і місце судового розгляду. Якщо протягом двох робочих днів з дня направлення тексту повістки підтвердження від суб'єкта владних повноважень не надійшло, секретар судового засідання складає про це довідку, що приєднується до справи і є достатнім доказом належності повідомлення суб'єкта владних повноважень про дату, час і місце судового розгляду.

Стаття 39. Виклик відповідача, третіх осіб, свідків, місце проживання (перебування) яких невідоме.

1. Якщо зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) відповідача, третіх осіб, свідків невідоме, суд може здійснити їх виклик через засоби масової інформації за останнім відомим місцем їхнього проживання (перебування) на території України.

2. Виклик публікується в друкованому засобі масової інформації не пізніше ніж за сім днів до дати призначеного судового розгляду справи.

Стаття 40. Обов'язок повідомити про зміну адреси та причини неприбуття в судове засідання

1. Особи, які беруть участь у справі, зобов'язані під час провадження у справі повідомляти суд про зміну місця проживання (перебування, знаходження), роботи, служби. У разі неповідомлення про зміну адреси повістка надсилається їм за останньою адресою і вважається врученою.

2. Особи, які беруть участь у справі, свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі, які не можуть з поважних причин прибути до суду, зобов'язані завчасно повідомити про це суд.

24. Адміністративно-процедурне провадження.

В науковій літературі з адміністративного права висловлюються різні судження щодо розуміння адміністративного процесу й адміністративного провадження (процедури). І.П. Голосніченко розглядає адміністративний процес: «як врегульований адміністративно–процесуальними нормами порядок вирішення індивідуальних справ відповідними органами держави, їх посадовими особами при здійсненні функцій державної виконавчої влади, а також спорів, що виникають між органами державної виконавчої влади, посадовими особами та іншими суб’єктами адміністративно–правових відносин. Тим часом, адміністративне провадження – як систему адміністративно–процесуальних норм, що регулюють порядок розгляду і вирішення однорідних груп адміністративних справ, які безпосередньо пов’язані з управлінням чи адміністративною відповідальністю»

Процес і провадження найчастіше розглядаються як діяльність або як порядок здійснення діяльності. Крім того, іноді під «процесом» мається на увазі діяльність, а під «провадженням» – порядок її здійснення. Однак, науковці схиляються до підходу, при якому процес і провадження співвідносяться як загальне і особливе, тобто провадження – частина процесу, а процес – сукупність проваджень.

Тому, сумнівним є твердження Ю.М. Козлова і Л.Л. Попова, які ототожнюють два нерівнозначні поняття – адміністративно–процедурний процес і адміністративно–процедурне провадження. Адміністративна процедура, за їх словами, – це різноманітні управлінські дії виконавчої влади та їх місцевих представників, які визначають порядок і правила підготовки контрольно–наглядових діянь, що включає діловодство і різноманітні інші подібні управлінські дії. Вони охоплюються поняттям адміністративно–процедурного процесу або адміністративно–процедурного провадження.

Визначення сутності адміністративної процедури в інших державах (Австрії, Естонії, США, ФРН) суттєво не відрізняється. Особливістю адміністративних процедур в зарубіжному законодавстві вважається діяльність адміністративних органів при виданні постанов (правових актів щодо врегулювання невизначеної кількості випадків, при умові виконання делегованих повноважень); укладення публічно–правових договорів (ФРН). Зміст закону про адміністративну процедуру Австрії охоплює вирішення адміністративної справи і надання можливості сторонам реалізовувати права і законні інтереси шляхом прийняття рішень, подачі і розгляду апеляцій та скарг.

Проектом Адміністративно-процедурного кодексу України (станом на червень 2007року ) було передбачено, що він регулює відносини, що виникають у діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб щодо забезпечення реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб та виконання ними визначених законом обов'язків, регламентує процедури розгляду адміністративних справ. Дію цього Кодексу пропонується поширити на діяльність державних органів, а також підприємств, установ, організацій, їх посадових і службових осіб, інших суб'єктів, які згідно із законом уповноважені здійснювати владні управлінські (виконавчі та розпорядчі) функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, щодо забезпечення реалізації та захисту прав особи, а також виконання нею визначених законом обов'язків.

Адміністративна процедура — це порядок адміністративного провадження. Адміністративне провадження — це сукупність послідовно здійснюваних адміністративним органом процедурних дій і прийнятих процедурних рішень із розгляду та вирішення адміністративних справ, що завершується прийняттям адміністративного акта і його виконанням.

КАРОЧЕ: «відповідь на це питання полягає в необхідності розмежування поняття адміністративний процес та адміністративна процедура (адміністративно-процедурні провадження). Аргументами даної думки є неможливість поєднання юрисдикційного та позитивного процесу в одному понятті» - НЕ НАМАГАЙТЕСЯ ЗРОЗУМІТИ.

25. Фіксування адміністративного процессу в суді.

Стаття 41. Фіксування судового засідання технічними засобами

1. Суд під час судового розгляду адміністративної справи здійснює повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу. У разі неявки у судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності осіб, які беруть участь у справі (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

2. Фіксування судового засідання технічним засобом здійснює секретар судового засідання або за розпорядженням головуючого інший працівник апарату суду.

3. Носій інформації, на який здійснювався технічний запис судового засідання (касета, дискета, компакт-диск тощо), є додатком до журналу судового засідання і після закінчення судового засідання приєднується до матеріалів справи.

Стаття 129 Конституції України гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами визначила одними з основних засад судочинства. На впровадження цих засад у життя і передбачені положення коментованої статті.

Частина шоста статті 12 КАСУ з метою забезпечення принципу гласності та відкритості судового розгляду покладає на суд обов'язок забезпечити повне фіксування судового засідання під час судового розгляду справи за допомогою звукозаписувального технічного пристрою. Водночас це не перешкоджає особам, присутнім у судовому засіданні, вести звукозапис судового засідання власним портативним технічним засобом, а за дозволом суду навіть проводити відеозапис (див. частину сьому статті 12 КАСУ).

Фіксуватися за правилами коментованої статті повинні судові засідання, що проводяться у залі судового засідання, під час:

1) судового розгляду справи в суді першої інстанції (глава 3 розділу III КАСУ);

2) апеляційного розгляду справи (стаття 196 КАСУ);

3) касаційного розгляду справи (стаття 221 КАСУ);

4) судового розгляду справи за винятковими обставинами (частина третя статті 241, стаття 221 КАСУ);

5) розгляду заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами (стаття 252 КАСУ).

На наш погляд, повинні фіксуватися також судові засідання, що проводяться в залі судового засідання для вирішення окремих процесуальних питань, таких як: передача справи до іншого адміністративного суду (стаття 22), поновлення чи продовження процесуального строку (стаття 102), забезпечення адміністративного позову (стаття 118), питань, пов'язаних з усуненням недоліків судового рішення (статті 168 - 170), а також з виконанням судового рішення (статті 256, 259 - 265 КАСУ) тощо, оскільки ухвали з цих питань можуть бути предметом перегляду в суді вищої інстанції.

Також разом із складанням протоколу можуть фіксуватися шляхом проведення аудіозапису судові засідання, у яких виконується судове доручення або вчиняється окрема процесуальна дія поза залою судового засідання (наприклад, допит свідка у місці його перебування, огляд доказів на місці), якщо для цього є відповідні технічні можливості (див. частину другу статті 45 КАСУ).

Перебіг попереднього судового засідання не підлягає фіксуванню ні технічними засобами, ні складенням протоколу. Разом із тим фіксування попереднього судового засідання може вестися з ініціативи суду для закріплення окремих процесуальних дій.

Суд здійснює повне фіксування судового засідання за допомогою спеціального звукозаписувального технічного засобу.

Законом України «Про судоустрій і статус суддів» обов'язок забезпечувати суди необхідними технічними засобами фіксування судового процесу покладено на Державну судову адміністрацію України. Сьогодні найпоширенішою в судах системою фіксування судового процесу є комплекс звукозапису "Оберіг", що являє собою персональний комп'ютер з мікшером (може бути вбудований у системний блок), 1 - 6 мікрофонами, навушниками, динаміками, блоком безперебійного живлення та відповідним програмним забезпеченням.

Єдиний порядок фіксування судового процесу технічними засобами встановлено Інструкцією про порядок фіксування судового процесу технічними засобами, затвердженою наказом Державної судової адміністрації України від 21 липня 2005 року N 84.

Усі учасники судового засідання мають право відповідно до ст. 49, п. 8, та ст 43 Касу - особи, які беруть участь у справі, мають право ознайомитися із технічним записом і журналом судового засідання та протягом семи днів з дня проголошення рішення у справі подати до суду письмові зауваження щодо їхньої неповноти або неправильності. Головуючий розглядає зауваження щодо технічного запису і журналу судового засідання, про що постановляє відповідну ухвалу. Зауваження щодо технічного запису і журналу судового засідання повинні бути розглянуті не пізніше п'яти днів з дня їх подання».

26. Незаінтересовані учасники адміністративного процесу.

Поняття «суб'єкт процесу» ширше відносно поняття «учасник процесу».

Дане питання регулюється Параграфом 2 Глави 5 Касу, а сааме «Інші учасники адм процесу».

Перелік даних осіб визначається в ст. 62 Касу «учасниками адміністративного процесу, крім осіб, які беруть участь у справі, є секретар судового засідання, судовий розпорядник, свідок, експерт, спеціаліст, перекладач.»

Кожен із них має свої функції.

Стаття 63. Секретар судового засідання

1. Секретар судового засідання:

1) здійснює судові виклики і повідомлення;

2) перевіряє наявність та з'ясовує причини відсутності осіб, яких було викликано до суду, і доповідає про це головуючому;

3) забезпечує контроль за повним фіксуванням судового засідання технічними засобами;

4) веде журнал судового засідання;

5) оформляє матеріали адміністративної справи;

6) виконує інші доручення головуючого у справі.

Стаття 64. Судовий розпорядник

1. До участі в адміністративному процесі головуючим у судовому засіданні може залучатися судовий розпорядник.

2. Судовий розпорядник:

1) забезпечує належний стан зали судового засідання і запрошує до неї учасників адміністративного процесу;

2) оголошує про вхід суду до зали судового засідання і вихід суду із неї;

3) слідкує за дотриманням порядку особами, присутніми у залі судового засідання;

4) приймає від учасників адміністративного процесу та передає документи і матеріали суду під час судового засідання;

5) виконує розпорядження головуючого про приведення до присяги перекладача, експерта;

6) запрошує до зали судового засідання свідків та виконує розпорядження головуючого про приведення їх до присяги;

7) виконує інші розпорядження головуючого, пов'язані із забезпеченням умов, необхідних для розгляду адміністративної справи.

3. Вимоги судового розпорядника, пов'язані із виконанням обов'язків, встановлених цією статтею, є обов'язковими для осіб, які беруть участь у справі, свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів та інших осіб, присутніх у залі судового засідання.

4. У разі відсутності в судовому засіданні розпорядника його функції виконує секретар судового засідання.

Стаття 65. Свідок

1. Як свідок в адміністративній справі може бути викликана судом кожна особа, якій можуть бути відомі обставини, що належить з'ясувати у справі.

2. Не можуть бути допитані як свідки:

1) недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі та не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати з цього приводу показання;

2) представники в судовому процесі, захисники у кримінальних справах - про обставини, які стали їм відомі у зв'язку з виконанням функцій представника чи захисника;

3) священнослужителі - про відомості, одержані ними на сповіді віруючих;

4) професійні судді, народні засідателі та присяжні - про обставини обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення судового рішення;

5) інші особи, які не можуть бути допитані як свідки згідно із законом чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, без їхньої згоди.

4. Свідок викликається в судове засідання з ініціативи суду або осіб, які беруть участь у справі. 5. Свідок зобов'язаний прибути до суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини.

6. У разі неможливості прибуття за викликом суду свідок зобов'язаний завчасно повідомити про це суд.

7. Свідок має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися письмовими записами, відмовитися від давання показань у випадках, встановлених законом, а також на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду.

8. За завідомо неправдиві показання або за відмову від давання показань з непередбачених законом підстав свідок несе кримінальну відповідальність.

Стаття 66. Експерт

1. Експертом є особа, яка має необхідні знання та якій в порядку, встановленому цим Кодексом, доручається дати висновок з питань, що виникають під час розгляду справи і стосуються спеціальних знань цієї особи, шляхом дослідження матеріальних об'єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини у справі.

2. Як експерт може залучатися особа, яка відповідає вимогам, встановленим Законом України "Про судову експертизу".

3. Експерт зобов'язаний провести повне дослідження і дати обґрунтований та об'єктивний письмовий висновок щодо поставлених йому питань, у разі необхідності - прибути за викликом суду, дати висновок або роз'яснити його в судовому засіданні.

4. Під час проведення дослідження експерт повинен забезпечити збереження об'єкта експертизи. Якщо дослідження пов'язане з повним або частковим знищенням об'єкта експертизи або зміною його властивостей, експерт має одержати на це відповідний дозвіл суду, який оформлюється ухвалою.

5. Експерт не має права за власною ініціативою збирати матеріали для проведення експертизи; спілкуватися з особами, які беруть участь у справі, а також з іншими учасниками адміністративного процесу, за винятком дій, пов'язаних з проведенням експертизи; розголошувати відомості, що стали йому відомі у зв'язку з проведенням експертизи, або повідомляти будь-кому, крім суду, про результати експертизи.

6. Експерт невідкладно повинен повідомити суд про неможливість проведення ним експертизи через відсутність у нього необхідних знань або без залучення інших експертів.

7. У разі виникнення сумніву щодо змісту та обсягу доручення експерт невідкладно заявляє суду клопотання щодо його уточнення або повідомляє суд про неможливість проведення ним експертизи за заданими питаннями.

8. Експерт не має права передоручати проведення експертизи іншій особі.

9. У разі постановлення ухвали суду про припинення проведення експертизи експерт зобов'язаний негайно подати матеріали справи та інші документи, що використовувалися для проведення експертизи.

10. Експерт має право:

1) знайомитися з матеріалами справи, що стосуються предмета дослідження;

2) заявляти клопотання про подання йому додаткових матеріалів і зразків;

3) викладати у висновку судової експертизи виявлені в ході її проведення факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були задані питання;

4) бути присутнім під час вчинення процесуальних дій, що стосуються предмета і об'єктів дослідження;

5) задавати питання особам, які беруть участь у справі, та свідкам;

6) користуватися іншими правами, встановленими Законом України "Про судову експертизу".

11. Експерт має право на оплату виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов'язаних з проведенням експертизи і викликом до суду.

12. Експерт може відмовитися від давання висновку, якщо поданих йому матеріалів недостатньо для виконання покладених на нього обов'язків або якщо він не володіє необхідними знаннями для виконання покладених на нього обов'язків.

( Частина дванадцята статті 66 в редакції Закону N 2453-VI від 07.07.2010 )

13. За завідомо неправдивий висновок, відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків у суді експерт несе кримінальну відповідальність.

Стаття 67. Спеціаліст

1. Спеціалістом є особа, яка володіє спеціальними знаннями та навичками застосування технічних засобів і може надавати консультації під час вчинення процесуальних дій з питань, що потребують відповідних спеціальних знань і навичок.

2. Спеціаліст може бути залучений до участі в адміністративному процесі за ухвалою суду для надання безпосередньої технічної допомоги (фотографування, складення схем, планів, креслень, відбір зразків для проведення експертизи тощо) під час вчинення процесуальних дій. Допомога спеціаліста технічного характеру під час вчинення процесуальних дій не замінює висновку експерта.

3. Спеціаліст зобов'язаний прибути за викликом суду, відповідати на задані судом питання, давати усні консультації та письмові роз'яснення, звертати увагу суду на характерні обставини чи особливості доказів, у разі потреби - надавати суду технічну допомогу.

4. Допомога спеціаліста не може стосуватися правових питань.

5. Спеціаліст має право знати мету свого виклику до суду, відмовитися від участі в адміністративному процесі, якщо він не володіє відповідними знаннями та навичками, з дозволу суду задавати питання особам, які беруть участь у справі, та свідкам, звертати увагу суду на характерні обставини чи особливості доказів, на оплату виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду.

Стаття 68. Перекладач

1. Перекладачем є особа, яка вільно володіє мовою, якою здійснюється адміністративне судочинство, та іншою мовою, знання якої необхідне для усного або письмового перекладу з однієї мови на іншу, а також особа, яка володіє технікою спілкування з глухими, німими чи глухонімими.

2. Перекладач допускається ухвалою суду за клопотанням особи, яка бере участь у справі, або призначається з ініціативи суду. Суд забезпечує особі перекладача, якщо дійде висновку, що особа внаслідок неспроможності оплатити послуги перекладача буде позбавлена судового захисту.

3. Перекладач має право відмовитися від участі в адміністративному судочинстві, якщо він не володіє мовою в обсязі, необхідному для перекладу, право задавати питання з метою уточнення перекладу, а також право на оплату виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду.

4. Перекладач зобов'язаний з'являтися за викликом до суду, здійснювати повний і правильний переклад, своїм підписом посвідчувати правильність перекладу в процесуальних документах, що вручаються особам, які беруть участь у справі, в перекладі мовою, якою вони володіють.

5. За завідомо неправильний переклад або за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків перекладач несе кримінальну відповідальність.

27. Поняття адміністративно-юрисдикційної діяльності.

Під „юрисдикцією” в правовій літературі розуміють компетентність відповідних органів, посадових осіб розглядати юридично значущі справи і приймати щодо їх вирішення юридично обов’язкові рішення. Необхідність визначення сутності поняття «юрисдикція» випливає із наявності інших, альтернативних поглядів на структуру адміністративного процесу. Найпоширенішим з них є поділ всього масиву адміністративних проваджень на адміністративно-юрисдикційні та адміністративно-регулятивні. Зміст адміністративно-юрисдикційної діяльності на загальнотеоретичному рівні розглядали у своїх працях М.Я. Масленніков, О.І. Миколенко, А.П. Шергін та інші вчені. Безпосередньо діяльність судів щодо розгляду справ про адміністративні правопорушення досліджували у своїх працях А.К. Блажко, О. Кононенко, О.С. Павлова, В.М. Скавронік та інші вчені. Загальновизнаного підходу до визначення юрисдикційної і безпосередньо адміністративно-юрисдикційної діяльності в юридичній літературі немає. Якщо проаналізувати всі існуючі підходи учених до змісту адміністративної юрисдикції, то серед них можна виділити три основних.

перший полягає в тому, що адміністративна юрисдикція - це тільки розгляд і вирішення справ про адміністративні правопорушення, а також розгляд адміністративних публічних спорів у адміністративних судах.
Другий підхід полягає в тому, що адміністративна юрисдикція, окрім означеного, включає в себе також групу заходів адміністративного припинення і забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення, а також іншу діяльність компетентних органів, пов'язану з притягненням особи до адміністративної відповідальності (наприклад, складання протоколу про адміністративне правопорушення).
Третій підхід полягає в тому, що адміністративна юрисдикція розглядається як діяльність компетентних органів (службових осіб) по застосуванню заходів адміністративно-правового примусу.Тобто в зміст адміністративної юрисдикції, на відміну від другого підходу, включається також і діяльність по застосуванню заходів адміністративного попередження (контрольні перевірки, встановлення карантину, перевірка документів і т.п.).

Прибічники третього підходу щодо визначення змісту адміністративної юрисдикції, на нашу думку, досить широко розглядають це поняття, ототожнюючи з поняттям "правоохоронна діяльність". Саме правоохоронна діяльність пов'язана з охороною правового режиму, що існує в державі, і захистом порушених прав і свобод громадян та організацій.

Адміністративно-юрисдикційна діяльність - це діяльність компетентних органів по застосуванню заходів адміністративно-правового примусу в зв'язку з адміністративним публічним спором, а також у зв'язку зі скоєним або таким, що чиниться, адміністративним проступком чи іншим порушенням вимог законодавства України.

А от застосування заходів адміністративного попередження, скоріше, не можна віднести до адміністративно-юрисдикційної діяльності, бо ця діяльність не пов'язана з наявністю правового спору і фактом порушення норм права. Тому адміністративну юрисдикцію можна визначити як систему органів, що здійснюють діяльність, пов'язану, по-перше, з розглядом і вирішенням адміністративних публічних спорів, по-друге, з притягненням особи до адміністративної відповідальності, по-третє, з застосуванням інших заходів примусу, передбачених нормами адміністративного права, в зв'язку з порушенням норм чинного законодавства. Адміністративна юрисдикція є не тільки видом юрисдикції взагалі, але й складовою частиною виконавчо-розпорядчої діяльності органів державного управління, а саме специфічним різновидом правоохоронної діяльності. За її допомогою суб'єкт державного управління дає правову оцінку відповідності поведінки об'єкта встановленим правовим вимогам. Юрисдикційна діяльність органів державної влади може бути також і так званого “позитивного” плану, наприклад, розгляд скарг громадян органами виконавчої влади, хоча цьому випадку повинно бути прийнято рішення про усунення порушень режиму законності.

Адміністративна юрисдикція (на відміну від цивільно-правової, кримінально-правової і дисциплінарної) поділяється на три види: а) адміністративно-регулятивну, тобто компетентність вирішування адміністративних справ, що виникають за іншими, крім виникнення спору про право і здійснення адміністративного правопорушення, підставами (справи про видачу ліцензій, державну реєстрацію автотранспортних засобів тощо); б) адміністративно-судочинну, тобто компетентність адміністративних судів щодо вирішення відповідних справ; в) адміністративно-деліктну, тобто компетентність вирішення справ про адміністративні правопорушення, за здійснення яких передбачається накладення адміністративних стягнень.

28. Сторони в адміністративному процесі.

Стаття 50. Сторони

1. Сторонами в адміністративному процесі є позивач та відповідач.

2. Позивачем в адміністративній справі можуть бути громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, підприємства, установи, організації (юридичні особи), суб'єкти владних повноважень.

3. Відповідачем в адміністративній справі є суб'єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

4. Громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень:

1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян;

2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян;

3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України;

4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо);

5) в інших випадках, встановлених законом.

Позивачем є особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подана позовна заява до адміністративного суду , незалежно від того, хто подав адміністративний позов - сама ця особа (суб'єкт) чи її (його) представник.

Відповідачем є суб'єкт владних повноважень, а у випадках, передбачених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача. Тобто відповідачем є особа, яка, на думку позивача, порушила його право, свободу чи інтерес і повинна усунути це порушення або його наслідки чи відшкодувати шкоду.

Позов особи, яка не є суб'єктом владних повноважень, до такої ж особи не може розглядатись за правилами КАСУ. Особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень.

Лише у справах, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму, відповідачами, у тому числі за позовом особи, яка не є суб'єктом владних повноважень, можуть бути засоби масової інформації, підприємства, установи, організації, їхні посадові та службові особи, творчі працівники засобів масової інформації, кандидати, їхні довірені особи, партії (блоки), місцеві організації партій (блоки місцевих організацій партій), їхні посадові особи та уповноважені особи, ініціативні групи референдуму, офіційні спостерігачі від суб'єктів виборчого процесу (статті 174, 175 КАСУ). Також фізична чи юридична особа (позивач в адміністративній справі) може бути одночасно відповідачем разом із суб'єктом владних повноважень за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору.

Стаття 51. Права та обов'язки сторін

1. Крім прав та обов'язків, визначених для всіх учасників суд процессу, позивач має право в будь-який час до закінчення судового розгляду збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від адміністративного позову. Позивач має право відмовитися від адміністративного позову у суді апеляційної чи касаційної інстанції до закінчення відповідно апеляційного чи касаційного розгляду. Позивач має право до початку судового розгляду справи по суті змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви.

2. Крім прав та обов'язків, визначених для всіх учасників суд процессу, відповідач має право визнати адміністративний позов повністю або частково, подати заперечення проти адміністративного позову.

3. Сторони можуть досягнути примирення на будь-якій стадії адміністративного процесу, що є підставою для закриття провадження в адміністративній справі.

4. Суд не приймає відмови позивача від адміністративного позову, визнання адміністративного позову відповідачем і не визнає умов примирення сторін, якщо ці дії суперечать закону або порушують чиї-небудь права, свободи чи інтереси.

Стаття визначає основні диспозитивні права сторін в адміністративному процесі додатково до змагальних прав, що визначені у статті 49 КАСУ. Ці права відрізняють їхній процесуальний статус від статусу інших осіб, які беруть участь у справі.

Стаття 52. Заміна неналежної сторони

1. Суд першої інстанції, встановивши, що з адміністративним позовом звернулася не та особа, якій належить право вимоги, або не до тієї особи, яка повинна відповідати за адміністративним позовом, може за згодою позивача допустити заміну первинного позивача або відповідача належним позивачем або відповідачем, якщо це не потягне за собою зміни підсудності адміністративної справи.

2. Якщо позивач не згоден на його заміну іншою особою, то ця особа може вступити у справу як третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, про що суд повідомляє третю особу.

3. Якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, суд може залучити цю особу як другого відповідача. У разі відмови у задоволенні адміністративного позову до такого відповідача понесені позивачем витрати відносяться на рахунок держави.

4. Після заміни сторони, вступу третьої особи, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, залучення другого відповідача розгляд адміністративної справи починається спочатку.

Заміна позивача відбувається за ухвалою суду (її окремо оскаржувати не можна) за наявності таких умов:

1) є згода первинного позивача і нового позивача;

2) заміна не тягне за собою зміни підсудності справи (частина перша коментованої статті).

Первинний позивач після заміни вибуває зі справи, а новий позивач виступає правонаступником його прав і обов'язків за адміністративним позовом.

Відмінність від цивільного судочинства

На відміну від цивільного судочинства, в адміністративному процесі зберігся процесуальний інститут заміни неналежного позивача. Наявність такого інституту в адміністративному судочинстві обумовлена публічно-правовим характером спорів і принципом офіційного з'ясування обставин у справі. КАСУ, на відміну від ЦПКУ, не передбачає можливості продовження розгляду справи після заміни відповідача або залучення до участі у справі співвідповідача за відсутності клопотання нового відповідача або залученого співвідповідача про розгляд справи спочатку.

29. Треті особи в адміністративному процесі.

Стаття 53. Треті особи

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, можуть вступити у справу у будь-який час до закінчення судового розгляду, пред'явивши адміністративний позов до сторін. Задоволення адміністративного позову таких осіб має повністю або частково виключати задоволення вимог позивача до відповідача. У разі вступу третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, розгляд адміністративної справи починається спочатку.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору — це учасники адміністративного процесу, які вступають у вже порушену в суді адміністративну справу, заявивши позов на предмет спору до сторін, з метою захисту особистих прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин. Характерними рисами третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги є те, що: вони заявляють самостійні вимоги на предмет спору; вони вступають у процес, який вже порушено; їх інтереси є повністю або частково протилежними до інтересів однієї або обох сторін; вони втручаються в спір між сторонами, що вже виник; вони вступають у справу, заявивши адміністративний позов до однієї або до обох сторін.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача у будь-який час до закінчення судового розгляду, якщо рішення у справі може вплинути на їхні права, свободи, інтереси або обов'язки. Вони можуть бути залучені до участі у справі також за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи суду. Вступ третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, не має наслідком розгляд адміністративної справи спочатку.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору — це учасники адміністративного процесу, які вступають у вже порушену в суді адміністративну справу на стороні позивача або відповідача з метою захисту особистих прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин. Одна й та сама особа може брати участь в адміністративному процесі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на боці тільки однієї сторони. Підставою виникнення юридичного інтересу в третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, є її допроцесуальний зв'язок з однією із сторін адміністративної справи, в яку вона вступає. При розв'язанні питання про вступ у справу третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, суд повинен перевірити існування між цією особою та однією з сторін правових відносин і можливість впливу рішення суду по справі між сторонами на цю особу.

3. Питання про вступ до участі у справі третіх осіб вирішується ухвалою. Ухвала за наслідками розгляду питання про вступ у справу третіх осіб окремо не оскаржується. Заперечення проти такої ухвали може бути включено до апеляційної чи касаційної скарги на рішення суду, прийняте за результатами розгляду справи.

Заяву про залучення третьої особи може бути подано у будь-який момент, коли таку особу можливо залучити до участі у справі, тобто до виходу суду у нарадчу кімнату для ухвалення рішення по суті справи. На наш погляд, таку заяву може бути зроблено не лише у письмовій формі, а й усно - під час судового розгляду.

Позивач може подати таку заяву також одночасно із позовною заявою окремим документом або викласти її зміст у самій позовній заяві.

Стаття 54. Права та обов'язки третіх осіб

1. Крім прав та обов'язків, визначених у статті 49 цього Кодексу, треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, мають права позивача.

2. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, мають права та обов'язки, визначені у статті 49 цього Кодексу.

Таким чином, третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, має право:

1) знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються її інтересів;

2) знайомитися з матеріалами справи;

3) заявляти клопотання і відводи;

4) давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення;

5) подавати докази, брати участь у дослідженні доказів;

6) висловлювати свою думку з питань, які виникають під час розгляду справи, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам;

7) подавати заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб;

8) знайомитися з технічним записом та журналом судового засідання і подавати письмові зауваження до них;

9) робити з матеріалів справи виписки, знімати копії з матеріалів справи, одержувати копії судових рішень;

10) оскаржувати судові рішення у частині, що стосується її інтересів;

11) змінити підставу або предмет свого адміністративного позову;

12) збільшити або зменшити розмір своїх позовних вимог;

13) відкликати свою позовну заяву;

14) відмовитися від адміністративного позову;

15) досягнути примирення зі сторонами;

16) користуватися іншими правами позивача.

Третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, розпоряджається диспозитивними правами на предмет спору лише в межах своїх вимог. Закриття провадження у справі за першим позовом саме по собі не тягне за собою закриття провадження у справі за позовом третьої особи. Наприклад, відмова позивача від адміністративного позову не перешкоджає розгляду позову третьої особи.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, не наділена диспозитивними правами, які є у сторін, - вона не може відмовлятися від позову, змінювати його, досягати примирення, визнавати позов тощо. Але позиція третьої особи має значення для вирішення питань щодо наслідків реалізації цих прав сторонами. Наприклад, якщо за клопотанням сторін суд вирішує питання про визнання умов примирення сторін, він повинен обов'язково перевірити, чи не порушують умови примирення прав, свобод чи інтересів третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, зокрема й з'ясувати її думку щодо примирення.

30. Представництво в адміністративному судовому процесі.

Стаття 56. Представники

1. Сторона, а також третя особа в адміністративній справі можуть брати участь в адміністративному процесі особисто і (або) через представника.

2. Представником може бути фізична особа, яка відповідно має адміністративну процесуальну дієздатність.

3. Представники беруть участь в адміністративному процесі на основі договору або закону.

4. Права, свободи та інтереси малолітніх та неповнолітніх осіб, які не досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді їхні законні представники - батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники чи інші особи, визначені законом.

5. Права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб, які досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, непрацездатних фізичних осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати в суді їхні законні представники - батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники чи інші особи, визначені законом. Суд може залучити до участі у таких справах відповідно неповнолітніх осіб, непрацездатних фізичних осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена.

7. Законним представником органу, підприємства, установи, організації в суді є його керівник чи інша особа, уповноважена законом, положенням, статутом.

8. Як законні представники діють також органи та інші особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

9. У разі відсутності представника у сторони чи третьої особи, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності, а також у разі, якщо законний представник цих осіб не має права вести справу в суді з підстав, встановлених законом, суд зупиняє провадження в справі та ініціює перед органами опіки і піклування чи іншими органами, визначеними законом, питання про призначення чи заміну законного представника.

Стаття 57. Особи, які не можуть бути представниками

1. Не можуть бути представниками в суді особи, які беруть участь у справі як секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач та свідок.

2. Судді, прокурори, слідчі не можуть бути представниками в суді, крім випадків, коли вони діють як представники відповідних органів, що є стороною або третьою особою у справі, чи як законні представники сторони чи третьої особи.

Обмеження щодо участі особи у справі в процесуальній ролі представника встановлене для адвокатів: відповідно до частини другої статті 7 Закону України "Про адвокатуру" адвокат не має права прийняти доручення про подання юридичної допомоги у випадках, коли він у цій справі подає або раніше подавав юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи.

Стаття 58. Документи, що підтверджують повноваження представників

1. Повноваження представників, які беруть участь в адміністративному процесі на основі договору, на здійснення представництва в суді повинні бути підтверджені довіреністю. Оригінали довіреностей або засвідчені підписом судді копії з них приєднуються судом до справи.

2. Повноваження законних представників підтверджуються документами, які стверджують займану ними посаду чи факт родинних, опікунських тощо відносин з особою, інтереси якої вони представляють. Засвідчені підписом судді копії цих документів приєднуються до справи.

3. Довіреності від імені органу, підприємства, установи, організації видаються за підписом керівника або іншої уповноваженої на те законом, положенням, статутом особи і засвідчуються печаткою цього органу, підприємства, установи, організації.

4. Довіреність фізичної особи на ведення справи в адміністративному суді посвідчується нотаріально або посадовою особою підприємства, установи, організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні, чи за рішенням суду або за місцем його проживання (перебування).

5. Повноваження адвоката як представника можуть також посвідчуватися ордером, який виданий відповідним адвокатським об'єднанням, або договором про надання правової допомоги. До ордера адвоката обов'язково додається витяг із договору, у якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій. Витяг засвідчується підписом сторін.

6. Довіреності або інші документи, які підтверджують повноваження представника і були посвідчені в інших державах, повинні бути легалізовані в установленому законодавством порядку, якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Документи, що посвідчують повноваження законного представника

Повноваження законного представника фізичної особи посвідчуються свідоцтвом про народження дитини, рішенням про призначення особи опікуном, піклувальником чи іншими документами, що безумовно підтверджують зв'язок, у силу якого особа є законним представником особи, що бере участь у справі.

Повноваження законного представника органу, підприємства, установи, організації, який діє на підставі повноважень, наданих йому законом, статутом, положенням чи іншим установчим документом, підтверджуються документами, що посвідчують службове становище і повноваження діяти від імені цього суб'єкта: службове посвідчення, рішення власника або уповноваженого ним органу про прийняття на посаду керівника, трудовий договір (контракт). Крім того, повноваження керівника підприємства, установи чи організації повинні підтверджуватися статутом, положенням чи іншим установчим документом юридичної особи або витягом з протоколу засідання повноважного органу юридичної особи, на якому керівника уповноважено вести справу в суді.

Повноваження уповноваженого представника або довіреної особи кандидата, уповноваженої особи (представника) партії (блоку), місцевої організації партій (блоку місцевих організацій партій), ініціативної групи референдуму у справах щодо правовідносин, пов'язаних з процесом виборів чи референдуму, підтверджуються відповідним посвідченням, виданим відповідно до закону про вибори чи референдум.

Довіреність фізичної чи юридичної особи може бути видана на представництво у конкретній адміністративній справі, у тому числі з визначенням інстанції, у якій вона є дійсною, або бути загальною - на представництво в будь-яких державних органах, у тому числі й у судах, або лише в судах.

Стаття 59. Повноваження представника в суді

1. Повноваження на ведення справи в суді дає представникові право на вчинення від імені особи, яку він представляє, усіх процесуальних дій, які може вчинити ця особа. Розпорядження довірителя представникові, який бере участь в адміністративному процесі на основі договору, щодо ведення справи є обов'язковими для нього.

2. Представник, який бере участь в адміністративному процесі на основі договору, має право повністю або частково відмовитися від адміністративного позову, визнати адміністративний позов, змінити адміністративний позов, досягнути примирення, передати повноваження представника іншій особі (передоручення), оскаржити судове рішення, якщо право на вчинення кожної із цих дій спеціально обумовлене у виданій йому довіреності.

3. Повноваження представника чинні протягом часу провадження у справі, якщо інший строк не зазначено у довіреності.

4. Представник може відмовитися від наданих йому повноважень, про що повідомляє особу, яка його ними наділила, та суд. При цьому він не може брати участь у цій справі як представник іншої сторони.

6. Законний представник самостійно здійснює процесуальні права та обов'язки сторони чи третьої особи, яку він представляє, діючи в її інтересах.

7. Якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє, суд може залучити до участі у справі відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

Припинення представництва

Представництво за довіреністю припиняється у випадках, визначених статтями 248 - 249 ЦКУ, - а саме у разі:

1) закінчення строку довіреності;

2) скасування довіреності особою, яка її видала;

3) відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю;

4) припинення юридичної особи, яка видала довіреність;

5) припинення юридичної особи, якій видана довіреність;

6) смерті особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.

За аналогією з цих самих підстав втрачає повноваження представника адвокат, який діяв на основі ордера або договору.

З припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність передоручення.

У разі припинення представництва за довіреністю представник зобов'язаний негайно повернути довіреність, якщо вона зберігається у нього.

Відмінність від цивільного судочинства

В адміністративному судочинстві втілено підхід, згідно з яким на реалізацію представником певного диспозитивного права має бути спеціальне уповноваження у довіреності. У цивільному ж судочинстві навпаки - якщо у довіреності не встановлено ніяких обмежень диспозитивних прав, то слід вважати, що представник їх має.

Стаття 60. Участь у справі органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб

1. У випадках, встановлених законом, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до адміністративного суду із адміністративними позовами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб і брати участь у цих справах.

2. Прокурор здійснює в суді представництво інтересів громадянина або держави в порядку, встановленому цим Кодексом та іншими законами, і може здійснювати представництво на будь-якій стадії адміністративного процесу.

3. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування можуть бути залучені судом до участі у справі як законні представники або вступити у справу за своєю ініціативою з метою виконання покладених на них повноважень.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини має право звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених законом (пункт 10 статті 13 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 23 грудня 1997 року). Тож законодавчою підставою для участі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в судовому процесі для захисту інтересів іншої особи є зазначене положення. Така участь реалізується в порядку, встановленому процесуальним законом, зокрема КАСУ.

Потрібно звернути увагу на те, що на підставі довіреності від Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у судовому процесі має право брати участь його представник. У цьому випадку законним представником фізичної особи буде

Прокурор

Стаття 121 Конституції України уповноважує прокуратуру здійснювати функцію представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

Відповідно до статті 361 Закону України "Про прокуратуру" представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом.

Інші органи та особи

Органами державної влади та органами місцевого самоврядування, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, є, зокрема, органи опіки та піклування.

Відповідно до пункту 1.3 Правил опіки та піклування, затверджених наказом Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства освіти України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999 року N 34/166/131/88, органами, які приймають рішення щодо опіки і піклування, є районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад. У селищах і селах справами опіки і піклування безпосередньо відають виконавчі комітети сільських і селищних рад.

31. Експерти і спеціалісти в адміністративному процесі.

Стаття 66. Експерт

8. Експерт не має права передоручати проведення експертизи іншій особі.

10. Експерт має право:

1) знайомитися з матеріалами справи, що стосуються предмета дослідження;

2) заявляти клопотання про подання йому додаткових матеріалів і зразків;

4) бути присутнім під час вчинення процесуальних дій, що стосуються предмета і об'єктів дослідження;

5) задавати питання особам, які беруть участь у справі, та свідкам;

6) користуватися іншими правами, встановленими Законом України "Про судову експертизу".

Cтаття 10 Закону України "Про судову експертизу" визначає, що судовими експертами можуть бути особи, які мають необхідні знання для надання висновку з досліджуваних питань.

Судовими експертами державних спеціалізованих установ (науково-дослідні установи судових експертиз Міністерства юстиції України; науково-дослідні установи судових експертиз, судово-медичні та судово-психіатричні установи Міністерства охорони здоров'я України; експертні служби Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства оборони України, Служби безпеки України та Державної прикордонної служби України) можуть бути фахівці, які мають відповідну вищу освіту, освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, пройшли відповідну підготовку та отримали кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності.

Стаття 67. Спеціаліст

2. Спеціаліст може бути залучений до участі в адміністративному процесі за ухвалою суду для надання безпосередньої технічної допомоги (фотографування, складення схем, планів, креслень, відбір зразків для проведення експертизи тощо) під час вчинення процесуальних дій. Допомога спеціаліста технічного характеру під час вчинення процесуальних дій не замінює висновку експерта.

3. Спеціаліст зобов'язаний прибути за викликом суду, відповідати на задані судом питання, давати усні консультації та письмові роз'яснення, звертати увагу суду на характерні обставини чи особливості доказів, у разі потреби - надавати суду технічну допомогу.

4. Допомога спеціаліста не може стосуватися правових питань.

Відповідальність спеціаліста

Оскільки допомога спеціаліста не може використовуватися як засіб доказування (джерело доказів), то й кримінальної відповідальності для спеціаліста не встановлено. Спеціаліста може бути притягнуто до адміністративної відповідальності за неповагу до суду, що виразилась у непідкоренні розпорядженню головуючого чи в порушенні порядку під час судового засідання, а так само у вчиненні дій, які свідчать про очевидну зневагу до суду або встановлених у суді правил.

Відмінність експерта від спеціаліста:

Експерт відповідальний за свій висновок, а спеціаліст-ні.
Експерт має ширше коло повноважень – має право знайомитися з матеріалами справи.
Експерт має бути аккредитований.
Експерт не має права відмовитися від дорученої експертизи(за винятком недостатності знань..)

32. Правовий статус перекладача в адмін. процесі.

Стаття 68. Перекладач

1. Перекладачем є особа, яка вільно володіє мовою, якою здійснюється адміністративне судочинство, та іншою мовою, знання якої необхідне для усного або письмового перекладу з однієї мови на іншу, а також особа, яка володіє технікою спілкування з глухими, німими чи глухонімими.

Відповідно до частини першої коментованої статті перекладач повинен вільно володіти щонайменше двома мовами:

1) державною мовою, тобто мовою, якою здійснюється адміністративне судочинство;

2) іншою мовою, знання якої необхідне для усного чи письмового перекладу заяв, клопотань, пояснень особи, яка бере участь у справі, показань свідка чи інших доказів. До такої мови прирівнюється техніка спілкування з глухими, німими чи глухонімими особами.

В Україні немає єдиного реєстру перекладачів, який існує, наприклад, для експертів. Відсутність реєстру перекладачів ускладнює процес пошуку відповідного перекладача, але не обмежує у виборі перекладача з осіб, які вільно володіють відповідними мовами.

За невиконання чи неналежне виконання покладених на перекладача обов'язків він може притягатись і до адміністративної відповідальності. Перекладач несе адміністративну відповідальність за злісне ухилення від прибуття до суду, яке не мало на меті ухилення від виконання обов'язків перекладача.

Порядок відводу перекладача визначено статтями 29 - 31 КАСУ.

33. Стадії адміністративно-юрисдикційного провадження.

Стадія - це відносно самостійна частина провадження, яка має властиві тільки їй завдання, функції, документи, коло учасників. Виконання завдань кожної стадії оформляється спеціальним підсумовуючим процесуальним документом. Після прийняття такого акту починається нова стадія. Стадії органічно пов'язані між собою: наступна, як правило, починається лише після того, як завершена попередня. На наступній стадії перевіряється правильність виконаних на попередніх стадіях операцій та їх юридичні наслідки.

Традиційно виділяють наступні стадії провадження у справах про адміністративні правопорушення (адміністративно-юрисдикційного провадження): 1) порушення справи про адміністративне правопорушення; 2) розгляд справи про адміністративне правопорушення та прийняття рішення; 3) оскарження і опротестування постанови по справі про адміністративне правопорушення; 4) виконання рішення, застосування адміністративного стягнення. Справа про адміністративне правопорушення, як правило, розглядається за місцем його вчинення (ст. 276 КпАП). Але у випадку, коли правопорушення вчинено водієм, можуть також розглядатися за місцем обліку транспортних засобів або за місцем проживання порушників. Справи про адміністративні правопорушення, передбачені статтями 177 і 178 КпАП, розглядаються за місцем їх вчинення або за місцем проживання порушника.

Адміністративно-юрисдикційне провадження починається з виявлення факту вчинення адміністративного проступку, його фіксації у відповідному процесуальному документі. Щодо фізичних осіб таким документом виступає протокол про адміністративне правопорушення. Протокол є первинним процесуальним документом, в якому мають бути відображені всі обставини справи. Зазначений документ має бути підписаний особою, що його склала, та правопорушником. При наявності свідків та потерпілих протокол може бути підписаний і ними. Правопорушник може відмовитися від підписання протоколу, про що робиться відповідний запис. Правопорушник, за бажанням, може дати зауваження та пояснення до протоколу, викласти причини відмови від підписання документу. Особливої уваги заслуговує дата складання протоколу про адміністративне правопорушення, оскільки саме з цієї дати розпочинається перебіг строку давності притягнення до адміністративної відповідальності, передбаченого ст. 38 КпАП.

Щодо інших форм документів, які фіксують правопорушення, то можна виділити також акт та розпорядження. Найпоширенішою формою документального викладення обставин справи є акт. Як правило, він складається представником уповноваженого органу щодо правопорушення, виявленого в ході перевірки. Акти перевірок, зокрема, використовують органи Державної податкової служби, в них можуть викладатися як позитивні, так і негативні результати перевірок бухгалтерської та фінансової документації господарюючого суб'єкта.

Фактично складання протоколу (акту, розпорядження) є порушенням справи про адміністративне правопорушення (за винятком тих випадків, коли законодавець передбачає можливість не складати протокол).

Одночасно законодавством передбачено обставини, за наявності яких провадження в справі про адміністративне правопорушення виключається. Ст. 247 КпАП передбачає такі обставини щодо фізичних осіб: — відсутність події і складу адміністративного правопорушення; — недосягнення особою на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку; — неосудність особи, яка вчинила протиправну дію чи бездіяльність; — вчинення дії особою в стані крайньої необхідності або необхідної оборони; — видання акту амністії, якщо він усуває застосування адміністративного стягнення; — скасування акту, який встановлює адміністративну відповідальність; — закінчення на момент розгляду справи про адміністративне правопорушення строків, передбачених статтею 38 цього Кодексу; — наявність по тому самому факту щодо особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, постанови компетентного органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення або не скасованої постанови про закриття справи про адміністративне правопорушення, а також порушення по даному факту кримінальної справи; — смерть особи, щодо якої було розпочато провадження в справі.

2. Центральною стадією провадження є розгляд справи про адміністративне правопорушення. Це зумовлено тим, що саме на цій стадії фактично вирішується справа. Виходячи з приписів КпАП дана стадія включає наступні процесуальні дії: - підготовка справи до розгляду; - слухання справи; - прийняття рішення по справі та доведення його до відома. Не всі органи, яким надано право фіксації правопорушення, мають повноваження щодо подальшого розгляду справи. Це стосується і органів Державної автомобільної інспекції, і посадових осіб органів охорони державного кордону, і Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Слухання справи розпочинається з оголошення складу колегіального органу або представлення уповноваженої особи, що її розглядає. Головуючий на засіданні колегіального органу або уповноважена особа оголошує, яка справа підлягає розгляду, хто притягається до адміністративної відповідальності, роз'яснює особам, що беруть участь у справі, їх права та обов'язки. Після цього оголошується протокол про адміністративне правопорушення. На засіданні заслуховуються особи, які беруть участь у справі, досліджуються докази, якщо у справі бере участь прокурор, заслуховується його висновок. Під час слухання справи має бути з'ясовано: - чи було вчинене адміністративне правопорушення; - чи винна дана особа в його вчиненні; - чи підлягає вона адміністративній відповідальності; - чи є обставини, що пом'якшують адміністративну відповідальність; - чи завдано матеріальну шкоду; - інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. До розгляду справи за необхідності можуть бути залучені експерти, перекладачі, свідки. З'ясувавши всі обставини справи, врахувавши пом'якшуючі та обтяжуючі обставини щодо фізичних осіб, уповноважений орган виносить постанову по справі, в якій приймає одне з таких рішень: 1) про накладення адміністративного стягнення; 2) про застосування заходів впливу, передбачених ст.241 КпАП; 3) про закриття справи.

Провадження в справі про правопорушення щодо юридичних осіб завершується прийняттям рішення або постанови, причому їх зміст дещо відрізняється від постанов по справі фізичних осіб. Окрім вказаних раніше видів, вони можуть містити певні вимоги до правопорушників, а саме: припинити порушення законодавства, зобов'язати відповідні органи відмінити прийняте рішення чи розірвати угоди, визнані антиконкурентними діями (як це передбачено Законом України “Про захист економічної конкуренції”).

3. Наступною стадією провадження є оскарження і опротестування постанови у справі про адміністративне правопорушення.

Постанова, винесена будь-яким органом виконавчої влади, може бути оскаржена протягом десяти днів з моменту її винесення до вищестоящого органу або у місцевому суді.

Натомість постанова суду є остаточною і оскарженню в порядку провадження в справах про адміністративне правопорушення не підлягає. Зміна або скасування відповідної постанови суду можуть бути здійснені суддею, що виніс постанову, за протестом прокурора, а також головою вищестоящого суду незалежно від протесту прокурора.

4. Винесене по справі рішення, якщо воно не оскаржене або залишено без змін, підлягає виконанню, що є заключною і обов'язковою стадією розгляду справи про адміністративне правопорушення. Відповідно до статті 299 КпАП постанова про накладення адміністративного стягнення підлягає виконанню з моменту її винесення. При оскарженні або опротестуванні постанови про накладення адміністративного стягнення ця постанова підлягає виконанню після залишення скарги або протесту без задоволення, за винятком постанов про застосування заходу стягнення у вигляді попередження, а також у випадках накладення штрафу, що стягується на місці вчинення адміністративного правопорушення. Постанова про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу підлягає примусовому виконанню після закінчення строку, встановленого частиною першою ст. 307 КпАП. У випадку невиконання рішення особою самостійно відповідні документи передаються на виконання Державній виконавчій службі, яка відкриває виконавче провадження та примусово виконує постановлене рішення.

34. Поняття та види доказів в адм процесі.

Доказування - це діяльність лідируючих суб'єктів, проводу та інших суб'єктів адміністративно-процесуальних відносин по збиранню, дослідженню, перевірці, переробці та оцінці фактичних даних (доказів), використанню їх в установленні об'єктивної істини по справі, обґрунтуванні висновків і рішень, що приймаються.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Докази суду надають особи, які беруть участь у справі. Суд може запропонувати надати додаткові докази або витребувати додаткові докази за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи.

Докази - це інформація про обставини у справі, яка одержана судом із визначених частиною першою коментованої статті джерел - засобів доказування.

Класифікація доказів

- За зв'язком доказів із обставинами, що належить встановити, розрізняють:

1) прямі докази - вони однозначно вказують на наявність чи відсутність певної обставини (наприклад, висновок експерта чітко вказує на наявність бухгалтерської помилки у розрахунках податку);

2) непрямі докази - вони дозволяють зробити лише припущення про наявність чи відсутність тієї чи іншої обставини (наприклад, за висновком експерта не виключається, що причиною дорожньо-транспортної пригоди могла бути несправність гальмівної системи, але встановити це однозначно не видається можливим).

Наявність прямих доказів не виключає можливості їх спростування іншими доказами, як прямими, так і непрямими.

- За процесом формування відомостей про обставини розрізняють:

1) первинні докази - першоджерела (наприклад, показання свідка, який був очевидцем події);

2) похідні докази - ті, що відтворюють зміст іншого доказу (наприклад, показання свідка, який не був безпосереднім очевидцем події, але одержав інформацію про неї від учасника цієї події, який помер до розгляду справи в суді; висновки експерта).

- За цілями доказування докази можна поділити на:

1) основні докази - ті, що підтверджують наявність чи відсутність певної обставини;

2) протилежні докази (контрдокази) - ті, що спростовують основний доказ.

Наявність основного і протилежного доказу щодо певної обставини дає можливість зробити висновок, що принаймні один з них є неправдивим, а тому вони потребують перевірки іншими доказами.

Засоби доказування є зовнішнім вираженням доказів. Відповідно до частини першої коментованої статті засобами доказування (джерелами доказів) в адміністративному процесі можуть бути:

1) пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників (стаття 76);

2) показання свідків (стаття 77);

3) письмові докази (стаття 79);

4) речові докази (стаття 80);

5) висновки експертів (стаття 82 КАСУ).

Перелік засобів доказування, визначених частиною першою коментованої статті, є вичерпним. З появою нових носіїв інформації (комп'ютерних дисків, карт пам'яті, аудіо- чи відеокасет тощо) сам перелік засобів доказування не змінився, але розширився їхній обсяг (див. коментарі до статей 79 і 80 КАСУ).

Найчастіше засобами доказування в адміністративних справах є письмові докази, зокрема текст рішення суб'єкта владних повноважень, матеріали, які були підставою для його прийняття; пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників з приводу змісту рішення та його обґрунтування.

Докази мають бути належними. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування.

Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Докази, одержані з порушенням закону, судом при вирішенні справи не беруться до уваги.

Предметом доказування, згідно з частиною першою статті 138 КАСУ, є обставини (факти), якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи (причини пропущення строку для звернення до суду, розмір судових витрат тощо) та які належить встановити при ухваленні судового рішення у справі. Водночас до предмета доказування не включають обставини, визнані сторонами, якщо у суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання, а також інші обставини, які не належить доказувати (стаття 72 КАСУ).

Стаття 71. Обов'язок доказування

1. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

2. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

4. Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. У разі невиконання цього обов'язку суд витребовує названі документи та матеріали.

5. Суд може збирати докази з власної ініціативи.

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.

Інші докази:

- Пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників про відомі їм обставини, що мають значення для справи, оцінюються поряд з іншими доказами у справі.

- Показаннями свідка є повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини.

- Письмовими доказами є документи (у тому числі електронні документи), акти, листи, телеграми, будь-які інші письмові записи, що містять в собі відомості про обставини, які мають значення для справи.

- Речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.

- Результати основної та додаткової судової експертизи, висновки експерта, висновки комісійної експертизи(не менш як 2 експерта одного напрямку знань), комплексної експертизи.

Стаття 86. Оцінка доказів

1. Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

2. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили.

3. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Содержание