Критерії класифікації періодів соціально-психологічної адаптації

Отже, проблема психічної адаптації є дуже важливою галуззю досліджень, яка перебуває на межі різних галузей знання (фізіології, психології, медицини й екології) й набуває в сучасних умовах все більше значення. Тому адаптивну концепцію можна розглядати як один із перспективних підходів до комплексного вивчення людини.

Психологічні особливості адаптації осіб зрілого та похилого віку. Юність характеризується стійкістю психічної діяльності людини, на­буванням цілісності, зрілості, яка тісно пов'язана з психічною адаптацією людини до навколишнього середовища. Під зрілістю особистості розуміють усвідомлення свого місця серед інших людей, самоідентифікацію, прийняття й інтеріоризація соціальних норм, відповідальність за власні вчинки. Основним у зрілому віці є професійна діяльність, яка до похилого віку уступає місце цінності існування та загальнолюдських цінностей.

Б.Братусь виділяє два рубежі зрілої особистості: у віці З0 ±2роки переоцінюється життєвий шлях, людина не тільки задумується над пра­вильністю вибору, а й багато в ньому виправляє («криза середніх років» – вік Христа), передпенсійна криза у віці 55 ± 3 роки, коли настає період планування пенсійного життя.

У зрілому віці основна психологічна проблема – ідентичність, самовира­ження і прийняття себе (тобто об'єктивізація особистості). Ідентифікація зрілого віку ґрунтується на ідентифікації в галузі професійної діяльності досягнення і статусу, а трудова діяльність є умовою і формою виявлення зрілості. В психологічній літературі описано чотири типи ідентифікації в професії.

Перший тип – ідентифікація відбувається через вибір професії, яка максимально відповідає характеристиці працівника (наприклад, якщо особа схильна до ризику, то вибирають професію, яка пов'язана з роботою в складних умовах, загрозою для життя).

Другий тип – ідентифікація з про­фесією така, що дає змогу зростати професійно, гармонійно адаптуватись до середовища.

Третій тип – професійне зростання відбувається з розвитком і удосконаленням якостей, здібностей працівника. Якщо в момент вибору професії здібності перебували у потенційному стані, то професія повинна актуалізувати їх і відкрити перспективи розвитку особистості. Четвертий тип – збігання з професією зумовлено не тільки наявними здібностями, а й творчою активністю особистості в цілому.

Криза середніх років виникає тоді, коли суттєво розмежовується життєва ситуація з віком, коли людина прагне «пожинати плоди» за ідеалами,які сформувались ще в юності. Розходження у сфері професійної ідентич­ності, що охоплює незадоволеність успішністю кар'єри, дезадаптативністю, сформованими авторитетами, рівнем матеріального благополуччя, це лише можливі розходження, які важливіші для чоловіка, ніж для жінки. Друга сфера – сімейне життя, в якому кризу, дезадаптацію здатне спричинити незадоволення сімейним статусом, вибором партнера та друзів, стосунками з близькими, благополуччя сім'ї. Третя сфера, за якою порівнюють ідеал і реальність, – це сфера особистісного зростання, яка охоплює задоволеність собою, самоактуалізацію, міру розкриття в процесі життя своїх потенційних можливостей і здібностей.

Переходячи до похилого віку, працівник поступово примирюється з роллю і положенням, якого він досяг. Він націлюється на відповідне завершення життя, орієнтується на власне здоров'я і загальнолюдські цінності (на­приклад, справедливість). Старіння – незворотний біологічний факт, на який має вплив культурне середовище. Про це свідчить старовинне фран­цузьке прислів'я – «Кожний старіє так, як він жив».

Похилий вік має свої особливості психологічної адаптації до оточення. Він об'єднує несхожих людей. Сюди належать егоцентричність і повільність у прийнятті рішень, які призводять до серйозних змін у житті, особлива недовіра, підвищена тривога, страх бути обдуреним.

У психічному плані адаптації основною проблемою похилого віку є одинокість і внаслідок цього втрата необхідних і бажаних контактів, без­захисність перед оточенням, яке несе, як їм здається, загрозу їхньому благополуччю та здоров'ю. Стосунки між сусідами не завжди доброзичливі. Часто ці стосунки перетворюються у довготривалу війну, яка відбувається з перемінним успіхом. Поразки виникають у вигляді дезадаптації, інфарктів, інсультів та інших захворювань. Часто хвороблива підвищена підозрілість одинокої людини провокує спалахи гніву в близького оточення. Виділяють декілька основних «життєвих позицій» працівників похилого віку (К.Вісневська-Рошковська):

«Конструктивна» позиція. Люди з таким орієнтуванням все життя були спокійними та задоволеними. Вони позитивно ставляться до життя, здатні змиритися зі смертю, яка наближається, активні та настроєні на надання допомоги іншим. Зі старості трагедії не роблять, шукають розваг і контактів із людьми.

«Залежна» позиція притаманна людям похилого віку, які все життя не зовсім довіряли собі, були безвольними, пасивними. Старіючи, вони з ще більшим зусиллям шукають допомоги, визнання, не отримуючи його по­чувають себе нещасливими.

«Захисна» позиція формується у людей з підвищеними механізмами до опору. Вони не прагнуть зближення з людьми, не хочуть отримувати ні від кого допомоги, тримаються замкнено, відгороджуючись від людей, окриваючи свої почуття. Старіння сприймають з обуренням і ненавистю.

Позиція «ворожості до світу». Це «розгнівані Старики», що звинувачують оточуючих і суспільство у всіх невдачах, які вони перетерпіли в житті. Такі люди підозрілі, агресивні, нікому не довіряють, не хочуть від кого-небудь залежати, відчувають відразу до старості, прагнуть триматися за роботу.

Позиція «ворожості до себе і свого життя», яка виражається у пасивності, зникненні зацікавленості та ініціативи. Такі люди схильні до погіршення настрою і фаталізму, почувають себе одинокими. Своє життя вони вважають таким, що не вдалося, ставлення до смерті нетравмуюче – як звільнення від існування.

Коло зацікавлень в міру старіння значно звужується, і поступово людина схильна концентрувати свою увагу лише на собі і власних потребах (егоцентризм).

Наведені дані про вікові особливості психологічної адаптованості працівника дають змогу враховувати цей параметр під час проведення експе­риментально-психологічного обстеження, діагностики відхилень від норми, а також при інтерв'юванні та наданні психологічної допомоги.

Якщо все-таки учень або інший клієнт профконсультанта проявить прагнення стати справжнім суб'єктом побудови своєї професійної долі, то виникає питання: яким чином допомогти йому зайняти активну позицію? Перш за все розберемося в тому, що таке активна позиція і які методи можуть вважатися активізуючими.

Активна позиція людини, що самовизначається, передбачає:

1) готовність побачити проблему самовизначення;

2) спроби самостійного її рішення;

3) готовність самому звернутися за допомогою до профконсультанта;

4) готовність виконувати певні вимоги взаємодії з профконсультантом;

5)готовність самостійно здійснювати певні дії за рамками профконсультації (за рекомендацією психолога);

6) готовність поглянути на свою життєву ситуацію (а також на ситуацію в суспільстві) трохи по-іншому, що вимагає певної мужності;

7) готовність піти на певні внутрішні компроміси як при роботі з профконсультантом (наприклад, обмежити себе в часі), так і при самостійному досягненні конкретних професійних цілей (наприклад, відмовитися від задоволення деяких бажань у цю хвилину ради досягнення важливіших цілей) тощо.

На жаль, далеко не всі люди виявляються готовими до такої позиції, і тоді виникає необхідність «активізувати» їх. Загальна схема активізації така:

• встановлення емоційно-довірливого контакту з клієнтом (важливо не перетворити це на «чарування» клієнта своїми методиками, своїм «авторитетом» або своєю чарівністю);

• сумісне уточнення проблеми клієнта: тут психолог міг би використовувати такі методи оцінки ситуації самовизначення, які не тільки будуть зрозумілі клієнтові, але і допоможуть йому самому оцінити свою ситуацію;

• сумісне вирішення проблеми клієнта: тут психолог-профконсультант може використовувати такі засоби, які дозволять клієнтові побачити, як вирішується проблема, а у разі можливості і включитися в сумісне її рішення;

• сумісне підведення підсумків роботи, для чого також бажано використовувати методи, зрозумілі і доступні клієнтові;

• своєчасне зниження активності самого профконсультанта з тим, щоб дати можливість самому клієнтові вирішувати свої проблеми, щоб не показувати йому свій авторитет [130].

Суть активізації полягає не стільки в тому, щоб «зачарувати» або навіть зацікавити клієнта, але і в тому, щоб озброїти його засобами для самостійного вирішення своїх проблем. При цьому спочатку профконсультант більше виступає як ініціатор активності. Він наче демонструє у присутності клієнта спосіб вирішення проблеми (або міркує на складні теми), але саме для того, щоб тут же запропонувати використовувати цей засіб самому клієнтові. Таким чином, людина поступово долучається до вирішення своїх проблем. Активність наче «передається» клієнтові.

У результаті маємо схему: початкова активність профконсультанта —> активізація клієнта в спільній діяльності з психологом —> активність самого клієнта (при трохи слабшій ініціативі профконсультанта).

Головне питання: як «клієнта-об'єкта» перетворити на «клієн­та-суб'єкта»? Але тут неминуче виникає і інше: чи всякого «клієнта-об'єкта» варто перетворювати на «клієнта-суб'єкта»?

Якщо йти традиційним шляхом, то можна умовно виділити такі форми (види) активізації:

1) мотиваційно-емоційну;

2) пізнавально-інтелектуальну;

3) практико-поведінкову активність.

При цьому загальна схема активізації часто уявляється (в ідеалі) приблизно таким чином. Спочатку формується емоційна активність (інтерес), на основі чого можна вже формувати і мотиваційну готовність до вирішення конк­ретних профорієнтаційних проблем. Формування мотивації передбачає уточнення профконсультаційних цілей. Виділення цілей і початок їх реалізації часто викликають певні труднощі, які стають основою для кризи розвитку суб'єкта професійного самовизначення. Все це утворює основу для го­товності клієнта до формування морально-вольового ядра, про яке вже говорилося в попередньому розділі як про найважливішу умову повноцінного самовизначення.

Практично емоційно-мотиваційна активізація може здійснюватися через залучення уваги клієнтів і учнів за допомогою активізуючих питань, за допомогою вирішення несподіваних проблемних ситуацій, пов'язаних з вибором професії і тому подібне.

Пізнавально-інтелектуальна активізація може прово­диться з опорою на традиційну схему організації проблем­ного навчання.

Ця схема передбачає:

1) включення клієнтів у спільну діяльність по вирішенню зовні простих і зрозумілих завдань (обговорення і аналіз профконсультаційних ситуацій), коли на перших етапах ці завдання навіть вирішуються, а клієнти отримую відповідне заохочення у вигляді похвали або компліменту психолога;

2) пропонування складніших завдань, зовні таких, що здаються, доступними для вирішення; при цьому важливо так організувати пізнавальну активність, аби спосо­би, які вже знає клієнт, не дозволили йому легко знайти правильне рішення, а найголовніше – викликати у клієнта «здивування» з приводу своєї нездатності розібратися в пропонованій ситуації і на цій основі сформувати у нього потребу в підказці з боку профконсультанта;

3) формування здібностей до вирішення задач даного типу (на прикладі аналізу різних типів профконсультаційних си­туацій, близьких і зрозумілих для клієнтів конкретної освітньо-вікової групи); в ході такої роботи психолог не просто дає клієнтові готову відповідь, а використовує систему незначних підказок, що залишають для клієнта, що самовизначається, можливість зрозуміти ситуацію самостійно;

4) формування свого, індивідуального способу аналізу профконсультаційних ситуацій (ідеальний результат формування пізнавально-інтелектуальної активності).

Формування пізнавальної активності клієнта, який самовизначається за представленою схемою як центральний момент передбачає спеціально спровоковане «здивування» клієнта і його потребу звернутися за допомогою до профконсультанта, тобто в основі пізнавальної активності знову ж таки ле­жить інтерес («здивування»).

Практико-поведінкова активність формується за допомогою таких прийомів роботи: профконсультант не може постійно відстежувати і коректувати всі дії клієнта, спрямовані на вирішення його профорієнтаційних проблем, але він повинен дати поштовх його самостійним діям (наприклад, давати на профконсультаціях «домашні завдання» клієнтові і в подальших зустрічах контролювати їх виконання). Профконсультант повинен використовувати будь-яку можливість для включення клієнта в спільну діяльність, що передбачає аналіз і вирішення проблем, які виникають у процесі консультації, і обов'язково позитивно підкріплювати будь-які успішні вислови і дії клієнта.

Все це повинно сприяти формуванню у клієнта почуття впевненості в своїх силах і в можливості вирішувати свої про­блеми самостійно (відмітимо, що і в цьому випадку психолог опирається на емоційно-мотиваційну і навіть на пізнавальну складові самовизначення, тобто фактично всі вони формуються паралельно). В процесі формування практико-поведінкової активності профконсультант повинен прагнути до того, аби поступово передавати ініціативу успішному клієнтові, а у результаті – взагалі показати клієнтові, що він здатен сам вирішити свої проблеми.

Формування морально-вольової активності клієнта передбачає такі дії профконсультанта:

Профконсультант постійно показує клієнтові свою готов­ність підстрахувати його в складній ситуації (клієнт, особливо на перших етапах спільної роботи, повинен відчувати «надійне плече»).

Профконсультант може розповісти про успішні приклади самовизначення його колишніх клієнтів в інших ситуаціях, близьких до ситуації клієнта (якщо таких прикладів немає, то можна трохи і пофантазувати із цього приводу, але так, щоб клієнт повірив в реальність таких успішних прикладів).

Профконсультант і клієнт спільно обговорюють приклади ситуацій, близьких до ситуації клієнта.

По можливості необхідно програти деякі відповідальні дії з досягнення намічених цілей (у бесіді з роботодавцем, з членами приймальних комісій, з батьками, що заперечують проти конкретного вибору підлітка й іншими близькими людьми). Досить часто упевненість дій клієнта підвищується, коли такі обговорення та ігрові ситуації організовуються в мікрогрупі (з 4-6 людей). Як видно, і тут морально-вольова активність формується парал­ельно з емоційною, пізнавальною і поведінковою ак­тивністю.

Само виділення різних форм (видів, типів) активізації зроблено для зручності аналізу. Крім того, для кожного виду активізації можна цілеспрямовано розробляти конкретні методики і технології. Інколи в практичній профорієнтаційній роботі можуть виникнути проблеми, пов'язані з надмірним захопленням яким-небудь одним способом активізації, тобто з «застряванням» лише на емоційній або лише на пізнавальній активності. Як ми тільки що показали, бажаніший ва­ріант роботи, коли всі форми активізації взаємодоповнюють одна одну.

При обговоренні проблеми форм і методів активізації пе­ред профконсультантом весь час (у кожному конкретному випадку) стоїть непросте питання: чи потрібно спеціально провокувати кризи розвитку суб'єкта професійного самовизначення (що і забезпечує повноцінний розвиток особистості – див. попередній розділ), або ж слід в роботі з конкретним клієнтом старатися менше турбувати його складними світоглядними проблемами і зупинитися на «правильній», шаблонній профконсультаційній допомозі.

Для відповіді на подібні питання слід враховувати специфіку криз становлення суб'єкта професійного самовизначення (див. 5.3). При цьому сама воля має сенс лише при усвідомленому виборі життєвою і професійною співали, а також при прагненні до цієї мети [130].