1.5. Види правової поведінки. Правопорушення: поняття, ознаки, склад, види. Юридична відповідальність. Законність та правопорядок

З т. зору теорії права правову поведінку людини розглядають як єдність двох протилежностей: правомірну та неправомірну (протиправну) поведінку, останню і прийнято називати правопорушеннями. Правова поведінка представляє собою соціально значиму діяльність людей та їх організованих колективів, яка контролюється їх свідомістю і волею, передбачена нормами права і тягне за собою певні юридичні наслідки. Правомірна поведінка є суспільно необхідною і бажаною з т. зору інтересів суспільства поведінкою людей та їх організованих колективів , яка полягає в здійсненні приписів норм права. Вона гарантується і охороняється державою. Протиправною поведінкою вважається поведінка, яка суперечить нормам права та/або порушує суб’єктивні права та законні інтереси учасників суспільних відносин. Ступінь шкідливості неправомірної поведінки вимірюється кількістю суспільних зв’язків, що були нею порушені та ступенем можливості їх відновлення.

Правопорушення – це свідомо-вольовий, суспільно шкідливий або суспільно-небезпечний, винний та протиправний вчинок, що передбачений чинним законодавством і здійснення якого передбачає притягнення до юридичної відповідальності.

Ознаки правопорушення:

• суспільна шкідливість (для проступків) або суспільна небезпечність (для злочинів): наносить шкоду інтересам суспільства, держави або окремої особи чи є небезпечною для них;

• протиправність: порушує встановлені норм права або чиїсь суб’єктивні права;

• винність: характеризується свідомим ставленням особи до свого протиправного вчинку;

• караність: за його вчинення передбачена юридична відповідальність нормами законодавства;

• причинно-наслідковий зв’язок між протиправним діянням і його шкідливим наслідком.

В залежності від ступеня суспільної небезпечності правопорушення розрізняють злочини і проступки.

Склад правопорушення – це сукупність названих законом ознак, при наявності яких діяння людини визнається конкретним правопорушенням.

Правопорушення включає у себе наступні складові: суб’єкт, об’єкт, об’єктивна сторона та суб’єктивна сторона.

Суб’єкт правопорушення – це фізична особа, що є деліктоздатною і осудною. В окремих випадках суб’єктами правопорушень визнаються певним чином організовані колективи людей, так звані юридичні особи.

Осудність – здатність фізичної особи усвідомлювати значення своїх вчинків та їх наслідки і керувати своїми діями.

Об’єкт – це ті суспільні відносини і суспільні блага, які охороняються нормами права і на які посягає дане правопорушення.

Об’єктивна сторона правопорушення – це зовнішній прояв суспільно-небезпечного діяння, яке посягає на охоронюваний нормами права об’єкт, завдає йому шкоди чи створює загрозу заподіяння шкоди. Вона характеризується такими ознаками: наявністю протиправного діяння; наявністю шкідливого або суспільно-небезпечного наслідку; причинно-наслідковим зв’язком між ними; місцем, часом, способом, засобами, обставинами скоєння правопорушення.

Суб’єктивна сторона – це внутрішня психічна діяльність особи, що зумовлює скоєння нею правопорушення. Ознаками її є мета, мотив, вина.

Мотив – це внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи та спонукають її до скоєння правопорушення.

Мета – це уявлення особи, яка скоює правопорушення, про бажаний результат, до якого вона прагне.

Вина – це психічне ставлення особи у формі умислу або необережності до скоєного нею суспільно-небезпечного (суспільно-шкідливого) діяння та його суспільно-небезпечних наслідків. Умисел розрізняють прямий (коли особа усвідомлює протиправність свого вчинку і шкідливість його наслідків і бажає настання цих наслідків) і непрямий (коли особа усвідомлює протиправність свого вчинку і можливість його шкідливих наслідків але байдуже ставиться до їх настання). Необережність в свою чергу теж буває двох видів: протиправна самовпевненість (коли особа усвідомлює протиправність свого вчинку і можливість настання його шкідливих наслідків, але сподівається що ці наслідки все ж таки не настануть) і протиправна недбалість (коли особа усвідомлює протиправність свого вчинку але не передбачає можливість його настання шкідливих наслідків, хоча може і повинна це передбачити).

Юридична відповідальність – це закріплена у законодавстві міра державного примусу, що застосовується до правопорушника і полягає у позбавленні або обмеженні його певних матеріальних та соціальних благ. Розрізняють конституційну, кримінальну, адміністративну, цивільну, дис-циплінарну та матеріальну юридичну відповідальність. Підставами притягнення до юридичної відповідальності є наявність: а)факту вчинення правопорушення; б)повного складу правопорушення передбаченого законом; в)нормативного акту, який визначає зміст і склад правопорушення та покарання за його вчинення; г)правозастосовчого акту, який ґрунтується на законі і застосовує до правопорушника санкції юридичної відповідальності.

Принципами юридичної відповідальності є:

1. обґрунтованість – юридична відповідальність повинна бути накладена дійсно за правопорушення, що є доведеним фактом;

2. законність – юридична відповідальність повинна бути накладена на законних підставах, у порядку визначеному законом;

3. доцільність і ефективність – юридична відповідальність повинна бути максимально спрямована на відновлення відносин, що були зруйновані правопорушенням і допомогти учасникам цих відносин вірно оцінювати свою поведінку і її значення;

4. невідворотність – жодне правопорушення не повинно залишатись від відповідної реакції і оцінки держави та суспільства;

5. справедливість і індивідуалізація – покарання повинно бути відповідним правопорушенню і його соціальній оцінці.

Юридична відповідальність переслідує наступну мету:

- відновлення (або компенсація втраченого) стану суспільних відносин і благ, що постраждали внаслідок правопорушення;

- покарання правопорушника і позбавлення його на деякий час можливості вчиняти нові правопорушення;

- виховний вплив на правопорушника та суспільство з метою запобігання новим правопорушенням;

- соціальна адаптація покараних до правомірного способу життя у суспільстві.

По-суті юридична відповідальність є способом впливу з боку держави на людину, яка не дотримується правомірної поведінки у суспільстві. Чим більше є правомірною поведінка членів суспільства, тим ближче таке суспільство до реального правопорядку і режиму законності.

Законність – це такий правовий режим у державі за якого відбувається виконання та точне застосування актів законодавства усіма суб’єктами правовідносин для забезпечення прав і свобод людини і громадянина, стабільності правопорядку у державі.

Основними засадами законності можна вважати:

• верховенство закону у суспільстві і системі суспільних відносин;

• єдність і узгодженість законодавства;

• не протиставляння закону моральним засадам суспільства та принципам соціальної справедливості;

• реальність механізму виконання законів;

• забезпечення прав людини;

• невідворотність і все загальність юридичної відповідальності за вчинення правопорушення;

• взаємозв’язок законності, доцільності, соціальної справедливості, суспільної культури, моралі тощо.

На забезпечення законності спрямовані загально-правові принципи:

1. щодо громадян: “дозволено все, що не заборонено законом”;

2. щодо органів влади та їх посадових осіб: “дозволено лише те, що визначено законом”.

Юридичні гарантії законності – це передбачені законодавством засоби реалізації, охорони і відновлення законності.

До них відносять:

• наявність системи законодавства;

• наявність правових заборон;

• встановлення відповідальності за вчинення правопорушення;

• законність і ефективність діяльності державного апарату при виконання своїх функцій;

• право громадян оскаржувати незаконні дії;

• формування правової культури учасників правовідносин;

• розширення впливу громадськості.

Результатом законності є правопорядок – це такий стан суспільних відносин за якого досягається максимально повна реалізація норм права.

Правопорядку притаманні такі вимоги:

• не порушення загально-правових заборон;

• безперешкодна реалізація прав, свобод та законних інтересів учасників суспільних відносин та виконання ними юридичних обов’язків;

• невідворотність юридичної відповідальності щодо правопорушників.