6. Сільське господарство в реалізації Стратегії розвитку України.

У сучасному світі сільське господарство розглядається як один із основоположних факторів економічного і, передусім, соціального розвитку. Від стану справ у сільському господарстві залежить і подолання бідності (близько трьох мільярдів осіб живуть на 1–2 долари в день), і енергетичної залежності в умовах обмеженості перш за все ресурсів нафти. За оцінками Світового банку, зростання ВВП, обумовлене зростанням сільського господарства, щонайменше удвічі ефективніше сприяє скороченню бідності, ніж зростання ВВП, отримане за рахунок інших галузей.

Україна володіє 9% світових запасів чорноземів. Площа угідь, придатних для виробництва високоякісної сільськогосподарської продукції, сягає майже 37 млн. гектарів. В Україні в галузі сільського господарства зайнято 18% всього працездатного населення країни, створюється 18% ВВП та майже 9% валової доданої вартості. Виробництво сільськогосподарської продукції є джерелом доходів для понад 60% працездатного сільського населення. Якщо врахувати зайнятість у галузях, пов’язаних із сільським господарством, то питома вага сукупної зайнятості зростає майже до 40% від усього економічно активного населення країни.

Україна має сприятливі для сільського господарства земельні ресурси і традиційно розглядається як потужний сільськогосподарський виробник із значним експортним потенціалом з високою якістю багатьох сільськогосподарських культур. За основними показниками урожайності та продуктивності природно-ресурсний потенціал України у порівнянні з іншими країнами, які майже вичерпали власні ресурси, є досить високим.

Але сьогодні земельний потенціал України використовується незадовільно. Урожайність більшості сільськогосподарських культур і продуктивність тваринництва значно поступаються відповідним показникам європейських країн.

Протягом 15 років відбулося скорочення більш ніж на третину обсягів виробництва продукції рослинництва і тваринництва. У 1990 році поголів’я крупної рогатої худоби склало 25194,8 тис. голів, а в 2007 році вже 6175,4 тис. голів. Виробництво сільськогосподарської продукції ледь досягає 60% від рівня 1990 року. Середньорічні збори зерна у 2003-2006 роках (33,6 млн. тонн) були на третину меншими, ніж у 1987-1990 роках (51 млн. тонн). Виробництво м’яса за цей час скоротилось з 4,4 до 2,5 млн. тонн, молока – з 24,2 до 13,6 млн. тонн, яєць – з 17,2 до 12,7 млн. шт.

Низька продуктивність угідь є наслідком не лише неналежної уваги до охорони і відтворення родючості ґрунтів у період проведення земельної реформи, але й залучення в минулому до сільськогосподарського обороту значних площ малопродуктивних деградованих земель, а також виснажливого їх використання, зокрема за рахунок розширення площ під соняшника і ріпаку. Показник розораності території України становить 56,2%, а сільськогосподарських угідь - 77,8 %, що є одним з найвищих у світі.

У процесі аграрної реформи фактично знищено соціальну інфраструктуру сіла. Загрозливих масштабів набула депопуляція села.

Між тим, ефективна політика щодо сільського господарства для нашої країни відкриває можливості забезпечити сталий розвиток національної економіки в цілому.

За останні роки загальні державні витрати на сільське господарство, включаючи витрати бюджету і податкові пільги (зі сплати ПДВ), зростають. У 2006 р. бюджетні видатки у порівнянні з 2004 р. подвоїлися, а питома вага усіх державних витрат на аграрний сектор у загальних сукупних витратах держави за цей же період збільшилася із 2,6 до 3,8%. У структурі витрат на сільське господарство значне місце займають податкові пільги зі сплати ПДВ.

Але, незважаючи на значні фінансові ресурси, які виділяються на розвиток сільського господарства, державна підтримка сільського господарства в Україні є низькоефективною, не компенсує витрат сільськогосподарських підприємств, понесених у результаті цінової та торговельної політики. Рівень сукупної підтримки, яку фактично отримує сільськогосподарське виробництво, від’ємний. Показник підтримки виробників (ППВ – вимірює рівень підтримки сільськогосподарських підприємств, яка надається у формі трансфертів від споживачів (підтримка цін) та держави (бюджетні витрати та податкові пільги) в 2000–2006 рр. становив 3,7% валового доходу сільськогосподарських підприємств. Це означало заниження цін вітчизняних сільськогосподарських товаровиробників порівняно з цінами світового ринку.

Основною характерною рисою і водночас головною вадою державної аграрної політики в Україні сьогодні є її перекіс в бік інтересів великих вертикально інтегрованих бізнес-структур і послідовне пригнічення дрібного і середнього сільськогосподарського виробництва. Чисельність аграрних формувань з розміром землекористування понад 10 тис. га постійно збільшується (з 2001 р. до 2006 р. в 1,8 рази), тоді як чисельність малих та середніх – зменшується (з 12,7 тис. до 7,6 тис. тобто на 60%). Близько третини сільськогосподарських земель знаходиться у використанні та володінні великих та надвеликих корпоративних структур з площею понад 5000 га , а їх частка у реалізації продукції тваринництва становить лише 22%, рослинництва – 31 %.

Великою мірою процесам концентрації землі сприяла політика бюджетної підтримки в сільському господарстві. Малі та середні господарства могли б ефективно займатися сільським господарством за умови державних субсидій і протекціоністських заходів. Проте сучасна бюджетна підтримка в Україні спрямована на великомасштабне виробництво. У той час як навіть за таких нерівних умов питома вага господарств населення у виробництві продукції сільського господарства у 2006 р. становила 60,1% (для порівняння – у 2001 р. – 62,8%, а у 2003-у – 69,7%).

Концентрація виробництва та землі у надвеликих вертикально інтегрованих структурах, обезземелення селянських господарств, виснаження ґрунтів, ігнорування соціальних проблем і невикористані можливості для диверсифікації доходів і міграції – все це обмежує можливості сільського господарства у забезпеченні потреб розвитку.

Погіршення соціально-економічного становища переважної більшості сільського населення внаслідок концентрації виробництва, зростання безробіття, відсутність альтернативної зайнятості та можливостей диверсифікації доходів призвело до декапіталізації особистих селянських господарств шляхом продажу ними і здачу в оренду за мізерну плату земельних ділянок, отриманих у процесі земельної реформи. В обхід діючого мораторію на купівлю-продаж землі селянам доводиться продавати землю для виживання в складних умовах та відмовлятися від власного приватного господарювання чи володіння землею, яке могло б принести в майбутньому вищі доходи. Розмір орендної плати за землю, передану селянами монопольним корпоративним структурам знаходиться практично на тому ж рівні, що й у середніх формуваннях та значно нижчий, ніж у малих (за площею землекористувань) приватних сільськогосподарських підприємствах.

Отже, для використання сільського господарства у стимулюванні економічного розвитку необхідно, передусім, відмовитися від багаторічної практики ігнорування діяльності дрібнотоварного сільськогосподарського виробництва. Дрібні селянські господарства за підтримки держави можуть перетворитися на ключовий інструмент скорочення сільської бідності, особливо в гірських районах.

Основними пріоритетами у державній аграрній політиці мають стати:

• збільшення активів бідних домогосподарств;

• підвищення продуктивності дрібних селянських господарств і сільського господарства в цілому;

• створення у сільській місцевості економічних стимулів для неаграрних видів економічної діяльності, якими могли б скористатися бідні верстви сільського населення;

• розширення масштабів інтеграції дрібних фермерів з великими товарними господарствами, переробними, збутовими підприємствами та постачальниками ресурсів;

• радикальне зміцнення соціальної інфраструктури на селі.

Необхідно змінити ставлення всіх зацікавлених сторін до забезпечення зростання ролі сільського господарства для розвитку виробників і їх організацій, приватного сектора і держави. Все це вимагає ефективної системи державного управління, яка має будуватися на принципово нових засадах:

• відмову від державних програм підтримки виробництва, застосування форм, методів та інструментів державної підтримки конкурентоспроможності сільськогосподарських товаровиробників. У політичних рішеннях щодо масштабів підтримки потрібно відійти від критеріїв, пов’язаних з її обсягами, тим більше порівнювати їх з розвинутими країнами світу;

• запровадження нових механізмів розподілу субсидій сільськогосподарським товаровиробникам, які орієнтують їх на сигнали ринку, а не на види виробничих субсидій;

• забезпечення прозорості процесу розподілу фінансової підтримки, рівноправна участь усіх товаровиробників в її отриманні та встановлення сумарних дотаційних обмежень на одного отримувача державних бюджетних виплат;

• обмежене застосування механізмів фінансової підтримки надання послуг сільгосптоваровиробникам щодо субсидування ставки відсотка, надання гарантій під банківські позики чи прямі інвестиції, надання товарних кредитів, лізинг сільськогосподарської техніки, підтримка кредитних кооперативів, страхування продукції тощо, щоб уникнути появи залежності надання подібних послуг від державних субсидій;

• обов’язковий супровід фінансової підтримки конкурентоспроможності виробників адекватним якісним оновленням знань та практичних навичок користувачів цієї підтримки.

Освіта є найбільш цінним активом для сільських жителів, оскільки вона дозволяє більш ефективно використовувати можливості, що відкриваються при переході до політики "сільське господарство для розвитку". Для цього важливішими є не кількісно-освітні показники, а підвищення якості освіти в сільських районах, посилення професійної підготовки, що допомагає формувати технічні і підприємницькі навички, які необхідні в умовах сучасного сільського господарства і неаграрної сільської економіки. В цьому, а в більш широкому контексті відродження та інтенсивний розвиток соціальної сфери села, - найефективніший шлях закріплення людей на селі.