3. Науково-технологічна та інноваційна політика

Стратегічне значення для економіки сьогодні мають високі технологічні уклади – п’ятий і особливо шостий, який ще народжується і до певного моменту здійснюватиме незначний вплив на приріст ВВП. Але саме шостий уклад формує напрямок розвитку країни на десятиліття вперед. До його ключових напрямків відносяться: біотехнологія, системи штучного інтелекту, глобальні інформаційні мережі, комп'ютерна освіта, формування мережних бізнес-співтовариств. Це ті галузі, що зараз розвиваються у провідних країнах особливо швидкими темпами (іноді від 20% до 100% на рік)!

Ще у 1993 році у 10 країнах світу було сконцентровано понад 85% світових НДДКР.

У розвинених країнах 25% трудових ресурсів сьогодні зайнято у сфері науки та високих технологій. У США 8% трудових ресурсів створюють понад 20% ВВП, а на НДДКР країна витрачає близько 40% від загальносвітових витрат. Близько 66% працюючих мають вищу або незакінчену вищу освіту. Існує намір довести цей показник до 90%..

У 2006 році Дж.Буш запропонував «Американську ініціативу конкурентоспроможності» з бюджетом у 136 млрд. дол., спрямовану на різке збільшення інвестицій у людський капітал для підтримання та розвитку технологічного лідерства держави. Планується:

• збільшення на 70 тис. чол. вчителів з математики та природничих наук, залучення ще 30 тис. інженерів та вчених як вчителів-сумісників.

• подвоєння федеральних асигнувань на фундаментальні дослідження – до 50 млрд. дол.

• надання приватному секторові податкової пільги на НДДКР (86 млрд. дол.).

В період з 1995 по 2000 роки в ЄС було створено 1,5 млн. нових робочих місць в індустрії високих технологій та 5,5 млн. робочих місць в індустрії, що потребує вищої освіти.

За деякими даними, у найближчі 10 років дефіцит наукових співробітників в ЄС становитиме близько 700 тис. осіб.

Бюджет Сьомої рамкової програми НДДКР (2007-2013) сягає 73,27 млрд. євро, з них 44,7 млрд. євро буде спрямовано на розвиток співробітництва в здійсненні досліджень, 11,9 млрд. євро – на підтримку винахідників, 7,2 млрд. євро – на фінансування науково-дослідницького персоналу, 7,5 млрд. євро – на розвиток інфраструктури.

Перше місце у світі за рівнем фінансування НДДКР займає Ізраїль – 4,3% ВВП (США – 2,2%), а за витратами на освіту - четверте (7,6% ВВП). Кожний долар вкладений в ізраїльську науку обертається 15 дол. від експорту наукомістської та високотехнологічної продукції, виробленої в країні. Завдяки продажу продукції хай-тек Ізраїль отримує 13-14 млрд. щорічного прибутку.

У Франції, згідно з програмою президента Н.Саркозі на потреби науки планується відраховувати 3% ВВП.

В Японії держава повертає 80% коштів, інвестованих в венчурні проекти.

В Україні витрати на науку бюджеті 2008 року заплановано в розмірі трохи більше 0,4% ВВП.

В Україні домінує відтворення 3-го технологічного укладу. Це панування чорної металургії, електроенергетики, залізничного транспорту, багатотоннажної неорганічної хімії, споживання вугілля, універсальне машинобудування. У розвиненому ж світі домінування 3-го укладу приходилося на післявоєнні роки. Частково присутній 4-й уклад (що вичерпав себе в розвинених економіках у середині 1970-х років) – розвиток органічної хімії і полімерних матеріалів, кольорової металургії, нафтопереробки, автомобілебудування, точного машинобудування і приладобудування, розвиток традиційного ВПК, електронної промисловості, поширення автоперевезень, широке споживання нафти.

Тобто, в Україні близько 95% обсягів виробленої продукції належить до третього (60%) і четвертого (35%) укладів, характерними рисами яких є випереджальний розвиток електроенергетики і використання нафти як головного енергоносія. Частка ж продукції вищих технологічних укладів в економіці країни складає: 4% — для п'ятого і 0,1% — для шостого. Зростання ВВП за рахунок введення нових технологій в Україні оцінюється всього у 0,7%, в той час як у розвинених країнах цей показник досягає 60% і навіть 90%.

Інвестиційні вкладення, що визначають напрямки розвитку на майбутні десятиліття, передусім стратегію економічного розвитку, також масово спрямовуються в технології нижчого, третього укладу - 75%, тоді як у галузі 6-го укладу надходить лише 0,5% інвестицій. Ще гірше ситуація з капіталовкладеннями на технологічне переозброєння і модернізацію.

Фінансування наукових розробок і витрати на інновації складають відповідно: для 3-го укладу - 6% і 30%, для 4-го – 69,7% і 60%, для 5-го 23% і 8,6% і для 6-го 0,3% і 0,4%.

Наведені цифри – це фактично вирок для України. На рівні державної економічної політики в Україні фактично закладається майбутня структура промислового виробництва з домінуванням 3-го технологічного укладу. Для України це означає категоричну необхідність переходу до інноваційного типу економічного зростання шляхом заміни галузевого розподілу національної економіки розподілом технологічним. Основною рушійною силою має стати розробка і впровадження високих технологій у всіх галузях. Але ринковий механізм робить інноваційну діяльність в Україні невигідною для підприємців, що надають перевагу спекулятивним операціям. Тому потрібна агресивна політика держави для забезпечення умов інноваційно-технологічного розвитку. Саме за умов формування дієвої державної інноваційної стратегії інтереси ринку і потреби інноваційної економіки можуть припинити суперечити один одному.

Дослідження, здійснене у 1997-1999 роках з ініціативи фірми IBM декількома науковими центрами США в співробітництві з англійським журналом “Economist”, виявило значну позитивну кореляцію між інвестиціями у високі технології, зростанням продуктивності й функціонуванням економіки в цілому не тільки в США, але й у ряді інших розвинених країн. Аналіз показав, що капіталовкладення в інформаційні технології забезпечують 35% приросту ВВП і 50% приросту продуктивності праці.

Існує кілька шляхів для виправлення ситуації, що склалася в Україні.

Перший шлях - це стратегія “модернізації”, яка передбачає поступово наздоганяти розвинений світ, використовуючи ще не реалізовані можливості 3-го і 4-го укладів і з часом інтенсивно розвивати нові 5-й і 6-й уклади.

Другий шлях – інноваційна стратегія, яка дозволяє зосередити увагу на становленні 6-го технологічного укладу і обрати такі його напрямки, завдяки яким країна може вийти в лідери. Така стратегія передбачає повну зміну пріоритетних напрямків інноваційного розвитку, а це вимагає корегування і державної політики зі стимулювання інноваційної діяльності підприємств. Світовий досвід показує, що будь-яка держава може підвищити свій інноваційний рівень і ввійти в число технічно розвинених держав, як правило, у фазах зростання чергового технологічного укладу. А зараз це про 6-й уклад.

Саме в період зміни технологічних укладів і структурної перебудови світової економіки необхідно спрямувати всі економічні та громадські зусилля на створення в національній економіці конкурентноспроможних підприємств нових укладів, що здатні зміцнити позиції держави на світовому ринку.

Але необхідно враховувати, що час панування укладів неухильно скорочується. Якщо перший тривав близько 60 років, то п'ятий, котрий уже домінує в розвинених країнах сьогодні, за більшістю прогнозів буде продовжуватися лише близько 30 років і закінчиться у 20-х роках ХХI століття. Скорочення часу панування укладів пов'язане з небувалою активізацією інноваційної діяльності як окремих компаній, так і цілих держав.

Критерієм і мірою швидкості технологічних змін є темпи падіння ціни на нову технологію. За останні 30 років реальна ціна продуктивності комп’ютеру в середньому знижувалася в середньому на 35% щорічно (для порівняння: щорічне падіння цін на послуги засобів комунікації попереднього технологічного циклу – телефонії – становило лише 10% на рік). Сучасні темпи технологічних змін є настільки швидкими, що до них не встигає адаптуватися ані суспільство, ані економіка. Наразі строк життя цифрових технологій становить 18 місяців проти 3 років, необхідних для змін «правил економічної гри» і 10 років, необхідних для адаптації суспільства.

Щорічно оновлюється 5% теоретичних та 20% професійних знань. Прийнята у США одиниця виміру старіння знань спеціаліста - «період напіврозпаду компетентності» (зниження компетентності на 50%) в результаті появи нової інформації, показує, що за багатьма професіями цей поріг наступає менш ніж через 5 років, тобто раніше, ніж закінчиться період навчання у вузі. Вирішення цієї проблеми вбачається у переході до безперервної та багаторівневої освіти.

Рівень підтримки науки та освіти, особливо вищої, в України давно вже не відповідає цілям інноваційного розвитку. Особливо якщо порівняти з увагою, яка приділяється, наприклад, в США, ЄС, Росії, Казахстані.

У 2005 році бюджетні витрати на науку становили 0,38% ВВП, у 2006 - 0,4%, у 2007 - 0,41%, у 2008 – менш ніж 0,4%. При цьому, в Україні ще в середині 90-х років Верховна Рада України прийняла норму, згідно з якою бюджетні витрати на науку повинні бути не менше 1,7% - це рівень не дуже бурхливого розвитку, але хоча б збереження і, якоюсь мірою, розвитку наукових досліджень. Також не діє Закон „Про інноваційну діяльність”, фактично зруйновані технопарки і т.п.

В 1990 році в Україні було зосереджено 6,5% світового науково-технологічного потенціалу при кількості населення 0,1 % від світового рівня. При цьому на кожну тисячу працюючих припадало 11 зайнятих в науково-технічній сфері. Сьогодні відбувається процес вилучення інтелектуальних ресурсів з України – у загрозливих масштабах.

Таким чином, головні завдання, які і на сьогодні не втрачають актуальності, це:

• прийняття та реалізація Національної стратегії розвитку «Україна-2015», невід’ємною базовою складовою якої є доктрина економіки знань;

• розробка і провадження Науково-технологічного, Інноваційного та Освітянського Кодексів України;

• відновлення дії законів в науково-інноваційній сфері;

• вдосконалення системи державного управління науково-технологічною та інноваційною сферами, що повинно супроводжуватись розвитком інноваційної інфраструктури;

• кардинальні зміни щодо системи державної підтримки науково-технологічних та інноваційних програм;

• створення спеціалізованих цільових та приватних інноваційних венчурних фондів, “бізнес – інкубаторів” тощо.

Загальна концепція інноваційного розвитку, яка була створена Європейською Комісією у зв'язку з розширенням Євросоюзу, чітко визначає пріоритетні напрямки державної політики в сфері економічного розвитку на основі інновацій і знань.

Перший - створення інститутів, що заохочують суб'єктів фінансової, наукової й промислової діяльності впроваджувати інновації, передусім, через фіскальні заходи: податкові пільги, податкові кредити, прискорена амортизація, цільова підтримка через гранти й позики тощо. Крім того, ефективним є застосування адміністративних заходів щодо спрощення процедури створення і діяльності інноваційних підприємств.

Другий - створення інфраструктури інноваційної економіки:

• ефективних механізмів інформаційного обміну між потенційними учасниками партнерами, наприклад: формування загальних статистичних індикаторів, створення бази даних за результатами впровадження заходів інноваційної політики й самих інновацій, проведення всіляких семінарів і зустрічей ключових («тих, хто приймає рішення») гравців, реалізація принципу «відкритої координації», що передбачає обмін досвідом і транснаціональне навчання;

• взаємодія в тріаді «університети – бізнес – промисловість» Великим державним дослідницьким центрам необхідно спрямовувати свої зусилля в сферу обміну технологіями й співробітництва з діловими колами;

• створення, насамперед, на регіональному рівні спеціалізованих організацій підтримки інновацій – технопарки, бізнес-інкубатори, технологічні фірми, кластерні підприємства;

• підвищення культури патентування й ліцензування шляхом створення професійних патентних мереж і реформування законодавства в сфері інтелектуальної власності. Наприклад, США, Японія та Німеччина сьогодні разом продають 70% від загальносвітового обсягу ліцензій на нові технології, а разом з ЄС контролюють 84% усіх виданих у світі патентів.

Третій - випереджаючий розвиток гуманітарного капіталу. Насамперед, це формування в суспільстві загальної інноваційної культури.

Очевидно, що якісного економічного зростання – тобто такого, яке самою своєю структурою забезпечує імунітет до зовнішніх шоків, високий рівень конкурентоспроможності, гідне місце у світовій системі поділу праці – сьогодні можливо досягти лише в умовах суспільства та економіки знань.

Тому Україна має ставити перед собою амбіційні цілі, адже тільки рух до вищих стандартів світового досвіду може привести до прогресу на шляху прискореного росту конкурентноздатності національної економіки й здійснення заявленого нашою державою європейського вибору.