7. Стратегія інтеграції українського суспільства

Ризики етнокультурної різнорідності українського суспільства, суттєвих ідейно-політичних розбіжностей між окремими регіонами України позначались на ситуації в незалежній українській державі з перших років її існування. Пропонувались і пропонуються і різні підходи до розв’язання цієї проблеми. Якщо їх узагальнити, то можна виокремити такі найбільш поширені стратегічні концепції розв’язання проблеми етнокультурної різнорідності та політичного роз’єднання України:

Політика українізації («створення цілісного національно-мовного простору») – інтеграція українського суспільства на основі мови, культурної традиції, історичної і політичної самосвідомості українського етносу, що фактично має на меті асиміляцію етнічних росіян і взагалі російськомовного населення, що мешкають в Україні. У м’якій формі ця політика реалізовувалась за президентства Л.Кравчука, в обмежених масштабах була продовжена при Л.Кучмі, повернення до цієї політики у відбулось під час президентства В.Ющенка. Але вибори 2004, 2006 і 2007 рр., на яких Партія регіонів під гаслами захисту інтересів російськомовних громадян України отримала підтримку понад третини виборців, засвідчили, що реалізація навіть м’якого варіанту політики українізації призведе лише до нових етнополітичних конфліктів.

Розробка об’єднуючої національної ідеї. Цей підхід був дуже популярним у перші роки незалежності України. Результатом різного розуміння суті національної ідеї стала поява низки стратегій національного розвитку. Були серед них і романтичні ідеї національного відродження і інші, більш реалістичні, пропозиції, спрямовані на підвищення конкурентноздатності країні, реалізація яких є актуальною й сьогодні і які розглядаються в запропонованій Стратегії.

Чимало прихильників цього підходу залишається й нині, особливо в середовищі національної інтелігенції, яка щиро вірить у велику творчу силу Ідеї, що охоплює, живить і здатна повести за собою широкі народні маси. Дехто вважає, що національна ідея стане “філософським каменем”, який створить “диво” швидкої інтеграції розрізненого українського суспільства в єдину націю. Але всі спроби вигадати таку ідею виявились марними. Уявлення про можливість здійснення “дива”, про можливість штучно вигадати, сформулювати об’єднавчу загальнонаціональну ідею є міфом, фантомом, міражем, який відволікає від реальних дій, спрямованих на інтеграцію українського суспільства.

Стратегія співіснування україномовних і російськомовних регіонів (регіональних еліт), консервації міжрегіональних етнокультурних розбіжностей. Сутність її полягала у неофіційній консервації існуючих етнокультурних та інших суттєвих міжрегіональних розбіжностей, збереженні відносної неформалізованої автономії регіональних еліт на умовах централізації виконавчої влади. Рушійною і цементуючою силою інтеграції різнорідного суспільства стала українська бюрократія, яка визнала незалежність української держави і взяла активну участь в процесах приватизації. Ця стратегія не стільки розв’язувала існуючі проблеми, скільки заморожувала їх на певний час. В той же час ця політика була достатньо ефективною. Проблема міжрегіонального політичного протистояння фактично була знята з порядку денного, був замирений Крим, в якому втратили вплив сепаратистські рухи. За даними соціологічних опитувань, з середини 1990-х рр. і до президентських виборів 2004 року суттєво зменшилось відчуття загроз міжнаціональних конфліктів і розпаду України як держави. Однак політичний розкол 2004 року зруйнував цю стратегію. Відновити її можливо, але лише у вигляді максимально можливої децентралізації. Досвід багатьох країн (Канада, Іспанія) свідчить, що стратегія автономного співіснування в межах однієї держави різномовних регіонів може бути достатньо успішною. Але розкол може виникнути знову при недалекоглядній політиці внаслідок загострення суспільних протиріч або протиріч між регіональними елітними групами.

Об’єднання українського суспільства навколо яскравої харизматичної постаті загальнонаціонального лідера. Прихильники цього підходу бачать у ролі такого лідера то одного то іншого політика чи державного діяча. Проте в роз’єднаному суспільстві чекати консолідуючого лідера є утопією. Будь-якого лідера в такій країні визнає одна частина суспільства, але не сприйме інша. Велику шкоду для суспільства являє популістська демагогія, за допомогою якої відомі політики намагаються здобути підтримку як на Сході, так і на Заході, а також в Центрі України.

Потрібно не видумувати штучну загальнонаціональну об’єднавчу ідею і не шукати постать лідера, який здатний консолідувати роз’єднане суспільство в консолідовану націю, а переходити до послідовної і системної політики інтеграції українського суспільства на основі поступового вирішення гострих етнополітичних, соціальних, гуманітарних проблем.

Сьогодні суспільство не просто готове підтримати реформи, а й стати їх активним суб’єктом і провідником, взяти на себе їх реалізацію. Саме ця налаштованість на зміни може об’єднати націю, стати головним інтегруючим фактором, запорукою успішної реалізації стратегічних змін.

Стратегія інтеграції (консолідації) країни. У даному випадку йдеться про довгострокову і комплексну стратегію інтеграції українського суспільства, яка на системній основі може об’єднати різні напрямки державної політики. Саме такий підхід закладено в основу Національної стратегії розвитку «Україна-2015».

Основні напрямки політики інтеграції українського суспільства

Інтеграційна економічна і регіональна політика: посилення економічних зв’язків між регіонами, зменшення розриву у рівні соціально-економічного розвитку та рівні життя між окремими регіонами країни, розвиток української економіки як єдиного господарчого комплексу.

Збалансована зовнішня політика, збереження і розвиток дружніх, партнерських стосунків з Росією. Не можна не рахуватися з тим, що будь-які антиросійські кроки у зовнішній політиці України матимуть негативні наслідки для національних інтересів України, в тому числі для інтеграції українського суспільства. Необхідно також шукати якщо не консенсус, то хоча б відносний компроміс між різними політичними силами з питань пріоритетів зовнішньої політики України, бо цей чинник також є одним з викликів для збереження єдності українського суспільства.

Децентралізація державного устрою України. Як свідчить міжнародний досвід, перехід від унітарної до федеративної форми державного устрою може за певних умов посилити ризики дезінтеграції країни. Навпаки, децентралізація державного управління уявляється більш оптимальним шляхом розв’язання існуючих проблем у відносинах між центром і регіонами. Регіони отримають більше прав і можливостей для власного розвитку без ризиків виникнення відцентрових тенденцій. Водночас у процесі політики децентралізації слід дбати про збереження вертикалі виконавчої влади, правового і управлінського контролю за місцевою владою.

Інтеграція регіональних еліт в загальнонаціональну політичну і адміністративну еліту. Формування нової, сучасної адміністративної еліти країни, яка має стати одним з об’єднуючих елементів суспільного організму. Міжрегіональна ротація представників регіональних еліт у складі загальноукраїнської адміністративної еліти.

Департизація державної служби, керівництва силових структур та місцевих державних адміністрацій. Різнорідне суспільство з регіоналізованою партійною системою мусить мати єдину деполітизовану високопрофесійну державну службу. Якщо державні посади на всіх рівнях і надалі будуть розподілятись за партійними квотами, неминучими будуть „партійна феодалізація” держави, дезінтеграція системи державного управління. Доцільно провести чітке законодавче розмежування (через закони про Кабінет міністрів, про центральні і регіональні органи виконавчої влади, про державну службу) політичних (виборних) посад і адміністративних посад, а також обмеження кола посад, на які має право призначати своїх представників правляча парламентсько-урядова коаліція. Державна бюрократія є одним з головних механізмів забезпечення адміністративної єдності держави і суспільства, тому необхідно, щоб державна (публічна) служба функціонувала як цілісний державний інститут, який позбавлений партійного впливу (але знаходиться під ретельним громадським контролем) і, відповідно, ризиків регіонально-партійної приватизації окремих державних інституцій.

Конструктивна взаємодія політичних сил, які репрезентують російськомовне і україномовне населення, східні і південні регіони України з одного боку, та центральні і західні області з іншого.

Відмова держави від втручання у міжцерковні стосунки, особливо між православними конфесіями. Благі наміри у даному випадку ведуть до пекла. Замість штучного стимулювання створення єдиної помісної православної церкви в Україні, краще налагоджувати і підтримувати міжцерковний діалог, сприяти поступовому зближенню конфесій.

Інтеграційна гуманітарна політика, спрямована на формування єдиної політичної нації:

• Формування сучасної української ідентичності (нової, сучасної системи ідентифікуючих символів українства особливо в сфері спорту, мистецтва, побутової культури). Проведення масштабної інформаційної (пропагандистської) кампанії з формування сучасної української ідентичності, спрямованій на молодь.

• Формування в Україні єдиного інформаційного простору, але без штучних ідеологічних обмежень і мовної дискримінації.

• Гнучке розв’язання мовного питання (зміцнення державного статусу української мови поряд з реалізацією офіційного статусу для регіональних мов і мов меншин відповідно до Європейської Хартії на рівні територіальних громад, районів і областей).

• Формування і розвиток російськомовної української культури як органічної складової української і європейської культури. Не протиставлення російськомовних громадян України етнічним українцям, а навпаки – поступова інтеграція російськомовної громади до сучасного українського суспільства (як його органічної складової, як російськомовного субетносу української нації), до сучасної української культури. Необхідна історична і соціокультурна легітимація російськомовної української культури освітніми, науковими та інформаційними засобами.

• Налагодження та зміцнення громадських і культурних зв’язків і обмінів між російськомовними і україномовними регіонами. Потрібна державна програма розвитку міжрегіональних зв’язків. До розвитку партнерських міжрегіональних стосунків на двосторонній і багатосторонній основі потрібно залучати обласні державні адміністрації, обласні і міські ради. Така традиція існувала раніше, її треба відновити і розвинути на новій основі в нових політичних умовах.

- Категорична відмова від диктату, нав’язування суспільству поглядів і позицій з принципових питань гуманітарної політики (мовних проблем, міжконфесійних відносин, ставлення до історичного минулого Вітчизни), з яких у суспільстві немає єдності. Тут вирішальне значення має фактор часу, який все розставить на місця.

Стратегія інтеграції не буде здійснюватись, якщо не буде визначено відповідального за неї суб’єкта державної влади. Якщо виходити з норми Конституції про те, що гарантом територіальної цілісності країни є Президент, тоді саме глава держави мав би взяти на себе тягар вироблення і реалізації політики інтеграції і консолідації українського суспільства. Але інтеграція суспільства – питання значно більш широке, ніж дотримання територіальної цілісності країни. До того ж в умовах обмеження впливу Президента на виконавчу владу і соціально-економічну політику він не зможе ефективно реалізовувати стратегічні завдання політики інтеграції.

В умовах парламентсько-президентської системи найбільш логічний варіант – посилення відповідальності Уряду за здійснення політики інтеграції українського суспільства (регіональної політики в широкому сенсі цього терміну).

Врешті решт, стратегія інтеграції українського суспільства має стати одним з головних пріоритетів державної політики. Інакше можна втратити і саму державу.