9. Інституційне забезпечення реалізації Стратегії.

Для України можливі дві інституційні моделі розвитку: стратегія суб’єктності та стратегія "розчинення" у глобальному соціально-економічному просторі. Перша стратегія вимагає збереження свободи національних дій держави та суспільства за будь-яких обставин, первинність національного інтересу та його послідовну реалізацію. Друга стратегія орієнтується на швидку інтеграцію у глобальний простір, вважаючи це головною умовою стійкого розвитку, в тому числі, й ціною відмови від частини національних повноважень у вирішенні стратегічних питань на користь міжнародних інститутів.

Враховуючи наявність широкого кола історичних завдань становлення державності та української політичної нації, реальні національні можливості України, ризики сучасного глобального розвитку, слід визнати більш прийнятною стратегію суб’єктності. Вона не виключає активного використання переваг участі у глобальних та інтеграційних процесах, але залишає країні можливість свідомого вибору. Вирішення завдань стратегії суб’єктності передбачає послідовну реалізацію таких інституційних принципів:

1. забезпечення ефективної кооперації між господарюючими суб’єктами і державою;

2. оптимальне співвідношення ринкових ризиків і суспільної довіри до інститутів ринку, від якого залежать: рівні трансакційних витрат, продуктивність та іноваційність господарчої системи, частка тіньового сектора у ВВП, відсоткові ставки, рівень монетизації економіки, розподіл грошової маси на банківську та позабанківську складові, рівень доларизації економіки, банківські депозити, рівень кредитування економіки, розвиненість фінансової системи. Однією з базових передумов для цього є збереження незалежності Національного банку України. Довіра формує суспільне розуміння первинності макроекономічної та фінансової стабільності по відношенню до цілей соціальної справедливості, що є необхідною передумовою стратегічної поведінки держави і громадянського суспільства. Припустимий рівень ризикованості і невизначеностей в економіці гарантує довгострокову стабілізацію у динамічному середовищі і національну економічну безпеку. Розробка та реалізація стратегії соціально-економічного розвитку є тим способом, яким досягається зменшення рівня невизначеності. Інституційною передумовою досягнення оптимального рівня невизначеності є свобода конкуренції, антимонопольне регулювання, відкритість економіки, система соціальних гарантій, інститут банкрутства, захист прав кредиторів та ін.;

3. оптимальний розподіл і субординація повноважень між суб’єктами господарчої системи, здатними самостійно вирішувати власні та суспільні завдання. Передумова цього – реальна економічна свобода, професіоналізація господарчої діяльності, її інфраструктурне забезпечення, чітка фіксація і впорядкування прав власності. Проявом оптимального рівню суб’єктності господарчої системи є її інноваційний розвиток, здатність до конкурентної солідарності, системні структурні зрушення.

По-перше, це випереджальний розвиток загальних інститутів ринку і правової держави, відповідної системи соціального захисту і гарантій.

По-друге, подальша професіоналізація ринкової, соціальної і державної діяльності, стимулювання розвитку недержавних інститутів. Професійна корпоратизація, структуризація і консолідація громадянського суспільства переводить його в одну "вагову категорію" з організованою державною машиною. Держава вимушена ставитися до організованого і структурованого соціуму як до гідного партнера в неусувному конфлікті з приводу взаємної відповідальності та повноважень. Важливим завданням недержавних інститутів повинен стати громадянський контроль за системою фінансового моніторингу, яка впроваджена в Україні у відповідності з міжнародними вимогами боротьби з фінансуванням тероризму та відмиванням доходів, отриманих злочинним шляхом.

По-третє, розвиток цілісного інфраструктурного комплексу.

По-четверте, створення системи моніторингу, прогнозування та проектування інститутів розвитку.

Складність сучасного етапу розвитку суспільства полягає в тому, що формування цінностей української політичної нації не є завершеним. Вкрай потрібним є позитивний досвід спільного соціально-економічного і політичного життя, тому будь-яке штучне посилення ментальної, етнічної або конфесійної конфліктності є вкрай небажаним. Слід очікувати, що суспільний запит на співпрацю та взаєморозуміння між Сходом та Заходом України буде посилюватися.

Негативним фактором інституційного розвитку України виступає надконцентрація економічних, фінансових, владних, інтелектуальних ресурсів українського суспільства в одному місті – Києві. Така "експлуататорська" модель в умовах становлення громадянського суспільства і єдиної політичної нації виступає як досить ризикована й обмежена. Неминуча міжрегіональна конкуренція набуває характеру боротьби за контроль над столицею, що, з одного боку, знекровлює регіони, а з іншої, сприяє формуванню негативної національної єдності на підставі опозиції до центральної влади. Більш раціональна регіональна політика держави створюватиме можливості оптимальної децентралізації при збереженні й посиленні її позицій у стратегічному розвитку економіки й суспільства.

Гетерогенність регіонального устрою української держави не тільки породжує дезінтеграційні ризики й погрози соціально-економічного розвитку України, але водночас виступає як свого роду природно історична матриця, що забезпечує раціональне обмеження розкиду траєкторій майбутньої інституційної еволюції українського суспільства, виявлення й узгодження різноспрямованих інтересів. Внутрішнє інституційне різноманіття регіонального устрою української держави не може й не повинне бути переборене в історичній перспективі. Регіональна складова інституційної політики української держави є обов’язковою умовою вирішення стратегічних соціально-економічних завдань, включаючи й забезпечення належної національної конкурентоспроможності й безпеки.

У практику поточного й довгострокового планування й прогнозування соціально-економічного розвитку України варто ввести індикативні показники рівнів регіональної диференціації, включаючи показники виробництва ВВП та його регіональної енергоємності, індекси людського розвитку. Економічно обґрунтоване зниження рівнів регіональної диференціації як наслідок інтенсивного міжрегіонального обміну необхідно вважати одним із стратегічних завдань соціально-економічного розвитку. Державі варто приймати найжорсткіші заходи, спрямовані проти регіональної економічної або політичної дискримінації господарюючих суб’єктів і громадян, сприяючи єдності національного економічного, соціального й політичного простору.

Вказані фактори на певному етапі здатні підвести економіку і суспільство до "порога спрацювання" - істотного підвищення віддачі національних ресурсів і прискорення розвитку без видимих додаткових інвестицій.

Виключний конфліктний потенціал для українського суспільства несе на собі "земельне питання". З одного боку, швидке формування легального ринку земель є необхідним, але з іншого, враховуючи можливий і очікуваний рівень зловживань, у цій сфері доречно взяти інституційну паузу для законодавчого і нормативного врегулювання питання раціонального розподілу пучка правомочностей суб’єктів земельних відносин. В іншому випадку руйнівний потенціал приватизації землі в умовах недосконалості судової системи може перевищити інтеграційний потенціал існуючої системи інститутів.

Необхідна певна ревізія такого орієнтиру інституційних реформ, як соціальна ринкова держава. Соціальна держава, беручи на себе частину відповідальності за вирішення соціально-економічних проблем індивідів та домогосподарств, схильна брати і частину їх повноважень. Притаманні такому середовищу патерналізм та відсутність потреб у громадянській солідарності не є кращим фоном для формування інститутів громадянського суспільства.

Процес масової трудової міграції поступово набуває характеру негативного відбору, коли національна економіка втрачає найбільш продуктивних робітників. Якщо інституційне середовище не забезпечить інтеграції людського капіталу і економічної системи суспільства, Україна може перетворитися на європейського маргінала. Шляхом для вирішення цієї проблеми може стати не лише дерегуляція економіки і розвиток відповідної фінансової інфраструктури, а й підвищення суспільного престижу малого бізнесу, з використанням можливостей системи виховання та освіти.

Економічний суверенітет держави відіграє одну з головних ролей у реалізації стратегії соціально-економічного розвитку. Інституційне наповнення економічного суверенітету повинне відповідати сучасним макроекономічним, фінансовим та технологічним реаліям. З урахуванням норм та правил СОТ, протекціонізм у чистому вигляді є неможливим і небажаним. Сучасна практика дає багато зразків використання тонких інструментів непрямого захисту національного виробника, в тому числі, і на ринку фінансових послуг. Тим більше, що такі міжнародні інститути, як МВФ наполягають на необхідності поступової і обережної лібералізації ринків, виходячи з верховенства принципів грошово-кредитної, фінансової та макроекономічної стабільності.

Тому необхідно наділити Національний банк України правом регулювання потоків реальних та спекулятивних інвестицій, встановлюючи диференційований режим зарахування та використання коштів в залежності від термінів, на який вони приходять у країну. З цієї точки зору важливим завданням є ретельна експертиза передумов та наслідків лібералізації валютного режиму. Як свідчить досвід країн, що перейшли до режиму вільно плаваючого курсу, це суттєво обмежує можливості впливу держави на грошовий ринок та посилює його вразливість по відношенню до зовнішніх криз.

Необхідно забезпечити перетворення Українського банку реконструкції та розвитку із звичайного універсального банку, яким він став зараз, на національний інвестиційний банк відповідно до мети, з якою він створювався. Його статутними завданнями повинно бути, перш за все, фінансування структурної перебудови економіки та її інноваційно-інвестиційного розвитку.

Уже зараз доцільно визначити зміст та етапність кроків щодо поступового просування до створення єдиного регуляторного органу фінансового сектора, який б інтегрував функції Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг та відповідних департаментів Національного банку України. Ця проблема потребує ґрунтовного опрацювання з урахуванням незавершеності перебудови банківської системи, низького рівню розвитку небанківських сегментів фінансового ринку, виключної ролі банківської системи у забезпеченні стабільності національної грошової одиниці.

У кінцевому результаті ефективність обраної моделі розвитку економіки України буде визначатися життєздатністю системи національних економічних інститутів. Як показує досвід держав з відкритою економікою, що досягли успіху, здорова інституційна система "перемеле" зовнішні дестабілізуючі впливи навіть у разі досить серйозних поточних помилок держави. Тому основним критерієм вибору шляхів та методів подальшої трансформації повинна стати їх адекватність інституційним проблемам і завданням української економіки.