4. Виборча реформа

Політична криза 2007 року, наслідком якої стало проведення позачергових виборів до Верховної Ради України, великою мірою була спровокована занадто поспішними, непродуманими змінами виборчого законодавства. Теоретично перехід до пропорційного формату із закритими списками мав би працювати на зміцнення партійної системи, чого вимагала парламентсько-президентська зміна форми правління. Але практично перші пропорційні вибори призвели до зовсім інших наслідків. Не відбулося істотного оновлення депутатського корпусу. У законодавчі органи влади всіх рівнів масово прийшов «великий капітал», провідні політичні сили остаточно набули рис партій лідерського типу, а власне передвиборча боротьба перетворилася на змагання популістичних обіцянок поза будь-якою ідеологічною конкретикою.

Наступна виснажлива коаліціада, обумовлена тим, що жодна політична сила не здобула на виборах переконливої перемоги, лише поглибила ці негативні наслідки – в результаті політичних торгів більшість у Верховній Раді було сформовано на суто технологічних, а не ідеологічних підставах. Позиції партій-переможців у парламенті розглядалися переважним чином як ресурс для неконституційного перерозподілу влади між Президентом та коаліційним урядом. Діяльність парламентських партій у Верховній Раді п’ятого скликання продемонструвала наявність таких небезпечних тенденцій:

• посилення ролі лідерів фракцій та керівництва парламенту й одночасне знецінення «рядового» депутатського мандату;

• зменшення відповідальності депутатів перед виборцями;

• неколегіальний та непрозорий характер прийняття фракційних рішень;

• зниження професійного рівня депутатського корпусу.

Очевидно, що без перегляду самих основ функціонування парламентаризму в Україні позачергові вибори залишатимуться напівзаходом, який не здатний ані оновити владу, ані перетворити Верховну Раду на дійсно представницький орган. Саме тому вважаємо за необхідне привернути увагу широкої громадськості до плану реформування виборчої системи – запропоновані кроки мають стати предметом міжпартійної та суспільної дискусії вже найближчим часом. Адже ефективні партії є головним демократичним інститутом, що забезпечує «прямий» та «зворотній» зв’язок між владою і суспільством, перетворюючи громадські запити на політичні рішення державного рівня.

Отже, як реформувати виборчу систему України?

Перший крок – об’єднання виборчих законів у Кодекс виборчого права України. Створення електорального кодексу, по-перше, зведе до мінімуму необхідність епізодичного, до того ж, як правило, безпосередньо перед черговими виборами, втручання у виборчий закон, а по-друге, полегшить корегування українського виборчого законодавства у відповідь на політичні виклики.

Другий крок передбачає впровадження відкритих партійних списків, що дозволить виборцям визначати не лише партійний, але й персональний склад парламенту. Найбільш доцільним виглядає застосування так званих «гнучких списків»: виборець має один голос, яким він може підтримати або партію в цілому, проголосувавши за весь запропонований список, або віддати його за конкретного кандидата із списку. В останньому випадку голос вважається також відданим за партію, до якої належить кандидат, й водночас «підіймає» його верх по списку. Цей метод, на відміну від більшості інших систем преференційного голосування, є прозорим для електорату. Головна перевага використання відкритих списків полягає у тому, що він дієво запобігає партійній олігархії, а саме – унеможливлює управління членами партії через місце у списку і зменшує внутрішньопартійну корумпованість.

Третім кроком має стати перехід до кількох багатомандатних округів в масштабах, що відповідають територіальним одиницям – в кожному з них партії, що беруть участь у виборах, висувають свій регіональний список. При цьому кількість мандатів, які розподіляються у кожному окрузі, залежатиме від кількості населення. Один і той самий кандидат у депутати не повинен мати право балотуватися у декількох регіонах. Голосування за регіональними списками партій забезпечуватиме відносно рівномірне представництво інтересів територій на вищому законодавчому рівні – ані «партія одного регіону», ані «виборчий список одного регіону» за таких просто умов неможливі. Крім того, регіональні списки у перспективі значно посилять зв’язок партій із виборцями, адже у такому разі громадяни віддають свій голос не абстрактній політичній силі, а конкретним людям, які користуються повагою саме у цьому регіоні. Враховуючи це, партії будуть вимушені докорінно змінити кадрову політику

Четвертим кроком може бути корекція електорального бар’єру – або загальне підвищення до 4-5%, або – що було б більш справедливим – лише для виборчих блоків (зі збереженням трьохвідсоткового бар’єру для партій). У перспективі доцільною виглядає повна заборона на утворення партіями передвиборчих блоків, що сприятиме формуванню дійсно ідеологічних партійних організацій, унеможливить створення суто електоральних проектів, єдина мета яких – забезпечити обрання лідера, а також вирішить проблему «політичної неперебірливості», властивої партіям, які наразі входять або прагнуть увійти до іменних блоків. Також необхідно посилити вимоги щодо забезпечення справді загальнонаціонального характеру політичних партій України, зокрема з точки зору їх участі в місцевих виборах у більшості регіонів країни та наявності в них реальних місцевих осередків. Необхідна також відмова від пропорційної системи (за партійними виборчими списками) на місцевих виборах. Саме ця система виборів закріпила регіонально-політичний розкол країни як на рівні Верховної Ради, так і на рівні місцевого самоврядування, сприяла надмірній політизації місцевих рад, тенденціям прихованої федералізації.

Зазначені кроки вважаємо першочерговими, але надалі варто розглянути й такі можливості:

• зближення у часі парламентських та президентських виборів, яке здатне зняти протистояння пропрезидентських політичних сил та партій парламентської більшості, які формують уряд. Задля ефективного проведення масштабних реформ центри влади в умовах парламентсько-президентської республіки мають спиратися на єдиний партійний ресурс;

• розведення у часі парламентських виборів та виборів до місцевих рад. Це дозволить підвищити партійно-політичну відповідальність перед виборцями, а також відновити необхідний зв’язок між змінами у суспільному житті країни, з одного боку, та змінами політичних уподобань громадян, з іншого;

• впровадження електронно-поштового дистанційного голосування, що відповідатиме світовій тенденції перетворення загальнонаціонального волевиявлення на більш комфортне для виборця (звичайно, контроль за дотриманням законності щодо такого типу голосування становитиме окреме питання);