3. Загальні положення застосування Європейської конвенції з прав людини

Висвітлюючи питання юрисдикції Європейського суду у справах адміністративно-правового характеру, слід мати на увазі загальні положення застосування Європейської конвенції з прав людини, включаючи основні тенденції в цій сфері. При цьому слід послідовно й всебічно аналізувати практику суду в її розвитку, а не тільки рішення, які стосуються конкретної справи або конкретної держави. Формально кажучи, рішення Європейського суду хоча й мають прецедентний характер, але не є обов'язковими для країни, яка є учасницею Конвенції. Поряд із цим у рішеннях Європейського суду міститься позиція суду щодо Конвенції та її вимог, і Тому будь-яке нехтування прецедентами Суду може призвести до помилок в інтерпретації положень Конвенції.

Зрозуміло, що положення Конвенції, рішення Європейського суду мають бути імплементовані в національну правову систему, зокрема, й правову систему України, що, звичайно, тягне за собою певне навантаження як на юристів, що практикують, так і на юристів-науковців. Імплементація положень Конвенції має відбуватися на певних загальновизнаних принципах, що випливають з тлумачення її змісту.

До таких принципів слід, зокрема, віднести принцип наявності мінімальних гарантій, який полягає в тому, що розширення прав і свобод людини, які містяться в Конвенції, завдяки прийняттю Протоколів до неї, означає те, що Конвенція гарантує наявність цих прав як мінімум. На цей мінімум повинна орієнтуватись національна правова система будь-якої країни. Держава-учасниця повинна розглядати права і свободи, які закріплені в Конвенції та в Протоколах до неї, лише як основу, на якій слід розвивати всю систему захисту прав людини. У статті 53 Конвенції прямо передбачено: «Ніщо в цій Конвенції не може тлумачитися як таке, що обмежує або порушує будь-які права людини та основні свободи, які можуть гарантуватися Законом будь-якої Високої Договірної Сторони або будь-якою іншою угодою, стороною якої вона є».

Іншим важливим принципом імплементації Конвенції в національній правовій системі можна вважати принцип ієрархічної обмеженості прав і свобод людини. Цей принцип пов'язаний із тим, що існує, певно, ієрархія прав і свобод людини залежно від можливостей їх обмеження як у національних системах, так і в межах існуючої юриспруденції Європейського суду.

Так, можна визначити деякі права і свободи людини, які можуть бути обмежені з точки зору національної безпеки, територіальної цілісності, громадської безпеки, запобігання масовим заворушенням, охороні здоров'я та інше. Наприклад, свобода вираження поглядів, яка може бути обмежена рядом закріплених у законодавстві обмежень та юридичних застережень.

Інша група прав і свобод людини може бути також обмежена, але дуже вузьким колом різних застережень. Це стосується, наприклад, права на особисту свободу й недоторканність чи права на справедливий судовий розгляд тощо. Такі обмеження і застереження можуть бути специфічними для кожної правової системи, але вони не можуть мати широкого тлумачення.

І нарешті, існують такі права й свободи, які закріплені в Конвенції, що мають абсолютний характер, і обмеження цих прав не може відбуватися ні за яких обставин. Це, наприклад, заборона катування.

Принцип ієрархічної обмеженості водночас не означає, що є права важливі й більш або менш важливі, що деякі права можна обмежувати. Юриспруденція Європейського суду полягає в тому, що він не допускає будь-яких необгрунтованих обмежень прав і свобод людини, які гарантовані Конвенцією, а тлумачення будь-яких прав з точки зору їхньої ієрархії повинно бути пов'язане з принципом мінімальних гарантій, які не допускають обмежень прав і свобод людини нижче мінімального рівня, встановленого в Конвенції.

Важливим принципом є принцип лімітованої позитивності обов'язків держави. Він полягає в тому, що, за загальним принципом, держава-учасниця відповідно до положень Конвенції має утримуватися від втручання в певні сфери суспільного життя. Проте це загальне положення також передбачає й обов'язок позитивно діяти певним чином. Така позитивна діяльність держави може бути до певної міри лімітована, але це повинно відбуватися в межах зобов'язань, які бере на себе держава — учасниця Конвенції.

Таким чином, держава зобов'язана формально в законодавчому порядку закріпити певні захисні механізми щодо прав та свобод особи. Слід розуміти, що кожна держава, приєднуючись до Конвенції, бере на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, відповідний комплекс прав та обов'язків, і тому лише держава може виступати відповідачем в Європейському суді.

Але це зовсім не означає, що держава звільняється від відповідальності за дії організацій або приватних осіб, які діють у спосіб, що порушує права та свободи людини. Тобто відповідальність держави має місце й тоді, коли держава не вжила належних заходів з метою запобігання порушенням прав і свобод людини з боку інших органів чи приватних осіб, а також у тих випадках, коли мало місце фактичне порушення прав і свобод людини, але держава заздалегідь не спромоглася подбати про відповідні засоби захисту особи. Як приклад, можна назвати адміністративні акти держави, які обмежують свободу інформації чи встановлюють державну цензуру. Такі акти, безперечно, будуть розглядатися Європейським судом як такі, що не відповідають зобов'язанням держави за Конвенцією.

Водночас наявність приватної монополії у її різноманітних проявах, що дає можливість контролювати свободу вираження поглядів, буде, з точки зору Конвенції, також порушенням позитивних зобов'язань держави, яка повинна забезпечувати відповідні права й свободи особи незалежно від того, ким вони порушуються. Як приклад можна також навести положення ст. 8 Конвенції «Право на повагу до приватного і сімейного життя», в якій передбачено, що кожна особа має право на повагу до її приватного і сімейного життя, недоторканності житла і таємниці кореспонденції.

Держава не може втручатися у здійснення цього права інакше, ніж згідно із законом, і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної й громадської безпеки або економічного добробуту країни з метою запобігання правопорушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі, або з метою захисту прав і свобод інших осіб. Для реалізації цих положень держава — учасниця Конвенції повинна мати на національному рівні відповідні механізми захисту проти невиправданого втручання недержавних організацій чи установ в особисте життя. Якщо таких механізмів немає, то можна констатувати, що держава не виконує свої позитивні зобов'язання, які до певної міри можуть бути лімітованими.

Названі принципи, що випливають з тлумачення положень Конвенції, мають універсальне значення й повинні враховуватися при вирішенні будь-яких питань, особливо тих, які пов'язані зі спорами адміністративно-правового характеру. Інші принципи можуть також мати місце й застосовуватися через узагальнення існуючої судової практики.

Складний юридичний механізм, який може ефективно використовуватися лише внаслідок адекватного тлумачення положень Конвенції та прецедентної практики Європейського суду, має динамічні властивості, що слід неодмінно враховувати при розгляді питань юрисдикції Європейського суду у справах адміністративно-правового характеру.