1. Загальна характеристика юрисдикції Європейського суду

Для українського адміністративного права до останнього часу характерним було певне відсторонення правового регулювання адміністративної діяльності від загальновизнаних стандартів у цій сфері, що зумовило і відсутність відповідних досліджень діяльності органів публічної влади з точки зору захисту прав і основоположних свобод людини, як відомо, наука адміністративного права традиційно майже всі питання вдосконалення механізмів адміністративно-правового регулювання розглядала з точки зору підвищення ефективності діяльності органів виконавчої влади, і майже зовсім не розглядала питання захисту прав людини, балансу інтересів держави громадянина.

Прийняття Конституції 1996 p., де пріоритет прав людини У відносинах з державою було чітко визначено, а також ратифікація країною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 p., яка набула чинності в Україні у вересні 1997 p., надали поштовху суттєвим змінам у правовому регулюванні відносин між державою та громадянином, фізичними та юридичними особами.

Європейська конвенція з прав людини має багатоаспектний зміст. Вона встановлює обов'язок держави Україна як учасниці Конвенції забезпечувати встановлені європейським співтовариством демократичних держав стандарти в таких важливих сферах життя людини, як право на свободу та особисту недоторканність, заборону катування, право на життя, право на повагу до приватного й сімейного життя, свобода думки, совісті та віросповідання, свобода вираження поглядів, свобода зібрань та об'єднань, заборона дискримінації, захист права власності, права на справедливий судовий розгляд та інші.

У цьому контексті можна зазначити, що Європейський суд з прав людини, який вирішує спори, що виникають із приводу дотримання будь-якою державою-учасницею норм Конвенції, є інституцією, яка спрямована на вирішення спорів публічно-правового характеру. Проте це досить широке тлумачення юрисдикції Європейського суду.

Із практичної точки зору, виникає питання, чи існує юрисдикція Європейського суду у справах, що мають адміністративно-правовий характер? Відповідь на це запитання являє собою досить складну науково-практичну проблему, розв'язання якої передбачає глибокий аналіз прецедентного права Європейського суду та тенденцій, які намітилися в цій сфері.

По-перше, слід мати на увазі, що прецедентна практика Європейського суду сьогодні фактично імплементується в національну правову систему України, оскільки сама Конвенція надає Європейському суду право фактичного тлумачення положень Конвенції, а національні судові органи починають усе більше посилатися на прецедентні судові рішення Європейського суду при вирішенні питань у межах національної судової юрисдикції. Таким чином, Конвенція з прав людини та прецедентна практика Європейського суду складають ту правову основу, на якій базуватимуться правові принципи національного адміністративно-правового регулювання відносин держави (державних органів) та особи (юридичної чи фізичної).

По-друге, слід мати на увазі, що в деяких питаннях застосування Конвенції Європейський суд виходить із того, що міжнародно-правовому захисту підлягає діяльність як фізичних, так і юридичних осіб.

Так, захисний режим Конвенції встановлений для права власності, що має забезпечуватися державою. Стаття 1 Протоколу 1 до Конвенції передбачає, що «кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном».

По-третє, спори адміністративно-правового характеру можуть розглядатися Європейським судом у контексті ст. 6 Конвенції, де передбачено, що кожна особа при вирішенні питання щодо її «цивільних прав та обов'язків» має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і неупередженим судом.

Водночас слід мати на увазі тлумачення «цивільних прав», як це відбувається в рішеннях Європейського суду. Йдеться про те, що «цивільні права» розглядаються більш широко порівняно з тим, як вони традиційно розглядаються в українській правовій системі, а відтак зміст ст. 6 Конвенції створює складні проблеми теоретичного й практичного характеру саме в питаннях застосування цієї статті до випадків адміністративного провадження.

Тобто межі між публічним правом і правом приватним («цивільні права») досить рухомі: те, що є адміністративно-правовим із точки зору української правової системи, може розглядатися, як «цивільні права» з точки зору Європейського суду із прав людини і навпаки. Наприклад, у справі Pudas v. Sweden Європейський суд визнав можливість застосування ст. 6 Конвенції і відповідно визнав порушенням «цивільних прав» рішення державних органів Швеції про скасування ліцензії на здійснення перевезень громадським транспортом. Видача і скасування ліцензій, як відомо, належить до адміністративної діяльності в розумінні української правової системи.

Виходячи із загальних теоретичних положень, слід розглядати й тлумачення юрисдикції Європейського суду у справах публічно-правового характеру і, зокрема, у справах, що пов'язані з адміністративними правовідносинами. Залишаючи поза увагою питання застосування Конвенції щодо кримінального й цивільного судочинства, оскільки це не є предметом науки адміністративного права, слід особливу увагу звернути на таке.

Ніде в тексті Конвенції немає прямих зобов'язань держав-учасниць щодо стандартів адміністративної (публічно-владної) діяльності. Проте це зовсім не означає, що така діяльність залишається поза увагою Європейського суду, який утворює специфічну, притаманну саме цьому міжнародно-правовому інституту юриспруденцію.

Остання полягає в тому, що Європейський суд у своїх судових рішеннях, які мають прецедентний характер, утворює правову підставу тлумачення самої Конвенції з прав людини. Юрисдикція Європейського суду, таким чином, є фактичним продовженням, розвитком Конвенції, що забезпечує її адекватність існуючим правовим реаліям в європейських країнах, включаючи й Україну.

При розгляді спорів, що виникають із адміністративно-правових відносин, Європейський суд використовує особливі критерії, що є вирішальними для визначення юрисдикції цього Суду. Головним серед таких критеріїв є віднесення того чи іншого порушеного права до «сфери приватного життя» людини.

За логікою Європейського суду, якщо будь-який адміністративний акт торкається приватного життя особи і має наслідком порушення будь-якого права, що належить до сфери приватного життя, то, з точки зору юрисдикції Європейського суду, такий адміністративний акт може розглядатися як підстава для вирішення питання про порушення цивільних прав у розумінні ст. 6 Конвенції. Водночас слід мати на увазі ст. 13 Конвенції, яка гарантує ефективний правовий захист порушених прав шляхом створення відповідних національних органів для дійових можливостей оскарження порушення офіційними особами прав і свобод людини.

Такими національними органами в Україні є судова система, яка й повинна забезпечувати ефективний захист прав особи. Проте створення адміністративних судів, безумовно, сприятиме більш точному виконанню змісту ст. 13 Конвенції, оскільки йдеться про те, що ефективний захист у національних органах повинен здійснюватися навіть у тих випадках, коли порушення було вчинено особою, що діяла як офіційний представник держави. Таким чином, розгляд спорів у адміністративних судах, безперечно, мав би позитивне значення з точки зору реалізації положень Конвенції.

Стосовно розуміння Європейським судом прав та обов'язків цивільного характеру, слід мати на увазі, що ці питання повинні вирішуватися з урахуванням змісту таких прав і наслідків їх порушення, які встановлені у внутрішньому законодавстві країн — учасниць Конвенції. Причому всі приватні права, за логікою Конвенції, є також і правами цивільного характеру.

Юрисдикція Європейського суду поширюється на випадки, коли внаслідок адміністративних дій органів держави порушується право власності особи, і таке порушення, як правило, супроводжується і порушенням ст. 6 Конвенції, яка передбачає право будь-якої особи на справедливий судовий розгляд.