2. Необхідність дотримання принципів реалізації публічно-владних повноважень

Розглянута природа адміністративних правопорушень з боку суб'єктів публічно-владних повноважень закономірно передбачає знання принципів, згідно з якими повинна здійснюватися адміністративна (публічно-владна) діяльність даних суб'єктів. Порушення цих принципів має розглядатися як правова підстава для відповідальності державних органів та інших суб'єктів владних повноважень.

До таких принципів передусім слід віднести верховенство права. Цей принцип, як відомо, зафіксований як загальний політико-правовий принцип у Конституції України. Суть цього принципу полягає в тому, що найвищою цінністю в державі, а відтак, і в спрямованості її діяльності у сфері адміністративних правовідносин, визнається людина, її права та свободи (ст. З Конституції України). Ці права та свободи є визначальними при аналізі будь-яких дій державних органів, посадових осіб та інших суб'єктів владних повноважень.

Принцип верховенства права передбачає дотримання загальновизнаних норм і стандартів. Причому слід мати на увазі, що йдеться не лише про закріплення в нормативно-правових актах прав і свобод людини, гарантії їх здійснення й відповідальності за порушення, а й про реальні можливості контролю за діяльністю державних органів, суворим дотриманням цих прав і свобод.

До того ж верховенство права передбачає й те, що самі правові норми в цій галузі повинні забезпечувати реальність захисту прав і свобод людини. Таким чином, якщо ті чи інші правові норми не відповідають загальновизнаним стандартам у галузі захисту прав і свобод людини, за умови, що ці стандарти закріплені в міжнародно- правових актах, що набули чинності у встановленому порядку, то пріоритет повинен належати саме цим принципам і цим встановленим стандартам.

Принцип верховенства права повинен здійснюватися з урахуванням основних положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція), яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 р. у результаті її ратифікації Верховною Радою України. Поряд з цим відповідні стандарти щодо захисту прав і свобод людини містяться в судовій практиці Європейського суду з прав людини, де встановлені чіткі критерії, за якими визначаються параметри захисту прав і свобод громадянина, що повинні бути гарантовані та практично забезпечені Україною.

Серед загальновизнаних прав і свобод людини Конвенція містить перелік тих прав, які повинні бути реально гарантованими для людини. Дотриманням цих прав повинні керуватися будь-які суб'єкти публічно-владних повноважень. До таких фундаментальних прав належать: право на життя, заборона катування, заборона рабства та примусової праці, право особистої недоторканності, право на свободу, право на справедливий судовий розгляд, право на повагу до приватного й сімейного життя, свобода думки, совісті та віросповідання, свобода вираження поглядів, свобода зібрань та об'єднань, право на шлюб, заборона дискримінації та деякі інші права.

Важливим є принцип законності, яким також повинні керуватися всі суб'єкти публічно-владних повноважень. Принцип законності передбачає, що всі вищезгадані суб'єкти зобов'язані діяти лише на підставі й у межах повноважень, а також у спосіб, який передбачено Конституцією і законами України.

Будь-який суб'єкт у межах своїх повноважень повинен керуватися тільки нормативно-правовими актами, які відповідають Конституції України та принципу верховенства права. Причому будь-який суб'єкт публічно-владних повноважень повинен керуватися Конституцією України, законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. У тих випадках, коли існує розбіжність між приписами нормативно-правових актів, суб'єкт державно-владних повноважень повинен керуватися актом, який має вищу юридичну силу.

Верховенство права та законність у діяльності суб'єктів публічно- владних повноважень передбачає також і реалізацію принципу гласності адміністративної діяльності як загального принципу реалізації компетенції будь-якого державного органу чи відповідної посадової особи. Реалізація цього принципу означає насамперед те, що будь-які адміністративні дії або рішення (за винятком випадків секретності, якщо це прямо передбачено в законодавстві) повинні бути доступні не лише для осіб, яких ці рішення й дії стосуються, а й для широкого кола громадськості.

Із принципом гласності тісно пов'язаний і принцип відкритості адміністративної діяльності, яка повинна здійснюватися не лише відповідно до наданих повноважень, а й відповідно до стандартів відкритості, які передбачені в національному законодавстві та в міжнародно-правових актах.

Звичайно, принцип відкритості повинен також базуватися й на необхідності збереження конфіденційної інформації, коли це стосується особи або коли це стосується державної таємниці, яка охороняється законом. Баланс між відкритістю та конфіденційністю повинен бути під суворим контролем відповідних суб'єктів державно-владних повноважень, а також під контролем громадськості.

Перелічені принципи, звичайно, не є вичерпними, оскільки загальнополітичні принципи — демократизм, гуманізм, рівність та ін. — також мають бути «вплетені» в щоденну діяльність державних органів, інших суб'єктів публічно-владних повноважень. Проте зазначені вище принципи верховенства, законності, гласності та відкритості мають найбільш суттєве значення для визначення меж реалізації державними органами, посадовими особами своїх повноважень та встановлення способу, яким ці повноваження можуть бути здійснені.

З огляду на наведене, при встановленні самого факту адміністративного порушення з боку суб'єктів публічно-владних повноважень, слід враховувати, що обов'язковим елементом має бути встановлення обставин, за яких відбулося адміністративне порушення у вигляді недотримання основних параметрів (критеріїв) реалізації компетенції органів чи посадових осіб. Причому таке врахування обов'язкове як при розгляді загальних умов відповідних адміністративних правопорушень, так і особливостей реалізації компетенції суб'єктів публічно- владних повноважень у конкретних сферах адміністративної діяльності (наприклад, таких як прийняття нормативно-правових актів; діяльність виборчих комісій та комісій з референдуму; уточнення списків виборців; скасування реєстрації кандидатів на пост Президента України; діяльність державної виконавчої служби, а також у сфері реалізації громадянами своїх політичних прав і, зокрема, права на мирні зібрання і т. ін.).