logo search
vmeste

3.3. Кримінально-виконавче законодавство незалежної України.

Після розпаду СРСР та набуттям Україною незалежності, на її теренах розпочалася активна робота з підготовки до реформування кримінально-виконавчої системи та кримінально-виконавчого законодавства.

Постановою Кабінету Міністрів УРСР від 11 липня 1991р. № 88 “Про Основні напрями реформи кримінально-виконавчої системи в Українській РСР” були визначені та схвалені основні напрями реформування кримінально-виконавчої системи нашої держави. Основні напрями складалися з 11 розділів, в яких визначалися шляхи та способи реформування всіх основних напрямів діяльності кримінально-виконавчої системи.

5 серпня 1992р. Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову №448 “Про поліпшення діяльності установ кримінально-виконавчої системи”.

У 1994 р. постановою Кабінету Міністрів України від 26 січня 1994р. № 31 було затверджено Програму приведення умов тримання засуджених, які відбувають покарання у місцях позбавлення волі, а також осіб, що тримаються у слідчих ізоляторах і лікувально-трудових профілакторіях, у відповідність з міжнародними стандартами.

Хоча й наказом МВС України № 453 від 20 грудня 1991р. були оголошені нові Правила внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ, порядок і умови виконання покарань в Україні продовжували регулюватися Положенням 1984р та ВТК 1970р., до якого вносились зміни.

Указом Президії Верховної Ради УРСР “Про внесення деяких змін у Виправно-трудовий кодекс УРСР”, який був виданий у січні 1991 р. була збільшена кількість побачень, що надавалися засудженим до позбавлення волі, зняті обмеження у листуванні, збільшені обсяги грошових коштів, які дозволялося витрачати засудженим для придбання продуктів харчування та предметів першої потреби.

У зв’язку із внесенням змін до системи покарань, Законом України від 6 березня 1992 р. з ВТК України були виключені розділи ІV та V, які регулювали порядок і умови виконання покарань у вигляді заслання та висилки. Оскільки постановою Верховної Ради України від 16 травня 1992 р. було зупинено застосування ст.25-1 та 52-2 КК України до прийняття нового Кримінального кодексу, фактично було зупинено й дію норм розділу ІІІ-А ВТК України, який визначав порядок і умови виконання умовного засудження та умовного звільнення з обов’язковим залученням засуджених до праці, а спецкомендатури, як органи, які здійснювали нагляд за цією категорією засуджених були ліквідовані МВС України.

Законом України від 27 липня 1994 року ВТК України був доповнений розділом ІХ “Персонал установ і органів виконання покарань”, який складався з чотирьох статей (127-130) та містив норми, в яких закріплювалися вимоги до персоналу, встановлювалась відповідальність персоналу за жорстоке ставлення до засуджених або вчинення стосовно їх дій, що принижують людську гідність, а також визначали правове становище персоналу та встановлювали основні засади його соціального захисту.

Указом Президента України від 22 квітня 1998р. “Про утворення Державного департаменту України з питань виконання покарань” на базі Головного управління виконання покарань МВС України як центральний орган виконавчої влади з тимчасовим підпорядкуванням МВС України був утворений Державний департамент України з питань виконання покарань. Указом Президента України від 31 липня 1998р. було затверджено Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань. Згідно Указу Президента України від 12 березня 1999р. Державний департамент України з питань виконання покарань був виведений з підпорядкування МВС України і підпорядкований безпосередньо Кабінету Міністрів України.

З урахуванням змін, що відбулися у кримінально-виконавчому законодавстві, наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань № 110 від 5 червня 2000р. були затверджена та оголошена нова редакція Правил внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ.

Законом України від 11.02. 2001р. № 2214-ІІІ з переліку виправних колоній були виключені колонії - поселення для осіб, які твердо встали на шлях виправлення (ст.13 ВТК), скасовані обмеження щодо листування засуджених, які відбувають покарання у тюрмі і встановлено, що кореспонденція засуджених, яка направляється Уповноваженому Верховної ради України з прав людини не підлягає перегляду(ст.43-44 ВТК), запроваджено обов’язкову повну середню освіту для засуджених, які її не мають (ст.59 ВТК).

Найбільш чисельні і суттєві зміни були внесені до ВТК України у зв’язку із прийняттям 5 квітня 2001р. нового Кримінального кодексу України, який набрав чинності з 1 вересня 2001р. Законом України “Про внесення змін до Виправно-трудового кодексу України” від 11 липня 2001р. № 2636-ІІІ ВТК України було додатково доповнено розділами ІІІ-Б “Порядок і умови виконання покарання у виді громадських робіт”, VІ-А “Порядок і умови виконання покарання у виді арешту”, VІ-Б “Порядок і умови відбування покарання у виді позбавлення волі”, главою 20-А “Здійснення контролю за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням”. Крім того, цим же Законом був внесений цілий ряд інших змін та доповнень, зокрема були змінені порядок і умови відбування покарання у виді виправних робіт, які відбувалися на підприємствах в установах, організаціях незалежно від форми власності і лише за місцем роботи засудженого.

Внесення вказаних вище змін до ВТК країни дало поштовх для подальшої нормотворчої роботи Департаменту – на протязі 2001-2002р.р. була видана ціла низка відомчих нормативних актів (Інструкцій, наказів, положень, вказівок тощо), спрямованих на детальну регламентацію порядку і умов виконання (відбування) окремих видів покарань як пов’язаних з ізоляцією від суспільства (довічне позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешт), так і не пов’язаних з нею (обмеження волі, громадські роботи та інші).

Оскільки процес реформування кримінально-виконавчої системи тривав, постановою Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2002р. № 167 “Про затвердження Програми подальшого реформування та державної підтримки кримінально-виконавчої системи на 2002-2005 роки” була затверджена відповідна Програма, яка складалася з наступних шести розділів: “Загальні положення”, “Вдосконалення законодавчої бази”, ”Організаційні заходи”, “Поліпшення умов відбування покарань та медичного забезпечення осіб, які тримаються в місцях позбавлення волі”, “Сприяння діяльності підприємств кримінально-виконавчої системи”, “Удосконалення роботи з кадрами”.

Логічним результатом реалізації заходів, передбачених у другому розділі цієї Програми стало прийняття 11 липня 2003р. Верховною Радою України Кримінально-виконавчого кодексу України, який набув чинності з 1 січня 2004 р.

Структурно КВК України складається з Загальної та Особливої частин і Прикінцевих положень. Кодекс містить 166 статей, які систематизовані у 26 глав та 5 розділів.

Загальна частина включає в себе лише один розділ – “Загальні положення”, який складається з чотирьох глав: “Кримінально-виконавче законодавство України” (ст.ст.1-6), “Правовий статус засуджених” (ст.ст.7-10), “Органи і установи виконання покарань” (ст.ст.11-21), “Нагляд і контроль за виконанням кримінальних покарань. Участь громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених” (ст.ст.22-25). У нормах Загальної частини визначаються мета та завдання кримінально-виконавчого законодавства; дія кримінально-виконавчого законодавства у просторі й часі; основні принципи виконання і відбування покарання; основи правового статусу засуджених, їх основні права та обов’язки; закріплюється система та види органів і установ виконання покарань; визначаються види та зміст контролю та нагляду за діяльністю органів і установ кримінально-виконавчої системи; закріплюються засади участі громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених.

Норми Особливої частини КВК України визначають порядок і умови виконання окремих видів кримінальних покарань, підстави і порядок звільнення засуджених, здійснення контролю і нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі і об’єднані у 4 наступні розділи:

– Розділ ІІ “Виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі”(глави 5-14 );

– Розділ ІІІ “Виконання покарання у виді позбавлення волі” (глави 15-21);

– Розділ ІV “ Виконання покарання у виді довічного позбавлення волі”(глава 22);

– Розділ V “Звільнення від відбування покарання. Допомога особам, які звільнені від відбування покарання, контроль і нагляд за ними” (глави 23-26).

На думку вчених та практиків [52, с.70-73; 64, с.80-84; 125, с.62-66; 162,с.121-125], до основних новел чинного КВК України можна віднести наступні його положення:

1. КВК України на відміну від ВТК визначає порядок і умови виконання всіх без виключення видів кримінальних покарань, закріплених у КК України.

2. Вперше за законодавчому рівні (ст.5 КВК України) закріплена система принципів кримінально-виконавчого законодавства, виконання і відбування покарань.

3. Вперше на законодавчому рівні (ст. 6 КВК України) закріплений зміст таких базових понять кримінально-виконавчого права як “виправлення засудженого” та “ресоціалізація”.

4. Вперше на рівні закону закріплені основні права та обов’язки засуджених (ст.ст.8-10, 107 КВК України).

5. У КВК України (ст.11) передбачена принципово нова система установ виконання покарань. З системи установ виконання покарань взагалі виключений такий вид установи як тюрма.

6. Передбачивши створення у виправних та виховних колоніях ізольованих структурних дільниць, КВК України закріплює більш ефективний інститут зміни умов тримання засуджених до позбавлення волі в межах однієї колонії (ст.ст.94, 100-101) ніж той, що передбачався у ВТК України (лише можливість переведення засуджених на поліпшені умови тримання шляхом надання права на додаткове витрачання грошей для придбання продуктів харчування та предметів першої потреби).

7. Гуманізована система дисциплінарних стягнень, які можуть бути застосовані щодо засуджених до позбавлення волі, які порушують режим відбування покарання. Зокрема з переліку дисциплінарних стягнень виключено стягнення у виді позбавлення права на одержання чергової посилки або передача і заборона на строк до одного місяця купувати продукти харчування, яке було передбачено у ст.67 ВТК України. Крім цього, граничний строк застосування стягнення у виді переведення засуджених, які тримаються у виправних колоніях до приміщення камерного типу зменшений до 3-х місяців проти 6, які передбачав ВТК України (ст.67).

8. Ст.119 КВК України встановлює, що для осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі робочий тиждень не може перевищувати норму тривалості робочого часу, встановленого законодавством про працю (40 годин), а засуджені звільняються від роботи у вихідні, святкові та неробочі дні, визначені законодавством про працю. За ВТК України (ст.50) встановлювався 8-ми годинний робочий день з 1 днем відпочинку щотижня (тривалість робочого часу на тиждень складала 48 год.), а від роботи засуджені звільнялись тільки у святкові дні.

9. Відповідно до ч.3 ст. 122 КВК України час роботи засуджених у період відбування ними покарання у виді позбавлення волі зараховується у стаж роботи для призначення трудової пенсії після звільнення за умови сплати ними страхових внесків до Пенсійного фонду України в порядку і розмірах, передбачених законодавством. Значення цієї норми важко переоцінити, так як вона є гарантією на пенсійне забезпечення для засуджених, які сумлінно працювали під час відбування покарання. За ВТК України (ст.50) час роботи засуджених у період відбування ними покарання у виді позбавлення волі до трудового стажу не зараховувався, крім випадків, спеціально передбачених у законі (час роботи засудженого при відбуванні покарання у колонії-поселенні міг бути включений до загального трудового стажу за рішенням суду).

10. Збільшено обсяг мінімальної жилої площі на 1 засудженого, яка відповідно до ст.115 КВК України не може бути меншою 3 кв. метрів – у виправних колоніях, а у виховних колоніях і у виправних колоніях для жінок – не менше 4-х кв. метрів. Ст.74 ВТК України передбачала відповідно – 2 та 2,5 кв.м.

Крім розглянутих вище основних новел, КВК України містить і цілу низку інших, які спрямовані на гуманізацію процесу відбування покарання засудженими.

Прийняття КВК України свідчить про послідовне та цілеспрямоване виконання нашою державою своїх зобов’язань в сфері реформування кримінально-виконавчої системи з метою максимального наближення умов тримання засуджених до міжнародних стандартів та правил поводження із засудженими.

Ще до набрання чинності КВК України, з урахуванням закладених у ньому новацій, Департаментом була підготовлена нова редакція Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, яка була затверджена і оголошена наказом Департаменту від 25 грудня 2003р.

23 червня 2005р. Верховною Радою України був прийнятий Закон України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України”, яким на законодавчому рівні були закріплені завдання, принципи та правова основа діяльності Державної кримінально-виконавчої служби, визначено загальну структуру, чисельність та організацію її діяльності, визначено категорії персоналу кримінально-виконавчої служби, закріплені права і обов’язки посадови і службових осіб органів і установ виконання покарань, визначений правовий статус персоналу, встановлені основні засади забезпечення його правового та соціального захисту, встановлено порядок фінансування і забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України.

В подальшому, з метою виконання зобов’язань, взятих Україною перед Радою Європи щодо підконтрольності кримінально-виконавчої системи Кабінетом Міністрів України 17 травня 2006р. було прийнято Постанову № 683 “Про внесення змін до переліку центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністром України через відповідних міністрів”, яка визначила, що діяльність Державного департаменту України з питань виконання покарань спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра юстиції.

3 серпня 2006р. Постановою Кабінету Міністрів №1090 ”Про затвердження Державної програми покращення умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту, на 2006-2010 роки” було затверджено названу Державну програму, основними завданнями якої визначені наступні:

– удосконалення системи організаційно-правового забезпечення функціонування Державної кримінально-виконавчої служби;

– приведення умов тримання, медико-санітарного і побутового забезпечення засуджених та осіб, взятих під варту, у відповідність з вимогами законодавства;

– зміцнення матеріально-технічної бази навчальних закладів, сприяння діяльності підприємств ДКВС;

– оновлення і утримання в належному стані об’єктів інженерного забезпечення, інженерно-технічних засобів охорони та зв’язку.

У додатках до Державної програми (всього їх – 2) з метою реалізації наведених вище завдань передбачені конкретні заходи з визначенням відповідних джерел фінансування.

На перший погляд може здатися, що з прийняттям на протязі 2003-2006р.р. відповідних нормативно-правових актів на теренах нашої держави була в основному завершена робота зі створення необхідної законодавчої бази для належного функціонування органів і установ кримінально-виконавчої системи та приведення умов тримання засуджених у відповідність з вимогами загальновизнаних міжнародних правил і стандартів. Проте, це не зовсім так, оскільки на думку науковців і практиків, окремі положення і КВК України, і Закону України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України” (які до речі є основоположними законодавчими актами у цій сфері) ще далекі від досконалості, не в повній мірі відповідають вимогам міжнародних стандартів у сфері поводження із засудженими, не забезпечують належного соціального захисту персоналу, а також містять ряд суттєвих недоліків та прогалин, які потребують негайного усунення [50,с.132-135; 51, с.131-134; 11,с.66-92; 129, с.290-301].

Отже на сучасному етапі перед законодавцем постає не менш складна задача – вдосконалення чинного кримінально-виконавчого законодавства з метою забезпечення ефективної діяльності органів і установ кримінально-виконавчої системи з виконання покарань, призначених за вироком суду та приведення умов тримання засуджених у відповідність з міжнародними стандартами та правилами.