3.1 Пенітенціарне законодавство на теренах України в період з кінця хvi – до початку хх сторіччя.

На думку О.О.Малиновського, першим пенітенціарним законом, який діяв на теренах України по праву можна вважати 31 та 32 артикули ІV розділу Статуту Великого князівства Литовського 1588 року (далі – Литовський Статут) [88, с.25]. У 31 артикулі місцевій владі (воєводам та старостам) наказувалося будувати при судах в’язниці двох типів – підземні (або нижні) для арештантів та засуджених, які вчинили найбільш тяжкі злочини і надземні (або верхні) – для всіх інших ув’язнених. Крім того, цим же артикулом передбачалась відповідальність тюремної варти за втечу ув’язненого, а також і відповідальність інших осіб, якого б звання вони не були за напад з метою звільнення ув’язненого або за інше сприяння його втечі. У артикулі 32 викладені умови тримання у тюрмах ув’язнених різних категорій. Зокрема передбачається, що особа, яка була спіймана на місці злочину, за який передбачена смертна кара, повинна утримуватися у кайданах або у ланцюгах в особливому ув’язнені. Цим же артикулом встановлена відповідальність воєвод, старост або підпорядкованих їм чиновників за послаблення умов тримання арештованих чи засуджених, які передбачені у Статуті або визначені у судовому вироку.

В подальшому ці положення Литовського Статуту з певними змінами і доповненнями увійшли до відомої пам’ятки українського права XVIII сторіччя, яка має назву “Права, за якими судиться малоросійський народ “ 1743р.(далі – Права). У Правах питанням створення і обладнання в’язниць, умов тримання ув’язнених, в тому числі й отримання з них “потюремного платежу”, а також розшуку ув’язнених-втікачів присвячені 22 та 23 артикули. У 22 артикулі Прав “градскім урядникам” наказується скрізь при судах влаштовувати “крепкіе тюрми”, одні з яких повинні обладнуватися безпосередньо у землі – так звані “сподніє” (або нижні), а інші – “верхні”. У “сподніх” утримуються заарештовані та засуджені у кримінальних справах, а всі інші категорії ув’язнених (“по делах росправочных”) – у верхніх. В тюрмах ув’язнені повинні були утримуватися “за добрыми замками и ключами, при особливой стороже” та під належним наглядом “атамана и городничого, чтобы оные колодники, а паче по криминальному делу содержимые, бежать не могли”.

За утримання в тюрмі всі ув’язнені у кримінальних справах повинні були сплачувати “потуремный платеж от цепового, колодочного, ручного и ножного и всякого теснения, на свечи, на дрова, на замки и на другие надобности” у розмірі двадцяти копійок. Цей платіж стягувався або з самого ув’язненого після його звільнення, або з “челобитчика”(потерпілого) після страти засудженого. У випадку коли ж ув’язнений буде судом виправданий, за його утримання у тюрмі повинна була сплатити та особа “по чиему настоянию оный невинно посажен был”. Якщо у’язнений був “скудным” (неплатоспроможним), то обов’язок оплачувати його харчування у тюрмі до вирішення справи покладався на “челобитчика”. Від сплати платежу звільнялися ті ув’язнені, які були запроторені до тюрми “ни по чиему челобитию, но по случаю где пойманые”.

Цим же артикулом встановлювалася відповідальність тих охоронців і наглядачів з вини яких, або за прямого сприяння яких була здійснена втеча арештантом або засудженим, яка передбачала як сплату певної грошової суми, так і тілесні покарання.

Артикул 23 Прав передбачає можливість звільнення ув’язнених у кримінальних справах з тюрми до прийняття судом остаточного рішення або розгляду апеляції у випадках якщо вони “по себе надежную поруку поставлять”. Проте це правило не поширюється на тих ув’язнених, які були затримані безпосередньо під час злочину, за який передбачено смертну кару. Такі ув’язнені повинні утримуватися у кайданах і ланцюгах, окремо від інших в’язнів та під таким пильним наглядом варти, який би унеможливив їх втечу.

Як і у Литовському Статуті, артикул 23 Прав встановлює відповідальність суддів, урядників, або інших осіб, які здійснюють нагляд за виконанням покарання, за надання будь-яких послаблень в умовах тримання засудженим під час відбування покарання у тюрмі всупереч вироку суду. Зокрема до таких послаблень належало тримання засудженого у верхній тюрмі замість нижньої. Розглядуваний артикул передбачає, що у випадках виявлення послаблень відповідні чиновники “имеют истцу двенадцять рублей денег заплатить, сколько раз уличены в том будут”. Позивачу (потерпілому) артикул надає право завжди вільно перевіряти умови відбування засудженим покарання і суд не має права йому у цьому перешкоджати.

Можна сказати, що вже у Правах на нормативному рівні були закріплені підвалини принципу індивідуалізації відбування покарання, оскільки 23 артикул визначав, що не будь-яку особу, хоча і за вироком вищого суду засуджену, необхідно запроторювати до нижньої тюрми, а враховувати при виборі виду тюрми суть справи та тяжкість злочину.

В подальшому, з часом, оскільки Україна була складовою частиною Російської імперії, Литовський Статут і Права втратили свою значущість для сфери виконання покарань, а на теренах України впродовж тривалого часу застосовувалися відповідні нормативні акти Російської імперії.

Першим, найбільш вагомим спеціалізованим нормативно-правовим актом Російської імперії, який регулював відносини у сфері виконання покарань був Звід установ та статутів щодо утримуваних під вартою та засланців 1832 р. (далі – Звід), в основу якого були покладені як норми окремих приватних інструкцій, що регламентувати тюремний побут (зокрема Московської 1804р. та Петербурзької 1819р.), так і норми Загальної тюремної інструкції 1831р., яка вперше на теренах Російської імперії всебічно врегулювала діяльність місць ув’язнення, порядок і умови відбування в’язнями покарання, а також форми і методи карально-пенітенціарного впливу на них.

У редакції 1842р. Звід містив 5 розділів, які мали наступні назви: розділ перший –“Утворення місць утримання під вартою”; розділ другий – “Статут про утримуваних під вартою при поліції та в тюрмах”; розділ третій – “Статут про утримуваних у гамівних та робочих будинках”; розділ 4 – “Статут про арештантські роти”; розділ 5 – “Статут про засланців”. Розділ перший містив загальні положення щодо мети тримання під вартою, класифікації місць ув’язнення, порядку їх утворення та підпорядкування тощо, а у інших розділах Зводу визначалися порядок і умови тримання заарештованих та засуджених в конкретних місцях ув’язнення, а також порядок і умови виконання покарання у виді заслання.

Ст.1 Зводу визначала, що утримання під вартою застосовується або як засіб охорони особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину до вирішення питання про її винність, або як міра покарання. Перелік місць ув’язнення цивільного відомства наводився у ст.2 Зводу і до них належали:

– особливі приміщення при “съезжих домах” та при Загальній Управі міської поліції;

– тюремні замки або остроги у містах;

– гамівні і робочі будинки;

– арештантські роти цивільного відомства.

Крім цього, існували і місця ув’язнення, які були вилучені із загального тюремного управління і належали до різних відомств – жандармського, військового, морського, церковного (Петропавлівська і Шлісельбурзька фортеці, тюрми та дисциплінарні частини (батальйони або роти) військового та морського відомств, монастирські тюрми).

На державному рівні місця ув’язнення знаходилися у підпорядкуванні Міністерства внутрішніх справ, Головного Управління Шляхів Сполучення та Міністерства юстиції. Крім того, відповідно до ст.12 Зводу, місця ув’язнення перебували також й у віданні “Товариства, піклувального про тюрми”.

Товариство піклувальне про тюрми було утворене в Петербурзі 19 липня 1819 року Указом російського імператора Олександра Першого, а його першим Президентом був призначений міністр Духовних справ та Народної просвіти князь Голіцин. Статутом Товариства передбачалося сприяння моральному виправленню злочинців та покращення стану тримання ув’язнених.

Відповідно до статуту, головним обов’язком Товариства вважалося прагнення до запровадження в місцях ув’язнення п’яти наступних засобів виправлення засуджених: 1) безпосередній та постійний нагляд за ув’язненими; 2) розміщення їх в залежності від роду вчинених злочинів; 3) здійснення настанов згідно правил християнського благочестя та доброї моральності; 4) залучення ув’язнених до корисних вправ; 5) поміщення ув’язнених, які провинилися або буйствують до окремих місць.

Членом Товариства могла бути будь-яка особа, яка робила щорічні обов’язкові внески, а особи, які здійснювали одноразові внески вважалися Доброчинниками. Внески можна було робити не тільки у грошовій формі, а й продуктами харчування, одягом та іншим майном, потрібним для засуджених. Для управління Товариством утворювався Комітет, який очолював Президент. Оскільки Товариство перебувало під патронатом російського імператора, Президент Товариства призначався особисто імператором. Для виконання покладених на нього завдань, Комітет наділявся певним колом повноважень, а членам Комітету надавалося право вільно відвідувати всі місця утримання ув’язнених.

Разом з тим, на Товариство покладалася й ціла низка обов’язків, а саме:

1) внутрішнє облаштування місць ув’язнення, яке б забезпечувало створення умов для підтримання здоров’я ув’язнених, їх розподіл за статтю, віком, званням та родом злочинів;

2) контроль за правильним розміщенням ув’язнених;

3) забезпечення їх продуктами харчування;

4) контроль за утриманням місць ув’язнення у належному стані;

5) піклування про підтримання тюремних лікарень в належному стані та забезпечення нормального лікування ув’язнених;

6) забезпечення ув’язнених одягом, взуттям, білизною та задоволення їх інших потреб під час відбування покарання;

7) виправлення моральності ув’язнених;

8) побудова церков у тих місцях ув’язнення, де їх немає та підтримання усіх церковних споруд у належному стані;

9) піклування про найбистріше вирішення долі ув’язнених;

10) викуп ув’язнених, які є неспроможними боржниками;

11) піклування про пересильних арештантів.

З часом Товариство поширило свою діяльність на всю територію Російської імперії. У багатьох губерніях та повітах, в тому числі й на теренах України функціонували губернські та повітові комітети Товариства.

Наступним кроком у напрямку реформування пенітенціарної системи Російської імперії було прийняття 15 серпня 1845 року Уложення про покарання кримінальні та виправні, яким було встановлено два головних розряди покарань: кримінальні та виправні.

До кримінальних покарань були віднесені наступні:

1) смертна кара;

2) заслання на каторжні роботи, а для осіб, не звільнених від тілесних покарань – ще й на додаток публічне покарання канчуками від 30 до 100 ударів та накладення тавра;

3) заслання на поселення до Сибіру, а для осіб, не звільнених від тілесних покарань крім цього публічне покарання канчуками від 10 до 30 ударів без накладення тавра;

4) заслання на поселення до Кавказу.

Всі наведені вище кримінальні покарання супроводжувались також позбавленням засудженого всіх прав відповідного стану – дворянства, титулів, чинів, нагород, духовного сану, доброго ім’я, а також всіх інших привілеїв та пільг, які обумовлювалися фактом належності засудженого до того чи іншого прошарку суспільства.

Із загального переліку виправних покарань передбачених Уложенням, до тих, які були пов’язані з позбавленням волі належали наступні: 1) направлення до арештантських рот цивільного відомства; 2) ув’язнення у робочому будинку; 3) ув’язнення у гамівному будинку; 4) ув’язнення у фортецю; 5) ув’язнення до тюрми; 6) тимчасовий арешт.

У 1864 році під час проведення судової реформи був прийнятий Статут про покарання, які накладаються мировими суддями, в якому за окремі кримінальні проступки (які були виділені з Уложення 1845р.) передбачалися наступні види покарань: 1) догана, зауваження; 2) грошове стягнення у розмірі не більше 300 крб.; 3) арешт на строк до 3-х місяців; 4) ув’язнення у тюрмі до 1 року.

Як підкреслює О.Н. Ярмиш, ядро тюремної системи Російської імперії у той час становили саме такі місця позбавлення волі як: тюрми, арештантські роти цивільного відомства, фортеці, гамівні і робочі будинки. У 1868 році на них припадало 33,9% всіх покарань, з яких покарання тюрмою становило 23,5% [164, с.232].

На протязі 1877-1879 років на теренах Російської імперії відбулася реформа тюремної системи. З метою забезпечення більш ефективного управління місцями позбавлення волі у лютому 1879 року в складі Міністерства внутрішніх справ було утворене Головне тюремне управління (ГТУ). Основні засади трансформації каральної системи Російської імперії були визначені у Законі від 11 грудня 1879 року, яким було встановлено наступні види кримінальних покарань:

1) смертна кара;

2) каторга, яка призначається безстроково або на певний термін з подальшим переведенням на поселення;

3) заслання на поселення безстроково;

4) ув’язнення у виправному будинку;

5) ув’язнення у фортеці;

6) ув’язнення у тюрмі;

7) арешт;

8) грошова пеня.

Закріплена у Законі система покарань майже у незмінному вигляді проіснувала до початку ХХ сторіччя. Карне Уложення 1903р. включило у себе практично весь цей перелік покарань, замінивши лише грошову пеню на грошовий штраф.

Наприкінці ХІХ і на початку ХХ сторіччя основними нормативно-правовими актами, в яких визначався зміст діяльності кримінально-виконавчої системи Російської імперії були Статут про утримуваних під вартою (в ред. 1890р.) та Статут про засланців (1909р.).

Статут про утримуваних під вартою структурно складався з двох основних частин. У першій частині містилися норми, якими встановлювалися загальні положення: зміст тримання під вартою, перелік місць ув’язнення, а також порядок їх утворення, побудови, ремонту та утримання у належному стані. Другу частину Статуту складали норми, в яких закріплювалися порядок та умови тримання під вартою різних категорій ув’язнених у різних місцях позбавлення волі. До Статуту про утримуваних під вартою в редакції від 1890р. в подальшому вносилися зміни та доповнення у 1906, 1908 та 1909 роках.

Згідно ст.1 Статуту тримання під вартою застосовується:

1) як запобіжний захід стосовно осіб, які обвинувачуються у злочинах та проступках;

2) як захід виправлення та покарання;

3) як захід, що застосовується до неспроможних боржників;

4) як захід, що застосовується до пересильних арештантів.

Відповідно до ст.2 Статуту система місць утримання під вартою цивільного відомства включає в себе:

1) приміщення для осіб, підданих арешту;

2) виправні притулки для неповнолітніх;

3) арештантські приміщення при поліції;

4) тюрми (губернські, обласні та повітові тюремні замки, Санкт-Петербурзька тюрма, Московська Виправна тюрма);

5) виправні арештантські відділення;

6) тюрми для утримання злочинців, засуджених до каторжних робіт;

7) пересильні тюрми.

У 1895 році було змінено відомчу приналежність тюремної системи, на чолі якої стояло Головне тюремне управління: вона була передана з підпорядкування Міністерства внутрішніх справ у підпорядкування Міністерства юстиції. До речі така зміна підпорядкування пенітенціарної системи була сприйнята неоднозначно як вченими –тюрмознавцями, так і практикуючими юристами.

Оскільки у Статуті про утримуваних під вартою правилам утримання засуджених, які відбували покарання у каторжних тюрмах було присвячено лише три статті, більш докладно умови відбування покарання цією категорією засуджених закріплювалися саме у Статуті про засланців. Статут про засланців встановлював два види виконання кримінальних покарань у вигляді заслання за злочини: 1) заслання у каторжні роботи; 2) заслання на поселення до місцевостей, які визначалися судовими вироками та адміністративними органами за місцем заслання. У зв’язку з цим засланці поділялися на засланців-каторжних та засланців-поселенців. Заслання у каторжні роботи розглядалася як найбільш суворий вид кримінального покарання, який у переліку видів кримінальних покарань за тяжкістю посідав друге місце після смертної кари. Праця засланців-каторжних використовувалася на рудниках, шахтах, заводах, фабриках та при здійсненні інших видів робіт у Сибіру. Засланці-каторжні утримувалися у тюрмах, пристосованих для утримання цієї категорії засуджених. Загальне керівництво системою виконання покарань стосовно засланців-каторжних та засланців - поселенців здійснювало Головне тюремне управління Міністерства юстиції.

Необхідно відмітити і той факт, що оскільки наведені вище Статути визначали умови і порядок тримання різних категорій ув’язнених у різних місцях позбавлення волі лише у загальних рисах, важливого значення для правового регулювання питань, пов’язаних з порядком відбування покарання набували саме циркуляри Головного тюремного управління, в яких норми цих Статутів деталізувалися та конкретизувалися.

Наступним важливим нормативно-правовим актом, який регламентував діяльність місць ув’язнення у Російської імперії стала Загальна тюремна інструкція, яка була прийнята 1 березня 1912 року. Інструкція містила 307 статей та три додатки. Структурно зміст Інструкції поділявся на дві частини.

Частина перша, яка носила назву “Управління місцями ув’язнення” складалася з чотирьох наступних розділів: ”Особовий склад”, “Права і обов’язки службовців у місцях ув’язнення”, “Нарада чинів тюремної адміністрації та осіб, що перебувають при місцях ув’язнення”, “Загальні обов’язки служби чинів тюремної варти” і містила норми, які визначали організацію управління місцями позбавлення волі та задачі персоналу; встановлювали перелік персоналу, який працював у пенітенціарних закладах, або залучався до їх роботи; регламентували права і обов’язки персоналу.

Відповідно до ст.1 Інструкції її дія поширювалася на наступні місця ув’язнення цивільного відомства:

1) каторжні тюрми;

2) виправні арештантські відділення;

3) тюрми інших найменувань (губернські і обласні, повітові і окружні, строкові і пересильні тюремні замки, Санкт-Петербурзьку (одиночну) тюрму, Будинок попереднього ув’язнення, Санкт-Петербурзьку жіночу тюрму, Санкт-Петербурзьку тимчасову тюрму, Московську виправну тюрму;

4) поліцейські, судово-поліцейські арешти, всі арештні будинки та приміщення, у яких утримуються арештанти тюремного розряду.

Частина друга Інструкції, яка носила назву “Внутрішній тюремний розпорядок” складалася також з 4-х розділів: “Прийом арештантів”, “Розподіл арештантів у місцях ув’язнення”, “Утримання арештантів”, “Вибуття арештантів з місць ув’язнення”.

Норми 1, 2 та 4 розділів частини другої Інструкції регулювали питання, пов’язані з правилами і порядком приймання, розподілу та розміщення у місцях ув’язнення заарештованих і засуджених, а також з їх вибуттям.

Ст.124 Інструкції зокрема визначала, що у місця ув’язнення приймаються наступні категорії арештантів:

1) підслідні, підсудні і взагалі взяті під варту у вигляді запобіжного заходу;

2) засуджені: а) до арешту; б) до тюрми; в) до фортеці; г) до віддання у виправні арештантські відділення (до виправного будинку); д) до заслання на поселення; е) до заслання на каторжні роботи (до каторги);

3) піддані покаранню арештом при тюрмі або тюремним ув’язненням за розпорядженням адміністративної влади;

4) пересильні;

5) неспроможні божники.

Норми третього розділу частини другої Інструкції – “Утримання арештантів” регулювали майже всі сфери діяльності місць ув’язнення, пов’язані із виконанням покарання у виді позбавлення волі, а також порядок та умови відбування покарання ув’язненими і зокрема визначали: правила поведінки ув’язнених; вимоги з утримання приміщень та дотримання засудженими правил гігієни; порядок і правила харчування засуджених, забезпечення їх одягом, взуттям, білизною та іншим приладдям; порядок надання медичної допомоги, лікування та утримання хворих засуджених; організацію праці засуджених; основні способи та зміст здійснення духовно-морального та просвітницького впливу на ув’язнених; способи зносин ув’язнених із зовнішнім світом (побачення, листування, передачі тощо), а також порядок застосування дисциплінарних стягнень до ув’язнених за порушення режиму утримання.

Заслуговує на увагу той факт, що у ст.147 Інструкції (Цілі ув’язнення) на нормативному рівні в якості основних цілей ув’язнення (позбавлення волі) проголошувалися: спеціальна превенція, кара за вчинений злочин та виправлення засудженого. Зокрема зміст вказаної норми передбачав, що ув’язнення (позбавлення волі) позбавляє засуджених можливості продовжувати злочинну діяльність і має на меті не тільки покарання, а й виправлення засуджених, викорінюючи у них погані нахили і звички, привчаючи та готуючи їх до трудового, законослухняного життя на волі.

Останнім важливим нормативно-правовим актом в сфері виконання кримінальних покарань, який був прийнятий на теренах Російської імперії були Правила внутрішнього тюремного розпорядку 1916р., які по праву можна вважати першими правилами внутрішнього розпорядку у місцях позбавлення волі в історії кримінально-виконавчих систем Росії та України.

Правила містили 88 статей і складалися з Вступу та 9 розділів. Заслуговує на увагу положення, викладене у Вступі, відповідно до якого жоден засуджений не повинен дивитися на себе, як на людину, яка назавжди відрізана від вільного життя та втрачену для родини і суспільства. Крім того, у вступі наголошується, що кожний засуджений може своєю поведінкою або покращити або погіршити умови свого життя у тюрмі. Для засуджених, які дотримуються тюремних правил та сумлінно працюють можуть бути встановлені різні пільги, і навпаки до порушників можуть бути застосовані необхідні заходи вгамування та дисциплінарного впливу. На підставі викладеного робиться висновок, що подальша доля засудженого залежить не тільки від закону і царської ласки, а й від доброї волі та поведінки засудженого під час відбування покарання.

У розділі І “Прийом арештантів” (ст.ст.1-7) регулюється порядок приймання ув’язнених до тюрми, а також визначається перелік речей, які арештанти можуть мати при собі у камерах. Ст.7 Правил передбачає, що не пізніше наступного дня після прийняття арештанта, йому повинен бути виданий текст Правил.

Розділ ІІ “Поведінка арештантів” (ст.ст.8-16) містить вимоги до поведінки арештантів та передбачає відповідальність за здійснення втечі.

У розділі ІІІ “Дотримання порядку, чистоти та гігієни” (ст.ст.17-22) закріплені вимоги щодо дотримання чистоти та порядку у камерах та правил особистої гігієни засуджених.

Розділ ІV “Розподілення арештантського дня” (ст.ст.23-38) передбачає детальну регламентацію всього часу ув’язнених, порядок надання їм прогулянок, надання вихідних та святкових днів, відправлення релігійних обрядів, навчання тощо.

Норми розділу V “Продовольство, виписка, підношення та милостиня” (ст.ст.39-48) визначають порядок і правила харчування засуджених, виписки (придбання) за власні кошти, або за кошти зароблені в ув’язненні продуктів харчування. Ст.43 Правил містить перелік продуктів харчування дозволених для виписки засудженими.

Розділ VІ “Побачення і листування” (ст.ст.49-66) визначає порядок надання побачень ув’язненим з рідними та іншими особами, порядок листування, подання скарг та клопотань та регламентує дозволену періодичність листування для різних категорій засуджених. Відповідно до ст.49 Правил засудженим до ув’язнення у фортеці або арешту дозволяється мати побачення не тільки з родичами, а й з іншими сторонніми особами один раз на тиждень, а у особливо поважних випадках –два рази на тиждень. Всім іншим засудженим, крім каторжних побачення дозволяються тільки один раз на тиждень і тільки з членами їх родини, або з близькими родичами. Каторжним дозволяється одне побачення на місяць на тих же умовах.

Норми розділу VІІ “Арештантські роботи” (ст.ст.67-72) регламентують порядок і умови залучення засуджених до праці, а також порядок її оплати та нарахування засудженим заробітку. Відповідно до ст.67 Правил обов’язково повинні працювати під час перебування в ув’язненні наступні категорії засуджених: 1) каторжні; 2) засуджені до виправних арештантських відділень; 3)засланці-поселенці; 4) засуджені до ув’язнення у тюрмі.

Розділ VІІІ “Виправно-дисциплінарні заходи” (ст.ст.73-80) встановлює перелік та порядок застосування заходів дисциплінарного впливу, а також засобів вгамовування. Нормами цього ж розділу (ст.75-76 Правил) передбачається майнова відповідальність засуджених за умисне пошкодження тюремного майна, шкільного приладдя та книжок. Перелік дисциплінарних стягнень, які можуть застосовуватися за порушення порядку та дисципліни до засуджених закріплений у ст.73 Правил і до них належать:

1) догана наодинці або у присутності інших в‘язнів;

2) позбавлення права на читання (крім книжок духовного змісту);

3) позбавлення права листування;

4) позбавлення права на побачення;

5) позбавлення права на виписку за власні гроші;

6) позбавлення права на виписку за зароблені гроші;

(Стягнення, перелічені у п.п.2-6 застосовувалися на строк не більше одного місяця)

7) позбавлення заробітку за минулий час – не більш як за два місяці;

8) зменшення раціону харчування до залишення на воді та хлібі на строк не більше 3-х діб;

9) арешт у світлому карцері на строк не більше одного тижня;

10) арешт у темному карцері на строк не більше одного тижня з переведенням до світлого карцеру та з дозволом прогулянки через три дні на четвертий.

Необхідно зазначити, що ст.75 Правил містить норму, яка передбачає, що за один і той же дисциплінарний проступок може бути накладено декілька дисциплінарних стягнень.

Розділ ІХ “Звільнення арештантів” (ст.ст.81-88) регламентує порядок звільнення засуджених з місць ув’язнення, забезпечення їх необхідними документами, грошима та речовим майном.

Хоча ці Правила діяли й не дуже тривалий час, вони все ж таки відіграли свою позитивну роль у розвитку кримінально-виконавчого законодавства тих часів.

3.2. Кримінально-виконавче законодавство України у радянській період.

Після Лютневої революції 1917р. центральним органом Тимчасового уряду, який здійснював керівництво пенітенціарною системою Росії продовжувало залишатися Головне тюремне управління (ГТУ), яке входило до складу Міністерства юстиції. За пропозицією міністра юстиції О.Ф. Керенського, з 8 березня 1917р. начальником ГТУ було призначено професора О. Жижиленка. В подальшому постановою Тимчасового уряду від 26 квітня 1917р. ГТУ було перейменовано у Головне управління у справах місць ув’язнення (ГУМУ), а Рада у тюремних справах – у Раду в справах місць ув’язнення. Зберігалося й Товариство піклувальне про тюрми, Президентом якого за посадою був міністр юстиції. Головою Ради у справах місць ув’язнення був начальник ГУМУ. В цей період у віданні ГУМУ перебувало всього 673 місця ув’язнення (за виключенням військових тюрем, гауптвахт та дисциплінарних підрозділів, які входили до системи Військового міністерства), більшість з яких складали губернські та повітові тюрми [117, с.29-30].

За часів існування Тимчасового уряду продовжувало діяти в основному пенітенціарне законодавство поваленої Російської імперії, до якого лише були внесені окремі зміни і доповнення. Зокрема постановою Тимчасового уряду від 17 березня 1917р. для засланців-поселенців були скасовані покарання канчуками, накладення кайданів та застосування гамівної сорочки, у зв’язку з чим до Статуту про утримуваних під вартою були внесені відповідні зміни. 26 квітня 1917р. Тимчасовий уряд прийняв постанову ”Про скасування заслання” відповідно до якої заслання на поселення за Карним уложенням замінювалось ув’язненням до фортеці на строк не менше 3-х років. Було скасоване і поселення у спеціально визначених місцевостях, яке застосовувалось після відбуття каторжних робіт.

Після Жовтневої революції 1917р. розпочалася ломка старої тюремної системи і будівництво нової. У перші часи радянської доби кримінально-виконавче законодавство Української РСР, як і законодавство інших радянських республік, формувалося на той час переважно під впливом відповідного законодавства РРФСР. Система органів управління місцями позбавлення волі в УРСР також була подібною до системи, запровадженої у РРФСР, в якій загальне керівництво місцями позбавлення волі було покладено на Народний комісаріат юстиції. З встановленням радянської влади, ГУМУ як орган управління місцями ув’язнення неодноразово реорганізовувалося: спочатку воно було перетворено на Тюремне управління при Наркоматі юстиції, потім – у Тюремну колегію, з часом – у Центральний каральний відділ Наркомату юстиції, а згодом – у Центральний виправно-трудовий відділ Наркомату юстиції РРФСР. На теренах України в цей час (до 1922р.) всі місця ув’язнення та управління ними також перебували у віданні Центрального виправно-трудового відділу Наркомату юстиції УРСР.

Одним із перших нормативних актів, що стосувався порядку виконання кримінальних покарань була постанова Наркомату юстиції РРФСР від 30 січня 1918 року “Про тюремні робітничі команди”. Цим актом встановлювалися основні принципи організації праці у місцях позбавлення волі: праця засуджених не повинна була розглядатися як захід репресії; праця засуджених застосовувалася для виконання робіт, необхідних для держави; за своєю тяжкістю праця засуджених не повинна була перевищувати працю звичайних різноробочих. Цим же документом оплата праці для підслідних та засуджених встановлювалася у відповідності з нормами, які діяли у тій галузі, в якій ця праця виконувалась.

Необхідно зазначити, що на першому етапі діяльності пенітенціарні системи РРФСР та УРСР користувалися в основному старою правовою базою, яка залишилася у спадок від Російської імперії та Тимчасового уряду. Зокрема Статут про утримуваних під вартою був скасований лише у другій половині 1918р. після того, як Наркоматом юстиції РРФСР 23 липня 1918р. була прийнята Тимчасова інструкція “Про позбавлення волі як міру покарання та порядок відбування такого”. Згідно Тимчасової інструкції позбавленням волі вважалося не тільки власне позбавлення волі на певний строк (яке було обов’язково пов’язано із примусовою працею), а й засудження судом до короткочасних (до 3-х місяців) примусових робіт на час, вільний від основної роботи без поміщення під варту. Всі місця позбавлення волі відповідно до Тимчасової інструкції поділялися на чоловічі та жіночі і серед них виділялися наступні види:

1) загальні місця ув’язнення (тюрми);

2) реформаторії та сільськогосподарські колонії як виправно-каральні заклади, особливо для злочинців молодого віку;

3) іспитові установи для осіб, стосовно яких є підстави для послаблення режиму або для дострокового звільнення;

4) карально-лікувальні установи для ув’язнених з психічними вадами;

5) тюремні лікарні.

Крім цих установ передбачалося створення арештантських приміщень для тимчасового утримання осіб, затриманих міліцією та осіб, які рахуються за місцевими судами, а також арештантів, які підлягають пересилці. Ці арештні будинки перебували у віданні НКВС або муніципальних відділів місцевих Рад.

Оскільки суди при винесенні вироку визначали лише вид покарання та його міру і не вирішували питання про те, до якого саме закладу позбавлення волі повинен був направлятися засуджений, Тимчасова інструкція передбачила для цієї мети створення спеціальних розподільчих комісій. З метою більш повного правового регулювання діяльності розподільчих комісій Каральним відділом Наркомату юстиції РРФСР 16 листопада 1918р. було прийнято Положення про організацію розподільчих комісій. Розподільчі комісії замінили розформовані у вересні 1918р. регіональні відділення Товариства піклувального про тюрми.

Декретом Всеросійського Центрального виконавчого Комітету РРФСР (далі – ВЦВК) від 21 березня 1919р. та постановою ВЦВК від 17 травня 1919р. були створені концентраційні табори та табори примусових робіт, які не входили до загальної системи місць позбавлення волі.

Табори примусових робіт перебували у підпорядкуванні НКВС і ув’язнені направлялися до них за рішенням судових органів на певний строк (не треба їх плутати з примусовими роботами без взяття під варту, виконання яких перебувало у віданні Наркомату юстиції). НКВС на розвиток постанов ВЦВК було розроблено відповідний нормативний документ – Інструкцію на розвиток постанов ВЦВК про табори примусових робіт, у ст.1 якої зазначалося, що табір примусових робіт – “це місце, де примусовою працею в суворій трудовій дисципліні спокутують свою провину особи, що вчинили різні злочини та провини (обвинувачені у спекуляції, саботажі, службових злочинах, тощо), свідомі гнобителі й визискувачі чужої праці та прихильники буржуазії й царсько-дворянського ладу”[88, с.27].

Концентраційні табори підпорядковувалися Всеросійській Надзвичайній Комісії (ВНК) і до них на час громадянської війни направлялися за постановами ВНК особи з числа іноземців та представників раніше панівних класів, які за певних умов були спроможні боротися з радянською владою зі зброєю в руках.

Одним із найбільш важливих документів перших років радянської влади в сфері виконання покарань стало Положення про загальні місця ув’язнення РРФСР, яке було прийнято Наркоматом юстиції 15 листопада 1920р. При підготовці цього грунтовного документу, який містив 232 статті та два додатки, були враховані результати обстежень, проведених у місцях позбавлення волі та пропозиції щодо удосконалення їх діяльності на основі диференціації контингенту засуджених та підсилення виховних начал. Відповідно до Положення, всі засуджені до позбавлення волі поділялися на три основні групи: 1) особи, які вчинили злочини, що не мають корисливого характеру; 2) особи, які вчинили злочини з корисливою метою; 3)рецидивісти першої та другої груп. Положення визначало також принципи організації режиму та заходи виправно-виховного впливу на засуджених, містило функціональні обов’язки посадових осіб та передбачало їх відповідальність, закріплювало прогресивну систему відбування покарання шляхом поділу засуджених на категорії і розряди. Дія Положення поширювалась на: 1) осіб, які перебували під слідством та судом; 2) засуджених до позбавлення волі судовими вироками і постановами уповноважених на те органів; 3) осіб, які пересилалися по етапу; 4) на персонал місць позбавлення волі та апарат управління ними. В подальшому на розвиток Положення, були прийняті відповідні документи, які регламентували порядок діяльності окремих місць позбавлення волі: Положення про трудові будинки доля неповнолітніх (1921р.), Положення про перехідні виправні будинки (1922р.) тощо.

З утворенням у грудні 1922 року Союзу РСР постала необхідність про правильне визначення співвідношення союзного та республіканського законодавства, в тому числі й у сфері виконання кримінальних покарань.

Важливу роль для подальшого розвитку радянського виправно-трудового законодавства відіграло саме розглянуте вище Положення, оскільки переважна більшість основних норм, закріплених у Положенні, з урахуванням відповідних змін та доповнень була покладена в основу першого Виправно-трудового кодексу РРФСР, який був затверджений другою сесією ВЦВК РРФСР 16 жовтня 1924 року. Виправно-трудовий кодекс РРФСР (1924р.) був першим систематизованим актом в сфері радянського виправно-трудового права, який визначав завдання та методи виправно-трудової політики, закріплював систему центральних та місцевих органів управління місцями позбавлення волі, визначав систему видів виправно-трудових установ, порядок діяльності спостережних та розподільчих комісій, закріплював класифікацію засуджених на категорії та розряди, визначав правила тримання засуджених у різних виправно-трудових установах, регламентував порядок застосування до засуджених заходів дисциплінарного впливу, а також регулював цілий ряд й інших питань, пов’язаних із порядком відбування засудженими покарання у виді позбавлення волі та примусових робіт без тримання під вартою.

Оскільки на теренах України громадянська війна затягнулася, становлення радянської влади відбулося дещо пізніше ніж у РРФСР, і відповідно пізніше почалася і розбудова пенітенціарної системи УРСР. Як вже зазначалося вище, на формування законодавчої бази УРСР в сфері виконання покарань суттєво вплинула вже існуюча на той час відповідна нормативна база РРФСР. Днем запровадження на теренах України радянської виправно-трудової системи вважалося 7 березня 1920 р. В цей день було прийнято перший нормативний акт у цій сфері, який передбачав утворення Центрального (при Наркоматі юстиції УРСР) та місцевих тюремно-каральних відділів. На протязі цього ж 1920 року на Україні було прийнято цілу низку нормативно-правових актів в сфері виконання кримінальних покарань. Зокрема 18 квітня 1920р. Наркомат юстиції УРСР прийняв постанову “Про відміну розподілу місць ув’язнення на розряди за тяжкістю покарання та про перейменування їх у Будинки громадських примусових робіт”. Крім того були оголошені: Тимчасове положення про управління бупрів, Тимчасова Інструкція про позбавлення волі, як міру кари, Інструкція про Розподільчі комісії, Тимчасова Інструкція про конвойну варту, Інструкція про санітарно-медичну частину у місцях ув’язнення та багато інших.

Постановою ВУЦВК та РНК УРСР від 6 грудня 1922року всі загальні місця позбавлення волі, які перебували у віданні Наркомату юстиції УРСР, в тому числі й Центральний Виправно-Трудовий Відділ та його місцеві органи, а також конвойну варту було передано у відання НКВС УРСР.

В період 1922-1924р.р. на Україні вже діяла велика кількість нормативно-правих документів, які регламентували ті чи інші питання, пов’язані із процесом виконання кримінальних покарань. Це були і постанови ВУЦВК та РНК УРСР, численні циркуляри (обіжники) Виправно-Трудового Відділу НКВС, Інструкції, Положення та інші нормативні акти.

У 1923 році відбулася ІV Всеукраїнська нарада завідуючих відділами управління, начальників міліції, карного розшуку й управлінь місць ув’язнення, яка схвалила резолюцію про необхідність невідкладно розпочати роботу над розробкою Пенітенціарного Кодексу, який би охоплював всі положення, що регулюють діяльність виправно-трудових установ та відповідав положенням чинного Кримінального кодексу УРСР. Влітку 1924 року проект Виправно-трудового кодексу УРСР було розроблено і передано на розгляд комісії РНК УРСР. Під час підготовки Проекту ВТК УРСР було використані ті положення ВТК РРФСР, корисність та доцільність яких була підтверджена практикою їх застосування.

23 жовтня 1925 року постановою 2 сесії ВУЦВК УРСР ІХ скликання було затверджено перший Виправно-трудовий кодекс УРСР. Структурно ВТК УРСР, як і ВТК інших союзних республік, був подібний до ВТК РРФСР, проте містив й певні відмінності. Перший ВТК УРСР 1925р., які і ВТК РРФСР 1924р. регламентував порядок виконання покарань лише у виді позбавлення волі та примусових робіт без взяття під варту.

Не можна не відмітити той факт, що ВТК УРСР 1925р. був єдиним кодексом у цій сфері за всю історію радянської та пострадянської України, в якому на нормативному рівні було закріплене визначення прогресивної системи відбування покарання та розкритий її зміст. Зокрема ст.4 ВТК УРСР 1925р. передбачала наступне: “Заходи соціального захисту проводяться у виправно-трудових установах за прогресивною (висхідною) системою, відповідно до якої, ув’язнені підлягають різноманітному і за загальним правилом щодалі, то більш полегшеному режиму, для чого вони розподіляються по виправно-трудових установах різних типів і розподіляються в них на розряди з подальшим переведенням з розряду в розряд, з установи, до установи, залежно від особливості їх особи, соціального стану, змісту судового вироку, причин, мотивів і приводів злочину, так само як і від поведінки у виправно-трудовій установі і успіхів у праці та заняттях”.

Ст.26 ВТК УРСР 1925р. встановлювала, що на теренах УРСР для відбування покарання у виді позбавлення волі (ув’язнення) утворювалися наступні види установ:

1) окремі будинки ув’язнення для підслідних і позбавлених волі на термін до 6-ти місяців;

2) будинки примусових робіт (бупри);

3) перехідні трудові будинки;

4) трудові колонії (сільськогосподарські – для селян і ремісницькі та фабричні – для робітників);

5) реформаторії (для неповнолітніх засуджених віком від від 14 до 18 років);

6) ізолятори спеціального призначення.

Крім цього, відповідно до ст.25 ВТК УРСР 1925р. передбачалося створення для утримання хворих засуджених лікарень та колоній для хворих на туберкульоз.

Всі особи, засуджені до позбавлення волі, в залежності від ступеня суспільної небезпечності поділялися на три категорії. Належність до тієї чи іншої категорії насамперед була підставою для направлення засудженого до виправної установи певного типу. До першої, найбільш небезпечної категорії зараховувалися засуджені до позбавлення волі з суворою ізоляцією. До другої категорії належали ув’язнені із нетрудящих, котрі вчинили злочини через класові свої звички, погляди й інтереси, яких суд не визнав за можливе засудити до суворої ізоляції, а також професійні злочинці. До третьої категорії належали всі інші ув’язнені (ст.42 ВТК УРСР 1925р.).

Засуджені першої категорії направлялися для відбування покарання у ізолятори спеціального призначення, всі інші (за виключенням неповнолітніх, та осіб, засуджених до позбавлення волі на термін до 6-ти місяців), як правило – до будинків примусових робіт (бупрів), які за існуючою на той час термінологією ще називалися виправно-трудовими будинками (ст. 47 ВТК РРФСР 1924р.) або загальними місцями тримання ув’язнених. До трудових колоній та перехідних трудових будинків (станом на 1927р. на Україні був лише один – Олександрійський перехідний трудовий будинок) засуджені, як правило, лише переводилися з будинків примусових робіт за наявності передбачених у ВТК 1925р. правових підстав.

ВТК УРСР 1925р. передбачав, що всі засуджені у виправних установах поділялися на 3 розряди: початковий, середній та вищий. В залежності від категорії засудженого, відбутого строку покарання, його поведінки та праці під час відбування покарання, засуджений міг бути переведений з нижчого до більш вищого розряду, що тягло за собою покращення правового становища та пом’якшення умов тримання засудженого.

Всі ув’язнені, які прибували до виправних установ, зараховувалися до початкового розряду. В залежності від категорії, ув’язнені повинні були перебувати у цьому розряді наступні строки: першої категорії – не менше 1/4 терміну позбавлення волі, другої категорії – не менше 1/5, третьої категорії – не менше 1/6. Засуджені, переведені з початкового до середнього розряду повинні були залишатися в ньому до 1/3 терміну позбавлення волі, але не менш ніж 1/6 цього терміну (ст.ст.43-44 ВТК УРСР 1925р.). Після спливу цього терміну засуджений міг бути переведений з середнього до вищого розряду. Переведення з нижчого розряду – до середнього і з середнього – до вищого, коли минув передбачений законом термін не було правом ув’язненого і обов’язком адміністрації установи, а залежало від поведінки засудженого і його ставлення до праці.

Зарахування засудженого до того чи іншого розряду визначало дозволену законом ступінь його зносин із зовнішнім світом. За ВТК УРСР 1925р. основними формами таких зносин були: побачення засудженого на території установи з родичами або знайомими; передача засудженому продуктів харчування або інших необхідних речей; виписка (тобто придбання) з волі за рахунок власних коштів засудженого харчів і інших речей; листування і тимчасова відпустка засудженого на волю. Крім того, в окремих випадках від розряду засудженого залежав і ступінь його фізичної ізоляції як від суспільства, так і від інших засуджених. Так, засудженим початкового розряду дозволялося лише одне побачення у два тижні в окремо пристосованому приміщенні лише під контролем адміністрації; середнього розряду – одне побачення на тиждень (в окремо пристосованому приміщенні або безпосередньо – за особливим дозволом начальника в якості пільги); вищого розряду – двічі на тиждень (безпосередньо – за дозволом начальника, а за відсутності дозволу – в окремих приміщеннях). Право на отримання передачі, виписку та листування від виду розряду за ВТК УРСР 1925р. (на відміну від ВТК РРФСР 1924р.) не залежало і могло бути обмежено тільки у дисциплінарному порядку. Засудженим, які перебували у початковому розряді відпустки з місць позбавлення волі не надавалися і вихід їх за межі установи був заборонений. Відповідно до ст. 55 ВТК УРСР 1925р. засудженим, зарахованим до середнього і вищого розрядів могли надаватися відпустки. Першим – на 7 діб у календарному році по закінченні 2 місяців перебування у середньому розряді і другим – на 14 діб по закінченню 1 місяця перебування у вищому розряді. А засудженим, віднесеним до 3 категорії, зарахованим до середнього і вищого розряду могли бути надані відпустки на польові роботи тривалістю до 2-х місяців протягом року. Крім того, лише після перебування засудженого у вищому розряді в будинку примусових робіт, для нього відкривалися перспективи для подальшого переведення до трудових колоній або перехідного трудового будинку (у трудових колоніях засуджені користувалися правом вільного пересування по території установи, а у перехідному трудовому будинку встановлювався напіввільний режим утримання).

Певні особливості щодо умов та порядку перебування у розрядах передбачалися для ізоляторів спеціального призначення, до яких направлялися засуджені першої категорії. Новоприбулі засуджені зараховувалися до початкового (нижчого) розряду, режим тримання у якому був значно суворіший, ніж у початковому розряді інших установ. Засуджені утримуються в камерах в умовах суворої ізоляції, побачення їм дозволяються тільки через грати або бар’єр один раз у два тижня і то тільки з найближчими родичами (з іншими особами – за окремим дозволом НКВС), виписування і передачі регулюються окремою інструкцією тощо. Після відбуття не менш як 1/4 строку ув’язнення в початковому розряді, за умови відсутності порушень режиму, відповідно до ст. 43 ВТК УРСР 1925р. засуджені можуть бути переведені до середнього розряду, що означає автоматичне переведення до будинку примусових робіт, де вони користуються становищем, встановленим для середнього розряду. У ВТК УРСР 1925р. таке переведення називається ще “зняттям суворої ізоляції”. Відповідно до ст.ст.17, 43 ВТК УРСР 1925р. зняття суворої ізоляції здійснювалося судом за клопотанням Наглядової комісії через Розподільчу комісію. В подальшому, зміни внесені до ВТК УРСР 1925р. надали таке право Розподільчій комісії по відбуттю засудженим 1/4 частини строку.

Особливі умови для перебування засуджених у розрядах були передбачені в Охтирському ізоляторі спеціального призначення, який був призначений виключно для засуджених, переведених з інших місць позбавлення волі (бупрів) в порядку дисциплінарного впливу. У 1927 році на теренах УРСР він був єдиним ізолятором такого типу. Умови відбування засуджених у розрядах ізолятора регулювалися окремою Інструкцією Виправно-Трудового Відділу НКВС від 6.05. 1926 р. “Про Охтирський ізолятор спеціального призначення” [113, с.157-170], яка визначала, що всі новоприбулі до ізолятора засуджені зараховуються до початкового розряду, незалежно від того, в якому розряді вони перебували у попередній виправній установі. Початковий розряд, в якому засуджені перебувають на протязі всього терміну тримання в ізоляторі, поділяється в свою чергу на дві групи: в першій засуджені перебувають під особливим наглядом з дня прибуття до ізолятору і тільки після відбуття не менш як 1/4 строку ув’язнення, що їм залишився за вироком суду та в залежності від ступеня виправлення можуть бути за постановою Наглядової комісії переведені до другої групи. Час перебування у другій групі початкового розряду строком не обмежується. Засуджені перебувають в умовах суворої ізоляції, в камерах, які завжди замкнені на замок. Побачення дозволяються тільки з найближчими родичами (в інших випадках – лише з дозволу ВТВ НКВС) 1 раз на 2 тижні в присутності працівників нагляду у спеціально обладнаній кімнаті, яка розділена гратами на три частини. Виписки дозволяються лише 1 раз на місяць, на суму не більше 5 рублів, причому на протязі перших 2-х місяців з дня прибуття до ізолятора виписки заборонені. Приватне листування дозволяється лише 1 раз на місяць і заборонено на протязі 1 місяця з моменту прибуття засудженого до установи. Про особливі умови тримання засуджених свідчить і той факт, що відповідно до п.71 Інструкції до засуджених ізолятора Наглядові комісії не застосовують: а) п.5 ст.17 ВТК щодо подання до умовно-дострокового звільнення; б) п.6 ст.17 ВТК щодо клопотання через Розподільчу комісію про зняття суворої ізоляції; в) п.9 ст.17 ВТК щодо подання до Розподільчої комісії про надання дозволу на відпустки; г) п.11 ст.17 ВТК щодо клопотання перед Розподільчою комісією про відміну або заміну позбавлення волі більш пільговими видами виправно-трудового впливу; д) п.12 ст.17 ВТК щодо клопотання перед Розподільчою комісією про залік 2-х днів роботи за три дні позбавлення волі. Пункт 72 цієї ж Інструкції передбачав лише 3 підстави для вибуття ув’язненого з Охтирського ізолятора: а) смерть; б) відбуття призначеного вироком суду строку ув’язнення; в) повернення ув’язненого до однієї із загальних виправно-трудових установ за клопотанням Наглядової комісії, затвердженому Виправно-Трудовим відділом НКВС. Хоча у наведеному вище підпункті ”в” п.72 Інструкції і передбачена можливість повернення засудженого до загальних місць ув’язнення (бупру), але в Інструкції не зазначено, через який термін перебування воно може мати місце. За логікою вбачається, що цей строк визначався в залежності від ступеня виправлення засудженого безпосередньо Наглядовою комісією і таке повернення не могло здійснюватися під час перебування засудженого у першій групі початкового розряду.

Отже передбачена ВТК УРСР 1925 р. система розрядів для засуджених була дієвим стимулом для правомірної поведінки та сумлінної праці засудженого під час відбування позбавлення волі, так як переведення із нижчого розряду до вищого не тільки збільшувало обсяг пільг, наданих засудженому, а й у певних випадках було необхідною передумовою для подальшого його переведення до виправної установи з більш м’яким режимом утримання і меншим ступенем ізоляції від суспільства.

Окремо необхідно зупинитися і на нормах, які за ВТК УРСР 1925р. стимулювали сумлінну працю засуджених і були складовою частиною прогресивної системи відбування покарання. Зокрема ст.118 ВТК УРСР 1925р. передбачала порядок зарахування засудженому 2 робочих днів за 3 дні позбавлення волі. Таким чином засуджений, який сумлінно працював під час ув’язнення та не порушував вимог режиму мав можливість скоротити свій строк відбування покарання і раніше вийти на волю. Крім цього, відповідно до роз’яснення, наданого у Циркулярі НКВС по ВТВ № 34 від 29.03. 1926 р. “Про зарахування терміну утримання ув’язнених у розрядах, часу зарахованого в строк позбавлення волі у порядкові ст.118 ВТК” [113, с.147], пільговий строк, обчислений із розрахунку 2 робочі дні за 3 дні позбавлення волі зараховувався засудженим в мінімальний термін, необхідний для переведення з одного розряду до іншого. Таким чином, сумлінна праця засудженого мала основними наслідками: а) скорочення строку перебування у розряді; б) скорочення загального строку покарання.

В подальшому до ВТК УРСР 1925р. вносилися зміни у 1928-1933р.р., 1935,1939 та 1949 роках, проте новий ВТК УРСР так і не був прийнятий (у РРФСР новий ВТК був прийнятий у серпні 1933р.). Взагалі необхідно зазначити, що починаючи з середини 30-х років найбільш суттєві зміни виправно-трудового законодавства УРСР були обумовлені впливом законодавства Союзу РСР у цій сфері правового регулювання.

Наприкінці 20-х і на початку 30-х років минулого сторіччя, каральна політика Союзу РСР, до складу якого на той час входила і Україна, зазнала суттєвих змін, які були пов’язані насамперед із Постановою ЦВК та РНК СРСР від 6 листопада 1929 р. “Про зміни до статей 13,18,22 та 38 Основних засад кримінального законодавства Союзу РСР та союзних республік“, яка передбачала позбавлення волі у виправно-трудових таборах у віддалених місцевостях СРСР строком від 3-х до 10 років. Позбавлення волі стало двох видів: одне відбувалося у загальних місцях ув’язнення зі строком покарання до 3-х років – у виправно-трудових колоніях, інше – у виправно-трудовому таборі зі строком покарання понад 3 роки. В подальшому Постановою РНК СРСР від 7 квітня 1930 р. було затверджено Положення про виправно-трудові табори. Виправно-трудові табори (далі - ВТТ) перебували у підпорядкуванні Об’єднаного Державного Політичного Управління (ОДПУ), а інші види виправно-трудових установ перебували у віданні НКВС. Діяльність ВТТ регламентувалася союзним законодавством та нормативними актами ОДПУ, а інші виправно-трудові установи керувалися союзними виправно-трудовими кодексами та нормативними актами НКВС.

До ВТТ направлялися всі особи, засуджені до позбавлення волі на строк понад 3 роки, а також особи засуджені до позбавлення волі за особливою постановою ОДПУ. Всі засуджені до ВТТ класифікувалися на три категорії в залежності від їх соціального положення та характеру вчиненого злочину. До першої належали засуджені із числа трудящих, які користувалися до засудження виборчими правами і були засуджені на строк не більше 5-ти років, за злочини, що не є контрреволюційними. До другої категорії належали ті ж самі особи, але засуджені на строк понад 5 років, до третьої – всі нетрудові елементи та особи, засуджені за контрреволюційні злочини. Кожний ВТТ мав три режими: початковий, полегшений та пільговий. До всіх засуджених, які прибували до табору застосовувався початковий режим – засуджені проживали у межах табору в спеціальних приміщеннях (але без права вільного виходу з них), використовувалися на загальних роботах і направлялися на роботу за загальним списком. На полегшеному режимі засуджені використовувалися на постійній роботі в установах, підприємствах та на промислах, проживали у гуртожитках, мали право на відлучення, направлялися на роботу за робочими книжками та могли бути премійовані. На пільговому режимі поряд з умовами полегшеного режиму засудженим надавалося право виходу за межі табору, а також право займати адміністративно-господарські посади в управлінні табору та по виконанню робіт (за виключенням нетрудових елементів та осіб, засуджених за контрреволюційні злочини). Переведення з одного виду режиму на інший здійснювалося за рішенням начальника табору в залежності від категорії засудженого, його поведінки та встановленого строку перебування на режимі того чи іншого виду. Наприклад строк перебування на початковому режимі засудженого в залежності від категорії становив: першої – не менше півроку, другої – не менш одного року, третьої категорії – не менш 2-х років. В залежності від характеру робіт умови початкового режиму могли бути змінені начальником табору, але при цьому режим утримання не повинен був наближатися до умов полегшеного або пільгового режиму [69, с.44-48]. Разом з тим, враховуючи те, що у Положенні про ВТТ законодавець передбачив лише матеріальні норми щодо основних вимог режиму та засобів його забезпечення і не передбачив порядок їх реалізації, адміністрація ВТТ сама визначала порядок застосування заходів заохочення та стягнення, порядок придбання продуктів харчування, надання побачень тощо. Начальникам ВТТ було надано право самостійно видавати нормативні акти, здатні впливати на забезпечення виробничо-господарської діяльності та підтримання необхідного правопорядку серед засуджених.

15 грудня 1930 року постановою ЦВК та РНК СРСР були ліквідовані НКВС союзних та автономних республік. Цією ж постановою всі місця позбавлення волі, які перебували у віданні НКВС союзних республік, а також організація примусових робіт без взяття під варту були передані у відання Наркоматів юстиції союзних республік (в Україні – Наркомюсту УРСР). У складі Наркомюсту УРСР для здійснення керівництва відповідними установами та бюро примусових робіт було утворено Головне управління виправно-трудових установ (ГУВТУ).

Проте вже у 1934 році в зв’язку з утворенням НКВС СРСР, постановою ЦВК та РНК СРСР від 27 жовтня 1934 року всі виправно-трудові установи, які перебували у віданні наркоматів юстиції союзних республік (будинки ув’язнення, ізолятори, виправно-трудові колонії та бюро примусових робіт) передаються знову до підпорядкування НКВС СРСР та його місцевих органів. На той час, до НКВС СРСР вже була передана й вся система таборів разом з ОДПУ. Для керівництва установами, що приймаються від наркоматів юстиції в складі Головного управління виправно-трудових таборів, трудових поселень та місць ув’язнення (ГУТАБ) НКВС СРСР був створений відділ місць ув’язнення.

У 1936 році перелік установ, в яких відбували покарання у виді позбавлення волі був доповнений новим видом – тюрмами. Утворення тюрем було передбачено постановою ЦВК та РНК СРСР від 8 серпня 1936 р. “Про доповнення Основних начал кримінального законодавства Союзу РСР та союзних республік”. Цим документом передбачалося, що в тюрмах відбували покарання у виді тюремного ув’язнення особи, засуджені за особливо небезпечні злочини, а також особи, які у дисциплінарному порядку були переведені з виправно-трудових таборів та виправно-трудових колоній за систематичні порушення в цих місцях позбавлення волі розпорядку, а також ті, які здійснили втечі та інші подібні дії. Переведення до тюрми здійснювали органи НКВС: 1) за постановою начальника республіканського, крайового чи обласного управління НКВС з санкції прокурора відповідного табору – на строк до одного року; 2) за постановою начальника НКВС СРСР з санкції Прокурора СРСР – на строк до двох років.

Починаючи з 1935р. була проведена реорганізація управління системою місць позбавлення волі. Безпосереднє керівництво місцями ув’язнення покладалось на начальників управлінь НКВС республік, країв та областей, на території яких розташовувались відповідні місця ув’язнення і лише окремі найбільші табори залишалися у віданні ГУТАБу. В подальшому керівництво таборами знову було централізовано, а у віданні територіальних органів НКВС залишилися лише тюрми.

31 травня 1935 р. постановою РНК СРСР та ВКП (б) “Про ліквідацію дитячої безпритульності та безнаглядності” були створені трудові колонії для неповнолітніх, до яких напередодні Великої Вітчизняної війни були переведені всі засуджені неповнолітні з ВТТ та виправно-трудових колоній. До ВТТ у цей час направлялися всі особи, придатні до фізичної праці: чоловіки віком від 17 до 60 років, жінки віком від 20 до 40 років. До виправно-трудових колоній направлялися лише особи, які мали невідбутий срок покарання не менше шести місяців і придатні до легкої фізичної праці.

Перед початком війни у системі ГУТАБу перебувало 53 виправно-трудових табору, 425 виправно-трудових колоній та 392 загальних тюрми, не враховуючи тюрем, які обслуговували потреби Головного Управління Державної безпеки НКВС СРСР (на цей час НКВС СРСР був поділений на два наркомати: НКВС СРСР та Народний Комісаріат державної безпеки СРСР). На 1 січня 1941 р. у всіх місцях позбавлення волі перебувало: у таборах – 1500524 чол., в колоніях – 429205 чоловік [69, с.52-54].

Під час війни зберігалася раніше діюча система місць позбавлення волі, а у 1943 році в окремих ВТТ були створення відділення (або спеціальні табірні пункти) для засуджених до каторжних робіт, в яких відбували покарання особи, які співробітничали з німецько-фашистськими окупантами. Були створені також спеціалізовані табори для інтернованих громадян різних національностей та держав, які воювали проти СРСР, фільтраційні табори та табори для військовополонених.

У 1948 р. у системі ВТТ були виділені п’ять таборів особливого призначення з суворим режимом для утримання небезпечних злочинців та особливі табори для ізоляції “уголовно-бандитствующего” елементу. У виправно-трудових колоніях продовжували відбувати покарання особи, які були засуджені за злочини до позбавлення волі строком до 3-х років.

У липні 1949р. було затверджено нове Положення про Головне управління виправно-трудових таборів і колоній, яким на цю структуру покладалися наступні завдання: виконання вироку, організація охорони, виправлення та перевиховання засуджених на основі залучення їх до суспільно-корисної праці.

У незмінному вигляді система місць позбавлення волі на теренах СРСР проіснувала до березня 1953 року, коли була проголошена та проведена широкомасштабна амністія, а вся виправна система (за виключенням тих установ, у яких утримувалися політв’язні та тих ВТТ, які забезпечували будівництво найбільш важливих оборонних об’єктів) знову була передана з відання Міністерства внутрішніх справ СРСР до Міністерства юстиції СРСР. Проте знову такий стан справ тривав недовго, оскільки розпорошення установ виконання покарань по двом різним відомствам суттєво ускладнювало процес ефективного управління ними і 21 січня 1954 року вся виправна система знову була передана до МВС СРСР.

У 1954 р. був вжитий цілий ряд заходів, спрямованих на вдосконалення виховної роботи із засудженими, а також відновлення законності при виконанні кримінальних покарань. У квітні-травні 1954 р. стан роботи у таборах та колоніях на виконання відповідних постанов ЦК КПРС був перевірений відповідними комісіями. У союзних республіках та областях (в тому числі й на Україні) роботу комісій очолювали міністри внутрішніх справ союзних та автономних республік, начальники управлінь МВС у краях та областях. За результатами був підготовлений доклад Уряду СРСР. 10 липня 1954 р. Рада Міністрів Союзу РСР затвердила Положення про виправно-трудові табори та колонії МВС СРСР.

Положенням була запроваджена нова класифікація засуджених, згідно якої до виправно-трудових колоній направлялися для відбування покарання: 1) особи, засуджені до позбавлення волі на строк до 3-х років; 2) особи, засуджені вперше за посадові, господарські та інші не особливо небезпечні злочини; 3) особи, переведені з дитячих трудових колоній для неповнолітніх для подальшого відбування покарання. У виправно-трудових таборах відбували покарання всі інші особи, засуджені до позбавлення волі. У ВТТ встановлювалося три види режиму: загальний, полегшений та суворий. Задача по безпосередньому проведенню із засудженими виховної роботи покладалася по політичні органи, зокрема на Політвідділ ГУТАБу МВС СРСР та його територіальні органи. 18 жовтня 1954р. ЦК КПРС затвердив нове Положення про політоргани ГУТАБу МВС СРСР, відповідно до якого організація політико-виховної роботи із засудженими проголошувалось як основне завдання політвідділів та партійних організацій таборів і колоній.

У 1956р. було прийнято рішення про ліквідацію виправно-трудових таборів, як установ, що неспроможні виконати завдання виправлення та перевиховання засуджених. Замість ВТТ, які ліквідувалися, передбачалося до 1 січня 1959р. створити 110 нових виправно-трудових колоній. В цей же час було прийняте рішення не направляти засуджених за межі тих республік, на території яких вони вчинили злочини, або проживали до засудження [69, с.57-58].

У грудні 1958р. Радою Міністрів СРСР було затверджене Положення про виправно-трудові колонії і тюрми МВС СРСР, яке регламентувало всі сторони діяльності виправно-трудових колоній і тюрем на теренах СРСР. 25 грудня 1958р. Верховною Радою СРСР були прийняті Основи кримінального законодавства Союзу РСР та союзних республік, які суттєво змінили мету та види покарання, що не могло не відбитися на порядку їх виконання. Основною метою покарання проголошувалося виправлення та перевиховання засуджених у дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, поваги до правил соціалістичного співжиття, а також попередження вчинення злочинів як засудженими, так й іншими особами (загальна та спеціальна превенція). Покарання у виді позбавлення волі встановлювалось на строк до 15 років і відбувалося у виправно-трудовій колонії або тюрмі. Неповнолітні засуджені відбували покарання у трудових колоніях для неповнолітніх. У виправно-трудових колоніях передбачалося три види режиму: загальний, полегшений, суворий. У тюрмах встановлювалися загальний та суворий режими. У тюрмах відбували покарання у виді тюремного ув’язнення особи, які вчинили тяжкі злочини і були засуджені судом до цього виду покарання на весь строк або на певну частину строку, особливо небезпечні рецидивісти, а також засуджені до позбавлення волі, які були переведені з виправно-трудових колоній за злісне порушення режиму утримання на строк до 3-х років. Позбавлення волі у вигляді ув'язнення до ВТТ скасовувалось і на місці ВТТ утворювалися виправно-трудові колонії.

На базі Основ кримінального законодавства Союзу РСР та союзних республік Верховною Радою УРСР 28 грудня 1960 року було прийнято Кримінальний кодекс УРСР (1960р.), який набрав чинності з 1 квітня 1961 року і діяв на теренах країни понад 40 років – до 1 вересня 2001р.

У 1961 році у всіх союзних республіках СРСР, в тому числі й в УРСР на підставі союзного Примірного положення про виправно-трудові колонії та тюрми союзних республік було прийняте нове положення про виправно-трудові колонії та тюрми МВС УРСР, яке передбачало створення виправно-трудових колоній чотирьох видів: загального, посиленого, суворого та особливого режимів. Особи, які вперше засуджувалися до позбавлення волі за вчинення нетяжких злочинів відбували покарання у виді позбавлення волі у колоніях загального режиму. Вперше засуджені до позбавлення волі за вчинення тяжких злочинів – у колоніях посиленого режиму. В колоніях суворого режиму відбували покарання повторно засуджені до позбавлення волі. Засуджені, які були визнані особливо небезпечними рецидивістами, відбували покарання в колоніях особливого режиму. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 липня 1963 року “Про організацію виправно-трудових колоній та про переведення до них засуджених, які твердо встали на шлях виправлення” існуюча система виправно-трудових колоній була доповнена ще одним новим видом – колонією-поселенням. В подальшому Указом Президії Верховної Ради СРСР від 3 липня 1968 р. було затверджено Положення про трудові колонії для неповнолітніх, яке передбачало утворення двох видів режиму у колоніях для неповнолітніх: загального та посиленого.

У такому вигляді система виправно-трудових установ була закріплена в Основах виправно-трудового законодавства Союзу РСР та союзних республік, які були прийняті 11 липня 1969року. На базі Основ на протязі 1970-1971 р.р. були прийняті нові виправно-трудові кодекси у всіх союзних республіках.

Законом від 23 грудня 1970 р. Верховна Рада УРСР затвердила новий Виправно-трудовий кодекс УРСР (далі – ВТК 1970р.), який набрав чинності з 1 червня 1971р. і діяв на теренах УРСР, а потім і незалежної України майже 33 роки – аж до 31.12. 2003р.

На момент набрання чинності ВТК 1970р. містив 126 статей і складався з 23 глав, які були об’єднані у 8 наступних розділів:

Розділ І “Виправно-трудове законодавство Союзу РСР та Української РСР”;

Розділ ІІ “Загальні положення виконання покарання у вигляді позбавлення волі, заслання, висилки та виправних робіт без позбавлення волі;

Розділ ІІІ “Порядок і умови виконання покарання у вигляді позбавлення волі”;

Розділ ІV “Порядок і умови виконання покарання у вигляді заслання”;

Розділ V “Порядок і умови виконання покарання у вигляді висилки”;

Розділ VІ “Порядок і умови виконання покарання у вигляді виправних робіт без позбавлення волі”;

Розділ VІІ “Підстави звільнення від відбування покарання; Допомога особам, звільненим з місць позбавлення волі; Нагляд за особами, звільненими від відбування покарання”;

Розділ VІІІ “Участь громадськості у виправленні та перевихованні засуджених”.

Ст.2 ВТК 1970р. передбачала, що виправно-трудове законодавство УРСР встановлює порядок і умови відбування покарання та застосування заходів виправно-трудового впливу до осіб, які засуджені до позбавлення волі, заслання, висилки, виправних робіт без позбавлення волі, а також порядок діяльності установ і органів, які виконують вироки стосовно цих видів покарання, участь громадськості у виправленні та перевихованні засуджених. Порядок виконання покарання у вигляді направлення до дисциплінарного батальйону встановлювався законодавством СРСР, а порядок та умови виконання інших видів покарань визначався законодавством Союзу РСР та УРСР.

Відповідно до ст.5 ВТК 1970р. всі виправно-трудові установи на території УРСР організуються та ліквідуються МВС СРСР та МВС УРСР.

Основними засобами виправлення та перевиховання засуджених у ст.7 ВТК 1970р. були проголошені: режим відбування покарання, суспільно-корисна праця, політико-виховна робота, загальноосвітнє та професійно-технічне навчання.

Відповідно до ст.12 ВТК 1970р. виправно-трудовими установами, які виконували покарання у виді позбавлення волі були: виправно-трудові колонії, тюрми і виховно-трудові колонії. Неповнолітні засуджені відбували покарання у виховно-трудових колоніях, а виправно-трудові колонії були основним видом виправно-трудових установ для тримання повнолітніх засуджених. В свою чергу виправно-трудові колонії згідно ст.13 ВТК 1970р. (в редакції зі змінами, внесеними у 1985р.) поділялися на: колонії-поселення для осіб, які вчинили злочини з необережності, колонії-поселення для осіб, які вчинили умисні злочини, колонії-поселення для осіб, що твердо встали на шлях виправлення, колонії загального, посиленого, суворого та особливого режиму. Категорії засуджених, які відбували покарання у виправних установах того чи іншого виду регламентувався ст.ст.14-18 ВТК 1970р.

Хоча у ВТК 1970р. й був передбачений такий інститут прогресивної системи відбування покарання як зміна умов тримання засуджених, його зміст та обсяг суттєво відрізнявся у гіршу сторону від аналогічного інституту (особливо в межах однієї колонії), закріпленого у ВТК УРСР 1925р., який був у ньому представлений доволі широким спектром норм.

Ст.45 ВТК 1970р., яка мала назву “Зміна умов тримання осіб, засуджених до позбавлення волі, під час відбування покарання” у частині першій передбачала, що залежно від поведінки і ставлення засудженого до праці умови тримання засуджених можуть змінюватися як у межах однієї виправно-трудової установи, так і шляхом переведення в інші виправно-трудові установи іншого виду режиму. Отже, на перший погляд, як і ВТК 1925р., чинний ВТК 1970р. передбачав можливість зміни умов тримання засуджених в залежності від їх поведінки та ставлення до праці як в межах однієї установи, так і шляхом переведення до установи іншого виду. Проте ч.2 ст.45 ВТК 1970р., яка розкривала зміст та процедуру зміни умов тримання в межах однієї установи свідчила, що зміна умов тримання в межах однієї установи здійснюється за постановою начальника виправно-трудової установи і полягає лише у наданні засудженим права на витрачання додаткової суми грошей для придбання продуктів харчування і предметів першої потреби та на отримання додаткового побачення відповідно до статей 38 та 39 ВТК, або в скасуванні цих поліпшених умов тримання відповідно до ст.67 ВТК 1970р. В подальшому до ч.2 ст. 45 ВТК були внесені зміни і норма про надання додаткового побачення в порядку зміни умов тримання була вилучена.

Підстави для зміни умов тримання засуджених в межах однієї виправної установи були закріплені у ч.2 ст.38 ВТК 1970р. і до них належали : 1) відсутність злісного порушення режиму відбування покарання; 2) сумлінне ставлення до праці; 3) відбуття засудженим певного строку покарання в залежності від виду виправної установи та її режиму.

За своєю сутністю надання лише однієї такої пільги засудженому навряд чи могло суттєво поліпшити його умови тримання в межах однієї виправної установи та ефективно стимулювати прагнення до виправлення на відміну від дієвої та гнучкої системи поділу засуджених на розряди, яка була закріплена у ВТК 1925р.

Інститут зміни умов тримання засуджених шляхом переведення до інших виправно-трудових установ був закріплений у ст.ст.46-47 ВТК 1970р. і передбачав, що засуджені до позбавлення волі, які твердо встали на шлях виправлення після відбуття певної частини строку покарання можуть бути переведені:

– з тюрми до виправно-трудової колонії;

– з виправно-трудової колонії особливого режиму до виправно-трудової колонії суворого режиму;

– з виправно-трудових колоній загального, посиленого та суворого режимів до колонії-поселення для осіб, що твердо встали на шлях виправлення.

Засуджені, які злісно порушують режим утримання, можуть бути представлені до переведення:

– з колонії-поселення до виправної колонії того виду режиму, який раніше їм був визначений судом;

– особи, засуджені за злочини, вчинені з необережності з направленням до колонії-поселення для осіб, що вчинили необережні злочини та особи, засуджені за умисні злочини з направленням до колоній-поселень для осіб, що вчинили умисні злочини – до колоній загального режиму;

– засуджені, переведені з колонії особливого режиму до колонії суворого режиму – до колонії особливого режиму;

– з виправно-трудової колонії – до тюрми на строк не більше 3-х років з відбуванням строку покарання, що залишається у колонії;

– з виховно-трудової колонії загального режиму – до виховно-трудової колонії посиленого режиму.

В зв’язку із запровадженням на теренах СРСР інституту звільнення з місць позбавлення волі з обов’язковим залученням до праці, який був закріплений в Основах виправно-трудового законодавства Союзу РСР та союзних республік у вигляді окремого розділу Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 лютого 1977р., відповідні зміни у 1977 році були внесені й до ВТК УРСР 1970р.– до кодексу додатково був включений Розділ ІІІ-А “Порядок і умови виконання умовного засудження до позбавлення волі з обов’язковим залученням засудженого до праці і умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов’язковим залученням засудженого до праці”, який складався з 8 статей.

Крім ВТК 1970р., порядок і умови відбування (виконання) покарання у вигляді позбавлення волі регламентувалися й численними відомчими нормативними актами МВС УРСР (наказами, інструкціями, вказівками тощо), головним з яких були Правилами внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ, які оголошувалися наказом МВС УРСР.

ВТК 1970р. регулював також порядок і умови виконання виправних робіт без позбавлення волі, які поділялися на два види: 1) за місцем роботи засудженого; 2) в інших місцях, визначених органами, що виконують покарання, але в районі проживання засудженого.

Порядок і умови виконання інших видів покарань, не пов’язаних із здійсненням виправно-трудового впливу на засуджених (позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, штрафу, громадської догани, конфіскації майна, позбавлення військового або спеціального звання, позбавлення батьківських прав) визначалися Положенням про порядок і умови виконання в Українській РСР кримінальних покарань, не пов’язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених, яке була затверджено Указом Президії Верховної Ради УРСР від 22 червня 1984р. № 7193-Х.