7.2. Становлення та розвиток зарубіжних пенітенціарних систем.

Першими було запроваджено тюремні системи, які базувалися на одиночному ув’язненні та мовчанні засуджених. Системи одиночного ув’язнення ще здавна застосовувалися у Західній Європі до так званих політичних злочинців, проте не як засіб їх виправлення, а як засіб забезпечення безпеки. У ХVІІ ст. французький чернець Бенедиктинського ордену Мабільйон вже пропонував використовувати систему одиночного ув’язнення для виправлення осіб духовного стану, які вчинили злочини. Він вважав, що праця, мовчання та молитви зможуть їх виправити. Думкою Мабільйона скористався папа Климент ХІ, який у першій половині ХVІІІ сторіччя влаштував у Римі дім св. Михайла для виправлення неповнолітніх. Поміщених до цього будинку на прохання батьків неповнолітніх тримали у одиночних келіях. Проте це були лише поодинокі випадки застосування в теорії або на практиці одиночного ув’язнення. Загальну тюремну систему на базі одиночного ув’язнення було запроваджено у Північній Америці. У 1776 році у Філадельфії (штат Пенсільванія) було створено добродійне тюремне товариство, яке поставило собі завдання полегшувати долю злочинців, засуджених до позбавлення волі. Товариство складалося з квакерів, які дивилися на злочинця, як на людину, яка згрішила й потребує каяття та виправлення. За найкращий засіб каяття та виправлення вони вважали цілковиту самоту ув’язненого. На думку квакерів, перебуваючи у самоті й читаючи біблію, злочинець заглибиться у себе, поміркує над минулим, сучасним та майбутнім, покається і прийде до висновку, що необхідно спокутувати свій гріх та зійти з шляху злочину. У 1786 р. квакери влаштували невелику тюрму за системою одиночного ув’язнення у Філадельфії, у 1817 р. – у Пітсбурзі, а у 1820р. – у Черрі-Гілле. Ці тюрми назвали пенітенціаріями, тобто домами каяття (від лат. poenitentia – каяття), а запроваджена система дістала назву пенсільванської або філадельфійської системи.

Систему мовчання, тобто систему спільних робіт з мовчанням та роз’єднанням засуджених на ніч було запроваджено також у Північній Америці, хоча її зародки з’явилися раніше у країнах Західної Європи. Так ще у 1782 р. у Гентській тюрмі ув’язнені працювали спільно у загальних майстернях, проте під час роботи, а також під час перебування на обіді, у церкві та школі їм заборонялося розмовляти не тільки голосно, а й пошепки. На ніч в’язнів роз’єднували по одиночних келіях. Видатний реформатор тюремної справи Говард відвідував Гентську тюрму декілька разів і визнав її найкращою з тодішніх тюрем. Він вважав, що мовчання удень та роз’єднання в’язнів на ніч будуть сприяти каяттю та запобігати втечам. Супротивники пенсільванської системи у Північній Америці доводили, що головним засобом виправлення є праця, а враховуючи те, що спільна праця є більш ефективним засобом виправлення, необхідно дозволити ув’язненим працювати разом. Прибічники цієї точки зору вважали, що необхідно виключити повне одиночне ув’язнення, проте необхідно залишити як необхідний елемент вимогу мовчання – в’язні повинно працювати спільно, але бути у масках і мовчати щоб виключити шкідливий вплив одних в’язнів на інших. За таким зразком у 1797 р. було влаштовано тюрму у Гринвічі – передмісті Нью-Йорку. У 1816р. за зразком Гринвічської тюрми для в’язнів штату Нью-Йорк була побудована нова тюрма у Оборні, в якій за ініціативою капітана Ліндса були збудовані окремі камери для тримання в’язнів уночі і запроваджено мовчання під час спільних робіт. Система ув’язнення, яка передбачала мовчання в’язнів під час спільних робіт та роз’єднання їх на ніч по окремих камерах дістала назву оборнської системи. Через декілька років, у 1825р. за цією ж системою була побудовано тюрму Сінг-Сінг біля Нью-Йорка.

У 30-х роках ХІХ ст., в ході проведення тюремної реформи у Західній Європі, представники багатьох європейських країн відряджали своїх делегатів до Північної Америки для ознайомлення з пенсільванською та оборнською системами ув’язнення. В подальшому у багатьох європейських країнах були запроваджені, хоча і з деякими змінами та особливостями, тюремні системи, які використовували одиночне ув’язнення та мовчання в якості основних елементів виправлення.

Незабаром у Англії було запроваджено свою оригінальну тюремну систему, яка отримала в подальшому назву англійської прогресивної або поступової (висхідної) системи відбування покарання. Родоначальником цієї системи по праву вважається відомий діяч в сфері тюремної справи – англійський капітан Меконочі (1787-1860), якого у 1840 році було призначено начальником каторжної колонії на острові Норфолк. В очолювану ним виправну установу для відбування позбавлення волі направлялися найзапекліші та найнебезпечніші злочинці. У справі здійснення виправного впливу на засуджених Меконочі зміг досягнути суттєвих успіхів. Однією із головних передумов суттєвих зрушень у справі виправлення злочинців була розроблена і застосована Меконочі поступова або висхідна система відбування покарання. Однією із головних рушійних сил у виправленні в’язнів, на його думку повинна була стати праця, у якій би був зацікавлений сам засуджений. За системою Меконочі доля засудженого була в його руках – сумлінною працею та належною поведінкою засуджений міг поліпшити своє становище в установі і суттєво зменшити строк позбавлення волі, який йому було необхідно відбути. За сумлінну працю та зразкову поведінку засудженим нараховувалися бали або марки. На протязі певного терміну засуджені повинні були набрати певну кількість марок. В’язні, які на протязі певного терміну набирали певну суму марок вважалися такими, що виконали свої обов’язки і їм надавалися певні пільги – для них пом’якшувався режим утримання. Якщо завдяки сумлінній праці засуджені заробляли марки понад встановлену норму – строк ув’язнення для них зменшувався. Таким чином перед засудженим поставала принадна мета – сумлінною працею та доброю поведінкою спочатку заслужити пільги в ув’язненні, а потім скоротити собі термін позбавлення волі і якнайшвидше вийти на волю.

Англійська прогресивна система передбачала, що засуджені проходили три ступеня в одній і тій же установі. Перший ступінь полягав в тому, що засуджені на протязі певного строку перебували в одиночному ув’язненні, причому цей строк залежав від того, до якого саме класу був віднесений засуджений. Всі засуджені поділялися на три класи: особи, які вперше потрапили до тюрми; перехідний клас; рецидивісти. Строк їх одиночного ув’язнення до 1909 року становив: до 3-х, 6-ти або 9-ти місяців. Після 1909 р. – для рецидивістів – до 3-х місяців, а для всіх інших засуджених – до 1 місяця. На другому ступіні засуджені вже перебувають спільно з іншими ув’язненими під час робіт, у церкві, школі, лікарні тощо, але утримуються окремо (ізольовано) під час сну, обіду, відпочинку. На другому ступені засуджені поділялися на п’ять класів або дисциплінарних категорій і тільки сумлінна праця та добра поведінка давала можливість отримати необхідну кількість марок на протязі певного мінімального строку і бути переведеним до з нижчого до більш вищого класу. За кожний день сумлінної праці засуджений одержує 6 марок. У випадку поганої праці або поведінки кількість зароблених засудженим марок зменшувалася. І навпаки, якщо засуджений особливо сумлінно працював, йому нараховувалися додаткові марки, але не більше ніж 2 щодня. Таким чином та три дні такої праці він додатково отримував 6 марок і три дні позбавлення волі йому рахувалися за 4, а відповідно 30 днів праці – за 40 днів позбавлення волі. Отже, за рахунок отримання додаткових марок засуджені могли скоротити строк ув’язнення, але не більш як на 1/4 – чоловіки і на 1/3 – жінки. Перейшовши до найвищого п’ятого (спеціального) класу і відбувши 3/4 (чоловіки) або 2/3 (жінки) строку покарання, засуджений отримує дострокове звільнення (додатковими марками він “оплатив” ту частину кари, що залишилася невідбутою). Це власне і є третій ступінь. Засуджений отримує відповідне посвідчення, звільняється із ув’язнення, але на волі перебуває під наглядом поліції і у випадку порушення правил поведінки може бути повернутий до місць ув’язнення на невідбутий термін.

В подальшому, у 50-х роках ХІХ ст. основні положення англійської системи, розроблені Меконочі були використані і вдосконаленні в Ірландії Вальтером Крофтоном при розробці системи, яка отримала назву ірландської системи. Англійська і ірландські системи по суті є подібними. Відмінність ірландської системи полягала лише в тому, що марками оцінювалися не тільки праця засуджених, а й їх поведінка і успіхи у навчанні. Крім того, замість трьох ступенів засуджений проходить чотири – із вищого (п’ятого) спеціального класу засуджених не звільняють достроково, а переводять до перехідної тюрми, де він пробувши певний термін отримує дострокове звільнення. Умови тримання засуджених у перехідний тюрмі були наближені до становища вільнонайманих робітників. Основним завданням перехідної тюрми була підготовка засудженого до виходу на волю, його поступова адаптація до умов вільного життя. Умовне звільнення – це останній завершальний ступінь, на якому засуджений отримує відпускне посвідчення, в якому зазначається, що він повинен утримуватися від порушень закону. Умовно звільнений реєструється у поліції і перебуває під наглядом спеціальної служби пробації. Проте запроваджені Крофтоном перехідні тюрми після того, як він у 60-х роках ХІХ залишив пенітенціарне відомство, поступово стали втрачати свої характерні риси й у 80-х роках ХІХ ст. зникли взагалі [80, с.140; 88, с.48-49].

Наступну систему ув’язнення, як і дві перші було розроблено і запроваджено у Північній Америці і вона носить назву система реформаторіїв. Назва реформаторій походить від латинського слова refomatio – зміна, покращення, поліпшення. Реформаторії виникли у середині 70-х років ХІХ сторіччя у штаті Нью-Йорк, а перший з них – Ельмайрський було відкрито у 1876р. Реформаторії були призначені для відбування ув’язнення неповнолітніми та молодими злочинцями (до 30-40 років), які вперше вчинили серйозні злочини. Ці категорії ув’язнених необхідно було захистити від усякого спілкування з професійними злочинцями та забезпечити їх виправлення. Тому на першому місці у реформаторіях стояла виховна та культурно-просвітницька робота, яка значною мірою мала характер релігійної і тому перебувала головним чином у руках представників церви. Система реформаторіїв є подібною до англо-ірландської поступової системи, але має певні особливості і відмінності. Повне одиночне ув’язнення застосовується тут тільки для тих в’язнів, які вважаються невиправними. Всіх інших тримають у загальному ув’язненні з роз’єднанням на ніч. Ці ув’язнені поділялися на три класи: вищий, середній, нижчий. Ув’язнені більш вищого класу користуються більш кращими камерами, їдальнями, кращою обстановкою, більшими пільгами ніж в’язні нижчого класу і носять відмінний від інших класів одяг (вищий клас – синю куртку, середній – темно-сіру, нижчий – червону). Для того, щоб перейти до більш вищого класу засудженому необхідно заробити певну кількість марок. Марки видаються в’язням не тільки за сумлінну працю, а й за шкільне навчання, гімнастичні та військові вправи та поведінку. З однієї сторони в’язню платять за все корисне, що він робить, а з іншої – і сам в’язень повинен також платити за все – за їжу, одежу, взуття і навіть ліки. В’язні вищого класу можуть отримати дострокове звільнення. Специфічною ознакою реформаторіїв були невизначені вироки – конкретний строк перебування засудженого в ув’язненні суддею не визначався, а злочинець повинен перебувати в ув’язненні до тих пір, доки не виправиться. Окремі прибічники невизначених вироків відстоювали їх повну невизначеність, а другі допускали певні обмеження. Американське законодавство пішло саме другим шляхом – у вироку визначалися мінімальний і максимальний строки тримання в реформаторії. Засудженого не можна було звільняти раніше мінімального строку тримання у реформаторії, який був визначений у вироку, але й не можна було тримати понад максимальний строк.

На думку окремих вчених суттєвим недоліком цієї системи вважалося те, що строк перебування ув’язненого в реформаторії цілком залежав від волі адміністрації установи, що могло призвести з одного боку до зловживань адміністрації, а з другого – здійснювало небажаний вплив на засуджених, які розуміючи таку цілковиту залежність перебували у стані страху, хвилювання, пригнічення, що іноді призводило до нервових зривів та психічних захворювань [88, с.57].

З часом майже всі розглянуті вище пенітенціарні системи зазнали суттєвих змін та трансформації – як у країнах, в яких вони виникли, так і в країнах, якими вони були запозичені. В історії розвитку пенітенціарних систем світу траплялися випадки, коли певною країною запозичувалися окремі ознаки декількох різних систем, що призводило до створення нової змішаної системи.

Наприклад пенсільванська система повного одиночного ув’язнення вже наприкінці ХІХ та на початку ХХ століття зазнала суттєвих змін навіть на своїй батьківщині (Південній Америці) – суворе одиночне ув’язнення було замінено спільним: у камерах утримувалося по 3-4 засуджених, обладнувалися спеціальні майстерні для спільної роботи засуджених. Система повного одиночного ув’язнення була запозичена Бельгією, в якій до 1919р. всі тюрми були організовані виключно за цією системою. Ця система була запроваджена і в Португалії законом 1867р. та проіснувала у чистому вигляді до 1919р. Система одиночного ув’язнення використовувалася у Германії (тюрма Моаbіt біля Берліна), Франції (тюрма Fresnes біля Парижу), Росії (тюрма “Хрести”) та в деяких інших країнах. В той же час у Бруксальській тюрмі великого герцогства Баденського використовувалася вже система полегшеного одиночного ув’язнення, яка передбачала ізольоване тримання в’язнів у камерах, але дозволяла спільне їх перебування у школі та церкві.

Оборнська система, основним елементом якої було дотримання засудженими вимоги мовчання використовувалася тривалий час в Англії (Векфільдська тюрма), Бельгії, Франції (у центральних та частково у департаментських тюрмах), Італії, Греції та у полегшеній формі – у Німеччині.

Система американських реформаторіїв була запозичена на початку ХХ сторіччя Англією і застосовувалася у дещо зміненому вигляді до неповнолітніх ув’язнених віком від 16 до 21 року. Вперше у Англії ця система була застосована у Борстальській тюрмі, де був влаштований реформаторій для неповнолітніх. Цей реформаторій являв собою щось середнє між тюрмою та виховно-виправним закладом. В реформаторії були запроваджені спільні роботи засуджених, проте передбачалося їх роз’єднання на ніч. Були обладнані спеціальні приміщення для спільних зібрань, читання, лекцій, бесід, застосовувалися гімнастичні вправи, поділ засуджених на класи та система марок. Проте на відміну від американських реформаторіїв не застосовуються невизначені вироки. Така система отримала назву борстальської системи. В подальшому англійська борстальська система вплинула на створення у Бельгії шкіл-тюрем для неповнолітніх.

Своєрідну систему було запроваджено у Швейцарії, яка отримала назву Женевської або Обанольської. Це змішана система, для створення якої було використано начала мовчання та роз’єднання на ніч (оборнська система), поступовості ув’язнення (англійська прогресивна система) та частково – одиночного ув’язнення (пенсільванська система).

Англо-ірландська прогресивна система, яка по праву вважається однією із найбільш ефективних пенітенціарних систем, була запозичена і впроваджена, хоча й у дещо зміненому вигляді, у багатьох країнах Європи, в тому числі й на теренах нашої держави. Запровадження прогресивної (висхідної) системи відбування покарання на теренах УРСР ще на початку 20-х років ХХ сторіччя було нормативно закріплено у ст.4 першого Виправно-трудового кодексу УРСР (1925р.). Академік О.О. Малиновський, український вчений-пенітенціарист, надаючи високу оцінку запровадженню прогресивної системи відбування покарання на теренах УРСР, зазначає: “Радянська прогресивна система – не копія англо-ірландської. Запозичено головну думку, але відкинуто деякі подробиці англо-ірландської системи і, навпаки, додано нових оригінальних рис відповідно до головної думки. Відкинуто обов’язкове самотнє ув’язнення в початку, бо воно цілком неприпустимо по радянських місцях ув’язнення. Відкинуто оцінку марками поведінки й праці ув’язнених, так само одмінний одяг для ув’язнених різних класів. Поділ ув’язнених на класи (розряди й категорії) залишено, але поглиблено: в основі поділу лежить і ступінь соціальної небезпеки й поведінка ув’язненого в замкненні та його особистість перед ув’язненням” [88, с.59]. Хоча наведена теза й не позбавлена в деякій мірі класового забарвлення, в основному вона вірно розкриває зміст прогресивної системи. Прогресивна система відбування покарання застосовується й нині на теренах України – вона у дещо трансформованому вигляді (з урахуванням вимог часу та міжнародних стандартів) закріплена у нормах чинного КВК України й представлена інститутами зміни умов тримання засуджених (як в межах однієї виправної колонії, так і шляхом переведення до виправної колонії іншого рівня безпеки), умовно-дострокового звільнення, заміни невідбутої частини покарання більш м’яким.