7.1. Історія становлення покарання у виді позбавлення волі.

Оскільки на сучасному етапі розвитку нашого суспільства, покарання у виді позбавлення волі є найбільш суворим видом кримінального покарання як в Україні, так і в більшості розвинутих демократичних держав (до речі в Україні цей вид покарання є найбільш широко застосовуваним у порівнянні з іншими видами покарань), доцільно декілька слів сказати і про історію виникнення та становлення цього виду покарання.

З появою такого специфічного соціального явища як злочин, перед суспільством постало і питання: яким саме чином суспільство повинно “відплатити” злочинцю за вчинений ним злочин, покарати його, і як відновити порушені злочином права потерпілого ? На протязі всієї історії розвитку суспільства це питання вирішувалося по різному і точка зору суспільства на найбільш доцільний та ефективний вид відплати (кари) за вчинений злочин трансформувалася разом із розвитком самого суспільства.

Спочатку це була приватна або родова (кровна) помста, яка виявлялася у формі розправи над злочинцем, яка у разі його втечі оберталася на майно злочинця – майно або знищувалося, або забиралося месником. Основною метою покарання була відплата за злочин. Потім помста поступово витіснилася звичаями викупу, які потребували від злочинця певної плати скривдженому, за що месник відмовлявся від розправи над злочинцем та його майном. Відомо, що у слов’янських народів за часів правління Ярослава Мудрого існувало 4 різних види викупів: головщина, віра, продаж та уроки. Метою кари стало отримання матеріальної вигоди.

Оскільки система викупів не завжди себе виправдовувала (більшість злочинців, як правило походила з незаможних прошарків суспільства і вони не завжди були спроможні заплатити викуп), поступово система викупів була замінена заходами репресивного характеру, які були спрямовані безпосередньо на особу злочинця – страта на смерть, скалічення, відтинання кінцівок та завдання інших тілесних пошкоджень. Грошові викупи (у виді штрафу, пені, тощо) збереглися й виступали або як додаток до репресивних заходів особистого характеру, або як окремі заходи впливу за незначні правопорушення.

З часом, поряд із репресивними заходами особистого характеру, як один із видів кари за злочин стала використовуватися тяжка примусова праця злочинців. Ще у Давніх Греції та Римі, а з часом й у інших державах світу засуджені за різні тяжкі злочини примусово залучалися до тяжкої праці на галерах – суднах, які пересувалися по воді веслярами. Засуджені приковувалися до весел на весь час відбування покарання. Це була тяжка, виснажлива праця, яка отримала назву каторжної, оскільки галера на пізньогрецькій мові називалася “каторга”. Після заміни веслувальних суден вітрильниками, потреба у “галерниках” відпала, але попит на виконавців тяжких робіт залишився і тяжка примусова праця злочинців використовувалася у копальнях, на будівництві фортець та інших оборонних споруд. У 18 сторіччі заслання з каторгою було поширеним видом покарання в Англії, Німеччині, Франції та інших країнах. У Російській імперії цей вид покарання запровадив цар Петро І. Відповідно до його указу 1691 р. допускалася заміна смертної кари засланням на каторжні роботи [153, с.66]. Цим видам покарання відповідала й нова мета кари – пострах, або залякування як злочинця, так і інших осіб.

Здавна у багатьох країнах світу осіб, підозрюваних або обвинувачених у злочинах під час розслідування і до винесення вироку тримали у спеціально для цього пристосованих будинках або установах, які в подальшому отримали назву в’язниць. Отже, хоча і ув’язнення (або позбавлення волі) вже застосовувалося до злочинця, проте воно носило тимчасовий характер і було, як правило, лише запобіжним заходом, а не видом покарання.

З появою та розвитком капіталістичних економічних відносин покарання у виді тюремного ув’язнення або позбавлення волі стає одним із найбільш поширених. Прогресивні зрушення та реформи того часу не оминули й кримінального законодавства, зокрема такого його інституту як покарання. Це було обумовлено тим фактом, що кримінальна політика того часу на заміну попередній меті покарання – залякуванню, запропонувала нову мету – виправлення злочинців покаранням. У в’язницях, які стають основним місцем відбування покарання запроваджується примусова праця, оскільки вважається що тільки праця може виправити злочинця, а з метою здійснення морального впливу на злочинців вживаються й окремі заходи щодо охорони їх життя та здоров’я. Окремі спроби так ставитися до ув’язнених трапляються у Західній Європі вже у ХVІ сторіччі, а у Північній Америці з кінця ХVІІІ ст. нова тюремна політика вже набирає характеру певної системи. За прикладом Північної Америки реформування тюремної справи проводиться й у Західній Європі. З’являється нова галузь суспільних наук – тюрмознавство. Доцільно навести з цього приводу вислів відомого вченого -пенітенціариста М.М. Гернета, який оцінюючи наслідки тюремної реформи того часу підкреслював, що у кінці ХVІІІ віку у світовій історії був момент такого різкого переходу до нових основ всієї тюремної справи, які були настільки протилежними попереднім, що можна говорити про цілий переворот у тюрмі [53, с.36].