1.2. Фактори, суб’єкти формування та форми реалізації кримінально-виконавчої політики

Кримінально-виконавча політика, як і вся внутрішня політика України, в цілому визначається економічним базисом суспільства, відбиває економічні закономірності його розвитку [81, с.4]. Проте, існує цілий ряд й інших факторів, які можуть суттєво впливати на стан кримінально-виконавчої політики в державі. Такими факторами зокрема є:

– рівень розвитку демократизму, захисту прав і свобод людини і громадянина;

– рівень культури, громадської думки та правосвідомості громадян, система їх моральних цінностей та ідеалів;

– економічна спроможність держави забезпечити необхідну кількість ресурсів для нормального функціонування органів і установ виконання покарань;

– рівень, структура і динаміка злочинності;

– рівень розвитку кримінального законодавства та практика його застосування;

– рівень розвитку кримінально-виконавчого законодавства та ступінь його відповідності вимогам міжнародних правил і стандартів поводження із засудженими;

– рівень розвитку науки кримінально-виконавчого права.

У своїй сукупності система цих факторів і обумовлює формування та розвиток кримінально-виконавчої політики в державі. В процесі розвитку суспільства кримінально-виконавча політика не може залишатися незмінною і коригується в залежності від стану наведених факторів.

Одним із найважливіших факторів, що визначає формування та зміну кримінальної та кримінально-виконавчої політики України, безумовно є криміногенна ситуація, що склалась в країні.

Трансформація будь-якої соціальної системи завжди тягне за собою виникнення кризових ситуацій у всіх сферах суспільства. Саме ця ситуація має місце і в Україні у ході перетворень, що охопили всі сторони суспільного життя: економіку, політику, ідеологію, право тощо. Одним з найбільш тяжких та небезпечних за своїми соціальними наслідками цієї кризи є достатньо великий рівень злочинності (хоча загальна кількість обвинувальних вироків дещо зменшилась порівняно з минулими роками), в результаті чого боротьба з нею набуває не тільки правового, а й політичного характеру. В сучасних умовах такий стан справ потребує вжиття заходів, спрямованих насамперед на перегляд загальних засад кримінального покарання та практики його виконання. Водночас переповненість установ виконання покарань та низька ефективність покарання у виді позбавлення волі потребує пошуку нових способів впливу на злочинців, більш широкого застосування альтернативних позбавленню волі покарань, удосконалення форм і методів виховної роботи із засудженими тощо.

Поряд із негативними факторами, що впливають на стан та зміну політики у сфері призначення та виконання кримінальних покарань, в житті суспільства відбуваються й позитивні процеси, що також є важливими факторами і суттєво впливають на кримінально-виконавчу політику держави. До них зазвичай відносять: відмову від командно-адміністративної системи, яка повністю розпоряджалась життям суспільства та кожної людини, від єдиної ідеології; проголошення свободи особистості, релігії, політичних партій; відкритість країни для досягнень світової науки та культури. До числа цих факторів можна віднести й підвищення рівня розвитку демократії, захисту прав і свобод людини та громадянина, прояви гуманізму з боку держави відносно правопорушників.

Радянська кримінальна та кримінально-виконавча політика виходили з пріоритету інтересів держави над інтересами особистості. Останні розглядались на паритетних началах лише у випадку співпадання інтересів держави, суспільства та особистості. Коли такого не відбувалося, то все вирішувалось, виходячи з інтересів держави, навіть за умови спричинення шкоди особі. Кримінальне та виправно-трудове (на той час) законодавство також виходили з цього принципу, що у значній мірі визначало й надмірну жорстокість самого законодавства та практики його застосування.

На усунення такого стану справ було спрямовано цілий ряд політико-правових актів, і, в першу чергу, Декларація про державний суверенітет України та Конституція України. За цими документами інтереси людини та громадянина визнані найвищою цінністю держави. Цей принцип знайшов своє відбиття й у КВК України, зокрема шляхом закріплення норми про забезпечення безпеки особи, заборони жорстокого поводження, а також визначення основоположних принципів виконання-відбування кримінальних покарань (гуманізму, рівності перед законом, законності, справедливості тощо).

До числа факторів, які здійснюють позитивний вплив на формування сучасної кримінальної та кримінально-виконавчої політики, потрібно також віднести й активну участь у даному процесі різноманітних громадських організацій, об’єднань та інших інституцій. Громадські інституції не тільки безпосередньо здійснюють виховну та адаптаційну роботу із засудженими та звільненими, а й беруть активну участь у розробці основних напрямків реформування системи виконання покарань, визначають основні складові елементи кримінальної та кримінально-виконавчої політики, проводять спеціальні дослідження, організовуючи ”круглі столи”, семінари, науково-практичні конференції, випускають відповідну літературу тощо.

Все це формує достатньо сприятливу загальнополітичну ситуацію для подальшого реформування кримінально-виконавчої системи України.

Отже, політика у сфері боротьби зі злочинністю (кримінальна політика) та політика у сфері застосування покарання та поводження з засудженими (кримінально-виконавча політика) обумовлюються та залежать від тих, у більшості суперечливих, процесів та явищ, які відбувалися та відбуваються в національній економіці, державі та суспільстві. Досягнення чи промахи у них впливають на її зміст. Але поряд із цим, науково розроблена, ефективна, реально запроваджувана в життя політика у названій сфері здійснює суттєвий вплив і на економіку, і на державу, і на суспільство в цілому.

І, навпаки, недостатньо розроблена, економічно не забезпечена, з недосяжними завданнями та цілями, кримінальна та кримінально-виконавча політика негативно впливають на численні сфери державного та суспільного життя.

Суб’єктами формування та розвитку кримінально-виконавчої політики є, в першу чергу, Президент України, Кабінет Міністрів України та Верховна Рада України. Зокрема відповідно до Конституції України Президент України є главою держави, виступає від її імені та є гарантом додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (ст. 102); звертається з щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє становище в Україні (п.2 ст. 106); очолює Раду національної безпеки і оборони України, яка координує діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки, в тому числі й діяльність правоохоронних органів у сфері боротьби зі злочинністю (п.18 ст. 106, ст. 107); підписує закони, прийняті Верховною Радою України, користується правом вето (п.29-30 ст. 106) і т.ін.. Прикладами, які свідчать про роль Президента України в формуванні кримінально-виконавчої політики є Укази Президента України “Про утворення Державного департаменту України з питань виконання покарань” від 22 квітня 1998р. № 344, “Про положення про Державний департамент України з питань виконання покарань” від 31 липня 1998р. № 827 та “Про виведення Державного департаменту України з питань виконання покарань з підпорядкування Міністерству внутрішніх справ” від 12.03. 1999р. № 248, згідно яких був створений новий центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом – Державний департамент України з питань виконання покарань, який відповідно до міжнародних зобов’язань України був виведений із підпорядкування МВС України.

Верховна Рада України здійснює вплив на політику в сфері виконання кримінальних покарань приймаючи відповідні закони, в тому числі в сфері кримінального та кримінально-виконавчого законодавства. Верховна Рада України також приймає закони про амністію та розглядає питання боротьби зі злочинністю. Наочними прикладами такого впливу на протязі останнього часу є прийняття Верховною Радою України 11 липня 2003р. Кримінально-виконавчого кодексу України (далі – КВК), який набрав чинності з 1.01. 2004 р., а також Закону України від 23 червня 2005р. № 2713–ІV “Про Державну кримінально-виконавчу службу України”.

Суб’єктом формування і розвитку кримінально-виконавчої політики є і Кабінет Міністрів України, постанови якого регламентують різноманітні сфери діяльності кримінально-виконавчої системи (норми харчування засуджених, забезпечення засуджених речовим майном, порядок оплати праці засуджених і т.ін.). Саме постановами Кабінету Міністрів України затверджуються різноманітні програми, спрямовані на подальший розвиток кримінально-виконавчої системи. Зокрема постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2006р. № 1090 була затверджена Державна Програма покращення умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту на 2006-2010 роки. На Кабінет Міністрів України покладена і координація діяльності Державного департаменту України з питань виконання покарань.

Важливим суб’єктом кримінально-виконавчої політики є Державний департамент України з питань виконання покарань. Саме цей орган виконавчої влади покликаний реалізувати єдину кримінально-виконавчу політику держави у сфері виконання кримінальних покарань. Свій внесок у формування кримінально-виконавчої політики Департамент здійснює шляхом прийняття відомчих нормативних актів, які деталізують, конкретизують та визначають порядок реалізації норм, які закріплені у КВК України, інших Законах України, актах Президента України, Кабінету Міністрів тощо. Досліджуючи діяльність органів і установ виконання покарань можна визначити, чи дійсно положення кримінально-виконавчої політики належним чином реалізовані в об’єктивній дійсності.

З моменту прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 17 травня 2006 року № 683 ”Про внесення змін до переліку центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів” та покладання на Міністерство юстиції України функції спрямування та координації діяльності Департаменту, формування державної політики у сфері виконання покарань та контролю покладено також на Міністра юстиції України, з урахуванням чого останнього можна також віднести до суб’єктів кримінально-виконавчої політики.

Також до переліку суб’єктів необхідно віднести і громадські організації, що займаються вирішенням проблем, які виникають в процесі виконання покарань. Необхідність міжнародної інтеграції примушує персонал установ виконання покарань та інших посадовців прислухатися до обґрунтованої критики з боку громадських експертів та робити реальні кроки на шляху приведення кримінально-виконавчої системи та умов тримання засуджених і осіб, взятих під варту до вимог міжнародних стандартів.

Крім нормотворчості та правозастосування, до основних завдань суб’єктів кримінально-виконавчої політики можна віднести й розвиток правосвідомості громадян у галузі кримінально-виконавчого права. На сьогодні уявлення пересічних українців щодо кримінально-виконавчої системи переважним чином формуються під впливом художньої літератури, кінофільмів та окремих публікацій у засобах масової інформації. Тому і Департамент, і громадські інституції повинні активізувати діяльність по широкому висвітленню змін у державній політиці в сфері виконання покарань і впровадженню цих змін в діяльність кримінально-виконавчої системи.

Об’єктом кримінально-виконавчої політики, з одного боку, є органи і установи виконання покарань, а з іншого – засуджені.

Кримінально-виконавча політика визначає загальні засади функціонування суб’єктів кримінально-виконавчої діяльності. Вона впливає на свідомість працівників органів і установ виконання покарань, обумовлює їх ставлення до засуджених. У своїй діяльності персонал реалізує принципи кримінально-виконавчого права, що формуються безпосередньо під впливом політики у сфері виконання покарань.

Засуджені є об’єктом кримінально-виконавчої політики, бо саме вона визначає статус цих осіб. Як свідчить історичний досвід, зміни в політиці у сфері виконання кримінальних покарань у першу чергу відбиваються на правовому положенні засуджених.

Ресурсами кримінально-виконавчої політики є засоби її реалізації у правосвідомості та правозастосуванні. Основними формами реалізації кримінально-виконавчої політики є: 1) кримінально-виконавче право; 2) діяльність спеціальних державних органів та установ виконання покарань; 3) кримінально-виконавчі правовідносини, що виникають в процесі виконання та відбування покарань.

Безперечно, право є основним засобом реалізації політики, воно відображає зміст політики тієї чи іншої держави на певному етапі її розвитку, закріплюючи у своїх нормах її основні положення та надаючи їм тим самим загальновизнаного значення. Отже, право – ефективний і гнучкий інструмент політики.

Правові норми у галузі виконання покарань повинні відображати зміст політики та бути чітко структурованими й ефективними. Політика змінюється, а норми повинні вдосконалюватись. Тому перед законодавцем стоять відразу ж два завдання: по-перше, – відображати зміни кримінально-виконавчої політики; по-друге, – удосконалювати чинне законодавство.

Реалізація державної політики в сфері виконання кримінальних покарань покладається на відповідні уповноважені органи держави. Так, відповідно до ст.1 Закону України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України” завдання щодо здійснення єдиної державної політики у сфері виконання кримінальних покарань покладається на Державну кримінально-виконавчу службу України (далі – ДКВС). До складу ДКВС України входить і центральний орган виконавчої влади з питань виконання покарань зі спеціальним статусом – Державний департамент України з питань виконання покарань (далі – Департамент), який безпосередньо реалізує єдину державну політику у сфері виконання кримінальних покарань. Крім того, виконуючи окремі кримінальні покарання, віднесені законом до їх компетенції, діяльність із реалізації кримінально-виконавчої політики в певній мірі здійснюють також і Державна виконавча служба та Міністерство оборони України.