8.6. Міжнародні стандарти щодо певних професійних груп із числа персоналу, окремих видів покарань та окремих категорій правопорушників.

До цієї класифікаційної групи належать наступні міжнародно-правові акти, які були прийняті міжнародною спільнотою під егідою Організації Об’єднаних Націй:

– Кодекс поведінки посадових осіб у підтриманні правопорядку 1979р.;

– Принципи медичної етики (Принципи медичної етики, що стосуються ролі працівників охорони здоров’я, а особливо лікарів, у захисті ув’язнених чи затриманих осіб від тортур та інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання) 1982р.;

– Заходи, що гарантують захист прав тим, хто засуджений до смертної кари 1984р.;

– Мінімальні стандартні правила ООН стосовно заходів, не пов’язаних з тюремним ув’язненням (Токійські правила) 1990р.;

– Конвенція про права дитини 1989р.;

– Мінімальні стандартні правила ООН, які стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх (Пекінські правила) 1985р.;

– Правила ООН, які стосуються захисту неповнолітніх позбавлених волі 1990р.

Кодекс поведінки посадових осіб у підтриманні правопорядку був прийнятий резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 17 грудня 1979 року. Кодекс носить рекомендаційний характер та містить 8 статей, кожна з яких супроводжується відповідним коментарем. Оскільки відповідно до тлумачення, наведеного у ст.1 Кодексу термін “посадові особи у підтриманні правопорядку” включає всіх призначених або обраних посадових осіб, пов’язаних із застосуванням права, які володіють поліцейськими повноваженнями, особливо повноваженнями для затримання правопорушників, можна зробити висновок, що Кодекс має безпосереднє відношення до персоналу органів і установ, які виконують кримінальне покарання. Генеральна Асамблея ООН у своїй резолюції ухвалила направити цей Кодекс урядам країн з рекомендацією позитивно розглянути питання про виконання його в межах національного законодавства або практики зводу принципів, яких повинні дотримуватися посадові особи у підтриманні правопорядку.

Ст.2 Кодексу на посадових осіб при підтриманні правопорядку покладається обов’язок поважати та захищати людську гідність, підтримувати та захищати права людини стосовно всіх осіб. Застосування сили цими посадовими особами допускається тільки у випадку крайньої необхідності і тільки в такій мірі, в якій це необхідно для виконання їх обов’язків (ст.3 Кодексу).

Всі відомості конфіденційного характеру, які були отримані посадовими особами повинні зберігатися ними у таємниці, якщо виконання їх обов’язків або вимоги правосуддя не вимагають іншого (ст.4 Кодексу).

Кодекс (ст.5) категорично забороняє посадовим особам здійснювати, підбурювати чи терпимо ставитися до будь-якої дії, що являє собою тортури або інші жорстокі, нелюдські або такі, що принижують гідність, види поводження та покарання. Крім того, посадові особи для виправдання тортур не можуть посилатися на розпорядження вищестоящих осіб та виняткові обставини, в тому числі на стан війни, загрозу національній безпеці, внутрішню політичну нестабільність або будь-яке інше надзвичайне становище.

Однією із важливих вимог Кодексу (ст.7) до діяльності посадових осіб при підтриманні правопорядку є недопустимість актів корупції та боротьба із ними.

Принципи медичної етики були прийняті резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 18 грудня 1982 року. В додатку до резолюції, який має назву Принципи медичної етики, що стосуються ролі працівників охорони здоров’я, а особливо лікарів, у захисті ув’язнених чи затриманих осіб від тортур та інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання закріплено шість основних принципів.

В основу розробки цього міжнародного документу були покладені положення Токійської декларації Всесвітньої медичної асоціації, яка була прийнята у 1975році і параграф перший якої зокрема передбачає, що лікар не повинен санкціонувати, допускати або брати участь у тортурах та інших формах жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження з ув’язненими, незалежно від того, в якому саме злочині жертва такого поводження винна.

Перший принцип медичної етики передбачає, що ув’язнені повинні забезпечуватися лікуванням такої ж якості та рівня, яким забезпечуються особи, які не є ув’язненими.

Другий принцип проголошує, що участь або співучасть у тортурах чи інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують людську гідність поводження чи покарання визнається грубим порушенням медичної етики.

Третій принцип визнає порушенням медичної етики випадки, коли медичні працівники втягуються у стосунки з ув’язненими метою яких є “виключно обстеження, охорона чи покращення їх фізичного або психічного здоров’я”.

Четвертий принцип передбачає, що лікарі не повинні брати участь у допитах ув’язнених або посвідчувати, що стан здоров’я ув’язнених або затриманих осіб дозволяє піддавати їх будь-якій формі покарання, яке може негативно вплинути на їх здоров’я та не узгоджується з відповідними міжнародними документами.

П’ятий принцип проголошує, що участь лікарів у будь-якій процедурі гамівного характеру по відношенню до ув’язненого визнається порушенням медичної етики, якщо тільки воно не обумовлено виключно медичними критеріями як необхідне для охорони фізичного чи психічного здоров’я або безпеки самого ув’язненого чи персоналу.

Шостий принцип визначає, що медичними працівниками не може бути допущено відхилень від наведених вище принципів на жодних підставах, включаючи й надзвичайний стан.

Заходи, що гарантують захист прав тим, хто засуджений до смертної кари були схвалені резолюцією Економічної та Соціальної ради ООН у травні 1984р. і являють собою міжнародний документ, який у більшій своїй частині спрямований на посилення вимог законності й обгрунтованості до вироків до смертної кари, а також обмеження застосування такого виду покарання. Документ складається з дев’яти статей.

Стосовно правил поводження із засудженими цієї категорії Заходи передбачають, що кожний засуджений до смертної кари повинен мати право на подачу апеляції до суду вищої інстанції, а також право на подання клопотання про помилування або зміну вироку (ст.6,7). Смертний вирок не може бути приведений у виконання до розгляду відповідними органами клопотання про помилування та завершення інших регресних процедур. У випадку приведення смертного вироку до виконання, ця процедура повинна здійснюватися таким чином, щоби завдати як можна менше страждань засудженому (ст.9).

Мінімальні стандартні правила ООН стосовно заходів, не пов’язаних з тюремним ув’язненням (Токійські правила) були прийняті Генеральною Асамблеєю ООН 14 грудня 1990р. Правила були розроблені Інститутом Азії та Далекого Сходу при ООН у Токіо, тому і отримали таку скорочену назву – Токійські правила. У серпні 1990 року ці Правила були схвалені Восьмим Конгресом ООН з попередження злочинності та поводження з правопорушниками, а у грудні прийняті Генеральною Асамблеєю ООН.

Токійські правила складаються з 23 статей, які згруповані у вісім наступних розділів:

1. Загальні принципи.

2. Стадія попереднього слідства.

3. Стадія суду та винесення вироку.

4. Стадія після винесення вироку.

5. Здійснення заходів, не пов’язаних з тюремним ув’язненням.

6. Персонал.

7. Добровольці та інші громадські можливості.

8. Дослідження, планування, розробка та оцінка політики.

Отже, на відміну від Мінімальних стандартних правил поводження із ув’язненими ООН, Токійські правила поширюються практично на всю сферу кримінальної юстиції: від порушення кримінальної справи і до ресоціалізації засудженого. Правила носять рекомендаційний характер і містять сукупність принципів, які повинні сприяти застосуванню заходів, які не пов’язані з позбавленням волі, а також передбачають мінімальні гарантії для осіб, стовно яких такі заходи застосовуються. Правила повинні застосовуватися з урахуванням політичних, економічних, соціальних і культурних умов кожної країни, а також цілей та завдань її системи кримінального правосуддя (ст.1.3 Правил).

У ст.8 Правил закріплене положення, відповідно до вимог якого судові органи при винесенні вироку повинні приймати до уваги потреби правопорушника з точки зору його повернення до нормального життя у суспільстві, інтереси захисту суспільства та інтереси жертви, з якою у відповідних випадках необхідно консультуватися. При винесенні вироку судам рекомендується застосувати наступні санкції, не пов’язані із позбавленням волі:

– усні санкції, такі як зауваження, осуд і попередження;

– умовне звільнення від відповідальності;

– обмеження цивільних прав;

– економічні санкції та грошові покарання, такі як разові штрафи та щоденні штрафи;

– конфіскація або постанова про позбавлення права власності на майно;

– повернення майна жертві або постанова про компенсацію;

– умовне покарання або покарання з відстрочкою;

– умовне звільнення з ув’язнення і судовий нагляд;

– постанова про виконання громадських корисних робіт;

– направлення до виправної установи з обов’язковою щоденною присутністю;

– домашній арешт;

– будь-який інший вид поводження, не пов’язаний з тюремним ув’язненням;

– будь-яке сполучення перелічених вище заходів.

Правила рекомендують на стадії досудового розслідування застосовувати взяття під варту тільки як крайній захід та якомога раніше вирішувати питання про застосування заходів, альтернативних триманню під вартою (ст.6 Правил).

На всіх стадіях повинна забезпечуватися повага до людської гідності правопорушника. Під час застосування заходів, не пов’язаних з позбавленням волі права правопорушника не повинні обмежуватися в більшому обсязі, ніж це санкціоновано компетентним органом, який прийняв початкове рішення. В процесі застосування таких заходів, поважається право правопорушника на особисте життя, а також право на особисте життя родини правопорушника. Особова справа на порушника ведеться конфіденційно і закрита для сторонніх осіб (ст.3.9-3.12 Правил).

При застосуванні конкретного заходу, не пов’язаного з позбавленням волі, з метою більш ефективного задоволення потреб правопорушника у відповідних випадках повинні розроблятися різні методи, такі як індивідуальна робота, групова терапія, програми за місцем проживання та особливе поводження з різними категоріями правопорушників. При прийнятті рішення про необхідність відповідного поводження вживаються заходи щодо ознайомлення з біографією, особистістю, схильностями та нахилами, рівнем розумового розвитку, системою цінностей і особливо з обставинами, що призвели до вчинення правопорушення. До роботи з правопорушниками компетентні органи можуть залучати громадськість та системи громадської підтримки (ст.ст.13.1-13.4 Правил).

Правила не виключають можливості зміни або скасування заходів, не пов’язаних з позбавленням волі. Проте передбачається, що тюремне ув’язнення застосовується тільки при неможливості застосування інших альтернативних заходів, а правопорушник у такому випадку має право подати апеляцію у судовий або інший компетентний орган (ст. 14.3-14.6 Правил).

Важливого значення Правила надають вимогам до персоналу, який застосовує заходи, не пов’язані з позбавленням волі та їх кваліфікації. Разом з тим, Правила (ст.15.3) підкреслюють також й необхідність створення належних умов для роботи персоналу: “для набору та утримання кваліфікованого професійного персоналу необхідно забезпечувати відповідні службове становище, належні посадові оклади та пільги, які відповідають характеру роботи та надавати широкі можливості для професійного зростання та просування по службі”.

Для досягнення ефективних результатів у виправленні та ресоціалізації засуджених необхідно заохочувати участь громадськості, державних установ та приватного сектору в різних програмах роботи із засудженими. Правила (ст.17) визначають, що участь громадськості – це один із важливих факторів зміцнення зв’язків між правопорушниками, до яких застосовані альтернативні заходи, та їх родинами і суспільством, який повинен розглядатися як надання можливості членам суспільства внести свій особистий внесок у справу захисту інтересів суспільства.

До роботи з засудженими цієї категорії можуть залучатися добровольці (ст.19 Правил), які повинні ретельно підбиратися та проходити відповідну підготовку. Добровольці повинні заохочувати правопорушників та їх родини до встановлення конструктивних зв’язків із суспільством та більш широких контактів, надаючи їм консультації та інші необхідні форми допомоги у відповідності з своїми можливостями та потребами правопорушників.

Конвенція про права дитини була прийнята резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада 1989 року і набрала чинності для України 27 вересня 1991 року. Конвенція складається з 3-х частин і містить 54 статті.

Конвенція спрямована на забезпечення належних умов існування і розвитку дитини. У ній отримали розвиток і конкретизацію міжнародно-правові принципи захисту прав дитини, які були сформульовані у Декларації прав дитини 1959 року.

Ст.1 Конвенції визначає, що дитиною вважається кожна людина, яка не досягла 18-ти річного віку, якщо за законом, що застосовується до даної особи, вона не досягає повноліття раніше. Цілий ряд положень Конвенції безпосередньо стосуються питань поводженням із неповнолітніми, які вчинили злочини або вже засуджені за їх вчинення.

Стаття 37 Конвенції передбачає, що жодна дитина не повинна бути піддана катуванню та іншим жорстоким, нелюдським або таким, що принижують людську гідність видам поводження чи покарання. За злочини, вчинені особами молодшими 18-ти років не можуть бути призначені ні смертна кара, ні довічне позбавлення волі, які не передбачають можливості звільнення.

Жодна дитина не може бути позбавлена волі незаконним або свавільним чином. Арешт, затримання або тюремне ув’язнення дитини повинні здійснюватися у суворій відповідності із законом та використовуватися лише як крайній захід.

Кожній позбавленій волі дитині повинна бути забезпечена повага до її гідності з урахуванням потреб осіб її віку. Дитина позбавлена волі повинна бути відокремлена від дорослих засуджених та мати право підтримувати зв’язок із своєю сім’єю шляхом листування та побачень, за винятком особливих обставин.

Кожна позбавлена волі дитина має право на негайний доступ до правової та іншої відповідної допомоги, а також право оспорювати законність позбавлення її волі перед судом чи іншим компетентним, незалежним і безстороннім органом та право на невідкладне прийняття ними рішень щодо будь-якої процесуальної дії.

Мінімальні стандартні правила ООН, які стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх (Пекінські правила) є спеціальним міжнародним документом, який присвячений положенню неповнолітніх, які залучаються до сфери кримінальної юстиції. Правила були розроблені Міжнародною підготовчою нарадою у м. Пекіні (Китай) і тому їх скорочена назва – Пекінські правила.

Пекінські правила були запропоновані Сьомим Конгресом ООН із профілактики злочинності та поводження із правопорушниками у вересні 1985 року і 29 листопада 1985 року були прийняті резолюцією Генеральної Асамблеї ООН. Правила мають рекомендаційний характер для держав – членів ООН.

Структурно правила складаються з шести частин: “Загальні положення”, “Розслідування і судовий розгляд”, “Винесення судового рішення та вибір заходу впливу”, “Поводження з правопорушниками поза виправними установами”, “Поводження з правопорушниками у виправних установах”, “Дослідження, планування, розробка та оцінка політики”, які містять 30 статей.

Отже цей міжнародний документ визначає принципи поводження з неповнолітніми правопорушниками на всіх стадіях кримінального правосуддя, в тому числі й під час відбування покарання у виправних установах. Поміщення неповнолітнього до виправної установи визнається крайнім заходом. який повинен здійснюватися на протязі мінімального терміну.

Метою виховної роботи з неповнолітніми правопорушниками, які утримуються у виправних установах є “забезпечення піклування, захисту, освіти і професійної підготовки з метою надання їх допомоги для виконання соціально-корисної та плідної ролі у суспільстві”. У виправних установах неповнолітнім повинен бути забезпечений догляд, захист та вся інша необхідна допомога – соціальна, психологічна, фізична, а також допомога у галузі освіти та професійної підготовки, які можуть ї знадобитися з урахуванням їх віку, статі, особистості, а також інтересів їх повноцінного розвитку (ст.26 Правил).

Правила не конкретизують умови утримання неповнолітніх засуджених у виправних установах, а ст.27 Правил лише зазначає, що для неповнолітніх ув’язнених застосовуються Мінімальні стандартні правила ООН поводження з ув’язненими і відповідні рекомендації по мірі можливості їх застосування для поводження з неповнолітніми правопорушниками.

Правила рекомендують у як можна ширших масштабах застосовувати до неповнолітніх засуджених умовне звільнення. Крім цього, Правила рекомендують використовувати проміжні форми роботи із засудженими неповнолітніми, такі як виправні установи з полегшеним режимом, виховні будинки, центри денної підготовки та інші аналогічні їм відповідні форми, які можуть сприяти належній реінтеграції неповнолітніх у життя суспільства (ст.ст.28-29Правил).

Правила ООН, які стосуються захисту неповнолітніх позбавлених волі були прийняті резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1990 року. Необхідність прийняття цього міжнародно-правового документу була обумовлена тим, що у Пекінських правилах детально не визначалися умови поводження із неповнолітніми, засудженими до позбавлення волі, а тільки містилося положення, яке поширювало на них дію Мінімальних стандартних правил ООН поводження з ув’язненими.

Правила мають рекомендаційний характер і складаються з п’яти розділів: “Основні цілі”, “Сфера дії правил та їх застосування”, “Неповнолітні, які перебувають під арештом або в очікуванні суду”, “Управління виправними установами для неповнолітніх”, “Персонал”. Як бачимо, структура Правил в основному відповідає структурі Мінімальних стандартних правил ООН поводження з ув’язненими. Правила містять положення, які визначають принципи і цілі управління установами для неповнолітніх, підстави для класифікації засуджених, побутові умови відбування покарання, умови праці та навчання, відпочинку, відправлення релігійних обрядів, вимоги до дисциплінарного режиму, спілкування із зовнішнім світом та підтримання корисних соціальних контактів, створення умов для реінтеграції у суспільство.

Контрольні питання

1. Класифікація міжнародних стандартів поводження із засудженими.

2. Загальна декларація прав людини та Міжнародний пакт про громадянські та політичні права.

3. Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання та Факультативний Протокол до неї..

4. Європейська конвенція з прав людини –Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод.

5. Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню і покаранню.

6. Мінімальні стандартні правила ООН поводження з ув’язненими.

7. Європейські пенітенціарні правила.

8. Принципи медичної етики.

9. Мінімальні стандартні правила ООН стосовно заходів, не пов’язаних з тюремним ув’язненням (Токійські правила).

10. Мінімальні стандартні правила ООН, які стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх (Пекінські правила).

11. Правила ООН, які стосуються захисту неповнолітніх, позбавлених волі.

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

РОЗДІЛ 9. ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ У ВИДІ ШТРАФУ, КОНФІСКАЦІЇ МАЙНА, ПОЗБАВЛЕННЯ ВІЙСЬКОВОГО, СПЕЦІАЛЬНОГО ЗВАННЯ, РАНГУ, ЧИНУ АБО КВАЛІФІКАЦІЙНОГО КЛАСУ