18.2. Зміст режиму в установах виконання покарань

Зміст режиму позбавлення волі складає процес реалізації прав та обов’язків учасників кримінально-виконавчих відносин в частині виконання та відбування цього виду покарання. Інакше кажучи, це сукупність вимог, певних правил режиму, узятих в динамічному аспекті, що мають обов’язковий характер як для засуджених, так і для персоналу та інших осіб. Отже, режим позбавлення волі складають порядок і умови виконання й відбування покарання. Саме тому, до основних вимог режиму в місцях позбавлення волі відносяться ті, що покликані забезпечити перш за все належні умови та порядок виконання покарання у виді позбавлення волі. Відповідно до ст. 102 КВК України ними є ізоляція засуджених; постійний нагляд за ними; виконання покладених на них обов'язків; реалізація їхніх прав і законних інтересів; безпека засуджених і персоналу; роздільне тримання різних категорій засуджених; різні умов тримання засуджених залежно від виду колонії; зміна умов тримання засуджених. Розглянемо детальніше названі вимоги режиму.

Чинне законодавство не дає чіткого визначення поняттю ізоляції. Загальне його розуміння має декілька значень: ізолювати, відокремлювати, відособлювати, піддавати самотності, карантину. У основному, зміст цього поняття зводиться до відособлення у просторі від якоїсь частини зовнішнього світу (природи, місцевості, міста тощо), від речей і, найбільш головне, від соціальної спільності (колективу, родини, сімї, групи людей). За своїм соціальним значенням поняття “ізольований” протилежне значенню “спільний”, “суспільний”.

У літературі зазвичай вказується, що позбавлення волі є ізоляцією від суспільства [134, с.25; 132, с.70], але фізична ізоляція засуджених в установах виконання покарань не означає їх повного відриву, вилучення з суспільства. З точки зору соціологічної, ізоляція тягне за собою вилучення засудженого до позбавлення волі із певного кола суспільних правовідносин і одночасне включення його у ті суспільні відносини, які виникають у звязку з виконанням цього покарання. Засуджений зберігає свою субєктивність, залишається учасником відповідного кола суспільних правовідносин. Позбавлення волі тягне ізоляцію засудженого від звичайного суспільного середовища, від сфери вільної життєдіяльності, в якій громадяни у встановленому порядку користуються правами, свободами і можливостями.

Виконання позбавлення волі, як правило, не повязане з обмеженням пізнавальних можливостей засуджених, з “відстороненням” його від позитивних аспектів життя суспільства. Навпаки, в ідеалі, у процесі виконання цього виду покарання працівники кримінально-виконавчих установ повинні намагатися розширити у засуджених пізнавально-діяльні можливості, дати йому знання, втягнути у соціально-корисну діяльність та сформувати правильне ставлення до правил поведінки, що сформувалися в суспільстві. У той же час не можна не бачити, що ізоляція полягає у відомому обмеженні у свободі дії, яке слід розуміти як у фізичному, так і соціальному, соціально-психологічному сенсі. Оскільки виконання покарань не може здійснюватися поза суспільними відносинами, тому головного значення тут набувають соціальний та соціально-психологічний аспекти свободи.

Позбавлення фізичної свободи уявляє собою найбільше обмеження свободи. Через те, що воно здійснюється у суспільстві, не можна зовсім розривати фізичні та інші аспекти свободи. Фізична ізоляція засуджених тісно взаємоповязана з соціологічним аспектом свободи. Останній може бути представлений як певне обмеження його незалежності. Свобода у соціологічному плані може задовольнятися лише у відношеннях між людьми та їх обєднаннями. Обмеження незалежності проявляється у звуженні можливостей спілкування засуджених з певним колом осіб, а також у необхідності пристосовувати свої акти поведінки до вимог режиму, підкорятися працівникам установи. Щоправда, життя в суспільстві завжди припускає необхідність дотримання встановлених правил поведінки. Однак, у місцях позбавлення волі має місце більша залежність засуджених порівняно з життям в умовах вільного співжиття. Правила режиму позбавлення волі, мабуть що весь уклад життя засуджених побудовані з розрахунку на те, щоб поставити його у пенві рамки поведінки, через реалізацію яких й повинні досягатися цілі покарання. Тут можна виділити обовязок засудженого дотримуватися розпорядку дня, правила пересування строєм, відношення до працівників установи, брати участь саме в тих заходах, які організовуються адміністрацією тощо. Часто й інші, менш значні, на перший погляд, вимоги режиму або правила поведінки сприймаються засудженими достатньо гостро й хворобливо (стрижка волосся, особисті обшуки тощо).

Самостійність суджень і вчинків засуджених обмежується інколи і їх оточенням. Тут вже дають про себе знати і соціально-психологічні аспекти ізоляції. Вони, головним чином, містяться в тому, що засуджені обмежуються у спілкування з людьми, що перебувають на свободі (родина, родичі, друзі, колеги тощо. У той же час вони ставляться перед необхідністю спілкуватися з тими, хто перебуває в місцях позбавлення волі. Це, з одного боку, засуджені, з іншого – працівники установи виконання покарань. Соціально-психологічний аспект ізоляції проявляється і в тому, що її застосування веде до обмеження доступу засуджених до засобів масової комунікації, оскільки мають місце обмеження або навіть позбавлення можливості перегляду програм телебачення, спеціальний підбір кінофільмів та т. ін. Тим самим ізоляція веде до обмеження не тільки безпосереднього, а й опосередкованого засобами масової комунікації спілкування засуджених із зовнішнім світом.

Таким чином, ізоляція, незалежно від аспектів, у яких вона виступає, може бути поділена на два взаємоповязані види: фізична, тобто ізоляція у фізичному аспект,і та духовна (інтелектуальна), яка поєднує в собі соціологічний та соціально-психологічний аспекти.

Фізична ізоляція зазвичай поділяється на основну (зовнішню - характеризується поміщенням злочинців у межі периметру інженерно-технічних засобів охорони колоній) та додаткову (внутрішню - проявляється у необхідності пересування і знаходження засуджених лише у тих локальних ізольованих дільницях колонії (відділеннях соціально-психологічної служби), де їм дозволено бути адміністрацією, або у перебуванні в приміщенні камерного типу) [132, с.13]. Фактично засуджені ізолюються не тільки від зовнішнього світу, а й один від одного, контингент начебто “розсікається” підвищеною ізоляцією на окремі осередки, упоратися з якими легше, ніж з усією масою засуджених.

Додаткова (внутрішня) ізоляція у виправних колоніях є важливішою відмітною ознакою одного виду колонії від іншого, у звязку з чим обмеження свободи пересування засуджених за межами ізольованих дільниць і приміщень камерного типу є обєктивною обставиною, яка посилює кару [59, с.15], а наявні правові приписи, що забороняють вільний вихід засуджених за межі виділених територій (дільниць, камер), свідчать про зміну правового статусу засуджених у бік його обмеження. Чим більше обмежена можливість спілкування із зовнішнім світом та з засудженими, які перебувають у колонії, - тим більший обсяг кари.

Духовна (інтелектуальна) ізоляція проявляється у обмеженні можливостей спілкування, отримання та створення засудженими наукової, культурної, політичної інформації. Стосовно духовного життя засуджених, то закон виходить з того, що духовне спілкування засуджених підтримується під час побачень з родичами, близькими, друзями, колегами по роботі. Духовне спілкування засуджених можливе також на зустрічах з представниками громадськості та різних організацій, під час читання газет, журналів, книг, перегляду телепередач, шляхом листування, одержання посилок, передач та бандеролей тощо. І хоча міжнародні акти рекомендують максимально зводити духовну (інтелектуальну) ізоляцію нанівець (зокрема, забезпечувати укріплення звязків з родиною, рекомендація про забезпечення можливості подальшої освіти, можливості культурної діяльності тощо) [109, с.4], а Україна стоїть на шляху приведення процесу відбування покарання у відповідність міжнародним нормам [87, с11], обєктивно вона існує, оскільки випливає з самого факту перебування засуджених у місцях позбавлення волі і безперечно також має каральні риси.

Основним показником ізоляції засуджених до позбавлення волі все ж таки виступає можливість їх спілкування з зовнішнім світом, яка вимірюється числом побачень, отримання бандеролей, посилок, правом на безконвойне пересування за межами колонії тощо. Крім того, на ізоляцію впливає діяльність громадських організацій, зустрічі з адвокатом, спільна робота з вільнонайманим персоналом, доступ до періодичних видань, можливість прослуховування радіо, перегляду телепередач тощо. Інша група показників ізоляції характеризується можливістю пересування і спілкування з іншими особами, що відбувають покарання, а також з представниками адміністрації. Серед них можна виділити характер і місце роботи, кількість засуджених в установі та на ділянці та т.ін. Залежно від наявності вказаних обставин ізоляція може підвищуватися або зменшуватися.

У спеціальній літературі визначається, що охорона – це комплекс заходів, спрямованих на забезпечення ізоляції засуджених і недопущення вчинення ними втеч та інших злочинів; запобігання проникненню на територію установ сторонніх осіб та заборонених до використання засудженими предметів; забезпечення зберігання матеріальних цінностей установ виконання покарань. Охорону осіб, позбавлених волі, здійснює відділ організації охорони установи виконання покарань, основними функціями якого є: охорона й оборона об’єктів кримінально-виконавчої установи; здійснення пропускного режиму на об’єктах, які перебувають під охороною; конвоювання засуджених із колонії на виробничі об’єкти й назад, охорона їх під час виконання робіт; зустрічне конвоювання за автомобільними маршрутами, а також екстрене конвоювання.

Поряд з охороною, як уже зазначалось, режим включає у себе й цілодобовий нагляд за засудженими. Нагляд є системою заходів, що спрямовані на забезпечення відбування та виконання кримінального покарання у вигляді позбавлення (обмеження) волі шляхом цілодобового і постійного контролю за поведінкою засуджених у місцях їх проживання та праці, попередження та припинення з їх боку протиправних дій, забезпечення вимог ізоляції засуджених та безпеки персоналу установ.

Нагляд за засудженими в установах виконання покарань здійснюється в порядку, установленому Департаментом, та включає в себе: забезпечення виконання засудженими, встановлених кримінально-виконавчим законодавством правил поведінки; проведення перевірок наявності засуджених у місцях їх проживання та праці; контроль за станом інженерно-технічних засобів охорони; проведення обшуків приміщень та особистих обшуків засуджених, а також огляду території колонії; вилучення предметів, виробів і речей, збереження яких засудженим заборонено; здійснення встановленого пропускного режиму між житловою та виробничою зонами, ізольованими дільницями колонії, цехами та іншими об’єктами; контроль за дотриманням засудженими порядку пересування по колонії; дотримання встановленого зразка одягу, правил санітарії та гігієни; забезпечення порядку і контролю за проведенням побачень і телефонних розмов засуджених; перегляд, перевірка і вручення посилок, передач і бандеролей; забезпечення порядку відбування дисциплінарних стягнень у дисциплінарних ізоляторах, приміщеннях камерного типу чи одиночних камерах, застосування до засуджених заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і зброї; контроль за дотриманням персоналом та іншими особами встановленого порядку взаємовідносин з засудженими та т.ін.

Наступною основною вимогою режиму відбування покарання є виконання покладених на засуджених обов’язків, що забезпечує необхідний порядок відбування покарання та належну їх поведінку, створює необхідні умови для їх спілкування між собою та адміністрацією установи виконання покарань. Зокрема, засуджені зобов’язані: дотримуватися норм, які визначають порядок і умови відбування покарання, розпорядок дня колонії, правомірних взаємовідносин з іншими засудженими, персоналом колонії та іншими особами та т.ін.

Деякі правила поведінки засуджених носять характер прямої заборони. Так, засудженим забороняється: самовільно залишати колонію, порушувати лінію охорони; спілкуватися із засудженими та іншими особами з порушенням встановлених правил ізоляції, звертатися до них з проханням про виконання незаконних дій; придбавати, виготовляти, зберігати і використовувати гроші, цінності, предмети, речі, речовини і вироби, заборонені до використання в колонії тощо. Крім КВК України, певні види заборон передбачені й Правилами внутрішнього розпорядку установ виконання покарань. Зокрема, засудженим додатково до вище перерахованого забороняється: завішувати чи міняти без дозволу адміністрації спальні місця, а також обладнувати їх у комунально-побутових та інших службових або виробничих приміщеннях; відправляти листи, у яких є нецензурні або інші неприпустимі вислови; грати в карти; перебувати в гуртожитках та відділеннях, у яких вони не проживають або на виробничих об’єктах, на яких вони не працюють та т.ін.

Водночас виконання засудженими своїх обов’язків передбачає надання певної сукупності прав для забезпечення їх законних потреб, що визначаються умовами життя в колонії та вимогами законодавства й відомчих нормативно-правових актів. Реалізація прав і законних інтересів засуджених тісно пов’язана з названою вище вимогою режиму. Перелік прав останніх визначено ст. 107 КВК України (яка конкретизує загальний правовий статус засуджених) та Правилами внутрішнього розпорядку установ виконання покарань. Так, засуджені, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, мають право в порядку, встановленому КВК України і нормативно-правовими актами Департаменту: одержувати інформацію і роз'яснення про умови відбування і порядок виконання покарання у виді позбавлення волі; користуватися послугами, які надаються в місцях позбавлення волі, в тому числі додатковими, оплачуваними; брати участь у трудовій діяльності; отримувати медичну допомогу і лікування, в тому числі платні медичні послуги за рахунок особистих грошових коштів чи коштів рідних та близьких; розпоряджатися грошовими коштами тощо.

З метою забезпечення неухильного дотримання засудженими передбачених для них правил поведінки, в колоніях встановлюється суворо регламентований розпорядок дня. Поняття розпорядку дня в установах виконання покарань та його зміст нормативно закріплені у п.31 Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань. Розпорядок дня організовується в кожній установі з урахуванням особливостей роботи з відповідним складом засуджених, оперативної обстановки, пори року, місцевих умов, інших конкретних обставин і включає в себе час підйому, туалету, фізичної зарядки, приймання їжі, розводу на роботу, перебування на виробництві, перевірку наявності засуджених, проведення загальноосвітнього та професійно-технічного навчання, виховних, культурно-масових та спортивних заходів тощо. При цьому передбачаються безперервний 8-ми годинний сон засуджених і надання їм особистого часу в межах, установлених кримінально-виконавчим законодавством. Не менше одного разу на місяць проводяться перевірки-огляди зовнішнього вигляду та стану одягу і взуття засуджених. Розпорядок дня установи включає також порядок та час роботи всіх відділів, служб, об’єктів та дільниць установи. Розпорядок дня розробляється на підставі типового (наведеного у Правилах), затверджується наказом начальника установи, узгоджується з начальником регіонального управління Департаменту, доводиться до відома всіх засуджених та персоналу та вивішується на стендах (в черговій частині, місцях цілодобового несення служби черговою зміною, місцях надання побутових послуг засудженим).

Окрім права засуджених на безпеку, передбаченого у ст. 10 КВК України, безпека цих осіб та персоналу представляє собою ще одну вимогу режиму. Визнаючи таке право, законодавець одночасно покладає на адміністрацію установи виконання покарань по забезпеченню безпеки засудженого (ч. 3 ст. 10 КВК України).

Чинне кримінально-виконавче законодавство та відомчі нормативно-правові акти не роз’яснюють тлумачення поняття “рівень безпеки”, однак, за загальним значенням безпека – це стан, коли кому-небудь чи чому-небудь ніщо не загрожує [94, с.115], а з юридичної точки зору безпека – це стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави, а рівень – ступінь величини, розвитку, значимості будь-чого [158, с.207]. Як визначає А.Х.Степанюк, безпека є фундаментальною основою функціонування кримінально-виконавчої системи. Вона є властивістю кримінально-виконавчої системи, організованої на принципах цілісності та сталих зв’язків між її структурними підрозділами. Кримінально-виконавча система, таким чином, є системою забезпечення безпеки суб’єктів та учасників кримінально-виконавчої діяльності, спрямованої на реалізацію обмежень прав та свобод, притаманних покаранню. Загроза кримінально-виконавчій безпеці є відхиленням від кримінально-виконавчої діяльності, від порядку виконання та відбування покарання, посяганням на правове становище учасників кримінально-виконавчих правовідносин. Отже, забезпечення кримінально-виконавчої безпеки є гарантією, необхідною специфічною умовою існування кримінально-виконавчої системи [79, с. 239-241]. Слід звернути увагу, що за КВК України навіть кримінально-виконавчі установи поділяються за рівнями безпеки.

Система установ виконання покарань повинна забезпечувати: 1) запобігання загрозам та небезпекам, які можуть виходити від засуджених, – тобто діяльність системи безпеки, спрямована на недопущення здійснення замислюваних чи підготовлюваних загроз та небезпек; 2) профілактику загроз та небезпек, які можуть виходити від засуджених, – заходи щодо виявлення, усунення (нейтралізація, блокування, обмеження сфери дії) причин і умов загроз та небезпек; 3) припинення загроз та небезпек, які можуть виходити від засуджених, – діяльність системи забезпечення безпеки, що полягає у недопущенні доведення до кінця, реалізації загрози чи небезпеки, що вже актуалізувалася; 4) припинення загроз та небезпек, які можуть виникати стосовно засуджених.

Роздільному триманню в установах виконання покарань різних категорій засуджених надається великого значення, оскільки це є важливим для виправлення засуджених, сприяє забезпеченню безпеки та певною мірою обумовлене етичними міркуваннями. Принцип роздільного тримання засуджених в установах виконання покарань на практиці здійснюється відповідно до ст. 92 КВК України. Так, уперше засуджених до позбавлення волі чоловіків тримають окремо від тих, які раніше відбували покарання у вигляді позбавлення волі; уперше засуджених за злочини, що не є тяжкими, тримають окремо від уперше засуджених за тяжкі злочини. Ізольовано від інших засуджених, а також окремо тримаються засуджені до довічного позбавлення волі, засуджені, яким покарання у виді смертної кари замінено довічним позбавленням волі, засуджені, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк у порядку помилування або амністії. Окремо тримаються чоловіки, вперше засуджені до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності, а також засуджені, які раніше працювали в суді, органах прокуратури, юстиції та правоохоронних органах.

Створення для засуджених різних умов тримання залежно від виду колонії є практичною реалізацією такого важливого принципу кримінально-виконавчого права та законодавства, як диференціація виконання покарання. Вона здійснюється шляхом запровадження стосовно різних категорій засуджених різного обсягу карального впливу: ступеня ізоляції, обсягу правообмежень суб’єктивних прав та побутових обмежень, місця відбування покарання. Правильно, з нашої точки зору, зазначає М.Фуко, що увязненню необхідно бути диференційованим і доцільним механізмом; диференційованим – оскільки увязнення повинно мати різну форму залежно від категорії засуджених. Існує необхідність у різних типах місць позбавлення волі, які повинні більш-менш відповідати різниці в цих категоріях і забезпечувати покарання, не тільки градуйоване за силою, а й різне за цілями. Це зумовлено метою, поставленою перед місцями позбавлення волі: закон, який визначає покарання різного ступеня суворості, не може допустити, щоб індивід, засуджений до легкого покарання, був увязнений у тому ж приміщенні, що й злочинець, засуджений до тяжчого покарання [146, с. 341].

Диференціація виконання покарання покликана забезпечити реалізацію справедливості, що визначається диференційованим підходом, ставленням до засуджених різних груп. Вона проявляється передусім у встановленому порядку виконання й відбування покарання (різних умовах тримання, різному правовому становищі засуджених, у рівні ізоляції та ін.), який застосовується дозовано залежно від ступеня суспільної небезпеки різних категорій засуджених, тобто шляхом фактичної реалізації кари, що випливає з позбавлення волі. Так, цілком справедливо, що порівняно з іншими засудженими, наприклад, засуджені до довічного позбавлення волі відбувають покарання в установах найвищого рівня безпеки. У цьому й виражається диференційований підхід до засуджених залежно від суспільної небезпеки вчиненого злочину та особи засудженого.

Разом із тим принцип індивідуалізації покарання та виховного впливу потребує зміни умов тримання засуджених залежно від їх поведінки. Це також є основною вимогою режиму. Сутністю цього інституту є зміна правового статусу засуджених до позбавлення волі, зокрема. Обсягу їх прав, як у бік послаблення, так і посилення правообмежень. Детальніше ця режимна вимога та порядок її застосування буде розглянута у окремому підрозділі.