2.1 Кримінально-виконавче право: поняття, предмет і метод.

Поняття “кримінально-виконавче право” може вживатися у 3-х основних значеннях:

1) кримінально-виконавче право – це галузь права, що регулює діяльність органів і установ виконання покарань та правовідносини, що виникають в процесі та з приводу виконання і відбування покарань;

2) кримінально-виконавче право – це галузь правової науки, що вивчає вказану діяльність, галузь права, яка її регулює, а також історію і теорію кримінально-виконавчого права;

3) кримінально-виконавче право – це навчальна дисципліна, в ході вивчення якої набуваються відповідні знання з теорії кримінально-виконавчого права, вивчаються основні напрямки та зміст діяльності відповідних органів виконання покарань, норми кримінально-виконавчого законодавства.

Розглянемо сутність кримінально-виконавчого права як галузі права. Саме кримінально-виконавче право як галузь права є основною формою вираження та закріплення кримінально-виконавчої політики. Кожна галузь права, в тому числі й кримінально-виконавча, закріплює в своїх інститутах і нормах цілі, принципи, стратегію, напрямки, основні засоби і методи політики держави в тій чи іншій соціальній сфері Кримінально-виконавче право відповідно закріплює основні положення політики держави в сфері виконання кримінальних покарань [79,с.4; 141, с.9].

Кримінально-виконавче право є самостійною галуззю права в системі права. Шлях до визнання його самостійною галуззю права був тривалий і нелегкий. На протязі довгого часу виправно-трудове право (яке історично передувало кримінально-виконавчому праву) не визнавалося самостійною галуззю права. Як стверджує М.О. Стручков, судження про те, що ця галузь права (на той час – виправно-трудове право) є самостійною, вперше було запропоновано науковцями у 1957 році [71, с.18-19]. В подальшому це положення отримало відповідне обгрунтування та розвиток. До того часу, виправно-трудове право визнавалося лише частиною або підгалуззю кримінального права. Прихильники цієї точки зору, визнаючи виправно-трудове право частиною кримінального права, обгрунтовували свій погляд тим, що покарання як на момент його призначення, так і під час його виконання має одні й ті самі цілі. Ці цілі, на їх думку, формулюються у нормах кримінального права і лише сприймаються нормами виправно-трудового права, які регулюють вже саме виконання покарання. Крім того, окремі інститути, які мали безпосереднє відношення до діяльності виправно-трудових установ (інститут позбавлення волі, інститути умовно-дострокового та дострокового звільнення і ін.), передбачалися нормами кримінального права, на підставі чого робився висновок про те, що виправно-трудове право не має ані власного предмета, ані методу правового регулювання. В подальшому окремими науковцями висловлювалися припущення, що в кращому випадку можна говорити лише про комплексний характер виправно-трудового права, оскільки його норми об’єднують приписи норм кримінального, кримінально-процесуального, адміністративного та трудового права. Проте з часом обгрунтовано перемогла точка зору про виправно-трудове право як самостійну галузь в системі права.

В подальшому, в процесі внесення відповідних змін до законодавства України, виправно-трудове право поступово трансформувалося у кримінально-виконавче право, предмет якого вже суттєво відрізнявся від предмету правового регулювання виправно-трудового права.

В сучасних умовах вже ніхто не ставить під сумнів твердження про те, що кримінально-виконавче право є самостійною галуззю у системі права. Дійсно, кримінально-виконавчому праву притаманні всі ознаки, які є необхідними для визнання його самостійною галуззю права – воно характеризується власним предметом й методом правового регулювання, а також системою норм. Кpимiнально-виконавче пpаво, яке як й інші галузі права являє собою сукупність правових норм встановлених державою, є одним iз засобiв здiйснення боpотьби із злочиннiстю і перебуває у тiсному взаємозв`язку з кpимiнальним та кpимiнально-пpоцесуальним пpавом, оскільки виконує одну спільну з ними задачу – охоpону законних пpав та свобод людини і гpомадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, деpжави і суспільства в цілому вiд злочинних посягань. Однак поpяд з цим, кожна з цих галузей пpава має свiй специфiчний пpедмет пpавового pегулювання i забезпечує досягнення виконання загальної задачi тiльки пpитаманими їй засобами i на piзних етапах боpотьби iз злочиннiстю. Кpимiнальне пpаво визначає поняття та види злочинiв i покаpань, мету i змiст покаpання, pегулює пpизначення та звiльнення вiд покаpання. Кpимiнально-пpоцесуальне пpаво забезпечує реалізацію норм кримінального права і pегулює поpядок досудового pозслiдування, судового pозгляду, пpизначення покаpання та звеpнення виpоку до виконання. Кримінально-виконавче ж право регулює лише діяльність органів і установ виконання покарань та ті специфічні суспільні відносини, які виникають безпосередньо під час виконання (відбування) кримінального покарання, призначеного за вироком суду, який набрав законної сили.

Пpедметом кpимiнально-виконавчого пpава є регулювання діяльності органів і установ виконання покарань та тих суспiльних вiдносин, якi виникають в пpоцесi виконання і відбування кpимiнальних покаpань.

Другою ознакою самостійності кримінально-виконавчого права як галузі права є наявність власного методу правового регулювання суспільних відносин, що входять до її предмету. Основним методом пpавового регулювання суспiльних вiдносин для кримінально-виконавчого права є метод наказу або iмпеpативний метод, який не допускає запеpечень. Разом з тим, в пpоцесi виконання i вiбування покаpань можливо застосування й iнших методiв, зокpема методу пеpеконання, диспозитивного методу.

І насамкінець, кримінально-виконавче право має особливу систему правових норм, які створюються для регулювання діяльності органів і установ виконання покарань та суспільних відносин певного виду. В своїй сукупності система кримінально-виконавчих норм утворює кримінально-виконавче законодавство. Кримінально-виконавче законодавство є зовнішньою, документальною формою кримінально-виконавчого права.

Як обґрунтовано підкреслює А.Х. Степанюк, поняття кримінально-виконавчого права і кримінально-виконавчого законодавства не збігаються, тому що хоча й КВК України і є формою кримінально-виконавчого права, проте не єдиною. Норми кримінально-виконавчого права можуть міститися не тільки у кримінально-виконавчому законодавстві, а й у інших галузях законодавства, наприклад у законах про вибори, у пенсійному законодавстві тощо [79,с.5].

Взагалі поняття кримінально-виконавчого законодавства може розглядатися у вузькому та широкому аспектах. У вузькому аспекті кримінально-виконавче законодавство – це тільки закони, а у широкому – вся система нормативних правових актів. Відповідно до ст.2 КВК України кримінально-виконавче законодавство України складається з КВК України, інших актів законодавства, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Мета і завдання кримінально-виконавчого законодавства сформульовані у ст.1 КВК України. Згідно з ч.1 ст. 1 КВК України кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства, держави шляхом:

- створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених;

- запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами;

- запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність поводженню із засудженими.

Основнi завдання кpимiнально-виконавчого законодавства закpiпленi в ч.2 ст.1 КВК України i до них належать: визначення принципів виконання кримінальних покарань, правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, законних інтересів та обов’язків; порядку застосування до них заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки; системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності; нагляду і контролю з виконанням кримінальних покарань, участі громадськості в цьому процесі; а також регламентація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань; звільнення від відбування покарання, допомоги особам, звільненим від відбування покарання, контролю і нагляду за ними.

Доцільно зауважити, що наведене вище формулювання мети кримінально-виконавчого законодавства (ч.1 ст.1 КВК України) суттєво відрізняється від цілей покарання, що визначені у ч.2 ст.50 КК України, внаслідок чого воно неоднозначно сприймається науковцями і залишається предметом дискусії. Адже якщо виходити з того, що норми кримінально-виконавчого права є похідними від норм кримінального права і відіграють допоміжну роль у реалізації інституту покарання, визначаючи процедуру процесу виконання-відбування покарання, то цілі покарання, які закріплені у КК України (кара, виправлення засуджених, загальна і спеціальна превенція) повинні мати вирішальне значення для визначення предмету правового регулювання кримінально-виконавчого права, а мета кримінально-виконавчого законодавства у жодному випадку не повинна набувати більшої значущості, ніж цілі покарання [79,с.5; 125, с.66-67].

Отже, на підставі викладеного вище можемо сформулювати наступне визначення: кpимiнально-виконавче пpаво – це встановлена державою у відповідності з основними напрямками кримінально-виконавчої політики система правових ноpм, що регламентує діяльність органів і установ виконання покарань та регулює суспiльні вiдносини, якi виникають в пpоцесi виконання і вiдбування кpимiнальних покаpань.

Кримінально-виконавче право як галузь права найбільш тісно взаємопов’язано з кримінальним та кримінально-процесуальним правом. Норми кримінального права регламентують такі важливі для кримінально-виконавчого права питання як зміст і сутність кримінального покарання, систему та види покарань, загальні правила призначення покарання, підстави звільнення від відбування покарання та цілий ряд інших. Тісно пов’язано кримінально-виконавче право з кримінально-процесуальним правом, особливо з тими його нормами, що регламентують стадію виконання вироку і зокрема: строки та порядок звернення вироку до виконання, підстави і порядок вирішення судом питань про застосування амністії, умовно-дострокового звільнення, заміни невідбутої частини покарання більш м’яким, звільнення від відбування покарання через хворобу та ін.

Тісний зв’язок існує у кримінально-виконавчого права і з конституційним правом (регулювання правового статусу засуджених), адміністративним (управління органами та установами виконання покарань, проходження служби персоналом), цивільним, господарським і фінансовим (здійснення виробничо-господарської та фінансової діяльності органами та установами кримінально-виконавчої системи) та трудовим правом (правове регулювання праці персоналу та засуджених).