8.2. Універсальні міжнародні стандарти загального характеру.

Міжнародні стандарти, що належать до цієї класифікаційної групи є найважливішими загальносвітовими міжнародними документами щодо захисту прав та свобод людини, які розроблені в рамках Організації Об’єднаних Націй. До найбільш вагомих міжнародних документів цієї групи належать:

– Загальна декларація прав людини (1948р.);

– Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966р.);

– Декларація про захист всіх осіб від катувань і інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність видів поводження і покарання (1975р.);

– Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання (1984р.), а також Факультативний Протокол до цієї Конвенції від 18 грудня 2002р.

Головне місце серед цих міжнародних документів безперечно посідають Загальна декларація прав людини, яка була прийнята і проголошена резолюцією 217А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948р. та Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, прийнятий резолюцією 2200 (ХХІ) Генеральної Асамблеї ООН від 16.12.1966р. (ратифікований Україною у 1973р., набув чинності для України з 23 березня 1976р.).

Визначальна роль цих документів полягає в тому, що всі їх положення можуть бути застосовані для визначення фундаментальних основ правового статусу осіб, які попадають у сферу дії кримінальної юстиції, в тому числі й тих, які відбувають покарання.

Загальна декларація прав людини містить преамбулу та 30 статей, в яких вперше на міжнародному рівні був закріплений перелік основних прав і свобод людини. Цей документ став своєрідною програмою міжнародного співробітництва в галузі прав людини і необхідною передумовою розроблення і прийняття наступних документів у цій галузі. Прийняття Загальної декларації прав людини (далі – Декларація) засвідчило можливість ефективної міжнародної співпраці у галузі прав людини.

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (далі – Пакт) був прийнятий на розвиток Декларації з метою конкретизації та доповнення її окремих положень. Цей документ складається з преамбули, шести частин та 53 статей. У статтях 1-27 Пакту (частини І-ІІІ) закріплені основні громадянські та політичні права людини і громадянина. У статтях 28-53 Пакту (частини ІV-VІ) закріплені положення, які визначають процедуру створення, організаційні засади та порядок функціонування Комітету з прав людини; порядок подання держава-учасницями щорічних доповідей про заходи, здійсненні для втілення у життя прав, визнаних у Пакті, а також регулюють ряд інших організаційних питань, пов’язаних і з прийняттям та ратифікацією Пакту.

Хоча й більшість положень вказаних документів стосується загальних прав людини і громадянина, окремі з них мають безпосереднє відношення до процесу виконання покарань та поводження із засудженими. Зокрема у ст.5 Декларації закріплено, що ніхто не повинен зазнавати тортур або жорсткого, нелюдського чи такого, що принижує людську гідність, ставлення чи покарання. Положення аналогічного змісту закріплено у ст.7 Пакту, яка крім того передбачає, що жодна особа не повинна без її вільної згоди піддаватися медичним чи науковим дослідам. Стаття 9 Декларації передбачає, що ніхто не може бути підданий безпідставному арешту, затриманню чи вигнанню. У статті 8 Пакту роз’яснюється, що терміном “примусова праця” не охоплюється робота, яку, як правило, повинна виконувати особа, що перебуває в ув’язненні на підставі законного розпорядження суду, або особа, умовно звільнена від такого ув’язнення. Стаття 9 Пакту закріплює наступну норму: “Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканість. Ніхто не може бути підданий свавільному арешту чи утриманню під вартою. Ніхто не може бути позбавлений волі інакше, як на таких підставах і відповідно до такої процедури, які встановлені законом”. Важливе значення для забезпечення належного поводження із засудженими мають положення, закріплені у ст.10 Пакту, яка зокрема передбачає, що всі особи позбавлені волі мають право на гуманне ставлення і повагу до гідності, притаманної людській особі. Відповідно до цієї ж статті пенітенціарною системою передбачається режим для ув’язнених, суттєвою метою якого є їхнє виправлення та соціальне перевиховання. Неповнолітні правопорушники повинні відокремлюватися від повнолітніх, і їм надається режим, який відповідає їхньому віку і правовому статусу.

9 грудня 1975р. Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята Декларація про захист всіх осіб від катувань і інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність видів поводження і покарання. Стаття 5 цього документу зокрема передбачає, що підготовка персоналу, який забезпечує дотримання закону і підготовка інших офіційних осіб, які можуть нести відповідальність за осіб, позбавлених волі, повинна забезпечити такий стан справ, при якому би повністю враховувалась заборона катувань і інших жорстоких, нелюдських і таких, що принижують гідність видів поводження і покарання.

В подальшому, виходячи з вимог ст.5 Загальної декларації прав людини, ст.7 Пакту та основних принципів, закріплених у Декларації про захист всіх осіб від катувань і інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність видів поводження і покарання, резолюцією 39/46 Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1984 р. була прийнята Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання. Ця Конвенція була ратифікована СРСР у 1987р. і в тому ж році набрала чинності, в тому числі й для України.

Конвенція містить преамбулу та складається з 33 статей. У ст.1 Конвенції пояснюється, що термін “катування” означає будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисне завдаються сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, що грунтується на дискримінації будь-якого характеру, коли такий біль або страждання спричиняються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурюванням, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди. Разом з тим, ця ж стаття Конвенції містить наступне застереження: “В цей термін не включаються біль або страждання, що виникли внаслідок лише законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи викликаються ними випадково”. Таким чином Конвенція в принципі допускає можливість завдання болю чи страждань внаслідок застосування законних санкцій, в тому числі й покарання у виді позбавлення волі. Стаття 2 Конвенції передбачає, що ніякі виключні обставини, якими б вони не були, стан війни чи загроза війни, внутрішня політична нестабільність чи будь-яке інше надзвичайне становище, наказ вищестоящого начальника або державної влади не можуть бути виправданням катувань. Відповідно до ст.4 Конвенції кожна держава-учасниця повинна забезпечити, щоб усі акти катування та співучасть у них розглядалися в її кримінальному законодавстві як злочини та передбачали відповідне покарання з урахуванням тяжкості злочину. Важливе значення для забезпечення належної професійної підготовки персоналу пенітенціарної системи мають положення, закріплені у ст.10 Конвенції, яка передбачає, що кожна держава-учасниця забезпечує, щоб усі учбові матеріали й інформація про заборону катувань повною мірою включалися до програм підготовки персоналу правових органів, цивільного чи військового медичного персоналу, державних посадових осіб, які можуть мати відношення до утримання під вартою і допитів осіб, які зазнали будь-якої форми арешту, затримання чи тюремного ув’язнення або до поводження з ними. Цією ж статтею передбачено, що кожна держава-учасниця повинна включати таку заборону до правил і інструкцій, які стосуються обов’язків і функцій будь-яких з названих вище осіб.

Стаття 17 Конвенції передбачає створення Комітету проти катувань, який за наявності обгрунтованих підстав про систематичне застосування катувань на території будь-якої держави-учасниці, в порядку, визначеному ст.20 Конвенції може проводити розслідування, яке за згодою такої держави може включати й відвідування її території.

На розвиток основних положень Конвенції ООН проти катувань та з метою створення дієвого механізму для запобігання катувань, 18 грудня 2002 року Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 57/199 був прийнятий Факультативний Протокол до Конвенції ООН проти катувань, який по суті є додатком до Конвенції і передбачає, що тільки держави-учасниці самої Конвенції можуть підписати і ратифікувати його. Факультативний Протокол був підписаний від імені України 23 вересня 2005р. у Нью-Йорку і ратифікований Верховною Радою України 21 липня 2006 року (Закон України № 22-V від 21.07. 2006р.)

Факультативний Протокол (далі – Протокол) складається з преамбули та 7 частин, які містять 37 статей. Мета Протоколу розкривається у ст.1 частини першої Протоколу (Загальні принципи) і полягає у створенні системи регулярних відвідувань, що здійснюються незалежними та національними органами, місць, в яких перебувають особи позбавлені волі з метою запобігання катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання. Для здійснення функцій, передбачених Протоколом, у Комітеті проти катувань відповідно до ст.2 Протоколу передбачено створення Підкомітету по попередженню катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання (Підкомітет по попередженню). Підкомітет здійснює свої повноваження в рамках Уставу ООН, керуючись його цілями та принципами, а також нормами ООН, що стосуються поводження з особами, позбавленими волі. В своїй діяльності Підкомітет керується принципами конфіденційності, неупередженості, невибірковості, універсальності та об’єктивності (п.п.2-3 ст.2 Протоколу).

Крім того, ст.3 Протоколу передбачає, що кожна держава – учасник створює, призначає або підтримує на національному рівні один або декілька органів для відвідувань місць утримання осіб, позбавлених волі з метою попередження катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання (національний превентивний механізм).

Кожна держава-учасник згідно ст.4 Протоколу дозволяє відвідування інституціями, які передбачені Протоколом, будь-якого місця, що перебуває під її юрисдикцією та контролем, де утримуються особи позбавлені волі.

З метою реалізації поставлених перед ним завдань Підкомітет здійснює наступні повноваження:

– відвідує місця, в яких утримуються особи, позбавлені волі та надає рекомендації державам-учасникам стосовно захисту осіб, позбавлених волі від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання;

– за необхідності консультує держави-учасниці з питань функціонування національних превентивних механізмів та надає їм допомогу у створенні таких механізмів;

– підтримує прямі, а за необхідності й конфіденційні контакти з національними превентивними механізмами та пропонує їм послуги в області професійної підготовки та технічної допомоги з метою зміцнення їх потенціалу;

– консультує та надає допомогу у справі оцінки потреб та заходів, необхідних для підсилення захисту осіб позбавлених волі від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання;

– подає рекомендації та зауваження державам-учасницям з метою зміцнення можливостей і мандату (повноважень) національних превентивних механізмів;

– співробітничає з метою запобігання катувань в цілому з відповідними органами та механізмами ООН, а також з міжнародними, регіональними та національними установами або організаціями, що діють в інтересах підсилення захисту осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання.

З метою створення належних умов для реалізації Підкомітетом своїх повноважень, стаття 12 Протоколу покладає на держави-учасниці наступні обов’язки:

– приймати Підкомітет на своїй території та надавати йому доступ до місць позбавлення волі;

– надавати всю відповідну інформацію, яку Підкомітет може запросити з метою оцінки потреб та заходів, які повинні бути вжиті для посилення захисту осіб позбавлених волі від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання;

– заохочувати та полегшувати контакти між Підкомітетом та національними превентивними механізмами;

– вивчати рекомендації Підкомітету та вступати у діалог з ним стосовно можливих заходів їх реалізації.

Крім того, відповідно до вимог ст.14 Протоколу держави-учасниці також зобов’язуються надавати Підкомітету:

– необмежений доступ до будь-якої інформації про кількість осіб позбавлених волі у відповідних місцях їх тримання, а також про кількість таких місць та їх місцезнаходження:

– необмежений доступ до будь-якої інформації, що стосується поводження з цими особами, а також умов їх утримання під вартою;

– необмежений доступ до всіх місць утримання осіб позбавлених волі, їх спорудам та об’єктам;

– можливість проводити приватні бесіди з особами, позбавленими волі без свідків, особисто або, за необхідності – через перекладача, а також з будь-якою іншою особою, яка на думку Підкомітету може надати відповідну інформацію;

– право безперешкодно обирати місця, які він (Підкомітет) бажає відвідати та осіб, з якими бажає поспілкуватися.

За результатами відвідувань Підкомітет направляє свої рекомендації та зауваження в конфіденційному порядку державі-учасниці, а за необхідності – національному превентивному механізмові. Підкомітет публікує свою доповідь разом з будь-якими зауваженнями держави-учасниці у випадку надходження відповідного клопотання від держави-учасниці. Разом з тим, відомості особистого характеру не можуть бути опубліковані без наявності явної згоди відповідної особи.

За результатами своєї діяльності Підкомітет надає свою щорічну відкриту доповідь Комітету проти катувань.

У випадках, якщо держава-учасниця відмовляється співробітничати з Підкомітетом відповідно до вимог наведених вище ст.ст.12 та 14 Протоколу, або відмовляється вжити заходів для покращення стану справ у світлі рекомендацій Підкомітету, Комітет проти катувань може за клопотанням Підкомітету прийняти рішення виступити з публічною заявою з даного питання або опублікувати доповідь Підкомітету.

Окрема структурна частина Протоколу (четверта) присвячена питанням створення та функціонування національних превентивних механізмів. Зокрема ст.17 Протоколу передбачає, що не пізніше ніж через рік після вступу Протоколу у силу або його ратифікації чи приєднання до нього, кожна держава-учасниця підтримує, призначає або створює один або декілька незалежних національних превентивних механізмів для запобігання катувань на національному рівні.

Держави-учасниці повинні гарантувати функціональну незалежність національних превентивних механізмів і незалежність їх персоналу, а також вжити належних заходів щодо забезпечення їх належного функціонування, в тому числі і надати необхідне ресурсне забезпечення (ст.18 Протоколу).

Як мінімум, національним превентивним механізмам повинні бути надані наступні повноваження:

– регулярно розглядати питання про поводження з особами, позбавленими волі в місцях їх утримання з метою посилення, а за необхідності й їх захисту від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання;

– подавати рекомендації відповідним органам з метою покращення поводження з особами, позбавленими волі та умов їх утримання та попереджати катування та інші жорстокі, нелюдські або такі, що принижують гідність види поводження і покарання з урахуванням відповідних норм ООН;

– подавати пропозиції та зауваження, що стосуються діючого національного законодавства або законопроектів.

Для того, щоб національні превентивні механізми мали змогу виконувати свої повноваження, держави-учасниці відповідно до ст.20 Протоколу зобов’язані надавати їм:

– доступ до будь-якої інформації про кількість осіб позбавлених волі, а також про кількість місць їх утримання та їх розташування;

– доступ до будь-якої інформації, що стосується поводження з позбавленими волі особами та умов їх утримання;

– доступ до будь-яких місць позбавлення волі (тримання під вартою), їх спорудам та об’єктам;

– можливість проводити приватні бесіди з особами, позбавленими волі без свідків особисто, або за необхідності – через перекладача, а також з будь-якою іншою особою, яка на думку національного превентивного механізму може надати відповідну інформацію;

– право безперешкодно обирати місця, які вони бажають відвідати, та осіб, з якими вони бажають спілкуватися;

– право встановлювати контакти з Підкомітетом, направляти йому інформацію та зустрічатися з ним.

Конфіденційна інформація, яка була зібрана національним превентивним механізмом не підлягає розголошенню, а відомості особистого характеру можуть бути опубліковані тільки за наявності згоди відповідної особи.

Компетентні органи держави вивчають рекомендації, надані національними превентивними механізмами і вступають з ними у діалог з метою їх реалізації. Держави-учасниці зобов’язуються публікувати та поширювати щорічні доповіді національних превентивних механізмів.

Оскільки наша держава ратифікувала Факультативний Протокол національний превентивний механізм повинен бути створений і на теренах України в строки, визначені ст.17 Факультативного Протоколу (не пізніше року з моменту ратифікації протоколу Верховною Радою України).