8.3. Регіональні міжнародні стандарти загального характеру.

До цієї групи міжнародних стандартів належать міжнародно-правові документи, які розроблялись та приймались на європейському континенті під егідою Ради Європи. Рада Європи була утворена у1949 році і відповідно до її Статуту є урядовою міжнародною організацією, яка займається питаннями розвитку соціальної сфери та забезпеченням прав і свобод людини.

Регіональні міжнародні стандарти загального характеру також містять цілий ряд принципових положень про захист прав і свобод людини. Юридичну основу діяльності Ради Європи крім міжнародних актів загальносвітового значення, які були розглянуті вище, складають також:

– Європейська конвенція з прав людини – Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950р. (з Протоколами);

– Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність поводженню чи покаранню 1987р.(з Протоколами).

Європейська конвенція з прав людини, яка має назву “Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод” була підписана державами-членами Ради Європи 4 листопада 1950р. і набрала чинності у вересні 1953р. В подальшому на її розвиток та з метою врахуванням нових тенденцій і змін, які відбувалися у суспільстві в сфері дотримання прав людини, була прийнята ціла низка Протоколів до Конвенції, якими були внесені поправки, зміни та доповнення до її тексту. Доповнення, які закріплюються у Протоколах до Конвенції розглядаються державами-учасницями, які підписали та ратифікували ці Протоколи як додаткові статті до Конвенції і застосовуються відповідним чином.

Україною Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколи №№2,11 до неї були підписані 9 листопада 1995р., Протоколи №№ 1,4 та №7 до Конвенції – 19 грудня 1996р. Конвенція і всі наведені вище Протоколи до неї були ратифіковані Законом України від 17 липня 1997р. № 475/97-ВР і набули чинності для України з 11 вересня 1997р. (за виключенням Протоколу №11, який набув чинності для України з 11 листопада 1998р.).

В подальшому Україною також були підписані та ратифіковані:

– Протокол №6 до Конвенції, який стосується скасування смертної кари – підписаний 5.05. 1997р., ратифікований Законом України від 22.02. 2000р. № 1484-ІІІ;

– Протокол №12 до Конвенції (щодо заборони будь-якої дискримінації) – підписаний 4.11. 2000р. у м. Римі, ратифікований Законом України від 9.02.2006 р. №3435-ІV;

– Протокол №13 до Конвенції, який стосується скасування смертної кари за будь-яких обставин – підписаний у м. Вільнюсі 3.05.2002р., ратифікований Законом України від 28.11. 2002р. № 318-ІV;

– Протокол № 14 до Конвенції, який змінює контрольну систему Конвенції – підписаний 10.11. 2004р. у Страсбурзі, ратифікований Законом України від 9.02.2006. №3435-ІV.

Конвенція виходить із положень Загальної декларації прав людини, розвиває і конкретизує їх та є міжнародним договором, у відповідності з яким держави беруть на себе певні правові зобов’язання у сфері дотримання прав людини.

Конвенція складається з преамбули та 3 розділів, які містять 59 статей (не враховуючи тих статей, які закріплені у Протоколах до Конвенції як додаток до неї). У першому розділі (ст.ст.2-18) закріплені основні права і свободи людини. Другий розділ (ст.ст.19-51) містить положення, які передбачають створення Європейського суду з прав людини та регламентують порядок його утворення і діяльності. Третій розділ (ст.ст.52-59) містить положення, які пов’язані з іншими питаннями, переважно організаційного характеру, зокрема денонсацією, підписанням та ратифікацією Конвенції та деякими іншими.

Ст. 3 Конвенції забороняє катування і визначає, що нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. Закріплюючи право на свободу та особисту недоторканість, ст. 5 Конвенції передбачає, що нікого не може бути позбавлено свободи інакше ніж відповідно до процедури, встановленої законом і у випадках, передбачених у цій статті Конвенції. До такого випадку Конвенція відносить і законне ув’язнення особи після її засудження компетентним судом.

У ст.4 Конвенції забороняється примусова або обов’язкова праця. Разом з тим, ця ж стаття містить застереження, що значення терміну “примусова або обов’язкова праця” не поширюється на будь-яку роботу, виконання якої звичайно вимагається під час утримання під вартою, призначеного згідно з положеннями ст.5 Конвенції, або під час умовного звільнення з-під варти.

В принципі положення Конвенції допускають застосування і смертної кари, оскільки ст.2 передбачає, що нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який законом передбачено таке покарання. Разом з тим, протокол №6 до Конвенції щодо скасування смертної кари, який був прийнятий 28.04.1983р в Страсбурзі, у ст.1 проголошує про скасування смертної кари і передбачає, що нікого не може бути засуджено до такого покарання або страчено. Лише у вигляді винятку ст.2 Протоколу №6 зазначає, що держава може передбачити у своєму законодавстві смертну кару за діяння, вчинені під час війни або неминучої загрози війни; таке покарання застосовується тільки у випадках, передбачених законом і згідно з його положеннями. Держава повинна повідомити Генерального секретаря Ради Європи про відповідні положення цього закону. В подальшому, виходячи з того, що право кожної людини на життя є основоположною цінністю у демократичному суспільстві, а скасування смертної кари є суттєвим для захисту цього права та повного визнання людської гідності, враховуючи також й те, що Протокол № 6 не виключав можливості застосування смертної кари за певних обставин, 3 травня 2002р. у Вільнюсі був підписаний Протокол № 13 до Конвенції, який стосується скасування смертної кари за будь-яких обставин. Держави-учасниці Ради Європи, які підписали цей протокол проголосили про повну відмову від застосування смертної кари у національному законодавстві незважаючи на будь-які обставини і відповідно до ст.ст.2 та 3 Протоколу №13 поклали на себе обов’язки не допускати жодних відхилень від цього протоколу чи застережень до нього. Як вже було зазначено вище, Україна також підписала і ратифікувала цей протокол.

Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню і покаранню була ухвалена Радою Європи 26 листопада 1987 року і набрала чинності у лютому 1989року. В подальшому, Протоколами №1 та №2, які були підписані 4.11. 1995р. у Страсбурзі до тексту Конвенції були внесені зміни і доповнення. Ця Конвенція була підписана Україною 2 травня 1996р., ратифікована Законом України від 24 січня 1997р. і набула чинності для України з 1 вересня 1997року.

Європейська Конвенція складається з 5 глав, які містять 23 статті та додатку і виходить з принципів, закріплених у Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання 1984р. Разом з тим, Європейська конвенція має й певні особливості – вона на нормативному рівні закріпила створення спеціального позасудового механізму контролю в сфері запобігання катуванням в місцях позбавлення волі – Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність поводженню чи покаранню. Проголошуючи про створення Комітету, ст.1 Конвенції передбачає, що цей Комітет шляхом здійснення інспекцій перевіряє поводження з позбавленими волі особами з метою посилення, у разі необхідності, захисту таких осіб від катувань чи нелюдського або такого, що принижує їхню гідність, поводження чи покарання. Відповідно до ст.2 кожна держава-учасниця Конвенції дозволяє інспектувати Комітету будь-яке місце, яке знаходиться під її юрисдикцією і в якому тримаються особи, позбавлені волі органом державної влади. З метою реалізації покладених на нього завдань Комітет здійснює інспекції до місць позбавлення волі. Порядок і умови проведення інспекцій Комітетом були висвітлені вище при розгляді питання “Міжнародний контроль”.

Організацію Європейського Комітету із запобігання катувань необхідно розглядати як створення на теренах Європи однієї із дієвих гарантій для забезпечення реалізації положень, закріплених Генеральною Асамблеєю ООН у Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання 1984р.