21.2. Умови праці засуджених до позбавлення волі

Праця осіб, позбавлених волі організується відповідно до вимог законодавства про працю, норм та правил охорони та безпеки праці, виходячи з її обов’язковості. Загальні умови праці засуджених до позбавлення волі. сформульовані у ст. 119 КВК України. Поряд із цим необхідно відмітити певні специфічні особливості праці засуджених до позбавлення волі, що полягають в наступному:

По-перше, праця засуджених до позбавлення волі здійснюється в умовах режиму покарання у виді позбавлення волі. Це означає, що обов’язок працювати набирає категоричнішої форми, зменшує роль волевиявлення самого працюючого та посилює значення адміністративного примусу з метою виконання кожним працездатним засудженим вказаного обов’язку.

По-друге, обмеження сфери волевиявлення засуджених у зв’язку з їх участю у трудових процесах закріплюється нормами кримінально-виконавчого права, зокрема, КВК України.

По-третє, фактичні умови праці засуджених до позбавлення волі дещо відрізняються від умов праці вільних громадян. Це визначається особливим характером життя засуджених, що регламентовані КВК України та визначені Правилами внутрішнього розпорядку установ виконання покарань.

При залученні засудженого до праці, перш за все, необхідно враховувати, що він користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законами України та КВК України і встановлених вироком суду. Розповсюджується це положення і на умови праці засуджених, які до речі, мають небагато обмежень порівняно з умовами праці на волі. Є й додаткові обмеження щодо прав засуджених на відпочинок та соціальний захист (наприклад, чергова щорічна відпустка засудженим до позбавлення волі не надається).

Як уже зазначалось, відносно засуджених до позбавлення волі праця є обов’язковою. До того ж можливість засудженого працювати та вільно обирати професію додатково обмежується тими видами роботи на відповідних професіях, які передбачені виробничими потужностями відповідної установи. В середині установи держава повинна забезпечити (гарантувати) засудженому роботу. Але такий обов’язок поширюється не на всі категорії засуджених. У ч. 2 ст. 118 чітко окреслені ці категорії: засуджені чоловіки віком понад шістдесят років, жінки - понад п'ятдесят п'ять років, інваліди першої та другої груп, хворі на активну форму туберкульозу, жінки з вагітністю понад чотири місяці, жінки, які мають дітей у будинках дитини при виправних колоніях. Названим особам дозволяється працювати виключно за їхнім бажанням з урахуванням висновку лікарської комісії колонії.

Засуджені мають право на відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня (за виключенням надання щорічних оплачуваних відпусток). Для осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, робочий тиждень не може перевищувати норму тривалості робочого часу, встановленого законодавством про працю, тобто не може перевищувати 40 годин на тиждень. Час початку і закінчення роботи (зміни), перерви для відпочинку і приймання їжі визначаються начальником установи згідно з Правилами внутрішнього розпорядку установ виконання покарань.

В установах виконання покарань повинні дотримуватися вимог щодо скороченої тривалості робочого часу, зокрема для наступних категорій працівників: в виховних колоніях щодо засуджених віком від 16 до 18 років – тривалість 36 годин на тиждень; для засуджених віком від 15 до 16 років - 24 години на тиждень; для засуджених, зайнятих на роботах з шкідливими умовами праці, - не більш як 36 годин на тиждень; для засуджених, які досягли вісімнадцятирічного віку і залишені у виховній колонії, - 40 годин на тиждень.

Засуджені зобов'язані бережливо ставитися до майна підприємства, на якому вони працюють і вживати заходів до запобігання шкоді. Оскільки засуджені залишаються суб’єктами трудового права на них, з врахуванням специфіки їх правового становища, розповсюджуються вимоги законодавства про працю відносно матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов'язків. За загальним правилом, за шкоду, заподіяну підприємству при виконанні трудових обов'язків засуджені, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку. Але законодавство передбачає випадки й обмеженої матеріальної відповідальності, які в повному обсязі розповсюджуються на засуджених до позбавлення волі.