21.1. Основні принципи та форми організації праці засуджених

Праця засуджених до позбавлення волі є одним із основних засобів виправлення та ресоціалізації. Цей засіб є доволі специфічним, що обумовлюється певною мірою дещо суперечливим визначенням в чинному законодавстві його місця серед обов’язків і прав засуджених. Зокрема, відповідно Конституції України, праця є правом, а не обов’язком громадянина. Поряд з цим, за режимними вимогами праця засуджених до позбавлення волі носить обов’язковий характер (ч. 1 ст. 118 КВК України), хоча у ст. 107 КВК України вказується не на обов’язок, а на право таких осіб брати участь у трудовій діяльності. Реалізація приписів зазначених юридичних норм на практиці повинна зумовлюватись соціальними властивостями і об’єктивними можливостями праці як певного явища в житті суспільства, виділенням і закріпленням у праві саме тих властивостей і можливостей праці, що здатні принести користь в умовах виконання покарань. Розглядаючи питання праці в місцях позбавлення волі, необхідно звернутися до міжнародних нормативно-правових актів, які стосуються цього питання, бо саме їх положення дозволять зрозуміти місце та роль праці серед засобів виправлення.

У п. 26.1. та 2 Європейських тюремних правил передбачено, що працю в місцях позбавлення волі необхідно розглядати як позитивний момент внутрішнього режиму, а адміністрація установи виконання покарань повинна намагатися надати достатню кількість корисної роботи. Аналогічно роль праці визначається і у Мінімальних стандартних правилах поводження з ув’язненими.

Для багатьох засуджених час, проведений в місцях позбавлення волі, може виявитись першою в житті можливістю здобуття професійних навичок та заняття регулярною роботою. Основна мета залучення засуджених до праці полягає в підготовці їх до нормального життя після звільнення, а не в тому, щоб вони заробили кошти для установи виконання покарань чи забезпечили роботу підприємств в інтересах інших урядових підрозділів. Поряд із цим, засуджені до позбавлення волі не повинні проводити дні у одноманітному неробстві. Це важливо як для їх власного благополуччя, так і для підтримання правопорядку в колонії, оскільки нічим не завантажені особи скоріше піддаються депресії та зривам у поведінці. Саме на здатності праці позитивно впливати на свідомість і мораль учасників трудових процесів і ґрунтується використання праці в місцях позбавлення волі як одного із засобів виправлення засуджених. Виховне значення праці полягає в тому, що участь засуджених у трудових процесах сприяє формуванню та становленню особи, дає можливість людині усвідомити свою корисність для суспільства, укріплює свідомість та почуття відповідальності за доручену справу. У праці формується особистість людини, зокрема, такі її якості, як колективізм (здатність працювати в команді), дисциплінованість, повага до себе та інших.

Аналіз положень КВК України, Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, а також міжнародних норм і стандартів дозволяє виділити наступні основні принципи, на яких повинно здійснюватись залучення до праці в місцях позбавлення волі:

1) підкорення виробничої діяльності установ виконання покарань реалізації одного з їх основних завдань – виправленню засуджених;

2) обов’язковість праці поряд із виключенням примусової праці;

3) поєднання праці з професійним навчанням;

4) належна оплата праці;

5) створення умов для праці відповідно до прийнятих на свободі;

6) впровадження такої тривалості праці, що не є надмірним, та залишення часу на інші заняття.

Вплив праці здійснюється у комплексі з іншими засобами виправлення та ресоціалізації: встановлений порядок виконання та відбування покарання (режим); соціально-виховна робота; загальноосвітнє і професійно-технічне навчання; громадський вплив, які разом переслідують мету покарання. Всі ці засоби застосовуються з урахуванням виду покарання, особистості засудженого, характеру, ступеня суспільної небезпеки і мотивів вчиненого злочину та поведінки засудженого під час відбування покарання та мають на меті досягнення виправлення та ресоціалізації засудженого.

Крім виправлення та сприяння ресоціалізації засуджених застосування праці здійснюється також для досягнення економічної, соціальної та оздоровчої мети.

Економічна мета праці полягає в тому, що праця засуджених є складовою загальної праці, яка створює матеріальні цінності – засуджені працюють на себе та з рештою і на суспільство, членами якого вони є.

Соціальна мета полягає в тому, що за допомогою праці та набуття певної трудової кваліфікації засуджений отримує необхідну підготовку до нормального самостійного життя після звільнення.

Оздоровча мета полягає в тому, що праця сприяє підтримці нормального фізичного стану людини, а бездіяльність не тільки фізично її калічить, а й призводить до моральної деградації та психологічного дискомфорту.

Необхідно відзначити, що останніми роками відбулися певні зміни у формах організації праці засуджених. Якщо раніше такі особи залучалися до праці виключно на державних підприємствах, то тепер ст. 118 КВК України дозволяє їм працювати на підприємствах будь-якої форми власності, за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції, а також на підприємствах та майстернях колоній. Незважаючи на це, основна більшість засуджених залучається до праці саме на підприємствах установ виконання покарань.

За ст. 13 Закону України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України” підприємства установ виконання покарань є казенними підприємствами, які здійснюють некомерційну господарську діяльність без мети одержання прибутку для забезпечення професійно-технічного навчання засуджених та залучення їх до праці. Підприємства установ виконання покарань проводять свою діяльність відповідно до законодавства з урахуванням таких особливостей:

1) засновником підприємств установ виконання покарань є центральний орган виконавчої влади з питань виконання покарань, який затверджує їх статути;

2) створення, реорганізація і ліквідація підприємств установ виконання покарань, розпорядження їх майном здійснюються центральним органом виконавчої влади з питань виконання покарань;

3) підприємства установ виконання покарань визначають структуру управління і штати в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади з питань виконання покарань;

4) керівниками підприємств установ виконання покарань є за посадами заступники начальників установ виконання покарань;

5) порядок призначення і звільнення з посад, права, обов’язки та умови служби працівників підприємств установ виконання покарань, які мають спеціальні звання рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, визначаються відповідно до законодавства центральним органом виконавчої влади з питань виконання покарань;

6) трудові відносини засуджених регулюються законодавством про працю з урахуванням вимог кримінально-виконавчого законодавства;

7) свою діяльність підприємства установ виконання покарань планують з урахуванням можливості організації професійно-технічного навчання, формування трудових навичок у засуджених;

8) засуджені залучаються до праці з урахуванням наявних виробничих потужностей підприємств установ виконання покарань;

9) підприємствам установ виконання покарань створюються сприятливі умови в залученні до виготовлення продукції (виконання окремих видів робіт, надання послуг) для регіональних потреб;

10) підприємства установ виконання покарань мають право на пільги зi сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) відповідно до законів з питань оподаткування;

11) підприємства установ виконання покарань не можуть бути засновниками (учасниками) суб’єктів господарювання, щодо них не може бути порушено провадження у справі про банкрутство.

Залучення засуджених до праці на об’єктах підприємств будь-яких організаційно-правових форм, що не входять до підприємств кримінально-виконавчої системи, здійснюється на підставі угод, укладених адміністрацією установи виконання покарань та підприємства.

При працевлаштуванні засуджених необхідно пам’ятати про наявність певних обмежень у їх призначенні на посади. Зокрема, відповідно до пункту 64 Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань забороняється використовувати працю засуджених на наступних роботах та посадах:

а) приміщеннях, де розміщена зброя, спецзасоби та службова документація;

б) на роботах, пов'язаних з устаткуванням для множення документів, радіотелеграфною та телефонною технікою (за винятком лінійних монтерів у присутності представників адміністрації);

в) на посадах продавців, бухгалтерів-операціоністів, касирів, завідувачів продовольчими та речовими складами;

г) на роботах, пов'язаних з обліком, зберіганням та видачею медикаментів, а також вибухових та отруйних речовин;

д) у якості фотографів (крім засуджених до обмеження волі), зубопротезистів, водіїв легкових та оперативних автомобілів і мотоциклів;

е) на посадах з підпорядкуванням їм вільнонайманих працівників.

Окремі особливості використання праці засуджених визначаються у п.67 Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань. Так, особи, якi вiдбувають покарання у виправних колоніях максимального рівня безпеки, дільницях посиленого контролю та секторах максимального рівня безпеки, залучаються до працi тiльки на об’єктах, розташованих на території колоній. Виробничi цехи розмiщуються в iзольованих примiщеннях у межах зони, що охороняється. Такі засуджені виводяться на роботу в спецiально обладнанi цехи, де встановлюються додаткові засоби охорони та забезпечується надiйна iзоляцiя з тим, щоб зазначені особи в перiод роботи не могли вступати в контакти з iншими засудженими. Пiд час виведення з цехiв і камер засудженi пiдлягають обшуку, а примiщення - огляду. У нагальних випадках адмiнiстрацiя виправних колоній може залучати цих засуджених до ремонтно-будiвельних робiт на територiї виправних колоній за умови забезпечення суворої iзоляцiї цих осiб вiд засуджених, залишених у виправних колоніях максимального рівня безпеки для господарського обслуговування. У разi неможливостi працевикористання засуджених з виведенням у виробничi цехи вони можуть залучатися до працi в робочих камерах з додержанням вимог санiтарних норм i правил охорони працi.