17.1. Поняття та види класифікації засуджених при виконанні покарання у виді позбавлення волі

Від проведення в життя принципу диференціації виконання покарання, закріпленого у ст. 5 КВК України, залежать ефективність карально-виховного впливу на засуджених, досягнення цілей покарання та кримінально-виконавчої діяльності. Диференційований, а потім індивідуалізований вплив на засуджених є тією основою застосування покарання, на якій мусить будуватися вся робота з ними. Але для практичної реалізації такого підходу перш за все необхідно поділити всіх засуджених до позбавлення волі на невеликі групи, тобто здійснити їх класифікацію.

У найбільш загальному виді класифікацію засуджених до позбавлення волі можна визначити як розподіл їх на відносно однорідні категорії за певними ознаками для створення сприятливих умов для досягнення цілей покарання.

Фактично це є логічною операцією, в результаті якої здійснюється перехід від певного родового поняття до множинності видових, процес виявлення можливих видових понять певного роду. Зрозуміло, що проведення класифікації не є самоціллю. Вона покликана полегшити вивчення даного об’єкта, предмета, явища, сприяти орієнтації в різноманітті властивих їм ознак, фіксувати закономірності зв’язків між окремими групами, класами, розрядами. Однак цілі, що стоять перед класифікацією, цим не вичерпуються. Вони можуть бути різноманітними – від простої зручності розташування матеріалу до вивчення об′єкта, розробки заходів по його використанню, вивченню його властивостей тощо.

Під класифікацією засуджених до позбавлення волі в науці кримінально-виконавчого права розуміється такий співмірний, безперервний поділ осіб, яким притаманні ознаки загального поняття “засуджений до позбавлення волі”, що здійснюється на підставі єдиних обєктивних суттєвих ознак, які відбивають відомості про злочин й особу, ставить за мету забезпечення диференціації виконання покарання, а його результатом є отримання системи груп засуджених, кожна з яких має свою специфіку, властиву тільки їй.

Класифікація засуджених до позбавлення волі служить підґрунтям діяльності по виконанню кримінальних покарань, з огляду на що її значна роль відмічається практично всіма науковцями в галузі кримінально-виконавчого права.

Поряд із цим, в науці кримінально-виконавчого права існує велика кількість доволі різноманітних підходів до визначення мети й видів класифікації таких осіб. Видається, тут певну складність породжує те, що в минулому виправно-трудовому й сучасному кримінально-виконавчому законодавстві, Правилах внутрішнього розпорядку, інших нормативно-правових актах ці поняття жодним чином не розкриваються, в результаті чого у правовій літературі зустрічаються доволі різні їх тлумачення.

Узагальнюючи наявні підходи, можна умовно виокремити пять основних концепцій, покладених в основу існуючих систем класифікації, в тому числі й за міжнародними документами.

1. “Концепція подвійності”. Прихильники цієї ідеї вказували на наявність двох видів (етапів) класифікації засуджених [157, с. 12, 13; 79, с. 211]. Перший – це так звана родова класифікація, що здійснювалася судом з урахуванням характеру й тяжкості вчиненого злочину, позитивних і негативних властивостей особи. На підставі родової класифікації суд встановлював засудженому обсяг карального впливу, характер і ступінь ізоляції від суспільства. Така класифікація вважалась основою для індивідуалізації покарання на стадії його призначення й виконання, оскільки вона провадилася в рамках конкретних елементів покарання, визначених вироком суду (вид, строк покарання, вид виправної установи). Другий вид класифікації – групова, що здійснювалась адміністрацією виправної установи. На цьому етапі пріоритетного значення набували соціальні й психолого-педагогічні властивості особи, а сама вона була покликана служити індивідуалізації виконання покарання безпосередньо на стадії його виконання.

2. “Концепція потрійності”. Деякі правники виокремлювали не дві, а три системи класифікації засуджених: а) родова – здійснювана судом на підставі правових ознак, установлених кримінальним законом, залежно від класифікаційних ознак злочину, обставин його вчинення й особи злочинця, установлених законом, і яка служить для забезпечення призначення диференційованого покарання; б) видова, що здійснюється адміністрацією виправних установ на підставі кримінально-правових та кримінально-виконавчих ознак і дозволяє вирізнити з класифікованих судом груп засуджених ще менші групи з метою створення для них специфічних, диференційованих умов відбування покарання; в) групова, що провадиться адміністрацією установ виконання покарань за психолого-педагогічними та іншими підставами. Окремі науковці виокремлюють родову, групову, кримінологічну й педагогічну класифікації засуджених [98, с. 5]. Інші - називають першим етапом класифікацію засуджених, здійснювану судом, другим – адміністрацією виправної установи; між ними правознавець включає ще один етап – класифікацію, що провадиться Головним управлінням виконання покарань і виражається в розподілі засуджених у відповідні колонії [133, с. 11].

3. “Концепція різних стадій”, підвалини якої становить наступне твердження: наскільки виконання покарання у виді позбавлення волі є певним правовим процесом, настільки класифікація повинна відбивати всі його етапи. Ось чому засуджених і класифікують не лише при розподілі у виправні установи, а й усередині них, залежно від умов тримання, що створюються для тієї чи іншої їх категорії. У науці класифікацію розподілу називають „горизонтальною”, а ту, що провадиться у процесі відбування покарання залежно від поліпшення чи, навпаки, погіршення умов тримання – „вертикальною” [139, с. 118].

При вивченні питань класифікації засуджених до позбавлення волі нерідко доводиться стикатися з дискусією стосовно положень європейської й американської концепцій класифікації [83, с. 328], викладених у двох основних нормативних документах – Європейських тюремних правилах та МСП – відповідно.

4. “Європейська концепція”. На підставі загальновизнаних досягнень сучасної думки й з урахуванням принципових і практичних позицій у сфері поводження з засудженими Європейські тюремні правила у ст.17.2. рекомендують провадити розподіл засуджених, приймаючи до уваги вимоги продовження карної процедури, безпеки і потребу забезпечити відповідні режими, забезпечивши окреме розміщення для ув’язнених, чоловіків та жінок, а також неповнолітніх. [109, с. 2].

Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими також називають цілями класифікації засуджених відокремлення певних категорій осіб і поділ увязнених на категорії з метою полегшення роботи з ними для їх повернення до життя в суспільстві (Правило 68). Міжнародний пакт про громадянські та політичні права встановлює низку умов окремого тримання осіб під вартою залежно від статі і правового статусу (ст. 10). Однак у цьому документі класифікація засуджених та їх окреме тримання залежно від статі, правового статусу, кількості попередніх судимостей, віку відбиває лише практичний підхід до потенційної вразливості різних груп увязнених, їх захисту. У Міжнародному пакті про громадянські та політичні права фактично визнається, що чоловіки й жінки, молоді й літні мають різне кримінальне минуле і, отже, потребують різного до себе ставлення, у тому числі й для забезпечення їхнього самовдосконалення. Необхідність розрізнення засуджених у всіх випадках обґрунтовується потребою захисту: за статтю – від сексуального насильства, за віком – від несприятливого впливу на молодь з боку старших засуджених; з цієї ж причини пропонується виокремлювати осіб з “багатим” кримінальним минулим. У той же час деякі правознавці висловлюють думку, що окреме тримання так званих категорій “уразливих увязнених” – це не кращий вихід. Відокремлення одних увязнених від інших тільки тому, що вони належать до певної категорії або є вразливими, може призвести до “захисту від захисту”. Тому й рекомендується створювати невеликі групи осіб із числа різних категорій з подальшим виробленням індивідуального підходу до кожної людини, але потім все ж таки зазначається, що подібний підхід не можна поширити на всіх “уразливих увязнених”, а можна випробувати його лише на деяких з них [66].

5. “Американська концепція”. Розглядає класифікацію більш широко, ідентифікуючи її з індивідуальним підходом до засуджених. Під класифікацією у цьому випадку фактично розуміється індивідуально підібрана програма поводження з кожним засудженим. На відміну від європейської, американська концепція класифікації не надає великого значення поділу засуджених на групи, заміняючи це вказівкою на необхідність окремого тримання деяких категорій. У результаті, американська пенітенціарна теорія допускає тримання в одній пенітенціарній установі різнорідних груп засуджених, вважаючи, що це не заважає здійсненню виховних програм, підібраних індивідуально для кожного.

4. “Концепція реалізації цілей”. Ця концепція нещодавно виникла в науці кримінально-виконавчого права. Її прихильники виходять з наступних положень.

Виконання покарання покликане сприяти досягненню цілей покарання. У ст. 50 КК України визначено, що покарання передбачає не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Саме тому в умовах виконання позбавлення волі адміністрація виправної установи зобов’язана, з одного боку, вжити заходів до виконання покарання (забезпечити реалізацію примусових заходів, які становлять зміст покарання), з другого – застосувати до засуджених засоби виховного впливу. Два основних напрямки діяльності органів та установ виконання покарань обумовлюють потребу в здійсненні на практиці й також двох видів класифікації засуджених до позбавлення волі, кожен з яких характеризується окремою метою й ознаками (критеріями):

Первинна класифікація засуджених до позбавлення волі – для забезпечення відповідного обсягу карального впливу;

Вторинна класифікація засуджених до позбавлення волі – щоб створити сприятливі умови для застосування виховних заходів.

Первинна та вторинна класифікація засуджених до позбавлення волі є двома окремими видами, які випливають один із одного в процесі виконання покарання, однак мають різні цілі й первинна класифікація детермінує вторинну. Наявність саме двох видів (етапів) класифікації засуджених до позбавлення волі обумовлює наявність щонайменше двох суб’єктів, які її здійснюють. Первинна класифікація засуджених проводиться Департаментом(а точніше Регіональними комісіями, що створюються у всіх областях і діють при слідчих ізоляторах) шляхом визначення рівня безпеки колонії, вторинна - безпосередньо адміністрацією виправних установ при розміщенні засуджених у тій чи іншій дільниці.

При визначенні виду колонії здійснюється так звана первинна класифікація засуджених до позбавлення волі, тобто розподіл засуджених на певні групи, який, перш за все, має на меті створення оптимальних умов для реалізації кари та індивідуального попередження.

Вторинна класифікація засуджених - це розподіл засуджених на певні групи, який має на меті сприяння застосуванню заходів виховного впливу.