60. Основні положення теорії доказів

Сукупність процесуальних нори, що встановлюють підстави і порядок доказування фактів, які мають значення для справи, називається доказовим правом. В основі доказового права лежать певні принципи, тобто основні положення.

Сукупність принципів, покладених в основу діючих процесуальних нори, що належать до доказів, становлять систему теорії доказів.

Такими принципами теорії доказів у кримінальному процесі є:

- об'єктивна, матеріальна істина як мета і результат використання доказів;

- внутрішнє переконання суддів як основа оцінки доказів;

- презумпція невинуватості.

Об'єктивна, матеріальна істина. Матеріальною істиною у кримінальному процесі називається повна і точна відповідність об'єктивної дійсності висновку слідства і суду про обставини справи, про винуватість або невинуватість осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності. Матеріальна істина - це об'єктивна істина. Об'єктивну істину, що досліджується, встановлюється слідством і судом у кримінальній справі, ми називаємо матеріальною істиною, щоб підкреслити специфічні риси об'єктивної істини у кримінальному процесі.

Ці специфічні риси полягають у такому: І) об'єктивна істина у кримінальному процесі - це істина факту, її зміст становить конкретний факт злочинного діяння, що вчинила певна особа в певний час у певному місці; 2) ці істина встановлюється лише за допомогою вказаних у процесуальному законі засобів, у певному процесуальному порядку.

Істина, що встановлюється у кримінальній справі, полягає у відповідності висновків слідства і суду об'єктивній дійсності, але ці висновки можна робити тільки з тих даних, які зібрані і досліджені у встановленому законом процесуальному порядку та знайшли відображення у передбаченій законом процесуальній формі. Дотримання процесуального порядку, процесуальних форм є обов'язковим для того, щоб висновки суду і слідства могли бути визнані істинними, але цього ще недостатньо: висновки повинні бути істинними не формально, а по суті, тобто матеріально. Тому і є підстави говорити про матеріальну істину у кримінальному процесі.

Сам термін "матеріальна істина" в теорії кримінального процесу використовується для того, щоб підкреслити, що ця істина - дійсна, висновки слідства і суду істинні тоді, коли вони відповідають дійсності. У ньому розумінні поняття матеріальної істини протиставляється формальній істині, під якою розуміють відповідність висновків слідства і суду різним формальним умовам, наявність певної кількості свідків, засвідчення факту певними документами. Формальна істина - це псевдоістина, оскільки висновок суду, що відповідає певним формальним умовам, може не відповідати об'єктивним фактам дійсності, тобто буде не істинним, а неправдивим.

Теорія пізнання розрізняє поняття абсолютної і відносної істини.

Абсолютна істини - це повне і всебічне пізнання того чи іншого кола предметів, явищ об'єктивної дійсності, тобто таке пізнання, яке охоплює всі властивості і відношення цих предметів і явищ.

У процесі наукового пізнання абсолютна істина не може бути вичерпна, оскільки це означало б кінець розвитку науки, у дійсності процес пізнання ніколи не закінчується, пізнання охоплює все нові й нові аспекти і властивості дійсності, яка сама змінюється, розвивається. У зв'язку з цим кожний ступінь пізнання становить відносну істину, тобто істину неповну, яка не вичерпує всього знання про предмет, що вивчається, наближує до абсолютної істини, але не збігається з нею.

Матеріальна, об'єктивна істина у кримінальній справі - завжди істина абсолютна.

Поняття матеріальної, об'єктивної істини збігається з поняттям достовірності. Достовірність висновків слідства і суду те ж саме, що істинність висновку, тобто правильне встановлення обставин справи: події злочину, винуватості особи, способів вчинення злочину, мотивів його вчинення і т. ін.

Відповідно, матеріальна істина досягається у кримінальній справі тоді, коли те, що встановлюють слідство і суд, достовірне. Факти і обставини у кримінальній справі повинні бути встановлені з повною достовірністю, оскільки тільки з достовірних фактів можуть бути зроблені висновки про обґрунтованість обвинувачення.

З поняттям достовірності пов'язане поняття імовірності. Імовірність - це можливість існування або настання будь-якого факту, події. Можна говорити про імовірність того, що певна подія відбулася або відбудеться. Імовірність - це завжди більш-менш правдоподібне припущення. Коли досліджується подія, що стосується минулого, імовірність її означає, що немає достатніх даних для категоричного твердження про її існування і про обставини, за яких вона відбувалася. Якщо немає достатніх даних для ствердження, що ця подія відбувалася насправді, можна лише говорити про її імовірність.

При розслідуванні справи слідчим і розгляді її судом завжди доводиться стикатися з імовірністю досліджуваних фактів. Якщо факт у справі є імовірним, його обов'язково слід ретельно перевірити.

Висновки слідства і суду не можуть будуватись на припущеннях, на здогадках, а повинні спиратись на точно встановлені факти. Але можна і необхідно при розслідуванні справи висувати різні імовірні припущення, що випливають з обставин справи, та перевіряти їх, перш ніж дійти до кінцевих висновків.

При розслідуванні справи той чи інший факт може бути більш чи менш імовірним, але поки він імовірний, його не можна вважати встановленим, яким би високим не був ступінь імовірності. Тому розслідування справи повинно тривати доти, доки цей факт не буде встановлений з достовірністю або не буде спростований як недостовірний.

Таким чином, у процесі розслідування і судового розгляду справи імовірність може перейти у достовірність.

Внутрішнє переконання суддів як основа оцінки доказів при встановленні істини. Щоб слідчий і суд могли встановити у кримінальній справі об'єктивну істину, повинна бути забезпечена можливість вільного і неупередженого пошуку істини й оцінки доказів.

Закон встановлює: суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази для суду, прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, не мають наперед встановленої сили (ст. 67 КПК).

Говорячи про оцінку доказів за внутрішнім переконанням судді, слід зазначити, що вона повинна бути притаманна прокуророві, слідчому й особі, яка провадить дізнання.

Положення про те, що ніякі докази не мають для суддів наперед встановленої сили, означає, що, вирішуючи кримінальну справу, суд ґрунтується на зібраних і перевірених доказах, виходячи не з формальних ознак цих доказів, а з того, наскільки докази Достовірні по суті, наскільки вони здатні за обставинами справи встановити факти відповідно до дійсності. Суд не зобов'язаний вірити тому чи іншому доказу тільки тому, що він належним чином оформлений, не зобов'язаний вважати факт встановленим тільки тчу, що він підтверджений певною кількістю показань або засвідчений документом. Суд не приймає без перевірки жодного доказу, і доказ може бути покладений в основу вироку лише тоді, коли в результаті перевірки його судом він виявиться достовірним.

Положення про те, що судді оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, означає, що судді визнають доказ достовірним лише в тій мірі, в якій доказ є переконливим для суддів, спростовують його, якщо цей доказ непереконливий. Ніхто не може примусити суддів вірити одному доказу і не вірити іншому. Внутрішнє переконання утверджується у суддів в результаті всебічного і ретельного дослідження всіх обставин справи, всіх зібраних доказів. Воно повинно спиратись на об'єктивні факти і обставини справи. Внутрішнє переконання не можна і не слід плутати із враженнями, отриманими суддями при сприйнятті окремих доказів, при вислуховуванні показань Потерпілого, підсудного і свідків.

На досудовому слідстві докази за своїм внутрішнім переконанням оцінює слідчий, а при підтриманні обвинувачення в суді - прокурор.

Оцінку доказів прокурор і слідчий здійснюють також за своїм внутрішнім переконанням. Як і для суддів, для слідчого і прокурора жоден доказ не має наперед встановленої сили, кожний доказ повинен бути перевірений і прийнятий або спростований слідчим чи прокурором. Слідчий може закінчити досудове слідство і скласти обвинувальний висновок лише тоді, коли він впевнений у винуватості обвинуваченого. Так само прокурор може затвердити обвинувальний висновок, передати справу в суд і підтримувати обвинувачення лише тоді, коли він впевнений у винуватості обвинуваченого. Але оцінка доказів слідчим і прокурором має попередній характер, оскільки кінцева оцінка доказів належить суду.

Суб'єктивно для слідчого дана ним оцінка доказів остаточна, оскільки він дійшов висновку про винуватість обвинуваченого, але для справи - це попередня оцінка, бо справу розглядатиме суд.

Презумпція невинуватості. Презумпція невинуватості означає, що обвинувачений вважається невинуватим, доки його винуватість не буде доведена у встановленому законом порядку. Практичне застосування презумпції невинуватості полягає у такому:

1. При провадженні розслідування і судового розгляду виключається однобічно обвинувальний підхід, упереджене ставлення до встановлення винуватості обвинуваченого і вимагається повне й об'єктивне дослідження всіх обставин справи;

2) суд може визнавати підсудного винуватим і засудити його, коли винуватість буде доведено з повною достовірністю і виключені всі сумніви у винуватості;

3) якщо у справі немає достатніх доказів, які переконливо засвідчують винуватість обвинуваченого, обвинувачення визнається недоведеним, а притягнута до кримінальної відповідальності особа - невинуватою.

Недоведена винуватість обвинуваченого рівнозначна доведенню невинуватості: якщо не доведено, що обвинувачений винуватий, - значить доведено, що він невинуватий.

Згідно з презумпцією невинуватості обвинувачений вважається невинуватим, доки його вину не буде доведено у встановленому законом порядку, тобто вина повинна бути встановлена вироком суду. Доки вирок не винесений, обвинувачений вважається невинуватим. Це - одна вимога презумпції невинуватості. Друга вимога - вина повинна бути доведена, підтверджена доказами, без доказів не можна робити твердження про вину обвинуваченого. Тільки за наявності цих двох умов визначається презумпція невинуватості.

Недопустимо ототожнювати обвинуваченого з винуватим. Обвинувачений - це той, хто обвинувачується у вчиненні злочину, кому пред'явлено обвинувачення, але він ще не визнаний винуватим, питання про його винуватість ще не вирішено.

Із презумпції невинуватості випливають такі остаточні положення: обов'язок доказування і тлумачення сумнівів - на користь обвинуваченого.

Обов'язок доказування винуватості обвинуваченого лежить на обвинувачеві, на обвинуваченому не лежить обов’язок доводити свою невинуватість.

Обов'язок доказування має "спеціальну позначку" - тягар доказування. Згідно з презумпцією невинуватості обвинувачений вважається невинуватим, доки його винуватість не буде доведена, а з цього випливає, що обов'язок доводити винуватість обвинуваченого лежить на тих органах, які викривають обвинуваченого, розслідують щодо нього кримінальну справу. Обвинуваченому надано право заперечувати обвинувачення, доводити свою невинуватість, але саме це його право, а не обов'язок. Тому, якщо обвинувачений не подав доказів на своє виправдання, ця обставина не може служити доказом його винуватості; висновок про винуватість обвинуваченого повинен випливати з доказів, які підтверджують його обвинувачення, а не з того, що обвинувачений не зміг обвинувачення спростувати.

Будь-який доказ тлумачиться на користь обвинуваченого. Це означає, якщо докази у справі спірні і суперечливі, якщо у суду не складається враження про доведеність вини обвинуваченого, якщо той чи інший факт допускає різні тлумачення, якщо докази виявляються сумнівними, слід приймати рішення на користь обвинуваченого. Це можна розуміти таким чином: якщо на досудовому слідстві виник сумнів, його відразу необхідно тлумачити на користь обвинуваченого. Це стосується тих сумнівів, які не можуть бути усунені і залишились після найретельнішої перевірки фактів.