7. Поняття, система й джерела кримінально - процесуального права

Кримінально-процесуальне право - це самостійна галузь у системі права України.

Кримінально-процесуальне право - це система нормативних приписів, які регулюють громадські правовідносини, що виникають під час порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ.

Що стосується понять "кримінальний процес" і "кримінально-процесуальне право", то вони не рівнозначні. Кримінальний процес - це діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури й суду, яка регулюється нормами кримінально-процесуального права. Термін "кримінальний процес" лише іноді вживається для умовного позначення відповідної галузі права.

Система кримінально-процесуального права - це його внутрішня будова, яку можна подати у вигляді схеми: норма-інститут - галузь.

Кримінально-процесуальна норма. Мінімальною одиницею кримінально-процесуального права виступає правова норма або поодиноке правило поведінки.

Кримінально-процесуальні норми — це встановлені державою загальнообов'язкові правила поведінки суб'єктів кримінально-процесуальних правовідносин, які забезпечуються системою державного примусу і громадського впливу, мають своїм завданням ефективне здійснення кримінального судочинства.

Норми кримінально-процесуального права - це такі правила поведінки, які:

- встановлені державою і закріплені у відповідному нормативному акті;

- є загальними для суб'єктів кримінально-процесуальних правовідносин (розраховані не на одну конкретну дію, а на багаторазове застосування під час провадження у кримінальній справі);

- є загальнообов'язковими для тих осіб, які беруть участь у кримінально-процесуальній діяльності (підозрюваний, обвинувачений, потерпілий, свідок та ін.);

- забезпечуються силою державного примусу. Норми кримінально-процесуального права поділяються на зобов’язуючі (імперативні), уповноважуючі (диспозитивні) та забороняючі.

Зобов'язуючі норми передбачають за певних умов конкретній вад поведінки і зобов'язують діяти відповідним чином. Частина 1 ст. 22 КПК зазначає, що суд, прокурор, слідчий чи особа, яка провадить дізнання, зобов'язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи, виявити як ті що викривають, так і ті, що виправдовують його, а також обставини, що пом'якшують чи обтяжують відповідальність.

Уповповажуючі — наділяють учасників процесу певними правами, надають їм повноваження на певні юридичні дії, тобто мають дозволяючий характер. Ст. 43 КПК визначає права обвинуваченого, а саме: знати, у чому його обвинувачують; давати показання з пред'явленого обвинувачення або відмовитись давити показання і відповідати на запитання; мати захисника і побачення з ним до першого допиту тощо.

Забороняючі - зобов'язують суб'єктів кримінального процесу утриматися від вчинення певних дій. Наприклад, у ч. 3 ст. 22 КПК зазначається: "Забороняється домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства та інших незаконних заходів".

Кримінально-процесуальна норма, як і будь-яка інша правова норма, має структуру, яка включає: гіпотезу, диспозицію, санкцію.

Гіпотеза вказує на те, коли і за яких обставин слід керуватись даною правовою нормою.

Диспозиція визначає, хто є учасником конкретних правовідносин, які регулюються даною нормою, і яка поведінка приписується або дозволяється.

За цією правовою нормою, наприклад, повинна бути забезпечена присутність особи, яка займає приміщення, де проводиться обшук або виїмка (ч. 1 ст. 181 КПК).

Санкція вказує на те, які негативні наслідки тягне за собою невиконання приписів даної норми. Наприклад, у разі неявки без поважних причин обвинувачений підлягає приводу (ч. 2 ст. 135 КПК).

Кримінально-процесуальна норма - вихідний елемент системи кримінально-процесуального права. Вона може міститися в одній або декількох статтях закону чи підзаконних нормативних актах і, навпаки, одна стаття може містити декілька правових норм, які регламентують окремі правовідносини.

Кримінально-процесуальні норми об'єднуються у процесуальні інститути.

Кримінально-процесуальний інститут — це сукупність кримінально-процесуальних норм, які регулюють певний вид однорідних громадських правовідносин у межах галузі права (інститут запобіжних заходів ст.ст. 148-165 КПК; інститут захисту - ст.ст. 44-48 КПК).

Кримінально-процесуальні інститути в цілому і становлять галузь кримінально-процесуального права.

Єдиним джерелом кримінально-процесуального права є закон, тобто прийнятий вищим законодавчим органом держави нормативний акт.

Конституція – основний закон держави, який визначає основні начала національної системи права, становить собою систему правових норм, які мають найвищу юридичну силу.

Згідно зі ст. 8 Конституції України, визначається і діє принцип верховенства права.

Відповідно до цього Конституція має вищу юридичну силу, ЇЇ норми є нормами прямої дії. Конституційні права і свободи людини, є безпосередньо діючими і гарантуються державою. Це зобов'язує суди і правоохоронні органи при здійсненні кримінального процесу керуватись передусім нормами Конституції України.

Найвища юридична сила Конституції полягає в тому, що:

норми Конституції мають основоположний концептуальний характер для всього кримінально-процесуального права.

- усі закони й інші нормативні акти, які регламентують кримінально-процесуальну діяльність, не повинні суперечити Конституційним положенням, прийматися відповідно до них.

- при вирішенні проблеми конкуренції правових норм пріоритет мають норми Конституції.

- будь-які правові норми, які суперечать Конституції України, не мають юридичної сили, не можуть бути застосовані і підлягають скасуванню.

конституційні норми є загальнообов'язковими до виконання, забезпечуються засобами державного впливу і в необхідних випадках захищаються Конституційним судом.

Виходячи з цього, суддя, слідчий, дізнавач або прокурор при провадженні у справі повинен оцінювати зміст будь-якого закону або іншого нормативно-правового акту з точки зору відповідності його Конституції та у всіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові й інші процесуальні рішення повинні ґрунтуватись на Конституції, а також на діючому законодавстві, яке не суперечить їй. На ці обставини звернув увагу Пленум Верховного Суду України у постанові № 9 від 1 листопада 1996 р. "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя".

Крім цього, згідно з ч. 2 ст. 57 Конституції, закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними.

Конституція суттєво розкриває концептуальні положення кримінального процесу і в цьому розумінні вона має значення не тільки акта найвищої юридичної сили, але є єдиним джерелом права.

Кримінально-процесуальний кодекс України є нормативним актом, прийнятим Верховною Радою України 28 грудня 1960 р. Кодекс містить понад 450 статей, складається із 36 глав, які об'єднані у 8 розділів.

Закони України, які містять кримінально-процесуальні норми, можна поділити на дві групи:

- закони, які вносять зміни і доповнення у КПК;

- комплексні закони.

Закони, які вносять зміни і доповнення у КПК, після набрання чинності "зливаються" з КПК і самостійного значення не мають. У процесі провадження у справі застосовуються не норми закону, які вносять зміни і доповнення, а статті КПК із змінами і доповненнями або в новій редакції.

У комплексному законі містяться норми кількох галузей права, в тому числі і кримінально-процесуального. До числа таких законів можна віднести закони "Про судоустрій України", "Про статус суддів", "Про прокуратуру" та інші. Всі закони мають однакову юридичну силу і підлягають застосуванню. Безумовно, вони не повинні погіршувати одне одного. У випадку виникнення конкуренції правових норм, за наявності протиріччя, застосуванню підлягають ті норми, які містяться у законі, прийнятому пізніше. У даному випадку прийняті норми вважаються застарілими, а заново прийняті вважаються діючими і скасовують ті, які їм не відповідають.

До джерел кримінально-процесуального права належать також і міжнародні договори, якими встановлюється порядок зносин органів держав, що ведуть боротьбу з злочинністю, із судово-слідчими органами зарубіжних держав, а також порядок виконання доручень правоохоронних органів іноземних держав.

Ратифіковані міжнародні договори є частиною законодавства України (ч. 1 ст. 8 Конституції). Якщо міжнародним договором передбачені інші правила, ніж законом України, то застосовуються правила міжнародного договору відповідно до ч. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя". Міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції.

Рішення Верховного Суду України з конкретних кримінальних справ, керівні роз'яснення Пленуму Верховного

Суду України не є джерелом кримінально-процесуального права, оскільки вони містять не нові норми права, а лише роз'яснення діючих норм, які є у законі.

Особливу увагу слід приділяти роз'ясненням Пленуму Верховного Суду, коли мова йде про необхідність дати вказівку з питання, яке не врегульоване законом, тобто при виявленні прогалини у законодавстві. Прогалини охоплюють собою випадки, коли законодавець передбачає регулювання тих чи інших правовідносин, але робить це недостатньо повно. Найбільш типовим засобом подолання прогалин є використання закону, який регулює подібну в правовому відношенні процесуальну ситуацію (використання закону за аналогією).

Значний внесок у зміцнення законодавства у сфері кримінального судочинства здійснюють накази Генерального Прокурора України, інструкції МВС та Міністерства юстиції, більшість яких спрямована на організацію точного, ініціативного виконання кримінально-процесуального закону, на усунення недоліків у слідчій та прокурорській практиці. Оцінюючи роль керівних роз'яснень Пленуму Верховного Суду України і наказів Генерального Прокурора України, слід зазначити, що вони зміцнюють правову основу тим, що . виявляють недоліки у застосуванні кримінально-процесуального закону і дають обов'язкові вказівки про шляхи і засоби усунення виявлених недоліків; розкривають зміст кримінально-процесуального закону у тих випадках, коли він недостатньо зрозумілий, роблять з закону певні логічні висновки, формулюють їх як положення, які виступають додатковими і допоміжними засобами правового регулювання; вироблені обов'язкові вказівки у вигляді правоположень не повинні підміняти законодавство і створювати нові кримінально-процесуальні норми. їх завдання - створити умови для ефективного застосування існуючих норм кримінально-процесуального законодавства.