21. Принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому і підсудному права на захист

Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист (ч. 2 ст. 63 Конституції).

Забезпечення даним суб'єктам права на захист відповідно до п. 6 ч. 3 ст. 129 Конституції є одним з основних принципів судочинства. Він закріплений у ст. 21 КПК.

Під правом на захист розуміється сукупність процесуальних прав, які закон надає підозрюваному і обвинуваченому для заперечення висунутих проти них підозр і обвинувачень; поданні доказів, що виправдовують їх або пом'якшують відповідальність, а також для захисту інших законних інтересів у кримінальній справі. Не слід зводити поняття права на захист до права підозрюваного й обвинуваченого мати захисника.

Зміст першого значно ширший. Право мати захисника - це один із виявів права на захист, його складова частина

Зміст принципу забезпечення права підозрюваному й обвинуваченому на захист полягає в таких положеннях :

1. Підозрюваний і обвинувачений як суб'єкти кримінального судочинства на кожній його стадії наділяються такою сукупністю процесуальних прав, яка дозволяє їм особисто захищатись від висунутих проти них підозр і обвинувачень у вчиненні злочину і відстоювати свої законні інтереси у кримінальній справі (ст.ст. 43, 43^і. 142.263 КПК);

2. Закон надає вказаним особам можливість користуватись допомогою захисника, а в деяких випадках визнає неможливим здійснення правосуддя у справі без його участі (ст. 45 КПК). Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших органах в Україні є адвокатура (ч. 2 ст. 59 Конституції).

Право на захист передбачає обов'язкову його реалізацію. Відповідно до ч. 2 ст. 21 КПК України особа, яка провадить дізнання слідчий, прокурор, суддя і суд зобов'язані до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного роз'яснити їм право мати захисника і скласти про це протокол, а також надати підозрюваному, обвинуваченому, підсудному можливість захищатися встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення та забезпечити охорону їх особистих і майнових прав.

Суб'єкти, що здійснюють провадження у справі, зобов'язані роз'яснити особам, які беруть участь у справі, в тому числі підозрюваному і обвинуваченому, їх права і забезпечити можливість здійснення цих прав (ст. 53 КПК). Про виконання даних дій робиться відмітка у протоколі затримання, у постанові про притягнення як обвинуваченого, у протоколі ознайомлення підозрюваного й обвинуваченого з постановою про призначення експертизи та у протоколі судового засідання.

Прокурор, слідчий, особа, яка провадить дізнання, зобов'язані, встановлювати у кожній справі, поряд з обставинами, що викривають підозрюваного й обвинуваченого, також обставини, що виправдовують або пом'якшують їх вину (ст. 22 КПК), незалежно від того, виявлені вони захистом, чи ні.

Всі клопотання підозрюваного й обвинуваченого, їх захисника, що спрямовані на оспорювання підозри або обвинувачення, отримання доказів, що виправдовують або пом'якшують відповідальність особи, повинні розглядатись і вирішуватись у встановленому законом порядку. Відмова у задоволенні таких клопотань повинна бути мотивована відповідною постановою (ст. 129 КПК).

Забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист виявляється також і у забороні вирішення справи у гірший бік у кримінальному процесі.

Суд при розгляді кримінальної справи по суті не може вийти за межі того обвинувачення, яке було сформульоване на досудовому слідстві і за яким суддя за результатами попереднього розгляду справи призначив справу до судового розгляду.

Апеляційна і касаційна інстанції при скасуванні вироку не мають права посилити міру покарання або застосувати закон про більш тяжкий злочин. Вирішення справи у гірший бік означає грубе порушення права на захист, і тому в кримінальному процесі не допустиме.

Обвинувачений є суб'єктом права на захист на всіх стадіях кримінального пронесу. Право на захист - не тільки гарантія інтересів особи, а й гарантія інтересів правосуддя. Тому обмеження права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист є істотним порушенням кримінально-процесуального законодавства, яке тягне повернення кримінальної справи па додаткове розслідування (підпункт б п. 13 постанови № 3 Пленуму Верховного Суду України від 25 березня 1988 р. "Про застосування судами України кримінально-процесуального законодавства, яке регулює повернення справ на додаткове розслідування"), а також на безумовне скасування вироку (ст. 370 КПК).