logo search
Baymuratov_M_O_Mizhnarodne_publichne_pravo

14.10. Спеціальні місії

Під спеціальною місією в міжнародному праві розуміється тим­часовий орган зовнішніх зносин держави, що направляється в іншу державу для виконання конкретних завдань, визначених за згодою між даними державами.

Раніше ця форма зовнішніх зносин держав іменувалася ди­пломатією ad hoc (створення дипломатичних органів в окремому випадку або з конкретного приводу). У наш час спеціальні місії широко використовуються в практиці міжнародних зносин для участі у двосторонніх переговорах, у врученні важливих докумен­тів, в інавгураційних торжествах, ювілейних і похоронних заходах. Проте делегації держав, що беруть участь у роботі багатосторонніх конференцій або органів міжнародних організацій, спеціальними

місіями не є.

Діяльність спеціальних місій регламентується Віденською конвенцією про спеціальні місії від 16грудня 1969року (набрала чинності в 1985році).

Згідно зі статтею 2цієї Конвенції держава може направити спеціальну місію в іншу державу за згодою останньої, попередньо отриманою через дипломатичні або інші узгоджені або взаємоприй­нятні канали.

Функції спеціальної місії визначаються за взаємною згодою між державою, що посилає, і державою, що приймає (стаття 3).Наяв­ність дипломатичних або консульських зносин не є необхідною для посилання або прийняття спеціальної місії.

Держава, що посилає, може на свій розсуд призначити членів спеціальної місії, повідомивши державі, що попередньо приймає, усю необхідну інформацію про чисельність і склад спеціальної місії, і зокрема, повідомивши імена і посади осіб, яких вона має намір

призначити.

Держава, що приймає, у свою чергу, може не дати своєї згоди на направлення спеціальної місії, чисельність якої вона не вважає прийнятною через обставини й умови в державі, що приймає, і по­треби даної місії. Вона може також, не повідомляючи причин своєї відмови, не дати згоди на призначення будь-якої особи як члена спеціальної місії.

Спеціальна місія складається з одного або декількох представни­ків держави, що посилає, серед яких ця держава може призначити главу місії. У спеціальну місію може також входити дипломатич­ний, адміністративно-технічний і обслуговуючий персонал.

Слід мати на увазі, що якщо члени постійного дипломатично­го представництва або консульської установи, яка знаходиться в

490

державі, що приймає, входять до складу спеціальної місії, то вони зберігають свої привілеї та імунітети як члени дипломатичного пред­ставництва або консульської установи, крім привілеїв та імунітетів, наданих Конвенцією 1969року (ч. 2статті 9).

Представники держави, що посилає, у спеціальній місії і члени її дипломатичного персоналу, у принципі, повинні бути громадянами держави, що посилає. Громадяни держави, що приймає, не можуть призначатися до складу спеціальної місії інакше, як за згодою цієї держави, причому ця згода може бути в будь-який час анульована (стаття 10).

Згідно зі статтею 11Конвенції про спеціальні місії 1969року Міністерство закордонних справ або інший орган держави, що при­ймає, стосовно якого є домовленість, сповіщається:

Держава, що приймає, може в будь-який час, не будучи зобов'я­заною мотивувати своє рішення, повідомити державу, яка посилає, що якийсь представник держави, що посилає, у спеціальній місії або якийсь із членів її дипломатичного персоналу є persona non grata або що будь-який інший член персоналу місії є неприйнятним. У тако­му випадку держава, що посилає, повинна відповідно відкликати дану особу або припинити її функції в місії. Та чи інша особа може бути оголошена persona non grata або неприйнятною до прибуття на територію держави, що приймає (стаття 12).

Функції спеціальної місії починаються з моменту встановлення місією офіційного контакту з міністерством закордонних справ або з іншим органом держави, що приймає, стосовно якого є домовле­ність. Ці функції припиняються:

а) за згодою заінтересованих держав;

б) після виконання завдання спеціальної місії;

в) після закінчення терміну, встановленого для спеціальної місії, якщо він спеціально не продовжений;

г) після повідомлення держави, що посилає, про те, що вона припиняє або відкликає спеціальну місію;

ґ) після повідомлення держави, що приймає, про те, що вона вважає діяльність спеціальної місії припиненою.

491

Розірвання дипломатичних і консульських зносин між держа­вою, що посилає, і державою, що приймає, саме по собі не тягне за собою припинення діяльності спеціальних місій, які існують у момент розірвання зносин (статті 13, 20).

Глава спеціальної місії або, якщо держава, що посилає, такого не призначила, один із представників держави, що посилає, зазначений останньою, уповноважений діяти від імені спеціальної місії і вести листування з державою, що приймає. У Конвенції 1969року зазнача­ється, що в тих випадках, коли спеціальна місія очолюється главою держави, главою уряду, міністром закордонних справ або іншою осо­бою високого рангу, або коли такі особи беруть участь у спеціальній місії, вони користуються перевагами, привілеями та імунітетами, що признаються за ними міжнародним правом (стаття 21).

Базисним положенням Конвенції 1969року є те, що привілеї та імунітети дипломатичних представництв і їхнього персоналу, визначені Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961року, повинні поширюватися на спеціальні місії та їхній персо­нал. Тому привілеї та імунітети місії і її членів є аналогічними до дипломатичних.

Література

Блищенко И.П. Дипломатическоеправо. —М., 1990.

Бобылев Г.В., Зубков Н.Г. Основы дипломатической службы. — М., 1986.

Борунков А.Ф. Дипломатический протокол в России и диплома­тический этикет. — М., 1993.

Вуд Д., Серре Ж. Дипломатический церемониал и протокол. Принципы, процедура и практика. — М., 1976.

Ганюшкин Б.В. Дипломатическое право международных орга­низаций. — М., 1972.

Гуменюк Б.І. Основи дипломатичної та консульської служби. — К., 1998.

Демин Ю.Г. Статус дипломатических представительств и их персонала. — М., 1995.

Дипломатический словарь. В трех томах /Гл. редакция А.А. Гро­мыко, А.Г. Ковалев, П.П. Севостьянов, С.Л. Тихвинецкий. — М., 1986.

Джон В., Жан С. Дипломатический церемониал и протокол. — М.,1976.

Зорин В.А. Основы дипломатической службы. — М., 1977.

Киссинджер Г. Дипломатия. — М., 1997.

Ковалев Ан. Азбука дипломатии. — М., 1988.

492

Ковалев А.Г. Привилегии и иммунитеты в современном меж­дународном праве. — М., 1986.

Кузнецов С.А. Представители государств в международных ор­ганизациях. — М., 1980.

Курс международного права. В 7 т. Т.4. Отрасли международного права. — М., 1991.

Левин Д.Б. Дипломатический иммунитет. — М.-Л., 1949.

Левин Д.Б. Дипломатия. — М., 1962.

Нариси з історії дипломатії України. — К., 2001.

Никифоров Д.С, Борунков А.Ф. Дипломатический протокол в СССР. — М., 1985.

Правила процедуры в многосторонней дипломатии. — М., 1986.

Репецький В.М. Дипломатичне та консульське право. —Львів, 2002.

Сандровский К.К. Специальные дипломатические миссии. Международно-правовые вопросы. — К., 1977.

Сандровский К.К. Дипломатическое право. — К., 1981.

Сандровский К.К. Право внешних сношений. — К., 1986.

Сатоу Э. Руководство по дипломатической практике. — М., 1961.

Селянинов О.П. Дипломатические представительства. — М., 1986.

Селянинов О.П. Дипломатические отношения государств: Принципы, формы и методы. — М., 2004.

Серре Ж. Дипломатический протокол. — М., 1961.

Спеціальні терміни

Агреман, адміністративно-технічний персонал,акредитування, аташе, вірча грамота, декан (старшина), дипломатія, дипломатич­ний клас, дипломатичний корпус, дипломатичний персонал, дипло­матичний ранг, дипломатичне представництво, дисмисл, дуайєн, інсурекція, дипломатичні імунітети та привілеї, кумуляція місії, органи зовнішніх зносин, відклична грамота, посольство, держава, що приймає, спеціальна місія, екстериторіальність, persona grata, persona non grata.