7,1. Поняття і види міжнародного правонаступництва

Під міжнародним правонаступництво м розуміють перехід прав і обов'язків від одного суб'єкта міжнародного права (правопо-передника) до іншого (правонаступника) внаслідок виникнення або припинення існування держави або зміни її території.

Таким чином, у правонаступництві беруть участь дві сторони, що становлять суб'єктний склад цього процесу:

держава-правопопередник, яка була замінена іншою державою в процесі правонаступництва держав;

держава-правонаступник, яка замінила іншу державу за під­сумками процесу правонаступництва держав.

Правонаступництво держав не повинне порушувати права третіх держав, які мають із ними договірні відносини.

Правонаступництво вважається одним із найдавніших інститутів міжнародного права. Гуго Гроцій у своєму трактаті «Про право вій­ни і миру» (1625)ввів поняття повного правонаступництва. Емерік де Ваттель у книзі «Право народів» (1765)відзначав, що держава-правонаступниця зобов'язана виплачувати борги іншим державам.

Правонаступництво виникає:

• при розпаді федерації;

• при інших територіальних змінах (розпаді держави на дві і більше держави, злитті держав або входженні території однієї держави до складу іншої);

• при соціальних революціях;

• при розпаді колоніальної системи. Об'єктами правонаступництва можуть бути:

• територія;

• договори;

• державна власність;

151

• державні архіви;

• державні борги;

• членство в міжнародних організаціях. Існують такі види правонаступництва:

• повне, універсальне — коли до правонаступника переходять усі права та обов'язки правопопередника (наприклад, Україна є повним правонаступником УРСР);

• неповне, часткове — коли до правонаступника переходить частина прав і обов'язків або тільки права чи обов'язки (на­приклад, Україна є частковим правонаступником СРСР з питань ядерної зброї);

• відсутність правонаступництва (tabula rasa — лат. чиста дошка) — коли новий суб'єкт міжнародного права відмовля­ється від усіх прав і обов' язків правопопередника, у тому числі не зв'язує себе його зобов'язаннями з міжнародних договорів (після поділу англійським урядом у 1947 року Індії на 2 до­мініони — Індійський Союз і Пакистан, Індія оголосила про прийняття на себе всіх боргів, що належать території Паки­стану, хоча застерегла можливість подальших регресних ви­мог до Пакистану).

Зважаючи на те, що основними суб'єктами міжнародного права є держави, у міжнародному праві мова йде насамперед про їхнє правонаступництво.

Довгі роки міжнародно-правові норми інституту правонаступни­цтва складалися з норм звичаєвого права, що пояснювалося явним небажанням держав зв'язувати себе чіткими й однозначними дого­вірними нормами з питань правонаступництва. Більшість держав світового співтовариства діють у такий спосіб і зараз.

Разом з тим, більшість питань правонаступництва держав уре­гульовані у двох універсальних договорах, прийнятих під егідою ООН: Віденській конвенції про правонаступництво держав стосовно договорів від 23 серпня 1978 року (далі — Віденська конвенція 1978 року; Україна приєдналася до цієї конвенції 17 вересня 1992 року) і Віденській конвенції про правонаступництво держав стосовно державної власності, державних архівів і державних боргів від 8 квітня 1983 року (далі — Віденська конвенція 1983 року; Україна приєдналася до даної конвенції 17 листопада 1992 року).

Однак слід зазначити, що обидві ці конвенції були задумані як засоби «забезпечення більш надійної правової основи міжнародних відносин», не одержавши до початку 1993 року мінімально необ­хідного для набрання чинності числа ратифікацій (15), не стали діючими. Тому, до того моменту, поки вони не набрали чинності, їх норми застосовуються як міжнародний звичай.

152

Однак ці міжнародно-правові акти мають певне значення для вирішення питань правонаступництва держав, тому що містять ряд положень, які відображають загальноприйняту практику. Вони, зокрема, виходять зі сформованого принципу, у силу якого питання правонаступництва можуть вирішуватися за згодою між зацікавленими державами, а положення відповідної конвенції можуть застосовуватися тільки у випадку відсутності такої уго­ди. У конвенціях також закріплюється, що не передбачені ними питання правонаступництва, як і раніше, регулюються нормами й принципами загального міжнародного права.

Інший істотний момент, що знайшов своє відбиття в конвенціях, міститься в тому, що сформульовані в них правила застосовуються тільки до правонаступництва, що здійснюється відповідно до прин­ципів міжнародного права, які закріплено в Статуті ООН. Інакше кажучи, не може бути мови про правонаступництво, коли на ведення міжнародних справ якої-небудь території претендує держава, що вчинила відносно цієї території акт агресії, анексії або окупації.

7,2. Правонаступництво держав стосовно міжнародних договорів

Віденська конвенція 1978 року регулює правонаступництво тільки стосовно договорів, укладених у письмовій формі, і тільки лише між державами. Відносно усних договорів і договорів між державами та іншими суб'єктами міжнародного права діють зви­чаєві норми,

Конвенція закріплює такі правила правонаступництва сто­совно договорів:

1. У разі створення в результаті деколонізації нової незалеж­ної держави діє принцип tabula rasa («чистої дошки»): нова держава не пов'язана з договорами, укладеними колишніми державами-метрополіями.

Нова незалежна держава не зобов'язана зберігати який-небудь договір або ставати його учасником тільки тому, що в момент пра­вонаступництва цей договір був чинним щодо території — об'єкта правонаступництва;

Нова держава може стати учасницею будь-якого багатосторон­нього договору, що мав чинність на території правонаступництва, шляхом повідомлення про правонаступництво. Якщо до моменту правонаступництва держава-попередниця підписала договір з умо­вою ратифікації, прийняття або затвердження, правонаступник може стати учасником договору, ратифікувавши, прийнявши або

153

затвердивши його (крім випадків несумісності участі правонаступ­ника з об'єктами і цілями договору).

2. Якщо частина території держави стає частиною території іншої держави, то стосовно цієї території:

• договори держави-попередниці втрачають чинність;

• договори держави-правонаступниці набувають чинності, крім випадків, коли застосування цих договорів було б несумісним із їхніми об'єктами і цілями.

Двосторонній договір, що має чинність стосовно території —об'єкта правонаступництва, вважається чинним і для держави-правонаступниці, якщо нова держава домовилася про це з контр­агентом або це випливає з її поводження.

3.При об'єднанні двох або декількох держав права і зобов'язання

за їх договорами переходять до правонаступника, якщо сто­рони не встановили інше і якщо це не суперечить об'єктам і

цілям договору.

4. При відділенні частини території і приєднанні її до іншої держави договори попередника залишаються чинними для

правонаступника. Про правонаступництво договорів робляться письмові повідом­лення депозитарію договору і/або його учасникам.