logo
Baymuratov_M_O_Mizhnarodne_publichne_pravo

3.5. Договір і звичай —основні джерела міжнародного права

До основних джерел міжнародного права відносять міжнародний договір і міжнародний звичай, які через їх значущість, пошире­ність й інтенсивне застосування виконують роль універсальних джерел міжнародного права.

і* Відповідно до ст. 1Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969року договір розуміється як міжнародна угода, укладена між державами в писемній формі і регульована міжна­родним правом, незалежно від того, міститься така угода в одному документі, у двох чи декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від його конкретного найменування.

У наш час міжнародні договори посідають основне місце в системі джерел міжнародного права, і для цього є ряд причин:

і Міжнародний звичай —це правило поведінки, що у результаті кількаразового повторення протягом тривалого часу набуло мов­чазного визнання суб'єктами міжнародного права і застосовується ними в їх міжнародній практиці як звичаєве.

Протягом тривалого часу звичай відігравав дуже важливу роль у розвитку міжнародного права і був його головним джерелом. Ця його роль у міжнародних відносинах у минулому дала підставу багатьом авторам стверджувати, що міжнародне право суть, голов­ним чином, звичаєве право. Так, Гефтер вважав, що міжнародне право «є переважно право неписане, у юридичному сенсі цього слова». В умовах відсутності договірних норм з найважливіших питань взаємовідносин держав на міжнародній арені, ці питання регулювалися міжнародними звичаєвими нормами. Після початку активних кодифікаційних процесів у сучасному міжнародному праві роль міжнародного звичаю значно знизилася, проте й на сучасному етапі багато міжнародних звичаїв збереглося в дипло-

81

матичному і консульському праві, міжнародному морському праві. Віденська конвенція 1969року підтверджує, що норми міжна­родного звичаєвого права, як і раніше, регулюють найважливіші питання міжнародних відносин.

\0 Становить суто практичний інтерес проблема співвідношення міжнародного договору і звичаю.

Договір і звичай мають ряд спільних рис, що характеризують їх як джерела однієї правової системи:

.„- — недотримання або порушення як договору, так і звичаю веде до однакових правових наслідків: до припинення їх дії, виникнення певних вимог про задоволення претензій, що випливають із невиконання договору або звичаю. В усіх ви­падках юридична природа компенсаційних вимог однакова: вони випливають із факту порушення існуючої в тій або іншій формі норми міжнародного права;

— обидва джерела підпорядковані дії загальних принципів пра­ ва, на базі яких вирішується питання про їх правомірність і відповідно право на існування;

— спільність договору і звичаю виражається в наявності в міжнародному праві змішаних, звичаєво-договірних норм. Міжнародній практиці держав відомі численні випадки, коли ті самі правила поведінки для одних держав існують у договірній формі, а для інших —у формі міжнародних звичаїв. Таке положення має місце тоді, коли одні держави вже стали учасницями якогось міжнародного договору, а інші, не беручи участі у ньому, виконують ті самі договірні міжнародно-правові норми як звичаєві міжнародно-правові

82

норми. Наприклад, багато держав ратифікували Конвенцію ООНз морського права 1982року, а Україна приєдналася до неї тільки 3червня 1999року. Отже, для першої групи дер­жав ця конвенція діяла як договірна норма, а для України до зазначеного терміну —як міжнародний звичай. Необхідно зазначити, що внаслідок дії таких змішаних норм, що існують одночасно в двох формах, розширюється коло суб'єктів, які однаково застосовують міжнародне право. Наявність змішаних норм свідчить на користь тези про те, що ці джерела не конфліктують один з одним, а, навпаки, доповнюють і взаємодіють одне з одним.

Сучасному міжнародному праву відомий ряд звичаєвих норм, базою яких стали положення вироблених державами договорів (кон­венцій, угод), що не набрали законної чинності, а також резолюцій або декларацій міжнародних організацій, наприклад, Генеральної Асамблеї ООН. Так,розвиток і конкретизація закріпленого вперше в Статуті ООНпринципу самовизначення народів і націй ішли шля­хом створення звичаєвої норми, основою якої став текст Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам, при­йнятої Генеральною Асамблеєю в 1969році.

/Водночас договір і звичай мають дуже суттєві розбіжності, які випливають зі способів створення договірної і звичаєвої норм:

83

про приєднання. Моментомнабирання документомчинності вважається час зданияостанньої з необхідних ратифікаційних грамот. Іноді може бути обумовлений додатковий термін —за­звичай тридцять днів. Так, Угода про рятування космонавтів, повернення космонавтів і повернення об'єктів, запущених у космічний простір, від 22квітня 1968року набрала чинності після здання п'ятого документа; Пакти про права людини 1966року набрали чинності після здання 35-го документа. Як правило, процес становлення звичаю важко простежити, час його формування може бути визначений лише приблизно. Ця обставина дуже утруднює застосування звичаю при вирішенні спо­рів і розбіжностей, що виникають між суб'єктами міжнародного права;

— факт існування конкретного договору, тобто писаної норми, може бути підтверджений посиланням на текст документа. Доказом же існування звичаєвої норми є винятково практи­ ка держав або, у крайньому випадку, наявність яких-небудь непрямих ознак, наприклад, використання переваг, що ви­ пливають з існування звичаю; внесення звичаю у внутрішнє законодавство якоїсь держави або ряду держав; певні акції, що свідчать про те, що держава вимагає від інших суб'єктів виконання і дотримання даного звичаю, а також така своє­ рідна форма доказу, як відсутність протесту проти певних дій держав, що застосовують звичай. Для прикладу можна посилатися на міжнародно-правовий звичай установлення ліміту територіального моря від 3до 12морських миль. Да-

> "ний звичай був визнаний 96із 116держав, що мають вихід у відкрите море. Про це засвідчив насамперед той факт, що цей звичай був внесений у національне законодавство цих держав про встановлення й охорону державних кордонів. Так, Радян­ський Союз, що мав 12-мильне територіальне море, виклав це в Положенні про охорону державного кордону СРСР від 5серпня 1960року (зі змінами, внесеними в ст. 3);

84

згоди з якимись окремими положеннями такої норми держава має можливість висловити свою особливу позицію шляхом заяви застереження з приводу змісту всієї норми або якоїсь її частини. Так, СРСР зробив застереження під час підпи­сання Конвенцій 1958року з морського права, Женевських конвенцій 1949року про захист жертв війни, Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948року й ін. Робить застереження до міжнародних договорів і незалежна Україна. Звичай не підлягає тлумаченню, до нього, звичайно, не може бути заявлене застереження, яке завжди робиться в письмовій формі;

Зазначені розбіжності свідчать на користь договору як джере­ла міжнародного права, що найбільш повно відповідає потребам держав, їхнім інтересам, цілям подальшого розвитку самого між­народного права в сучасну епоху.

Незважаючи на перераховані безперечні переваги договірної фор­ми, досить рано робити висновок про марність звичаю. Він має всі

85

права на існування, звичаєві норми входять до складу міжнародно-правової матерії, складаються і ефективно застосовуються донині. Таким чином, як і раніше, правомірним є твердження, що сучасне міжнародне право в основному формується за допомогою двох видів вищезазначених джерел.

любною дією і не може бути підставою для виникнення міжнародної відповідальності. Тому міжнародну ввічливість можна віднести скоріше до норм міжнародної моралі.