logo
Baymuratov_M_O_Mizhnarodne_publichne_pravo

13.3. Способи надбання державної території

Питання, що стосуються надбання державної території, за­вжди належали до найважливіших, найскладніших і особливо де­лікатних міжнародних проблем, що протягом всієї історії людства призводили до кривавих сутичок і війн між державами, гострих міжнаціональних конфліктів навіть у рамках однієї держави. Го­строта цих питань виявляється і в наш час, наприклад, на територіях колишнього Союзу РСР і Югославії, в Анголі, Руанді.

Слід зазначити, що сучасне міжнародне право визнає лише за­конні способи надбання територій. Хоча поняття правомірності таких способів, як і вироблення самих способів, пройшли період еволюційного розвитку.

У міжнародному праві здавна склалося, що держава володіє територією, якщо:

—■ здійснює над нею державну владу;

Одним з перших «легальних» способів придбання земель, що установилися в міжнародному праві середніх віків, були способи, пов'язані з епохою великих географічних відкриттів. Саме тоді як правова підстава для приєднання нових земель з'явився титул «первинного присвоєння». У подальшому цей спосіб придбання території, що полягав у тому, що держава приєднує всі відкриті нікому раніше не належні території (наприклад, відкриття Хри­стофора Колумба), —хто перший відкрив невідому до того землю і хоча б номінально нею заволодівав, одержував на неї право влас­ності («прийшов, побачив і... привласнив»), —одержав наймену­вання «окулярної окупації».Пізніше було визнано, що сам по собі факт окулярної окупації, який обмежувався лише нотифікацією, тобто публічним оголошенням про відкриття і приєднання земель, не може створювати титулу на такі землі. У міжнародному праві

431

з'явилася вимога «ефективної окупації», тобто практичного, гос­подарського освоєння таких територій.

Незважаючи на те, що подібне займання «нічийної» території означало пряме насильницьке захоплення територій «нецивілізо-ваних» народів, що супроводжувалося повним ігноруванням закон­них прав і інтересів корінного населення, така практика тривала сторіччями, набуваючи часом нових форм. Таких, наприклад, як надбання території шляхом тривалого і непорушного володіння («давнина набувача»), захоплення і приєднання території або її частини в більш слабкої держави. Користуючись цими способа­ми, протягом XV-XIX сторіч найбільш розвинені капіталістичні держави —Англія, Франція, Німеччина, Нідерланди, Іспанія, а наприкінці цього періоду СІЛА і Японія — захопили й оголосили своїми володіннями величезні простори Африки, Азії, Америки й Австралії, встановивши там колоніальний режим і позбавивши місцеве населення елементарних людських прав.

У цей самий період з'являється ще один початковий спосіб на­дбання державної території —у результаті прирощування тери­торії, яке полягає у встановленні державою суверенітету над знов утвореними новими ділянками суші (частіше усього островами), поява яких пов'язана з природними катаклізмами (землетрус, виверження вулкана). У наш час збільшення території пов'язане переважно з цілеспрямованою діяльністю людини щодо збільшен­ня території держави (намивання нових ділянок території в морі, будівництво штучних островів і т.д.).

У процесі історичного розвитку на зміну початковому присво­єнню земель прийшли похідні способи надбання державної тери­торії, значення яких полягало у переході території однієї держави до складу території іншої. Такий перехід міг здійснюватися як на договірній, так і на позадоговірній основі. Такою градацією прак­тично було покладено початок класифікації законних і незаконних способів надбання території.

До договірних способів надбання державної території належать цесія, обмін, дарування території, у тому числі за шлюбним контр­актом між царюючими особами, а також продаж території.

Цесія (поступка території) — передання території однієї дер­жави іншій за згодою між ними. Історично цесія є односторонньою угодою заінтересованих держав на територіальну зміну. Раніше держава поступалася частиною своєї території під певним тиском і практично без усякої компенсації. Пізніше цесія стала здійснювати­ся на відплатних початках,тобто супроводжуватися компенсацією в грошовій або іншій формі. Крім того, цесія потребує укладання між відповідними державами міжнародного договору, що повинний

432

відповідати всім основним принципам сучасного міжнародного пра­ва. Прикладом цесії може бути поступка в 1867році Росією СПІА Аляски (1519 тис. кв. км;для порівняння: площа України складає 603,7 тис. кв. км) за 7,2 млндоларів. Є приклади цесії й у більш пізній практиці міждержавних відносин. Так, у 1946році СРСР по­ступився Афганістану частиною водної території Амудар'ї, а роком пізніше Фінляндія цесувала СРСР за 700 млнфінляндських марок 176 кв. км своєї території в районі гідроелектростанції Яніскоскі і греблі Ніскакоскі на ріці Паатсо-йокі.

Міжнародному праву відома подвійна цесія, або обмін терито­ріями. Так, у 1951 році СРСР і Польща на підставі угоди обмінялися ділянками своїх територій у районах Люблінського воєводства ПНРі Дрогобицької (нині Львівської) області УРСР, тому що населен­ня цих територій історично тяжіло до суміжних районів СРСР і Польщі. У1999 році прийняте рішення про обмін територіями між Одеською областю України і Молдавією (район села Паланка), у результаті якого Молдавія одержує доступ до ріки Дунай і віддає приналежну їй ділянку, що проходить територією України.

Одним із видів договірної поступки є плебісцит —всенародне голосування з питання про територіальні зміни (державної належ­ності визначеній території). Плебісцит може проводитися як на підставі внутрішньодержавного акта, так і відповідно до міжнарод­ного договору. Залежно від цього його проведення може доручатися державному органу або міжнародній організації. Плебісцит уперше був проведений у період Великої Французької революції 1789-1894років. За підсумками Першої світової війни, відповідно до рішень Паризької мирної конференції 1919-1920років була проведена ціла серія плебісцитів. У1944році Ісландія на основі плебісциту вийшла з Датського королівства і стала незалежною державою. На підставі плебісциту, проведеного в 1967році, був вирішений територіальний спір між Іспанією і Великобританією щодо Гібралтару.

У сучасній міжнародній практиці також є випадки входження однієї держави до складу якоїсь іншої держави, відділення від будь-якої держави зі створенням власної державності. Так, на під­ставі волевиявлення населення в 1990році відбулося об'єднання ФРН і НДР у єдину німецьку державу ФРН, у 1965році Сінгапур вийшов зі складу Федерації Малайзії й утворив самостійну держа­ву —член ООН.

Слід зазначити, що реалізація принципу самовизначення наро­дів можлива тільки в тісному взаємозв'язку з іншими основними принципами міжнародного права. Отже, при його реалізації не по­винний бути порушений принцип територіальної цілісності держав. Водночас на практиці дуже важко досягти гармонічного поєднання

433

цих принципів. Проблема Чечні в Росії, Придністров'я в Молдавії, Нагірного Карабаху в Азербайджані, Тибету в Китаї є яскравим тому підтвердженням.

До договірних способів надбання державної території належить продаж території. Так, наприклад, США в 1803році купили у Франції Луїзіану, у 1916році —у Данії групу Антильських ост­ровів.

До правомірних способів територіальних змін сучасна між­народна доктрина відносить відторгнення частини території держави-агресора як санкції. Така міра застосовується до кон­кретної держави не тільки як форма відповідальності за розв'язану агресію проти іншої держави або держав, але і як превентивна міра, спрямована на запобігання агресії з територій, що відриваються, у майбутньому. Така практика мала місце після Другої світової війни, коли відповідно до рішень Берлінської (Потсдамської) конференції 1945року в Німеччини була відірвана північна частина Східної Пруссії з містом Кенігсбергом і передана СРСР, —у наш час місто Калінінград і однойменна область у складі Російської Федерації, а південна частина Східної Пруссії була передана Польщі; за мирним договором з Італією 1947року Греції на правах повного суверенітету були передані Додеканезькі острови, а Югославії —острів Пелагоза і прилягаючі острівці.

Міжнародному праву відомо тимчасове користування те­риторіями. Під цим розуміють оренду територій, транзит через території, кондомініум, територію загального користування та ін. У «старому» міжнародному праві це іменувалося міжнародними сервітутами (ще в римському цивільному праві під сервітутами розумілося право обмеженого користування чужою земельною ді­лянкою). Слід зазначити, що ряд учених-міжнародників ставили­ся до цього поняття негативно. Так, у 1920році комісія юристів, призначена Лігою Націй для з'ясовування питання про Аландські острови, у своєму висновку відзначила, що існування міжнародних сервітутів не є загальновизнаним. Проте цей термін продовжує вживатися в зарубіжній літературі для позначення закріпленого договором або в деяких випадках звичаєм права однієї, декількох або всіх держав на певну форму користування територією іншої дер­жави або на певний стан ділянки такої держави. При цьому об'єктом сервітуту є саме територія, і обов'язки за ним, що мають постійний характер, переходять до іншої державі при правонаступництві.

Розрізняють сервітути позитивного характеру,що полягали в обов'язку держави допускати на своїй території дію влади іншої держави (наприклад, право проходу або проїзду, право користуван­ня водоймищем іншою державою) і сервітути негативного ха-

434

рактеру —під ними розуміється обов'язок держави утримуватися від певних дій на своїй території (найбільш показовим прикладом є демілітаризовані і нейтралізовані зони).

Практично цей термін нині застосовується до права транзиту або прольоту через визначену зону, до права проходу деякими ріками і до права оренди державної території. Під орендою в міжнародному праві розуміють тимчасове використання однією державою части­ни території іншої держави для цілей, що не суперечать основним принципам міжнародного права і не пов'язаних із установленням політичного панування на даній території. Договір міжнародної оренди відрізняється від інших видів тимчасового користування території тим, що:

Прикладом міжнародно-правової оренди території може бути Договір між СРСР і Фінляндією про передачу в оренду Фінляндії радянської частини Сайменського каналу й острова Малий Висо-цький від 27вересня 1962року.

Кондомініум —це спільне володіння двох і більше держав ви­значеною територією, на яку поширюється їхній суверенітет. На цей час кондомініуми практично не зустрічаються, колись вони були єдиним компромісним заходом для задоволення домагань декількох держав на право володіння визначеною територією. Тому правовою основою створення кондомініумів була угода між заінтересованими державами, що визначало характер і межі адміністративної влади кожної з них. Наприклад, на підставі Віденського договору 1864року земля Шлезвіг-Гольштейн і Лауенбург знаходилися під кон­домініумом Австрії і Пруссії з 1864по 1866роки; на підставі угоди між Бельгією і Пруссією, укладеної на початку XIX сторіччя, був утворений кондомініум у Морені, що, проіснувавши більше ста років, припинив своє існування в 1919році відповідно до Версаль-ського мирного договору, який визнав повний суверенітет Бельгії над цією територією.

435

У сучасний період існує єдина сухопутна державна територія загального користування —відповідно до Паризького договору про Шпіцберген (архіпелаг Свальбард) від 9лютого 1920 року, він, з одного боку, є суверенною частиною Королівства Норвегії, а з ін­шого —на ньому діє режим спільного користування.

Нарешті, міжнародному праву відомі деякі інші правомірні за­соби надбання державної території, зокрема, на підставі рішення арбітражу або суду у разі мирного вирішення територіального спору. Таким способом є ад'юдикація —передання частини території од­нієї держави іншій на підставі рішення судового органу. Вона буде вважатися правомірною тільки в тому випадку, якщо, по-перше, при зверненні в судовий орган держави, що сперечаються, мають у сукупності достатні правові підстави на володіння територією, що оспорюється, і, по-друге, якщо обидві держави визнають над собою юрисдикцію даного суду.

Сучасне міжнародне право, яке спирається на загальновизнані принципи, повністю заперечує будь-яку можливість насильницької зміни території держав з порушенням положень Статуту ООН, невизнає переходу суверенітету від переможеної держави до держави-переможниці навіть при тривалій фактичній окупації території переможеної держави (наприклад, окупація Іраком території Ку­вейту), заперечує давнину набувача. Не визнаються правомірними і такі способи придбання території, як дебеляція (завоювання, за­хоплення території за допомогою сили) і анексія (подарунок пере­можцю, незаконне відторгнення території).

Ніяка оку нація не визнається законою. У Заключному актіНБСЄ 1975року держави взяли на себе зобов'язання «шанувати терито­ріальну цілісність кожної з держав-учасниць,.. утримуватися від того, щоб перетворювати територію одна одної в об'єкт військової окупації або інших прямих чи непрямих засобів застосування сили в порушення міжнародного права або в об'єкт придбання за допо­могою таких засобів або погрози їхнього здійснення. Ніяка окупація або придбання такого роду не буде визнаватися законним».

У наш час загальновизнано, що вищим і основним принципом правомірного розмежування державної території є вибір самого на­роду, що проживає на даній території, і принцип самовизначення народів і націй, що, як правило, здійснюється і проводиться в життя мирним шляхом, а в деяких випадках, допустимих міжнародним правом, і за допомогою застосування сили (при боротьбі колоніаль­них і залежних народів за своє національне звільнення й утворення власної державності, при боротьбі проти іноземної окупації або вторгнення).

436