logo
Baymuratov_M_O_Mizhnarodne_publichne_pravo

20.2. Поняття, джерела й принципи міжнародного екологічного права

Охорона навколишнього природного середовища відноситься до глобальних проблем виживання людської цивілізації. І це не

є голослівною заявою, що підтверджує хоча б один такий факт. За даними Всесвітнього фонду дикої природи (WWF), отриманими в результаті аналізу даних про динаміку споживання природних ресурсів тільки з 1970по 1995роки, якщо людство продовжить споживати природні ресурси з тією же швидкістю, що й зараз, то до 2050року, для задоволення його потреб, потрібно бути колонізувати ще дві планети, що є аналогічними планеті Земля. Тільки за зазна­чений період, як виявилося, була вичерпана приблизно третина природних ресурсів Землі, а вже через 50років наша планета буде повністю спустошеною.

На доказ серйозності ситуації, що склалася на Землі, фонд наво­дить такі цифри. Запаси тріски в Північній Атлантиці скоротилися з 264тисяч тонн в 1970році до 60тисяч тонн в 1995році. Площа поверхні планети, покритої лісами, за останні 30років скоротилася на 12 %.Популяція африканських слонів в 1980році нараховувала 1,2мільйони особин, а сьогодні не перевищує півмільйона. У свою чергу, популяція співочих птахів у Великобританії за 30років скоротилася на 92 %.

Таким чином, перед людством постало найскладніше завдання відшукати вихід із критичної ситуації, що створилася: або коло­нізувати космос, або радикальним чином скоротити споживання природних ресурсів. У першу чергу це стосується розвинених країн, особливо США,де рівень споживання й ступінь забруднення навко­лишнього природного середовища є найбільшим в усьому світі.

Звідси, здається, стає ясним, чому навколишнє природне сере­довище виступає важливим об'єктом міжнародно-правового регу­лювання.

Під міжнародним екологічним правом розуміють сукупність принципів і норм, що регулюють діяльність держав щодо запобі­гання й усунення збитку різного виду й з різних джерел, які спри­чиняються національним системам навколишнього природного середовища окремих держав і системам навколишнього природного середовища, що перебуває за межами національної юрисдикції.

Основними об'єктами міжнародно-правової охорони навко­лишнього природного середовища є суша, надра, Світовий океан, небесні тіла, повітряний простір, космічний прйстір, флора й фауна Землі, а також боротьба з основними джерелами забруднення на­вколишнього природного середовища.

670

Основними джерелами забруднення навколишнього природного середовища є промислові й хімічні відходи, ядерна зброя й складе­ні матеріали, нафта й газ, транспортні засоби, діяльність людини (правомірна й неправомірна).

Існують такі групи об'єктів міжнародно-правової охорони на­вколишнього природного середовища:

I. Усе планетарне середовище (екосистема) Землі:

II. Національні природні ресурси, що перебувають під юрисдик­ цією держави. У визначенні їхнього правового статусу основну роль відіграють норми внутрішнього права. Нарівні із цим по окремих об'єктах збільшується число міжнародних договорів, що стосується їхньої охорони.

III. Міжнародні природні ресурси, що перебувають за межами дії національної юрисдикції або в процесі свого розвитку (природ­ ного циклу), виявляються на території інших держав.

Правовий режим охорони й використання цих ресурсів визна­чається нормами міжнародного права. Ресурси діляться на дві групи:

1. Універсальні, які перебувають у загальному користуванні всіх

держав (наприклад, відкрите море, космічний простір, Ан­тарктика, морське дно за межами національної юрисдикції);

2. Багатонаціональні (поділювані), які належать двом або більше країнам або використовуються ними (наприклад, водні ресурси багатонаціональних рік, популяції мігруючих тварин, прикордонні природні комплекси).

Джерелами міжнародного екологічного права є величезна кількість нормативно-правових актів договірного характеру, серед яких можна виділити дві групи:

Міжнародні договори, що регламентують міждержавні від­носини у сфері охорони навколишнього природного середовища, поділяються на:

а) універсальні:

— Конвенція щодо запобігання забрудненню моря скиданнями відходів і інших матеріалів 1972року;

671

Крім того, джерела міжнародного екологічного права можна класифікувати залежно від об'єкта правового регулювання. Так, наприклад, виділяються групи міжнародно-правових актів, які регулюють:

а) міжнародно-правовий захист середовища Світового океану —

Лондонська конвенція щодо запобігання забрудненню моря нафтою 1954 року з наступними виправленнями 1962, 1969, 1971 років; Єдині міжнародні стереотипи щодо запобігання забрудненню із суден (так звана Конвенція МАРПОЛ 1973 року); Конвенція 1992 року про захист Чорного моря від за­бруднення, а також протоколи до неї;

б) міжнародно-правову охорону атмосфери й космічного просто-

ру — Конвенція про трансграничне забруднення повітря на далекі відстані 1979 року й Протокол 1988 року про контроль над викидами окислів азоту і їх трансграничних потоків;

в) міжнародно-правову охорону тваринного й рослинного сві­ ту — Лондонська конвенція щодо збереження фауни й фло­ ри в їхньому природному стані 1930 року; Вашингтонська конвенція про охорону природи й захисту фауни й флори в Західній півкулі 1949 року; Конвенція про охорону всесвіт­ ньої культурної й природної спадщини 1972 року; Угода про збереження білих ведмедів 1973 року (м. Осло); Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни й флори, що перебувають під загрозою знищення, 1973 року; Боннська конвенція про охорону мігруючих видів диких тварин 1979 року; Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжна­ родне значення головним чином як місцеперебування водо­ плавних птахів, 1971 року;

672

г) видобуток і промисел живих ресурсів моря з метою їх раціо-

нального використання — Міжнародна конвенція про регу­лювання китобійного промислу 1946 року; Конвенція про збереження лосося в північній частині Атлантичного океану 1982 року;

д) міжнародно-правовий захист навколишнього природного се­ редовища від радіоактивного забруднення — Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу 1980 року; Конвенція про відповідальність операторів ядерних суден 1962 року; Конвенція про громадянську відповідальність у сфері мор­ ських перевезень ядерних матеріалів 1971 року; Об'єднана конвенція про безпеку обігу з відпрацьованим паливом і без­ пеки обігу з радіоактивними відходами 1997 року. '

Основними принципами міжнародного екологічного права, які визначають основні засади міжнародної природоохоронної діяльнос­ті й знаходять своє закріплення в міжнародних угодах профільного характеру, виступають:

щу;

В умовах триваючої науково-технічної революції, зростання реальної загрози надзвичайних подій техногенного або терористич­ного характеру зростає значення міжнародного співробітництва в цій сфері. Велику роль у такому співробітництві відіграє укладення міжнародних договорів з питань екологічної безпеки. Так, напри­клад, до таких міжнародних конвенцій профільного характеру відносяться:

а) Конвенція про заборону військового або будь-якого іншого ворожого впливу на природне середовище 1977 року, що зобов'язує:

— не прибігати до військового або будь-якого іншого ворожо­го використання засобів впливу на навколишнє природне

673

674

середовище шляхом навмисної зміни динаміки стану, структури, Землі, включаючи її біоту, літосферу, гідро­сферу, атмосферу або космос;

— не допомагати, не заохочувати й не спонукувати суб'єктів міжнародного права до здійснення військового або іншого ворожого використання засобів впливу на навколишнє природне середовище;

— використовувати засоби впливу на навколишнє природне середовище в мирних цілях;

— вживати будь-які законні заходи щодо заборони й запо­ бігання будь-якої діяльності, що суперечить здійсненню заходів екологічної безпеки;

б) Конвенція про трансграничне забруднення повітря на дальні

відстані 1979року, що зобов'язує:

— охороняти людину й навколишнє природне середовище від забруднення повітря, обмежувати, скорочувати й запобі­ гати забрудненню повітря від об'єктів, що перебувають на державній території;

— за допомогою обміну інформацією, консультацій і моні­ торингу (постійного спостереження) розробити стратегію боротьби з викидами забруднювачів повітря;

— розробляти найкращі системи регулювання якості повітря, заходи щодо боротьби з його забрудненням;

в) Рамкова конвенція ООН прозміну клімату 1992року, що на-

кладає на держави-учасниці зобов'язання:

ну, у компетенцію яких входять питання, які регулюються даною Конвенцією або протоколами до неї, і які належним чином уповноважені відповідно до їхніх внутрішніх проце­дур підписувати, ратифікувати, приймати й затверджувати відповідні документи або приєднуватися до них. Особливе значення в реалізації даної Рамкової конвенції має Кіотський протокол, прийнятий 11грудня 1997року, який вста­новив досить жорсткі вимоги до виконання положень конвенції, зокрема, обов'язковість створення національних систем для оцінки антропогенних (пов'язаних з діяльністю людини) викидів, створен­ня кадастрів таких викидів, надання всеосяжної інформації про

такі викиди й т.п.

Однак, ґрунтуючись на неможливості виконання вимог Про­токолу, багато держав, у тому числі й США,відмовилися його ратифікувати. У пошуках ефективної й науково обґрунтованої альтернативи, президент США Дж. Бушпообіцяв висунути нові технологічні ініціативи як підхід до вирішення проблеми. Одним з багатообіцяючих напрямків тут є використання чистих технологій, наприклад, на основі електрики, біоінженерії, але просування в цій сфері ледь помітне.За прогнозом Електроенергетичного дослідного .інституту в Каліфорнії, споживання електроенергії в США до 2010року збільшиться на 250 млрд кВт/годнетто при одночасному зниженні викидів двоокису вуглеводу на 685 млн тонн,завдяки, в основному, прогресу в галузі електротехнічних технологій.

Ефективною для багатьох підприємців могла б стати програма використання вугілля, що забезпечувала б вільний ринок для засто­сування технологій, покликаних знижувати парниковий (теплич­ний) ефект. Останній став проявлятися поступово, і вирішувати цю проблему потрібно також поступово.

Разом з тим, спостерігаються й інші глобальні зміни клімату, які пов'язані із глобальним потеплінням. Доказами глобального потепління служить таке:

Тому обґрунтованим здається, що тісно взаємозалежні еконо­мічні стимули —технологічний прогрес і цінності вільного ринку,

675

помножені на ефективне міжнародне співробітництво держав, виконання ними зобов'язань, узятих у рамках міжнародних дого­ворів —забезпечать вирішення проблем, пов'язаних із глобальним потеплінням.

У лютому 2004року, після ратифікації Верховною Радою Кі-отського протоколу, Україна стала 121-ю країною, що погодилася обмежити свої викиди парникових газів в атмосферу.

Ратифікувавши Кіотський протокол, Україна одержала можли­вість реалізувати невикористовуванні нею квоти по викидах парни­кових газів в атмосферу на загальну суму до 2,5мільярди доларів.На сьогоднішній день більш вигідним для України є участь у спільних інвестиційних проектах, коли західні компанії модернізують очис­ні спорудження на українських підприємствах в обмін на квоти в рамках Кіотського протоколу.

У рамках угоди, українська квота була встановлена на рівні обсягів викидів в атмосферу в 1990році. Однак унаслідок еконо­мічного спаду 90-х, на сьогодні українські викиди істотно менше виділених квот. Таким чином, на практиці вийшло, що Україна нічого в принципі зменшувати не повинна (могла б і збільшити), а різницю між квотою й фактичними викидами може з вигодою для себе продавати іншим країнам. Є, щоправда, побоювання, що коли ми вийдемо за рівнем виробництва на показник 1990 року, при цьому вже продавши частину «непотрібних» квот, нам потім самим треба буде купувати квоти в країн, що розвиваються. Якщо вони залишаться.

Згідно з Кіотським протоколом базовий рівень викидів дозволили залишити всього трьом державам —Україні, Росії й Новій Зеландії. Ісландії й Австралії навіть дозволили його підняти на 10% і 8%відповідно.

Якщо для індустріально розвинених країн Кіотський протокол означає збільшення витрат на екологію, то Україна, використовую­чи бажання держав ЄС і Японії поліпшити екологічну ситуацію на планеті, може одержати значні фінансові ресурси для внутрішніх потреб.

У рамках Кіотського протоколу існує поняття так званих гнучких механізмів, серед яких для України привабливими є два:

а) торгівля викидами й

б) проекти спільного впровадження, які дозволяють одержувати доходи від продажу квот.

Продаж частини своєї квоти передбачає продаж «надлишків» тим країнам, які перевищують рівень власної квоти викидів. На сьогодні основним «проблематичним» газом є С02, тому торгівля саме квотами вуглекислого газу здатна принести найбільшу ви-

676

году. По підрахунках експертів, Україна, виходячи з нинішніх показників, зможе запропонувати на ринок квоту на 146мільйонів тонн вуглекислого газу щорічно, і є другим по величині потенцій­ним продавцем С02 (після Росії з 300мільйонами тонн). Ціна на ці викиди передбачається на рівці 5-20доларів за тонну, а можливі доходи від продажу квот, по оцінках Німецької консультативної групи, складуть від 740мільйонів до 2,9мільярдів доларів. Витрати України при ратифікації протоколу, на думку вчених, обмежаться витратами на створення й підтримку механізмів торгівлі на рівні 5-10мільйонів доларів.

Ще більш перспективним напрямком є створення проектів спіль­ного інвестування. Так, згідно з Кіотським протоколом, держава, що перевищує обсяги викидів, може зменшувати їхню кількість не на своїй території, а в будь-якій іншій країні за допомогою проектів спільного інвестування. Іноземний виробник при такому механізмі фінансує екологічні проекти, наприклад, в Україні, а зменшення викидів зараховує на свою квоту. Економічна ефективність таких схем є очевидною: рівень технологій екологічно брудних виробництв у тому ж ЄС такий, що вартість їхнього поліпшення набагато вище, ніж у країнах, що розвиваються. Так, по оцінках експертів Світового банку, на кожну тонну зниження викидів С02 в Україні необхідно затратити всього 7доларів, у Росії — 20.У розвинених країнах ці витрати становлять: у СІЛА —190,ЄС — 270,у Японії — 600доларів. Таким чином, Україна є особливо привабливою для західних інве­сторів, що прагнуть одержати максимальні квоти при мінімальних вкладеннях. Все вищесказане актуалізує міжнародне співробітни­цтво держав в екологічній сфері на різних рівнях: універсальному, регіональному, субрегіональному і двосторонньому.