logo
Baymuratov_M_O_Mizhnarodne_publichne_pravo

17.2. Види збройних конфліктів

Стислий розгляд цілей війни дозволяє визначити видову харак­теристику збройних конфліктів. Мета війни полягає в придушенні збройного опору противника. Ця формула має дуже важливе зна­чення, тому що дозволяє класифікувати воєнні дії за суб'єктно-об'єктним складом і за територією, на якій вони відбуваються. Вста­новлення такої мети означає, що війна не спрямована на знищення противника і не має на меті фізичне знищення його збройних сил.

Це означає, по-перше, що війна не ведеться проти мирного на­селення, тим більше, що правила ведення воєнних дій вимагають, щоб мирне населення перебувало «під опікуванням воюючих». По-друге, воєнні дії, що ведуться збройними силами на території своєї держави проти свого населення, здебільшого не є війною в міжнародному значенні цього поняття.

Звідси розрізняють міжнародні збройні конфлікти і збройні конфлікти неміжнародного характеру.

Відповідно до положень Женевських конвенцій 1949року між­народними збройними конфліктами визнаються такі конфлікти, коли один суб'єкт міжнародного права застосовує збройну силу проти іншого суб'єкта. Таким чином, сторонами в міжнародному збройному конфлікті можуть бути:

а) держави;

б) нації і народності, що борються за свою незалежність;

в) міжнародні організації, що здійснюють колективні збройні заходи для підтримання миру і міжнародного правопорядку.

Відповідно до статті 1Додаткового Протоколу І міжнародними є також збройні конфлікти, у яких народи ведуть боротьбу проти колоніального панування й іноземної окупації і проти расистських режимів для здійснення свого права на самовизначення.

Збройні конфлікти неміжнародного характеру —це всі зброй­ні конфлікти, що не підлягають дії статті 1Додаткового Протоколу І, що відбуваються на території будь-якої держави «між її збройними силами або іншими організованими озброєними групами, які, пе­ребуваючи під відповідальним командуванням, здійснюють такий контроль над частиною її території, що дозволяє їм здійснювати безперервні й узгоджені воєнні дії і застосовувати положення Про­токолу II».

578

Збройні конфлікти неміжнародного характеру мають такі озна­ки:

а) застосування зброї й участь у конфлікті збройних сил, вклю­ чаючи поліцейські підрозділи;

б) колективний характер виступів. Дії, що зумовлюють обста­ новку внутрішньої напруженості, внутрішні заворушення, не можуть вважатися конфліктами, що розглядаються;

в) певний ступінь організованості повстанців і наявність органів, відповідальних за їхні дії;

г) тривалість і безперервність конфлікту. Окремі спорадичні виступи погано організованих груп не можуть розглядатися як збройні конфлікти неміжнародного характеру;

ґ) здійснення повстанцями контролю над частиною території держави.

Отже, збройний конфлікт між повстанцями і центральним урядом є, як правило, внутрішнім конфліктом. Проте повстанці можуть бути визнані «воюючою стороною», коли вони:

а) мають свою організацію;

б) мають на чолі відповідальні за їхню поведінку органи;

в) установили свою владу над частиною території держави;

г) додержуються у своїх діях «законів і звичаїв війни».

Як зазначалося раніше, визнання повстанців «воюючою сторо­ною» виключає застосування до них національного кримінального законодавства про відповідальність за масові заворушення і т.п.На захоплених у полон поширюється статус військовополонених. Повстанці можуть вступати в правовідносини з третіми держава­ми і міжнародними організаціями, одержувати від них допомогу, що допускається міжнародним правом. Власті повстанців на кон­трольованій ними території можуть створювати органи управління і видавати нормативні акти. Отже, визнання повстанців «воюючою стороною»,як правило, свідчить про набуття конфліктом міжнарод­ного характеру і є першим кроком до визнання нової держави.

До збройних конфліктів неміжнародного характеру слід відно­сити всі громадянські війни і внутрішні конфлікти, що виникають зі спроб державних переворотів і т.д.Ці конфлікти відрізняються від міжнародних збройних конфліктів насамперед тим, що в остан­ніх обидві воюючі сторони є суб'єктами міжнародного права, у той час як у громадянській війні воюючою стороною визнається лише центральний уряд. Держави не повинні втручатися у внутрішні конфлікти на території іншої держави.

Проте в практиці міжнародного співтовариства здійснюються певні збройні заходи, проведені під егідою ООН,що називають «гуманітарна інтервенція». їхньою метою є військове втручання

579

в події, що відбуваються в конкретній країні, яку «роздирають» збройні конфлікти міжнаціонального або релігійного характеру, для надання гуманітарної допомоги населенню, яке особливо страждає від таких дій (припинення кровопролиття, робота з біженцями, боротьба з голодом, допомога у налагодженні повсякденного життя і побутових умов і т.д.),а також для припинення військового про­тиборства воюючих сторін. Таке втручання, з огляду на особливі обставини, здійснюється без згоди уряду держави, у яку здійсню­ється військове вторгнення, тому воно й іменується «інтервенцією».Термін «гуманітарна» покликаний проілюструвати основну мету такого втручання. Саме так, наприклад, були охарактеризовані збройні акції в Сомалі та Руанді, розпочаті з метою призупинення внутрішніх конфліктів, що відбувалися там і супроводжувалися масовими людськими жертвами.

Ряд політичних діячів і вчених-міжнародників виступають різко негативно проти використання гуманітарної інтервенції. В основі їхньої позиції лежить ряд питань: які саме права індивідів, що пере­бувають на території конкретної держави, може захистити будь-яка інша держава відповідно до міжнародного права за допомогою «гу­манітарної інтервенції»,тобто вживаючи примусові дії у відношенні даної держави, у тому числі з використанням збройних сил? При на­явності яких саме ситуацій і при вичерпанні яких саме можливостей індивідами можлива бути здійсненою «гуманітарна інтервенція» будь-якої держави у внутрішні справи іншої держави?

Слід зазначити, що розумних відповідей на ці питання ні в док­трині міжнародного публічного права, ні в міжнародно-правових позиціях держав не існує. Більше того, що чинне міжнародне публіч­не право передбачає прямо протилежне. Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітни­цтва між державами відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй 1970року, зокрема, говорить: «Жодна держава або група держав не має права втручатися прямо або побічно з якої б то не було причини у внутрішні й зовнішні справи іншої держави».