13.7. Правовий режим Дунаю

Виходячи з того, що Україна є придунайською державою, особ­ливий інтерес становить розгляд міжнародно-правового режиму однієї з найбільших міжнародних рік Європи —Дунаю.

448

Слід зазначити, що міжнародне регулювання судноплавства на Дунаї має свою історію. Уперше свобода судноплавства по Дунаю була проголошена Паризьким мирним договором 1856року, який визначив, що вона не повинна піддаватися іншим обмеженням, крім установлюваних поліцейськими і карантинними правилами, та іншим зборам, крім точно передбачених у додатках до договору. З метою регулювання судноплавства по Дунаю нижче Ізачі був за­снований спеціальний орган —Європейська дунайська комісія, до якої ввійшли представники Австрії, Великобританії, Пруссії, Росії, Сардинії, Туреччини і Франції. Як свідчить сам склад комісії, у той час основну роль у визначенні правового режиму ріки і порядку судноплавства щодо неї відігравали непридунайські держави.

Надалі неприбережними державами починалися спроби посили­ти свій вплив на регулювання судноплавства по Дунаю. Відповідно до положень мирних договорів 1919і 1920років із Німеччиною, Австрією, Болгарією й Угорщиною і на підставі розробленої для їх розвитку Конвенції про режим Дунаю 1921року керування Дунаєм у його нижній течії (між Чорним морем і Браїловом) здійснювалося Європейською дунайською комісією в складі представників Велико­британії, Італії, Румунії і Франції, а керування судноплавством по Дунаю від Браїлова до Ульма доручалося Міжнародній дунайській комісії, до складу якої входили представники Австрії, Баварії, Болгарії, Великобританії, Угорщини, Вюртемберга, Італії, Румунії, Франції та Югославії.

Суттєвий вплив на сучасну міжнародну регламентацію судно­плавства по Дунаю мали правові наслідки Другої світової війни. Мирні договори з придунайськими державами —колишніми сате­літами Німеччини —Болгарією, Угорщиною і Румунією, містили в собі положення про те, що «навігація по річці Дунай повинна бути вільною і відкритою для громадян, торгових суден і товарів усіх дер­жав на основі рівності відносно торгових і навігаційних зборів і умов торгового судноплавства».На підставі цього в 1948році в Белграді була підписана Болгарією, Угорщиною, Румунією, СРСР, УРСР, Чехословаччиною і Югославією Конвенція про режим судноплав­ства по Дунаю. У 1960році до неї приєдналася Австрія. На цей час учасниками Конвенції є всі придунайські держави, крім ФРН.

Конвенція 1948року регулює судноплавство по Дунаю від міс­та Ульма (ФРН, у місці впадання в Дунай ріки Іллер) до Чорного моря через Сулінське гирло з виходом до моря через Сулінський канал (Румунія). Стаття 1даної Конвенції встановила, що Дунай відкритий для вільного торгового судноплавства всіх країн світу на підставі рівності відносно торгових і навігаційних зборів і умов судноплавства. Свобода судноплавства не поширюється на військові кораблі.

449

Плавання по Дунаю військових кораблів придунайських країн за межами країни, прапор якої несе корабель, може здійснюватися тільки за домовленістю між заінтересованими придунайськими державами (стаття ЗО). Судноплавство по річці військових кораблів непридунайських держав заборонено.

Конвенція зобов'язує придунайські держави утримувати свої ділянки Дунаю в судноплавному стані та не створювати перешкод для його здійснення іншими державами (стаття 3).

Для дотримання умов плавання по Дунаю, відповідно до Кон­венції 1948року, була створена Дунайська комісія, до складу якої входять представники держав-учасниць. Спостерігачами на сесіях Дунайської комісії були представники ФРН (має з 1957року статус спостерігача), Європейської економічної комісії ООН,Одерської комісії. Нині Дунайська комісія розташовується в Будапешті

(Угорщина).

До компетенції Дунайської комісії, що є юридичною особою з усіма повноваженнями, які випливають із цього, входить контроль за дотриманням постанов Конвенції і різні питання забезпечення судноплавства по Дунаю (упорядкування планів і кошторисів витрат основних робіт із судноплавства, а також надання рекомендацій і консультацій придунайським державам щодо цих робіт). Комісія встановлює єдину систему навігаційної колійної обстановки на судноплавній частині Дунаю (видання довідників, лоцій, навіга­ційних карт і атласів для потреб судноплавства і т.д.),проводить уніфікацію правил річкового нагляду, координацію гідрометеоро­логічної служби. Рішення з конкретного питання комісія приймає більшістю голосів при обов'язковій згоді держави, якої це рішення стосується безпосередньо.

На основі положень Конвенції 1948року була заснована спеціаль­на річкова адміністрація, що здійснює регулювання судноплавства і проведення гідротехнічних робіт у низов'ях Дунаю. Створені і діють інші спеціальні органи. У 1985році була прийнята Декларація про співробітництво придунайських держав із питань водного госпо­дарства ріки Дунай, особливо охорони його вод від забруднення. Декларація має на меті забезпечення раціонального використання вод Дунаю і захист ріки від забруднення.

Слід зазначити, що у зв'язку з розпадом СРСР, СФРЮ і ЧРСР все більше актуалізується питання про перегляд Конвенції 1948року і можливі зміни членства в Дунайській комісії.

450

13.8. Правовий режим Арктики й Антарктики

Арктика —частина земної кулі, обмежена Північним полярним колом, що містить окраїни материків Євразія і Північна Америка, а також Північний Льодовитий океан.

Арктика національно привласнена, її територія поділена між США,Канадою, Данією, Норвегією і Росією на полярні сектори. Система північних полярних секторів установилася з ініціативи Канади і СРСР, що володіють найбільшими приполярними узбе­режжями, їхньою верхньою точкою є Північний полюс, а точками основи —виходи національного кордону до морського узбережжя Північного Льодовитого океану.

Водночас США неподіляють позиції Канади і СРСР щодо Арк­тики і продовжують виступати проти секторальної системи. Такої ж позиції дотримується Норвегія. Обидві держави вважають, що за межами територіальних вод в Арктиці має діяти свобода від­критого моря. Данія як суверен Гренландії схиляється до позиції СШАі Норвегії.

Постановою Президії ЦВК СРСР від 15квітня 1926року проголо­шуються територією Союзу РСР (у наш час —Росії) усі як відкриті, так і здатні бути відкритими надалі землі й острови, розташовані в Північному Льодовитому океані, до півночі від узбережжя Союзу РСР (Росії) до Північного полюса в межах між меридіанами 32°04'35" східної довготи і 168°49'30" західної довготи, крім земель і острова архіпелагу Шпіцберген, що належить Норвегії за Міжнародним договором від 9лютого 1920року.

Канада в 1921році офіційно нотифікувала Данію про те, що всі землі й острів до півночі від канадської континентальної частини підпадають під суверенітет Канади. Королівський указ від 1926року на додаток до Акта про північно-західні території Канади встановив правило, відповідно до якого іноземні громадяни, які бажають відвідати сухопутні райони, що прилягають до узбережжя Канади в Арктиці, повинні спочатку отримати на це дозвіл канад­ської влади.

Стосовно морських просторів Арктики діють норми міжнародно­го морського права (Конвенція ООНз морського права 1982року). Відповідно до Конвенції прибережні держави мають право приймати і забезпечувати дотримання недискримінаційних законів і правил Щодо запобігання, скорочення і збереження під контролем забруд­нення морського середовища із суден у покритих льодами районах У межах виняткової економічної війни.

У районі Арктики встановлене вільне судноплавство, крім того, можливі стоянки військових підводних кораблів, що мають ядерну

451

зброю. Північний морський путь, що проходить уздовж арктичного узбережжя Росії, є головною національною комунікацією в Росії. Приполярні держави встановлюють дозвільний порядок ведення господарської діяльності в районі полярного кола, правила охорони навколишнього середовища і т.п.

Договір про Шпіцберген 1920року встановлює статус цього розта­шованого в Арктиці архіпелагу. Відповідно до договору Шпіцберген (Свальбард) є демілітаризованою і нейтралізованною територією, що перебуває під суверенітетом Норвегії. Договором також перед­бачається вільний доступ на острови і води архіпелагу громадян усіх держав —учасниць договору для проведення господарської, наукової або іншої діяльності.

Новий імпульс співробітництву арктичних держав і усього світо­вого співтовариства з арктичних питань був даний у вересні 1996року, коли 8арктичними державами (Данія, Ісландія, Канада, Норвегія, Росія, США,Фінляндія, Швеція), на підставі підписаної в Оттаві (Канада) декларації, була створена нова регіональна між­народна організація —Арктична Рада.

Відповідно до статутних документів її цілями є:

• здійснення співробітництва, координації і взаємодії арктич­них держав за активної участі корінних народів Півночі й інших жителів Арктики із загальноарктичних питань;

• контроль і координація виконання екологічних програм;

• розробка, координація і контроль за виконанням програм стійкого розвитку;

• поширення інформації, заохочення інтересу й освітніх ініці­атив із питань, пов'язаних з Арктикою.

Неарктичні держави можуть брати участь у діяльності Арктич­ної Ради як спостерігачі. Україна, що має свої інтереси в Арктиці, як велика морська і наукова держава, повинна використовувати потенційні можливості цієї організації з метою створення нового правового режиму в цьому регіоні, який би враховував і її законні

інтереси.

Антарктика —це материк Антарктида, розташований навколо Південного полюса землі, що обмежений із півночі 60°південної широти і включає прилягаючі до нього шельфові льодовики, острови і прилягаючі моря.

Антарктика була відкрита під час експедиції російських суден під командою М.П. Лазареваі Ф.Ф. Беллінсгаузена в 1818-1821

роках.

Правовий режим цієї зони визначається Вашингтонським до­говором про Антарктику від 1грудня 1959року, що спочатку був підписаний дванадцятьма державами, включаючи СРСР. Договір

452

про Антарктику має безстроковий і відкритий характер. Він від­критий для приєднання до нього будь-якої держави —члена ООНабо будь-якої іншої держави, що може бути запрошена приєднатися до Договору за згодою всіх договірних сторін, представники яких мають право брати участь у Консультативних нарадах.

За цим договором (ст. 1)Антарктида оголошена демілітаризо­ваною і нейтралізованною територією. Там не можна проводити ядерні випробування і здійснювати викидання радіоактивних від­ходів (ст. 5).Проте договір не забороняє використання військового персоналу або устаткування для наукових досліджень або для будь-яких мирних цілей. Антарктида повинна використовуватися міжнародним співтовариством у мирних цілях. Встановлено свободу наукових досліджень і співробітництва. Спостерігачі та науковий персонал станцій в Антарктиці перебуває під юрис­дикцією держави, що направляє. Води Антарктики є відкритим морем.

Відповідно до положень Договору 1959року всі територіальні претензії держав в Антарктиці «заморожувалися». Але після підписання договору вони були заявлені. Причиною стало припу­щення, що надра континенту містять великі мінеральні багатства. На претензіях особливо наполягають Великобританія, Франція, Аргентина, Австралія, Чилі, Норвегія і Нова Зеландія. Положення загострилося у зв'язку зі зростанням кількості учасників Догово­ру: на 1липня 1996року в договорі вже брала участь 41держава. Вихід був знайдений досить оригінальний: держави —учасниці Договору на спеціальній Консультативній нараді 4жовтня 1991року підписали в Мадриді (Іспанія) документ щодо врегулювання освоєння мінеральних ресурсів Антарктики —Протокол про охо­рону навколишнього середовища, що став практично складовою частиною Договору про Антарктику. Ним фактично заморожується (забороняється) ведення в Антарктиці усіх видів геологорозвіду­вальних робіт, у тому числі експлуатаційних, терміном на 50років, а сама Антарктида проголошена міжнародним заповідником.

Україна, відповідно до положень Договору 1959року, із 1996року має на цьому материку свою науково-дослідну станцію «Ака­демік Вернадський» (колишню «Фарадей»), розташовану на острові Галіндес (архіпелаг Арджентайн), що була подарована їй Великою Британією.

453

Література

Бабурин С.Н. Территория государства. Правовые и геополити­ческие проблемы. — М., 1997.

Барсегов Ю.Г. Территория в международном праве. — М., 1958.

Голицын В.В. Антарктика: международно-правовой режим. — М., 1983.

Голицын В.В. Антарктика: тенденции развития режима. — М., 1989.

Гуреев С.А., ТарасоваИ.М. Международное речное право. — М., 1993.

Клименко Б.М. Международные реки. Правовые вопросы ис­пользования международных рек в промышленности и сельском хозяйстве. — М., 1969.

Клименко Б.М. Государственная территория: Вопросы теории и практики международного права. — М., 1974.

Клименко Б.М., Ушаков Н.А. Нерушимость границ — условие международного мира. — М., 1975.

Клименко Б.М. Мирное решение территориальных споров. — М., 1982.

Клименко Б.М. Территория и границы СССР. — М., 1985.

Клименко Б.М. Общее наследие человечества (международно-правовые вопросы). — М., 1989.

Корбут Л.В., Баскин Ю.Я. Международно-правовой режим рек. — М., 1987.

Смоленский П. Дипломатия и границы. — М., 1965.

Тимченко Л.Д. Шпицберген: история и современность. Меж­дународно-правовой аспект. — X., 1992.

Трофимов В.Н. Правовой статус Антарктики. — М., 1990.