17 Травня 1980 року в Афінах (Греція) середземноморськими державами був підписаний Протокол про захист Середземного моря

665

від забруднення з наземних джерел, а в 1982році —Протокол про райони Середземного моря, що підлягають спеціальному захисту. В 1989році в Кувейті був підписаний Протокол, що стосується за­бруднення моря внаслідок дослідження й експлуатації континен­тального шельфу.

У цей час договірний механізм захисту морських екосистем існує також, наприклад, у Перській затоці (Кувейт, 1978рік), у Західній й Центральній Африці (Абіджан, 1981рік), у Південно-Східній частині Тихого океану (Ліма, 1981рік) і в Східній Африці (Найро­бі, 1985рік), у регіоні Червоного моря й Перської затоки (Джидда, 1982рік), у великому Карибському регіоні (Картахена, 1983рік), у південній частині Тихого океану (Нумєя, 1986рік), у Чорному морі (Бухарест, 1992рік), у регіоні Північно-Східної Атлантики (Париж, 1992рік) і в Балтійському морі (Гельсінкі, 1992рік).

З 1973року екологічні програми починають прийматися в Євро­пейському Економічному Співтоваристві (їхня офіційна назва —Програми дій в інтересах навколишнього середовища). Всі вони по своїй природі є політико-юридичними документами, що визна­чають перспективи розвитку правотворчості й іншої діяльності у сфері природокористування й охорони навколишнього середовища в рамках Співтовариства на позначений період: перша — 1973-1976роки; друга — 1977-1981роки; третя — 1982-1986роки; четвер­та — 1987-1992роки; п'ята — 1993-2000роки; і, нарешті, шоста — 2001-2010роки.

Якщо перша й друга програми ЄЕС акцентували увагу на вирі­шенні першочергових проблем, спрямованих на усунення наслідків забруднення, то третя й четверта програми виходять із пріоритету «превентивного» підходу, що повинен запобігти виникненню еко­логічних проблем, тобто в рамках ЄЕС відбулася зміна підходу до вирішення проблеми в цілому.

За кілька тижнів до прийняття Конвенції ООНз морського права ГА ООНурочисто прийняла Всесвітню хартію природи (28жовтня 1982року), що складається із преамбули й 24статей. У преамбулі документа знайшли своє закріплення положення світоглядного характеру:

• людство є частиною природи;

• цивілізація взаємозалежна з навколишньою природою;

— кожна форма життя унікальна й заслуговує поваги, незалежно від її цінності для людини тощо.

Таким чином, будь-яка діяльність людини, що могла впливати на навколишнє середовище, повинна відповідно до Хартії здійсню­ватися й оцінюватися відповідно до заявлених принципів.

Самі принципи встановлюють повагу до природи, а також те, що її фундаментальні закони не повинні порушуватися, генетична

666

життєздатність Землі не повинна піддаватися ризику, і що чисель­ність популяцій всіх форм життя, диких і одомашнених, повинна бути, принаймні, достатньою для їхнього виживання. Крім того, особливий захист повинен бути наданий унікальним районам земної кулі як на суші, так і на морі. Екологічні системи й види, також, як інші природні ресурси, повинні управлятися таким чином, щоб досягалося й підтримувалося їхнє оптимальне відтворення й неви­черпність.

Хартія передбачає облік природоохоронних аспектів при розробці й здійсненні стратегій соціально-економічного розвитку, беручи до уваги здатність природи забезпечувати їжу людським населенням. Майже половина принципів Хартії стосується її застосування й по­ступового перетворення в юридично обов'язкові норми. Вони перед­бачають створення фондів, програм й відповідних адміністративних структур, які необхідні для забезпечення охорони навколишнього середовища. І хоча по своїй природі принципи Хартії являли собою норми «м'якого» міжнародного екологічного права, вони, проте, вплинули на процес кодифікації й прогресивного розвитку галузі, і зокрема, на формування принципів сталого розвитку.

Більше того, вони були сприйняті багатьма конвенціями, зокре­ма, Угодою країн АСЕАН проохорону природи й природних ресурсів 1985року, а також знайшли своє відбиття в національному законо­давстві держав. Так, відповідно до даної Угоди (стаття 1)держави зобов'язалися прийняти в рамках національного законодавства, ін­дивідуально або у взаємодії (при необхідності), всі необхідні заходи з метою захисту найважливіших екологічних процесів і процесів, необхідних для підтримки життя, збереження генетичної розмаї­тості й забезпечення підтримки стійкого рівня використовуваних природних ресурсів, що перебувають під їхньою юрисдикцією.

Після Стокгольмської конференції для світового співтовари­ства прояснилися ті проблеми, які не були сприйняті раніше, такі, наприклад, як виснаження озонового шару. У зв'язку із цим, у Відні 22березня 1985року була прийнята Конвенція про охорону озонового шару.

Віденська конвенція разом g Монреальським протоколом по речо­винах, що руйнують озоновий шар, 1987року створили ефективний міжнародний механізм скорочення емісії озоноруйнівних речовин. Ті єднальні процедури, які в них були закріплені, стали зразком для інших угод, що стосуються захисту навколишнього середовища.

Примітно, що в серпні того ж 1985року було ухвалене рішення про створення без'ядерної зони в південній частині Тихого океану й підписаний так званий Договір Раротонга.Відповідно до договору, його учасники зобов'язуються:

667

а) не робити або не здобувати, не володіти або не мати контролю

над будь-яким ядерним вибуховим пристроєм будь-якими за­собами будь-де —усередині або за межами без'ядерної зони в південній частині Тихого океану;

б) не прагнути до одержання або не одержувати будь-якої допо-

моги у виробництві або придбанні будь-якого ядерного ви­бухового пристрою;

в) не вживати будь-яких дій з надання допомоги або заохочення

виробництва або придбання будь-якого ядерного вибухового пристрою будь-якою державою.

Стаття 5Договору Раротонгамістить зобов'язання його учасників запобігати розміщенню на своїй території ядерних вибухових при­строїв, стаття 6зобов'язує «запобігати випробуванням будь-якого ядерного вибухового пристрою на своїй території» і «не вживати будь-яких дій з надання допомоги або заохочення випробувань будь-якого ядерного вибухового пристрою будь-якою державою», стаття 7містить зобов'язання «не скидати радіоактивні відходи й інші радіоактивні речовини в море будь-де у без'ядерній зоні в південній частині Тихого океану» і не заохочувати будь-кого до по­дібних дій.

У свою чергу, безпрецедентна ядерна катастрофа в Чорнобилі в 1986році привела до негайного прийняття двох угод: Конвенції про оперативне оповіщення про ядерну аварію й Конвенцію про допо­могу у випадку ядерної аварії або радіаційній аварійній ситуації.

Учасники зазначених конвенцій взяли на себе зобов'язання суворо стежити за станом ядерних об'єктів, а у випадку виникнення ядерних аварій або аварійних ситуацій, поряд із вживанням захисних захо­дів, негайно сповіщати інші договірні сторони. Вони зобов'язалися також надавати різноманітну технічну, соціальну й іншу допомогу (оперативно й у довгостроковому контексті) тим державам і народам, які виявилися жертвами ядерної аварії або аварійної ситуації. Було прийнято й здійснюється безліч програм, пов'язаних із реалізацією міжнародних екологічних правовідносин в галузі розвитку атомної енергетики й забезпечення радіаційної безпеки.

Розгляд третього етапу в розвитку міжнародного екологічного права можна завершити двома конвенціями, зміст яких має важливе значення й підводить до розуміння сутності сучасного етапу в розвит­ку міжнародного екологічного права. Це Конвенція Європейської економічної комісії (ЄЕК) ООН прооцінку впливу на навколишнє середовище в трансграничномуконтексті 1991року і Конвенція про трансграничний вплив промислових аварій 1992року.

Відповідно до Конвенції 1991року її учасники вживають всі на­лежні й ефективні заходи щодо запобігання значного шкідливого

668

трансграничного впливу в результаті планованої діяльності, змен­шення такого впливу й контролю за ним. Ця конвенція стала пер­шою міжнародною угодою, що закріпила права громадськості на доступ, до інформацїі про пропоновані види діяльності й прийняття рішень, пов'язаних з ними. Сторони Конвенції розробили процедуру оцінки впливу на навколишнє середовище, що дає можливість участі громадськості в цьому процесі. Конвенція встановлює:

— можливість громадськості брати участь у процедурах оцінки впливу на навколишнє середовище;

—- необхідність забезпечення доступу громадськості до інформа­ції (документації) про пропоновані види діяльності;

— можливість громадськості коментувати пропоновані види

діяльності.

Цей документ стосується видів діяльності, що можуть зробити значний трансграничний вплив. Такі види діяльності перераховані в додатку до Конвенції. Вказані права відносяться як до громадськос­ті «країн, з яких виходять впливи», так і країни, що піддається

впливу.

Друга Конвенція, підписана в м. Гельсінкі 17березня 1992року, була укладена з метою запобігання промислових аварій, забезпе­чення готовності до них і ліквідації наслідків аварій, які можуть призвести до трансграничноговпливу, включаючи вплив аварій, викликаних стихійними лихами. Конвенція вимагає, щоб на дода­ток до зусиль, що вживаються на національному й міжнародному рівнях, сторони вживали відповідних заходів і співробітничали з метою захисту людей і навколишнього природного середовища від промислових аварій шляхом запобігання таких аварій, наскільки це можливо, зменшення їхньої частоти й серйозності та зм'якшення їхнього впливу.

У Конвенції визначено, що за допомогою обміну інформацією, консультацій і інших спільних заходів сторони розробляють і здій­снюють без необґрунтованого зволікання політику та стратегію для зниження ризику промислових аварій і вдосконалювання заходів щодо їхнього запобігання, забезпечення готовності до них і лікві­дації їхніх наслідків, включаючи відбудовні заходи.

Сучасний етап розвитку міжнародного екологічного права бере свій початок з Конференції ООНз навколишнього середовища й розвитку, що проходила в Ріо-де-Жанейро (Бразилія) у червні 1992року. З огляду на особливу актуальність документів, прийнятих у рамках цієї конференції й фактичне настання глобальних екологіч­ний наслідків негативного характеру, розглянемо їх у наступних параграфах цієї глави.

669