Глава 20 міжнародне екологічне право

20.1. Історико-правові аспекти міжнародного регулювання охорони навколишнього природного середовища

У вітчизняній і зарубіжній міжнародно-правовій літературі вже існують уявлення про становлення й розвиток міжнародного екологічного права в історичній ретроспективі. Для всіх їх харак­терний умовний поділ історії виникнення й розвитку міжнародного екологічного права на періоди, залежно від переважних на тому або іншому етапі тенденцій у вирішенні екологічних «проблем.

Варто вказати, що має місце загальний підхід відносно визна­чення часових рамок етапів історії міжнародного екологічного права:

• перший етап —з 1839по 1948роки;

• другий етап —з 1948по 1972роки;

• третій етап —з 1972по 1992роки;

— четвертий етап —сучасний етап розвитку міжнародного еко­ логічного права.

На першому етапі окремі держави вживали зусилля на дво­сторонньому, субрегиональномуі регіональному рівнях з захисту й збереженню окремих об'єктів живої природи. Проведені в той період міждержавні й епізодичні міжнародні конференцій з пи­тань охорони навколишнього природного середовища не тільки не координувалися, але й не користувалися ефективною підтримкою урядів. Певна увага, що була виявлена державами до екологічних питань, знайшла свій конкретний прояв у висновках більш ніж 10регіональних міжнародних угод, які вирішували локальні проб­леми.

Другий етап характеризується появою численних міжурядо­вих і неурядових організацій, діяльність яких прямо або побічно пов'язана з міжнародною охороною природи. На цьому етапі еко­логічна проблема здобуває глобальний характер, а до її рішення

643

намагаються адаптуватися ООН,а також низка спеціалізованих установ останньої. Укладаються перші універсальні міжнародні до­говори й угоди, що спрямовані на захист і використання конкретних природних об'єктів і комплексів.

Початок третього етапу в розвитку міжнародного екологічного права багато дослідників справедливо пов'язують із проведенням в 1972року в Стокгольмі першої універсальної Конференції ООНіз проблем навколишнього середовища, що оточує людину й установою та появою за її рекомендацією ЮНЕП (Програма ООНз навколиш­нього середовища) як допоміжного органу Генеральної Асамблеї ООН,покликаного координувати зусилля міжнародних організацій і держав у сфері міжнародної охорони природи. У цей період, що тривав два десятиліття, розширюється й заглиблюється міжнародне природоохоронне співробітництво, укладаються універсальні між­народні конвенції по глобальних питаннях, в урегулюванні яких за­цікавлене все людство, обновляються раніше прийняті міжнародні договори й угоди, активізується робота з офіційної й неофіційної кодифікації галузевих принципів міжнародного екологічного права. До цього ж періоду відноситься поява в міжнародному екологічному праві двох нових предметних областей —відносин із забезпечення екологічної безпеки й відносин із забезпечення дотримання еколо­гічних прав людини.

Сучасний, четвертий по рахунку, період в історії міжнародного екологічного права бере початок з Конференції ООНз навколиш­нього середовища й розвитку, що проходила в Ріо-де-Жанейро (Бразилія) у червні 1992року. Ця Конференція поклала початок сучасному етапу кодифікації міжнародного екологічного права, що базується на принципах соціоприродного розвитку. Параметри й строки виконання положень прийнятого на Конференції «Порядку денного на XXI століття» були уточнені на Всесвітній зустрічі на вищому рівні по сталому розвитку 2002року в м. Йоганнесбурзі (Всесвітній саміт Землі).

Паралельно продовжували укладатися двосторонні угоди в галузі охорони навколишнього середовища, основний акцент у яких став робитися на забезпеченні екологічної безпеки й сталого розвитку сторін, що беруть у них участь.

Міжнародний союз охорони природи й природних ресурсів (МСОП) до 1995року завершив роботу над проектом Міжнародного пакту з навколишнього середовища й розвитку, у якому піддалися кодифікації дев'ять галузевих принципів міжнародного екологіч­ного права.

Продовжує заглиблюватися й розширюватися регіональне при­родоохоронне співробітництво, про що свідчать дві нові екологічні

644

програми, прийняті в рамках ЄС, і поява в рамках СНД Міждер­жавної екологічної ради.

Нарешті, з метою вирішення міжнародних екологічних спорів стали створюватися відповідні інституціональні механізми. У липні 1993року в складі Міжнародного Суду ООНбула створена камера з екологічних питань, а в 1994році був заснований Міжнародний суд екологічного арбітражу й примирення, що є неурядовою орга­нізацією.

При розгляді першого етапу розвитку міжнародного екологіч­ного права варто пам'ятати, що першим міжнародним договором, що відноситься до регулювання міжнародних екологічних відносин, прийнято вважати двосторонню Конвенцію про вилов устриць і рибальство біля берегів Великої Британії й Франції від 2серпня 1839року.

Біоресурсна проблематика одержала свій подальший розвиток у Конвенції між Великим Князівством Баден і Швейцарією щодо промислу риби в Рейні 1869року й у Конвенції між Італією й Швей­царією щодо промислу риби в прикордонних водах 1882року.

Першою багатосторонньою міжнародною конвенцією з екологіч­них питань, що була підписана 19травня 1900року, але, на жаль, не набула чинності, стала Конвенція з захисту диких тварин,птахів і риби в Африці. її прийняття було продиктовано прагненням зупи­нити винищування тих особин тварин, які вважалися корисними й безпечними для людини. Одночасно договір заохочував знищення тварин, визнаних шкідливими для людини, зокрема левів, леопар­дів, крокодилів і отруйних змій.

Першою глобальною конвенцією, що набула чинності, стала Угода 1902року з захисту конкретних видів птахів, корисних у сільському господарстві. Сама назва конвенції вказує на ті цілі, які мали її учасники.

Угода стосувалася корисних птахів, особливо комахоїдних, і була націленою насамперед на збільшення сільськогосподарського виробництва. Додаток 2Конвенції, що носила найменування «Не­корисні птахи»,містило в собі більшість птахів, використовуваних на полюванні, включаючи деякі різновиди орлів і соколів, що пе­ребувають сьогодні під строгим захистом. Критерієм захисту було обрано їхнє короткострокове використання та корисність особин, що захищаються. Значення інших птахів для екосистем, особливо мисливців на гризунів, повністю ігнорувалося. Такий же утилітар­ний підхід був характерний і для укладеного в 1911році Договору між США йВеликою Британією про збереження й захист морських котиків. Вашингтонська конвенціяі911року, яка була прийнятою після вказаного договору та яку крім США йВеликої Британії під­писали Росія і Японія, була заснована на такому ж підході.

645

Разом з тим, зазначені угоди все-таки містили в собі й прогре­сивні положення, що встановлювали національні квоти й регулю­вали міжнародну торгівлю продукцією полювання на морських котиків.

У цей же період з'являються міжнародні договори, які частково стосуються й торкаються питань захисту й формують правовий ста­тус інших об'єктів навколишнього природного середовища. Серед них можна зустріти кілька угод по прикордонних водах, які містять положення, спрямовані на боротьбу із забрудненням вод. Прикладом тут може вважатися Договір між США йКанадою по прикордонних водах 1909року. Стаття 2цього договору, зокрема, передбачала, що прикордонні води й «води, що перетинають кордон, ні по одну, ні по іншу її сторону не підлягають забрудненню для того, щоб це не завдавало шкоди здоров'ю населення й власності, розташованим відповідно по одну або по іншу сторону кордону».

Варто вказати, що даний договір, що продовжує діяти й сьогод­ні, заснував Об'єднану міжнародну комісію, в чию компетенцію й структуру були внесені зміни у зв'язку з укладенням між США йКанадою 15квітня 1972року Угоди про Великі Озера. Серед різ­них функцій, покладених на Комісію, вона, зокрема, займається розглядом і врегулюванням спірних проблем, які передаються на її розгляд за умови, що хоча б одна зі сторін визнала за необхідне передачу таких спорів або проблем на розгляд Комісії.

1930-ті роки ознаменувалися появою чисто екологічного підходу в міжнародно-правовій регламентації. Такий підхід містився у двох документах. Перший з них —Лондонська конвенція про збережен­ня фауни й флори в їхньому природному стані 1930року —діяла у відношенні колоніальної Африки, за винятком територій метро­полій. Конвенцією передбачалося створення національних парків і суворий захист деяких видів диких тварин. Крім того, вона також регулювала, а в деяких випадках і забороняла експорт мисливських трофеїв і деяких способів полювання.

Другий документ —Конвенція про захист навколишнього середовища й збереження дикої природи в Західній півкулі 1940року. Подібно Лондонської конвенції вона передбачала створення заповідників і захист диких тварин і рослин, особливо мігруючих птахів. Разом з тим, більшість положень цього документа є більш загальними й менш обмежуючими в порівнянні з Лондонською конвенцією.

У період між Першою й Другою світовими війнами держави про­довжили практику укладання двосторонніх прикордонних угод, які включали в себе положення, що стосуються проблеми забруднення вод. Ця практика збереглася й у перші роки після Другої світової

646

війни, особливо в Центральній і Східній Європі, де деякі держави, такі, як, наприклад, колишня Югославія, уклали цілу низку дво­сторонніх угод, спрямованих на використання водних ресурсів через заснування міжнародних комісій.

До цього ж періоду розвитку міжнародного екологічного права відноситься відоме рішення міжнародного арбітражного трибуналу від 11березня 1941року в справі«Трайл-Смелтер»,що вперше сфор­мулювало галузевий принцип міжнародного екологічного права, відповідно до якого «жодна держава не має права використовувати свою територію або дозволяти її використання таким чином, щоб це заподіювало збиток території (або на території іншої держави власності й особам)».Сьогодні цей принцип несе в собі організуючу домінанту й має системоутворюючий характер для всієї галузі між­народного екологічного права.

Другий етап в історії розвитку міжнародного екологічного права (1848-1972)характеризується насамперед зміцненням інституціо-нальної бази міжнародного природоохоронного співробітництва, що пов'язано головним чином зі створенням ООНі її спеціалізова­них установ, а також утворенням цілого ряду МНУО екологічного

характеру.

Необхідно вказати, що проблема захисту й збереження навко­лишнього природного середовища навіть мимохіть не згадується в Статуті ООН.І це реально, тому що по цілком з'ясовних причинах увага держав-переможців виявилася зосередженою на післявоєнному устрої світу, на забезпеченні міжнародної безпеки. В1945році еколо­гічні проблеми ще не одержали сучасного глобального розмаху.

Тому повноваження ООН усфері охорони навколишнього при­родного середовища й раціонального використання природних ресурсів доводиться інтерпретувати на основі й з урахуванням уні­версальної правосуб'єктності цієї організації, якою вона наділена її державами-членами.

Відповідно до положень Статуту (преамбула, стаття 1) ООНпо­кликана бути центром з узгодження дій держав у справі вирішення міжнародних проблем економічного, соціального, культурного й гуманітарного характеру й у заохоченні й розвитку поваги до прав людини. Ці положення Статуту ООНодночасно служать і правовою основою компетенції організації в галузі міжнародного співробіт­ництва з охорони навколишнього природного середовища, тому що екологічна проблематика, безперечно, може бути віднесена як до категорії проблем гуманітарного, так і економічного характеру, якщо дотримуватися запропонованої Статутом класифікації.

З повноважень ООН,установлених її Статутом (статті 55, 56),випливає не тільки функція координації діяльності держав щодо

647

Як відзначалося вище, вже 21листопада 1947року Генеральна Асамблея ООНсвоєю резолюцією 174(II) прийняла рішення про створення в складі ООНКомісії з кодифікації й прогресивного роз­витку міжнародного права (Комісії ООН).Перші вибори Комісії були проведені 3листопада 1948року, а її І сесія відкрилася 3ли­стопада 1949року. У структурному аспекті Комісія складається з 34чоловік, що обираються Генеральною Асамблеєю ООН на 5-річний строк. Незважаючи на те, що кандидатури цих членів подаються державами, після обрання вони діють в особистій якості.

Комісія в 1949-1956роки підготувала проект 73статей, що від­носяться до морського права, і рекомендувала Генеральній Асамблеї ООНскликати конференцію повноважних представників держав для розгляду сучасного морського права, беручи до уваги «не тіль­ки юридичну, але й технічну, біологічну, економічну й політичну сторони проблеми».У цьому документі, зокрема, велика увага була приділена положенням, які стосувалися морських багатств і стаці­онарних рибальських промислів.

Кодифікаційні зусилля Комісії ООН уданій галузі здійснювалися під сильним впливом підсумків роботи Міжнародної технічної кон­ференції 1955року, на якій були сформульовані наступні складові керування морськими живими ресурсами:

• зобов'язання держав, зайнятих у морському рибальстві, здій­снювати збір наукових даних про стан біологічних ресурсів, статистичної інформації про промислове зусилля та обсяг вилову;

• проведення морських наукових досліджень, у тому числі для цілей підтримки на належному рівні стабільного відтворення запасу, що відловлювався;

• огляд і пошук адекватного вирішення міжнародних проблем, обумовлених розбіжністю кордонів ареалів перебування ве­ликих промислових запасів і кордонів конвенційних районів тощо.

У світлі доповіді Комісією був представлений новий проект статей по рибальству для заміни тих, які були схвалені нею ж у 1953році. При цьому в доповіді вибірково цитувався текст доповіді Міжнарод­ної науково-технічної конференції 1955року. Більше того, у допо­віді Комісії ООНуперше було використане поняття «керування» стосовно до морських живих ресурсів, а Комісія в цілому визнала, що пропозиція про заохочення збільшення або відновлення про­дуктивності ресурсів, можливо, відбиває проблеми й інтереси, що заслуговують визнання в міжнародному праві.

648

цією, сторони зобов'язалися вживати спільних заходів по захисту цих рік від забруднення. У цих цілях, відповідно до протоколів від 20грудня 1961року, в подальшому були засновані спеціальні одно­йменні комісії. Зазначені дві угоди були спрямовані на захист водної системи ріки Рейн від забруднення й з метою подальшого розвитку такого співробітництва між шістьма прибережними державами, що розділяють цю систему, 20квітня 1963року була підписана Угода про Міжнародну комісію із захисту Рейну від забруднення.

Уперше зусилля по боротьбі із забрудненням Світового океану були початі в 1950-ті роки. Першим кроком у цьому напрямку стала Лондонська конвенція щодо запобігання забруднення моря нафтою 1954року. Довгий час вона була основною міжнародною угодою універсального характеру, якою передбачалося обмежен­ня навмисних скидань стійких видів нафти із суден. Важливою характерною рисою цієї Конвенції стало те, що в ній узяли участь близько 70держав, що представляють більше 95%світового тор­говельного флоту.

У своєму первісному виді ця Конвенція була спрямована голов­ним чином на захист від забруднення узбережжя й прибережних вод —скидання нафти заборонялося лише в так званих «заборон­них» зонах, шириною, за загальним правилом, 50миль (від берега). Положення Конвенції були посилені виправленнями, прийнятими в 1962, 1969, 1971роках. У результаті повністю було заборонене скидання нафти на всій акваторії Світового океану, за винятком спеціально застережених умов.

Пізніше ця Конвенція була замінена більш ефективною й до­кладною конвенцією —Міжнародною конвенцією щодо запобігання забруднення із суден 1973року (Конвенція МАРПОЛ 73/78).По своєму змістові вона не тільки повністю перекриває Конвенцію 1954року, але й передбачає досить істотні додаткові заходи по запобіган­ню забруднення моря. Конвенція МАРПОЛ має на меті вживання всеосяжних заходів щодо запобігання навмисного забруднення мор­ського середовища експлуатаційними відходами із суден (а також частково зі стаціонарних і плавучих платформ) практично всіма відомими речовинами, за винятком радіоактивних.

У ракетно-ядерній галузі науково-технічний прогрес привів до того, що в договори по більш загальних питаннях стали включатися екологічні проблеми. Це, в першу чергу, відноситься до Московсько­го договору про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, у космічному просторі й під водою 1963року, до Договору про заборо­ну розміщення на дні морів і океанів і в його надрах ядерної зброї й інших видів зброї масового знищення 1971року й до Договору про створення зони, вільної від ядерної зброї, у Латинській Америці від 14січня 1967року (Договір Тлателолко).

650

Зокрема, Московський договір 1963року зобов'язав його учасни­ків заборонити, запобігти й не робити будь-які випробування ядерної зброї, будь-які інші ядерні вибухи в атмосфері, у тому числі за її межами, включаючи космічний простір, і під водою, включаючи територіальні води й відкрите море. Учасниками цього договору сьогодні є близько 140держав.

Договір 1971року зобов'язав держави не встановлювати й не роз­міщати на дні морів і океанів і в його надрах будь-яку ядерну зброю або будь-які інші види зброї масового знищення, а також споруджен­ня, пускові установки й інші пристрої, спеціально призначені для зберігання, випробування або застосування такої зброї.

Згідно зі статтею 1Договору Тлателолко, держави-учасниці взя­ли на себе зобов'язання використовувати винятково в мирних цілях ядерні матеріали й засоби, що перебувають під їхньою юрисдикцією, і забороняти й запобігати на своїй території: «а) випробування, використання, виготовлення, виробництво або придбання будь-яким шляхом ядерної зброї самими цими сторонами, прямо або побічно, від імені кого-небудь іншого або в будь-якій іншій формі; і б) одержання, зберігання, установку, розміщення або будь-яку форму володіння будь-якою ядерною зброєю, прямо або побічно, самими цими сторонами, ким-небудь іншим від їхнього імені або в будь-якій іншій формі».

Договір про Антарктику 1959року наклав заборону на викори­стання ядерної зброї на шостому континенті й поховання в цьому районі радіоактивних матеріалів, а також передбачив заходи щодо захисту тварин і рослин.

Дві із чотирьох Женевських конвенцій 1958року по морсько­му праву заборонили забруднення Світового океану нафтою й із трубопроводів, а також радіоактивними відходами, так само як і завдання збитків морській екосистемі в результаті буравлення на континентальному шельфі.

Третя з Женевських конвенцій була повністю присвячена ри­бальству й збереженню морських живих ресурсів. Відповідно до неї право кожної держави на рибальство у відкритому морі зумовлено: а) її договірними зобов'язаннями; б) інтересами й правами прибе­режної держави; в) конвенційними постановами про збереження живих ресурсів відкритого моря (стаття 1).

Конвенція передбачає зобов'язання навіть для однієї держави, громадяни якої ведуть рибальство в якомусь районі відкритого моря, вживати заходів збереження біоресурсів у такому районі (стаття 3).Якщо в районі відкритого моря ведуть рибальство дві або більше держави, на вимогу кожної з них ці держави зобов'язані погодити міри збереження живих ресурсів у цьому районі; якщо

651

така угода не досягнута «протягом дванадцяти місяців», кожна зі сторін вправі вдатися до обов'язкової процедури врегулювання спорів, передбаченою Конвенцією (статті 4, 8).

Відносно космічного простору ст. IX Договору про принципи діяльності держав по дослідженню й використанню космічного простору, включаючи Місяць і інші небесні тіла, 1967року закріп­лює, що: «Держави —учасниці Договору здійснюють вивчення й дослідження космічного простору, включаючи Місяць і інші небесні тіла, таким чином, щоб уникати їхнього шкідливого забруднення, а також несприятливих змін земного середовища внаслідок доставки неземної речовини...»

На початку 1950-х років починають розроблятися й прийматися перші міжнародні договори, спрямовані на захист і збереження флори. Мова йде насамперед про прийняття 6грудня 1951року Міжнародної конвенції по захисту рослин. її основною метою є розширення співробітництва в боротьбі зі шкідниками рослин і рослинної продукції, запобігання їхнього проникнення на тери­торію держав-учасниць. У зв'язку із цим, під час підписання дво­сторонніх угод про співробітництво в галузі карантину й захисту рослин сторони домовляються про встановлення взаємних прав і обов'язків по забезпеченню їхньої фітосанітарної безпеки. Примі­ром, держави-учасниці повинні повідомляти про введення на своїй території карантинних режимів депозитарію (ФАО) даної Конвенції, який у свою чергу зобов'язаний довести цю інформацію до інших учасників.

2 лютого 1971року в м. Рамсар (Іран) була прийнята підготовлена в рамках ЮНЕСКОКонвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення головним чином як місцеперебування водо­плавних птахів. Метою цього документа є виявлення й збереження найцінніших водно-болотних угідь (морські затоки, озера, ділянки долин рік, заболочені території) незалежно від географічного по­ложення, які по ряду встановлених критеріїв відповідають статусу угідь, що мають міжнародне значення.

Критерії, по яких визначається значущість водно-болотного угіддя, мають на увазі, що таке угіддя повинне бути типовим або унікальним для відповідного регіону, мати особливу цінність для підтримки біологічної розмаїтості й регулярно відвідуватися біль­шою кількістю водоплавних птахів (20тис. птахів або 1%особин популяції одного виду або підвиду водоплавних птахів). Такі місця є рефугіумами специфічного біологічного різноманіття, стабіліза­торами клімату, а часто й джерелами прісної води. Проголошення водно-болотного угіддя «таким, що має міжнародне значення» і включення його в Список Конвенції означає, що держава бере на себе

652

зобов'язання здійснювати свою діяльність на даному угідді таким чином, щоб сприяти збереженню й стійкому використанню водно-болотного угіддя, а також сприяти охороні, керуванню й раціональ­ному використанню ресурсів мігруючих водоплавних птахів.

У той часовий період панувала точка зору, відповідно до якої по­гіршення навколишнього середовища є насамперед результатом про­мислового забруднення й, отже, має відношення тільки до держав Північної півкулі. Разом з тим, спростовуючи такий підхід, глави держав і урядів ОАЄ 15вересня 1968року підписали Африканську конвенцію про охорону природи й природних ресурсів, що замінила собою Лондонську конвенцію 1933року.

Африканська конвенція є фактично першим прикладом комп­лексного підходу до проблеми захисту навколишнього природного середовища: вона, стосується збереження ґрунту, води, тварин і рос­лин, інакше кажучи, практично всієї природи. Широта охоплення Конвенції дозволяє дійти висновку, іцо деякі її положення являють собою лише загальні принципи. Проте положення Конвенції, які стосуються захисту рослин і тварин, носять цілком конкретний характер і передбачають створення природних заповідників, регу­лювання полювання, лову, рибальства, а також особливий захист для окремих особин.

Африканська конвенція містить два принципово нових моменти:

1. визнання необхідності захищати середовище перебування ви­дів, що перебувають під загрозою зникнення, нарівні із захистом і самих таких видів;

2. заява про особливу відповідальність тих держав, чия територія є єдиним місцем перебування рідких видів.

Таким чином, з'являються перші елементи «кодексу» охорони навколишнього середовища. Цьому в чималому ступені сприяла й судова практика, що накопичувалася на той час.

Так, Рішенням Арбітражної комісії з озера Лану від 19листопада 1956року було вирішено спірне питання між Францією й Іспанією за прикордонним договором —чи будуть зміни, початі Францією у відношенні власних водних ресурсів озера Лану, без попередньої на те згоди з боку Іспанії, становити порушення Байонського при­кордонного договору. Арбітраж був створений в 1957році Францією й Іспанією на підставі їхнього загального договору про арбітраж від 1929року. В обґрунтуванні своєї скарги іспанська сторона заявила, що зміна режиму озера Лану на французькій території, що настане в результаті здійснення Францією свого гідротехнічного проекту, порушує зазначену вище угоду. •¥ своє виправдання Франція за­явила, що відведені в результаті гідробудівництва води з озера Лану надійдуть у ріку Кєрол, що бере з нього початок і протікає по

653

території Іспанії. Таким чином, на думку Франції, режим водної системи на іспанській території не порушується, і тому Франція компетентна вирішувати питання про гідробудівництво на своїй території на власний розсуд.

Розглянувши справу, арбітраж дійшов висновку, що в результаті здійснення Францією на своїй території гідробудівельного проекту не порушуються ні положення зазначеної вище угоди, ні положення міжнародного права. Збитку території Іспанії нанесено не було. Ви­ходячи із цього, арбітраж, зокрема, вирішив, що «при здійсненні власних «прав» прибережна держава не може ігнорувати «інтереси» своїх сусідів по басейну» і що «відповідно до норм доброї волі, дер­жава, яка лежить вище, несе обов'язок ураховувати різні інтереси, які можуть бути порушені, і прагне до того, щоб забезпечити їхнє задоволення, що не суперечить здійсненню своїх власних інтересів».Ці прецеденти сформували перші принципи, на яких почалося бу­дівництво сучасного міжнародного екологічного права.

Наприкінці 60-х років XX ст.,завдяки науковим застереженням учених, громадськість довідалася про ту загрозу, яка нависла над біосферою. Результатом цього з'явилася мобілізація суспільної думки, що фактично до цього не мала собі аналогів в історії. По-перше, цей рух спочатку зародився в глибинних шарах суспільства й лише ї*абагато пізніше одержав офіційну підтримку декількох держав, що прийняли екологічні програми. По-друге, цей рух із самого початку був інтернаціональним. У підсумку, як ні по якому іншому питанню, що вимагає правового регулювання, національні парламенти в різних частинах світу одноголосно прийняли численні екологічні закони.

Початок третього етапу в розвитку міжнародного екологічно­го права, як ми вже відзначали, прийнято зв'язувати зі скликанням у червні 1972року Стокгольмської конференції ООНіз проблем навколишнього середовища, що оточує людину. Ця Конференція разом із прийнятими на ній підсумковими документами перевела міжнародне природоохоронне співробітництво на якісно новий рівень всієї системи ООН.

Уперше ідея про скликання спеціальної міжнародної конферен­ції із проблем навколишнього середовища пролунала на сесії Гене­ральної Асамблеї ООН в 1967році. Надалі ця ідея була підтримана ЕКОСОС ООН,що у своїй резолюції 1346,прийнятої на 45-й сесії в 1968році, підкреслив термінову необхідність посилення заходів як на національному, так і на міжнародному рівнях для обмеження й по можливості призупинення забруднення навколишнього сере­довища людини й рекомендував ГА ООНрозглянути на черговій сесії питання про бажаність скликання Конференції ООНіз проблем навколишньої середовища, що оточує людину.

654

Необхідність такої конференції була визнана також на Між­урядовій конференції експертів з наукових засад раціонального використання й охорони ресурсів біосфери, що відбулася в Парижі у вересні 1968року. У рішенні конференції говориться: «Будучи інформованою, що ЕКОСОС схвалив на своїй 45-й сесії резолюцію з питання про скликання Міжнародної конференції по обговоренню проблем навколишнього середовища, що оточує людину, по якій ГА ООНповинна прийняти рішення, конференція рекомендує, щоб при розгляді даного питання ГА ООНмогла б: 1)взяти до відома реко­мендації цієї конференції щодо біосфери; 2)розглянути питання про доцільність розробки Загальної декларації по захисту й поліпшенню навколишнього середовища, що оточує людину».

Рішення про скликання Конференції ООНіз проблем навколиш­нього середовища, що оточує людину, було прийнято ГА ООН уїї резолюції 2398(XXIII) від 3грудня 1968року. У цій резолюції ГА ООНвизначила, що «головна мета конференції повинна полягати в тому, щоб служити практичним засобом заохочення й напрямку дій урядів і міжнародних організацій по захисту й поліпшенню на­вколишнього середовища людини, по відновленню й запобіганню її забруднення за допомогою міжнародного співробітництва, маючи на увазі, що це дасть можливість країнам, що розвиваються, не до­пустити виникнення таких проблем».

ГА ООН поклала відповідальність за організацію такої конфе­ренції на Генерального секретаря ООН,просила створити для цього невеликий секретаріат і призначити генерального секретаря кон­ференції. У заснований Підготовчий комітет конференції ввійшли представники від Аргентини, Бразилії, Гани, Гвінеї, Замбії, Індії, Ірану, Італії, Канади, Кіпру, Коста-Рики,Арабської Республіки Єгипет, Сінгапуру, Великої Британії, США, СРСР,Того, Франції, ЧССР, Швеції, СФРЮ, Ямайки і Японії. Генеральним секретарем конференції був призначений канадський промисловець і громад­ський діяч Моріс Ф. Стронг.

У вітчизняній юридичній літературі іноді можна зустріти твер­дження про те, що дії ГА ООНз організації підготовки й проведення спеціальної міжнародної конференції із проблем навколишнього середовища, що оточує людину, мали під собою серйозну організа­ційну й правову основу у вигляді раніше прийнятих резолюцій ГА. При цьому, зокрема, посилаються на резолюцію 1831«Економічний розвиток і охорона природи», прийняту 18грудня 1962року на

XVII сесії ГА ООН.

У цій резолюції висловлювалася надія на те, що країни, особ­ливо такі, що розвиваються, вживуть невідкладних заходів, які спрямовані на:

655

дискусій.

Попередній порядок денний і проект процедури конференції був схвалений резолюцією 2850(XXVI), прийнятою ГА ООНв 1971

році.

Конференція відкрилася 5червня 1972року. У її роботі взяли участь представники 114 держав, спеціалізованих установ ООН, багатьох ММУО й МНУ О.

Істотним організаційним недоліком даної конференції стало те, що застосування дискримінаційної так званої Віденської формули, прийнятої ГАООН, призвело до того, що серед учасників Конферен­ції не було Німецької Демократичної Республіки, що у той час не булані членом ООН, ні членом якої-небудь спеціалізованої установи ООН. У порядку солідарності із НДР і в знак протесту проти дис­кримінаційної практики ООН наконференцію відмовилася приїхати більшість країн соціалістичного табору, що активно брали участь у її підготовці. Все це, природно, призвело до істотного перекручування політичного значення конференції й знизило цінність її рішень.

Інцидент із формуванням складу учасників Стокгольмської конференції об'єктивно призвів до того, що її рішення були при­йняті з порушенням принципів універсальності й справедливого географічного представництва.

Конференцію відкрив Генеральний секретар ООН. На1-му пленарному засіданні були обрані: голова конференції —міністр сільського господарства Швеції І. Бентсон, 26його заступників, головний доповідач (укладач заключної доповіді конференції), ке­рівні органи трьох сесійних комітетів, інші допоміжні органи. До порядку денного, зокрема, були включені такі питання: декларація про навколишнє середовище, що оточує людину; планування насе­лених пунктів і керування ними з урахуванням якості навколиш­нього середовища; аспекти керування природними ресурсами, що пов'язані з навколишнім середовищем; визначення забруднювачів, що мають важливе міжнародне значення, і боротьба з ними; освітні, інформаційні, соціальні й культурні аспекти проблем навколиш­нього середовища; розвиток і навколишнє середовище; міжнародні організаційні наслідки пропозицій про заходи; затвердження плану дій і доповіді конференції.

Підсумком Стокгольмської конференції стало прийняття Де­кларації принципів, Плану дій і Резолюції про організаційні й фінансові заходи. Ці документи стали основою для активної на-

657

ступної діяльності держав і міжнародних організацій. Безсумнів­но, що саме під визначальним впливом рішень даної Конференції протягом наступних 20років склалася система універсальних і регіональних міжнародних конвенцій, угод, договорів, протоколів і т.п.,присвячених питанням охорони навколишнього природного середовища.

Декларацію принципів прийнято відносити до категорії джерел «м'якого» права, що вимагають особливих способів для імплемен­тації. Як відзначав ще в 1976році французький юрист А. Киці, Де­кларація є джерелом міжнародного права тому, що в ній зафіксовані принципи, з якими держави повинні рахуватися, але які не можуть бути застосовані традиційними способами. Декларація, пише він, може служити загальним базисом для будь-яких майбутніх між­народних дій, що стосується охорони навколишнього середовища.

Аналіз 26принципів, що ввійшли в Стокгольмську декларацію, показує, що вони є різнорідними за своїм характером. Деякі з них не є нормами права.

Таким, наприклад, є Принцип 1:«людина має право на свободу, рівність і сприятливі умови життя в навколишнім середовищі, якість якого дозволяє вести гідне й процвітаюче життя, і несе головну від­повідальність за охорону й поліпшення навколишнього середовища на благо нинішнього й майбутнього поколінь...»У цьому положенні міститься певна ідея, воно сформульовано як декларація, і його формулювання носить занадто загальний і абстрактний характер, щоб бути призначеним для перетворення в норми права.

Принципи 2-5Стокгольмської декларації, незважаючи на те, що вони є більш конкретними по своєму змісту, також не можуть бути визнані нормативними. Вони містять у собі заклики до збере­ження поновлюваних і непоновлюваних рідних ресурсів Землі, а також запобіганню забруднення навколишнього середовища. Це так звані принципи-ідеї, що відбивають біосферний підхід до проблем співіснування людини й природи.

Принципи Стокгольмської декларації, за винятком принципів 7, 21-24,які носять правовий характер, часто мають форму загальних суджень і навіть заяв. Це пояснюється тим, що положення Сток­гольмської декларації мають філософський, світоглядний зміст, але це в жодному разі не применшує їхнього значення для розвитку міжнародного екологічного права.

Поряд із принципами-ідеями Стокгольмська декларація містить і принципи-норми, які згодом перетворилися в правові норми між­народного екологічного права. Так, положення Принципу 7Де­кларації, у якому говориться, що «держави вживають всі можливі заходи для запобігання забруднення морів речовинами, які можуть

658

поставити під загрозу здоров'я людини, завдати шкоди живим ре­сурсам і морським видам, завдати шкоди судноплавству або ство­рити перешкоди для інших законних видів використання морів», знайшли своє договірне закріплення в Конвенції щодо запобігання забрудненню із суден 1973року, зміненої пізніше Протоколом 1978року (Конвенція МАРПОЛ 73/78),у Лондонській конвенції з запо­біганню забруднення моря скиданнями відходів і інших матеріалів 1972року й інших міжнародно-правових документах у цій галузі. На ньому засновані положення прийнятої в 1982році Конвенції ООНпо морському праву, що містить загальні принципи, які стосуються всіх видів забруднення моря.

У Стокгольмській декларації також сформульовані й такі принципи-норми, які по своєму змістові й характеру мають най­більш загальне значення для всієї галузі міжнародного екологічного права (Принципи 21, 22і 24).

Для вирішення завдань екологічного розвитку людство потребує не тільки відповідної нормативно-правової бази, але й структурно-інституціональних, предметно-організаційних засад діяльності у вигляді плану дій, програми або стратегії. У такого роду документах, що стосуються охорони навколишнього природного середовища, звичайно містяться всебічний аналіз і оцінка сформованої ситуації, виокремлюються пріоритетні проблеми, визначаються строки, шля­хи й засоби їхнього вирішення. Одним з таких документів саме і є План дій, прийнятий на Стокгольмській конференції. Це документ програмного характеру, що адресований в основному ООНі між­народним організаціям системи ООНі спрямований на об'єднання зусиль всіх держав —членів організації у сфері охорони навко­лишнього середовища, на підвищення централізації й концентрації природоохоронної діяльності в системі ООН.

План дій намітив шляхи переходу міжнародної діяльності в галузі навколишнього середовища з рівня окремих установ на рівень системи ООН, хоча й мав ряд недоліків, пов'язаних зі склад­ністю його структури, а також різними планами й масштабністю рекомендацій, що містяться в ньому.

Важливим рішенням Конференції стала рекомендація Генераль­ній Асамблеї ООНзаснувати ЮНЕП як спеціальний інституційний механізм для консолідації й розвитку природоохоронних програм держав з урахуванням поставлених Декларацією принципів і Пла­ном дій якісно нових завдань у цій сфері.

ЮНЕП була заснована на підставі резолюції ГА ООН 2997(XXVII) від 15грудня 1972року, що визначила обсяг компетенції й напрямки діяльності чотирьох головних органів Програми: Ради керуючих, Секретаріату, Фонду з навколишнього середовища й

659

Ради з координації в галузі навколишнього середовища (в 1977році рішенням Г А ООНРада з координації була скасованою як така, що не виправдала надій, і її функції були передано Адміністративному комітету ООНз координації).

Оперативність, з якою ООНвідреагувала на рекомендацію Сток­гольмської конференції, свідчить про гостру зацікавленість прак­тично всіх членів ООН увиробленні ефективного інституційного механізму в даній сфері.

У підсумку оул-j прийнято иолоішвчасте рішення: заснувати ЮНЕП, що є допоміжним органом Г А ООНі функціонує в тісному співробітництві з ЕКОСОС.

Аналізуючи ізищезазаазсне. можла стверджувати, що учасники Конференції гісопу.лили. _Рідк> ло>:кліо.лоіь створення не просто ді­ючого міжнародного, аіЦіД^йціоігальноіо механізму в даній сфері. Тим часом у гооуло .--илистv о;-ооо.олпо..олог<; природногосередовища у зв 'язлу з глс'оолмлій, Аорокоеїлол цього питання, потреба в таких наднаціональних меланізм;^-лоо^ґціу;л оться усе більш гостро.

Для підвищення ііЗголоі лЮі:!-'.).і оув винайдений спеціальний термін «кагалітиопа роль?;;o ноглй-і рц.і-ювид функції керування, іцо виник як розу.:о.і лі орлооос Оіолооя. організаційної структури системи ООНдо глоилльи-ї щл.^С,-;'.Ott.ofякі-. Разом з тим, аналіз такої ролі вказує на '"о. :цо тут оідс-оґяо лорушшня в традиційному субординаціиномузміст; нього <. лоол, а мас місце звичайна коорди­нація. Свідченням чело/стан? иконооеоно.даної функції: *В умовах, коли в діяльності по тій обоіт'нііо г.ііобольйій проблемі потенційно може й повинна брати у^!і"ото полика і.'цп.кісті. різних установ ООН,центральна коордизутооа інотооилр системи ноншіна прагнути не стільки брати на себе ликоиакнязагальної робочої програми, скіль­ки виступали з рот; ініціатор.- проелтіго, оперативне виконання яких варто пєоед"-зло гвідповідним ■ "ог.ог.му профілю підрозділам загальної системи ООН *

Звідси, є невипндкоЕим. що молл-є відразу піотя заснування ЮНЕП стали вноситися різні пропозиції щодо її трансформування в спеціалізовану установу ООН(Велико Британія, 1983рік) або в Раду екологічної безпеки {f'PCV- • Q8P рік). Усі сходяться на тому, що ЮНЕП полішчн боти перетворена в повноцінну міжнародну організацію на оопоаї міжнародного договору, яку останнім часом все частіше й частіше пропонують іменувати Міжнародною еколо­гічною адміністрацією і МЁ/i/,

В 1972році в .і їарижі ЮНЕьлОпрпйняла Конвенцію про охорону всесвітньої культурної й природної спадщини, до якої приєднала­ся більшість країн світу. Держави, на території яких розташовані об'єкти всесвітньої спадщини, берулъна себе зобов'язання по їх­ньому збереженню.

660

Згідно до ст. 2Конвенції під природною спадгциіюю розумі­ються:

• природні пам'ятки, отворен:фізичними в біологічними утво­реннями або групами таких утворень, що мають видатну уні­версальну цінність із погляду естетики або науки;

• геологічні й фізіографічні утворення й строго обмежені зони, що представляють ареал видів, які піддаються загрозі, тварин і рослин, що мають видатну універсальну цінність із погляду науки або збереження;

— природні визначні місця або строго обмежені природні зони, що мають видатну універсальну цінність із погляду науки, -збереження або природної кооси.

Статус об'єкта всесвітньої спадптиии дао наступні переваги:

додаткові гарантії схоронносте й цілісності унікальних природ­них комплексів;

підвищує престиж територій і керуючих янми устаног;

сприяє популяризації нколоченлх усписок об'єкті.¹* і розвитку альтернативних видів прироо-.скористуї'.апня і у першу чергу еко­логічного туризму);

забезпечує нріоритетніеоо у залученні фінансових засобів для підтримки об'єктів всесвітньої культурної й природної спадщини, у першу чергу з Фонду ве.еск.тіьої спадщини:

сприяє організації моніторингу й контролю за станок схоронності

природних об'єктів.

За станом на 200г> рік у списку всесвітньої спадщини значиться 812об'єктів (у тому числі ^р>28 культурних, 1Ь0 природних і 24змі­шаних) зі 137країн

Удосконалюючи міжнародно-правоілш режим захисту окремих видів дикої флори й фауни. 12держав ---учасниць консультатив­них нарад Договору про Антарктику разом з ФАО в тому ж 1972році зібралися в Лондоні на міжнародну конференцію й прийняли Конвенцію про збереження тюленів Антарктики. Конвенція вста­новлює дуже строгі правила з регулювання наукових досліджень антарктичних тюленів і, особливо, по їхньому можливому промис­лу. Конкретні заходи щодо збереження й раціональному промислу антарктичних тюленів містяться в Додатку до Конвенції, що є її невід'ємною частиною. У Конвенції перераховані райони, які оголошуються заповідниками, зазначені шість промислових зон і встановлений порядок черговості їхнього закриття для промислу на певний період (пп. 4і 5Додатку).

15 листопада 1973року арктичними країнами (Данія, Канада, Норвегія, СРСР і США) ум. Осло (Норвегія) була укладена Угода про збереження білих ведмедів, яка після її ратифікації й набрання

661

чинності (1976)стала міжнародно-правовою основою для охорони, вивчення й використання цього біологічного виду. Як сказано в преамбулі Угоди, держави арктичного району визнають за собою «особливу відповідальність і особливі інтереси відносно захисту фауни й флори арктичного району»,а також те, що «білий ведмідь є важливим видом ресурсів арктичного району, який має потребу в додатковому захисті».

Такий захист повинен бути забезпечений за допомогою скоор­динованих національних заходів держав арктичного району щодо його збереження й раціонального використання. Держави також зобов'язалися вживати відповідних заходів з метою захисту еко­систем, частиною яких є білі ведмеді, приділяючи особливу увагу таким компонентам місць їх перебування, як барлоги, місця видо­бутку корму, а також характеру міграції, і регулювати використан­ня популяції білого ведмедя відповідно до раціональної практики охорони, заснованої на новітніх наукових даних (стаття II).

Полярна проблематика пізніше одержала подальший розвиток у трьох міжнародно-правових актах: у Конвенції про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980року, Конвенції з регу­лювання освоєння мінеральних ресурсів Антарктики 1988року й у Протоколі про охорону навколишнього середовища 1991року до Договору про Антарктику.

З метою боротьби з нелегальним видобутком і незаконною тор­гівлею найбільш уразливими об'єктами живої природи з ініціативи МСОП була прийнята Конвенція про торгівлю дикими видами фауни й флори, що перебувають під загрозою зникнення —СІТЕС. Конвен­ція була укладена в м. Вашингтоні (США) 3березня 1973року.

СІТЕС, регулюючи міжнародну торгівлю, побічно охороняє біль­ше 30тис. видів флори й фауни. З моменту набрання Конвенцією чинності, не зник у результаті торгівлі жоден вид, що перебуває під її захистом.

Основна мета Конвенції —забезпечити міжнародний контроль над торгівлею дикими видами тварин і рослин, чисельність яких підірвана або може бути підірваною через те, що вони є популярними об'єктами торгівлі. Вигода, одержувана від міжнародного продажу живих тварин, продукції, є серйозним стимулом до їхнього добуван­ня й головною загрозою для виживання рідких і зникаючих видів флори й фауни. Відповідно до положень Конвенції система заходів охорони видів, що перебувають під загрозою вимирання, поширю­ється на сфери як зовнішньої, так і внутрішньої торгівлі, включаючи міри суворого контролю за переміщенням через державні кордони видів тварин, що потребують особливої охорони, жорсткої право­вої регламентації всіх операцій (включаючи правила перевезення,

662

розміри кліток, контейнерів і т.п.),посилення відповідальності, підвищення неминучості покарання, а також організацію спеці­альних служб і органів. Торгівля цими видами дозволяється тільки у виняткових випадках і по спеціальних дозволах, видаваним з урахуванням висновків наукових організацій.

Істотний внесок у розвиток міжнародного екологічного права вніс Заключний акт, прийнятий в м. Гельсінкі (Фінляндія) Нарадою по безпеці й співробітництву в Європі в 1975році. Центральне місце в цьому документі належить Декларації принципів, якими держави-учасниці повинні керуватися у взаємних відносинах. На основі цілей і принципів, закріплених в Статуті ООН, уДекларації розвинений й конкретизований зміст десяти загальновизнаних принципів між­народного права стосовно до умов європейського регіону.

Розділ 5Заключного акта спеціально присвячений захисту на­вколишнього середовища як однієї із проблем, що мають «велике значення для добробуту народів і економічного розвитку всіх кра­їн». У цьому розділі підтверджені й розвинені деякі спеціальні принципи міжнародного екологічного права, зокрема ті, які були встановлені в Стокгольмській декларації ООН 1972року (принцип раціонального використання природних ресурсів; принцип заборони трансграничногозабруднення навколишнього середовища й т.д.).У Заключному акті вперше одержав своє закріплення такий новий спеціальний принцип, як екологічна рівновага.

Підкресливши вирішальне значення превентивних (профілак­тичних) заходів у вирішенні проблем у галузі захисту й збереження навколишнього середовища, Заключний акт визначив основні цілі й сфери загальноєвропейського співробітництва в даному напрямку. При цьому, з огляду на особливості європейського регіону, встанов­лений певний порядок черговості таких сфер, а стосовно до кожної з них окремо проведена подальша специфікація.

Поряд із цілями й сферами загальноєвропейського співробіт­ництва із захисту навколишнього середовища в Заключному акті визначені також форми й методи їх здійснення. Тут, зокрема, встановлено, що «проблеми, які стосуються охорони й поліпшення навколишнього середовища, будуть вирішуватися як на двосторон­ній, так і на багатосторонній основі», у тому числі регіональній й субрегіональній, при повному використанні існуючих форм спів­робітництва. Поряд із цим у даному документі підкреслена необ­хідність всебічного, комплексного підходу до вирішення проблем в галузі захисту навколишнього середовища, у тому числі й у Євро­пі. У цьому зв'язку в Заключному акті відзначалася необхідність тісного співробітництва всіх держав для ефективного вирішення нагальних проблем.

663

Таким чином, Заключний акт ІШСЄ, намітивши широку програ­му загальноєвропейської о опі врооітництва в вирішенні екологічних проблем, підтвердив, що захист навколишнього середовища вийшов за рамки соціально-економічних і технічних проблем і перетворився в актуальну політичну проблему глобального значення.

Свідченням реалізації державами відповідних домовленостей, закріплених у Заключному акті И.БСЄ, на практиці стала Конвенція про трансграничне забруднення повітря на далекі відстані, прийнята в 1979році Нарадою на високому рівні в рамках Європейської еко­логічної комісії (ЄЕК) ООНз охорони навколишнього природного середовища.

Виступаючи як «рамкова» угода, Конвенція в цей час нараховує 8додаткових протоколів, шо є її невід'ємними частинами:

Протокол про довгострокове фінансування спільної програми з моніторингу й оцінки трансграничногопереносу атмосферних по-лютантів (ЕМЕП) від 2,8 вересня 1984року;

Протокол про скорочення викидів сірки або їх трансграничних потоків щонайменше на ЗО відсотків від 8липня 1985 року;

Протокол про обмеження викидів окислів азоту і їх трансгранич­них потоків від 31жовтня 1988року;

Протокол про обмеження викидів летучих органічних сполук або їх трансграничних потоків від 18листопада 1991 року;

Протокол про подальше скорочення викидів сірки від 14 червня 1994 року;

Протокол по важких металах від 24.червня 1998 року;

Протокол по стійких органічних забруднювачах від 24 червня 1998року;

Протокол про боротьбу з підкисленням, евтрофікацією і при­земним озоном від ЗО листопада 1999року.

Під впливом результатів Стокгольмської конференції із проблем навколишнього середовища, що оточує людину, в період з 1973 до 1982роки проходила робота НІ Конференції ООН з морського права, що завершилася прийняттям в 1982 році Конвенції ООН з морського права. Ця Конвенція об'єднала в собі й поставила в чіткі рамки усе раніше існуюче міжнародно-правове регулювання захисту й збереження екосистем Світового океану. У ній знайшов своє закріплення такий спеціальний і важливий принцип, відповід­но до якого всі держави несуть обов'язок захищати й зберігати морське середовище.

Загалом можна сказати, що ця Конвенція підсилює відповідаль­ність держави прапора, розширює права прибережної держави (пе­редбачаючи певні права з боротьби із забрудненням в економічній зоні) і вводить так звану універсальну юрисдикцію держави-порту.

664

Конвенція усуває прогалину відносно визначення просторових меж юрисдикції прибережних держав з регулювання поховання відходів, ясно вказуючи, що вони можуть регулювати й контролювати похо­вання не тільки в територіальному морі, але також і в економічній зоні й на континентальному шельфі.

Є примітним, що в Конвенції стосовно до різних джерел забруд­нення передбачений різний взаємозв'язок міжнародних норм і стандартів із національними законами й правилами. Так, стосовно міжнародних норм закони й правила відносно до забруднення із суден повинні бути «щонайменше настільки ж ефективними» (п. 2 статті 211); стосовно до забруднення із суші, а також з атмосфери або через неї — «братися до уваги» (п. 1 статті 207 і п. 1 статті 212), а відносно інших джерел забруднення (діяльність на морському дні, поховання) — «бути не менш ефективними» (п. З статті 208, п. 2 статті 209 і п. 6 статті 210).

Велику роль у створенні міжнародно-правових засад регіональ­ної морської екологічної безпеки відіграла ЮНЕП з її Програмою регіональних морів.

Уже на перших сесіях Ради керуючих ЮНЕП був вироблений ре­гіональний підхід до проблем контролю за забрудненням морського середовища й керування морськими й прибережними ресурсами.

ЮНЕП вважає, що такий підхід дозволяє їй сконцентрувати увагу на специфічних високопріоритетних для держав окремого регіону проблемах і тим самим допомогти цим країнам більш повно мобілізувати свої ресурси для боротьби із забрудненням морського середовища. У той же час, за задумом ЮНЕП, такий регіональний підхід у перспективі повинен створити базу для розгляду екологіч­них проблем Світового океану в цілому, у глобальному масштабі.

Програма регіональних морів ЮНЕП, що у цей час включає 14 регіонів і більше 120 держав, почала здійснюватися з 1974 року.

В 1975 році був вироблений План заходів щодо регіону Серед­земного моря, а в 1976 році ЮНЕП скликала в Барселоні (Іспанія) конференцію середземноморських країн із проблем захисту Серед­земного моря, на якій були прийняті три регіональних міжнародних

угоди:

• Конвенція по захисту Середземного моря від забруднення;

• Протокол щодо попередження забруднення Середземного моря скиданнями із суден і літальних апаратів;

— Протокол про співробітництво в боротьбі із забрудненням Середземного моря нафтою й іншими шкідливими речови­ нами.