10.5. Проблема реформування Організації Об'єднаних Націй

Проблема реформування ООНпрямо пов'язана із проблемою неефективності цієї найкрупнішої і єдиної універсальної міждер­жавної організації, яка почала проявлятися в 70-х роках минулого сторіччя.

Ця проблема одержала додатковий імпульс у період Косовської кризи 1999року й воєнної операції США вІраку в 2003році. ООНдорікали в тому, що в ході цих подій вона з суб'єкта, який веде пе­реговори про мир, перетворилася в споглядальника війни. Відзна­чалося, що Генеральний секретар страждає від нестачі можливостей

259

для здійснення того, за що він несе відповідальність, —підтримки миру й безпеки. Як писала в передовій статті впливова німецька газета «Вельт»: «У всіх великих кризах епохи після холодної ві­йни К. Аннан залишається примітно непримітним». Ця цитата відбила міжнародний песимізм відносно ефективності системи ООНі, насамперед, у питаннях подолання конфліктів і збройних зіткнень. «Висловлення Аннана по косовській війні, —відзнача­лося в статті, —являли собою ряд мудрих побажань. Як їх треба реалізувати —про це він умовчує. Так, про дипломатичні рішен­ня не домовляються на ярмарку, але ясних висловлень про те, як світове співтовариство хоче обійтися із цим лихом, від шефа ООНвсе-таки можна було б очікувати. От у цьому-то найбільша проблема Аннана, та й самої ООН».

У такий спосіб був зафіксований очевидний конфлікт між ви­могою міжнародного права поважати суверенітет держав і вимогою виконувати такі міжнародні зобов'язання, як дотримання прав людини.

Реформування ООНі, насамперед, його структури на підставі нових пріоритетів, представляється об'єктивно й прагматично до­сить складним і дуже трудомістким процесом. Проте кілька ідей були запропоновані.Одна з них належала Ж.Бертуану,колишньому французькому дипломату, одному із засновників Тристоронньої комісії (Північна Америка —Західна Європа —Японія). У період косовської кризи він писав у газеті «Монд»: «...всі постійно по­силаються на «міжнародне співтовариство», однак ніхто не знає, що це таке. Невизначеність небезпечна. Без справжнього «спів­товариства» у розрахунок приймається тільки сила, що провокує спроби створити «контрсилу»...Ми маємо потребу в рамках, які обмежують нас і усередині яких ми законно почуваємо себе вдома».Бертуан запропонував,щоб « ООНзапозичила в Європейського Союзу інститут незалежної влади (подібно Європейській комісії), що був би вправі й зобов'язувався визначати спільний інтерес держав —членів організації, кожна з яких продовжує дотримуватися своїх власних інтересів. Жодна держава не є підлеглою іншим, але є місце для обговорень і незалежних ініціатив ».

Негаразди в системі ООН,що спостерігалися протягом декількох десятиліть, стали очевидними й реальними практично для всіх дер­жав —членів організації в середині 80-х років XX століття. В 1986році Генеральна Асамблея затвердила доповідь експертів «Групи вісімнадцяти ».Проблема виникла в першу чергу через надмірне роз­членовування ООНі його організацій, а також через недосконалість механізмів координації як усередині кожної організації, так і між різними складовими системи. Незважаючи на помітний прогрес у

260

цій галузі, ще можна зустріти абсолютно ідентичні програми, що реалізуються одночасно декількома фондами, агентствами й орга­нізаціями ООН.Актуальною залишається проблема дублювання робочих місць. Постійно висловлюються думки про необхідність значного скорочення «оонівської бюрократії»,зокрема в основних спеціалізованих установах ООН.

Ефективність дій ООН,засудженої критиками за схильність скоріше міркувати й обговорювати проблему, а не намагатися її вирішити, також залишається під сумнівом, навіть незважаючи на те, що протягом ряду років, як показує гуманітарна діяльність ООН,оперативність і децентралізація дій і персоналу ООНпочинає переважати над дослідженнями й аналітичною роботою.

До згаданих проблем можна додати й дійсну оцінку впливу про­грам ООН нанаселення, що привело до «ведення й розвитку оцінних механізмів, зокрема, в області проектів, спрямованих на розвиток. Викликає заклопотаність надмірна автономність спеціалізованих установ ООН.Маючи у своєму розпорядженні власні керівні орга­ни, вони очолюються генеральними директорами, практично не залежними від Генерального секретаря ООН.Заснування Адміні­стративного координаційного комітету, очолюваного Генеральним секретарем ООН,виявилося недостатнім. Він є не більш ніж першим серед рівних {primus inter pares), а тому позбавлений будь-якої ре­альної влади над директорами спеціалізованих установ і не може жадати від них реформування підзвітних їм відомств.

Х.П. де Куельяр і Б. БутросГалі, що знаходилися на посту Генерального секретаря ООН,намагалися вирішити дві основні проблеми, які протягом десятиліть збільшували бюрократичний апарат Секретаріату: значний ріст адміністративних структур і збільшення постів високого рангу до декількох десятків (напри­клад, існування посади заступника Генерального секретаря поряд з постом віце-генерального секретаря). Через кілька тижнів після вступу на посаду Б. БутросГалі оголосив про реструктуризацію Се­кретаріату за допомогою скасування й злиття ряду відділів, а також скасування п'ятнадцяти постів високого рангу. Однак серією нових призначень чиновників високого рангу він швидко звів нанівець розпочаті реформи.

Після прийняття повноважень Генерального секретаря К. Ан­нан ініціював новий, більш конструктивний проект реформ. Він представив його в документі від 14липня 1997року, який носив назву «Відновлення ООН:програма реформ». Двадцяти дев'яти рішенням і рекомендаціям К. Аннана передував ряд попередніх мір. Дана програма реформ складається із пропозицій, які можуть бути розділені на дві категорії: зміни, що знаходяться в одноособовій

261

компетенції Генерального секретаря, і такі, що вимагають згоди держав-членів.

12 листопада 1997року Генеральна Асамблея ООНприйняла про­ект змін, що знаходяться в одноособовій компетенції Генерального секретаря (резолюція 52/12А): створення департаменту (відділу) по соціальних і економічних питаннях; створення єдиного бюро (представництва) «під єдиним прапором» ООН у державах-членах;скорочення адміністративних витрат; реструктуризація механізмів координації в області гуманітарної допомоги за допомогою створен­ня бюро координатора по невідкладній допомозі; міри, спрямовані на збільшення здатності організації консолідувати мир в районах, що пережили військові конфлікти; з'єднання й керування в рамках єдиної організації програм з боротьби зі злочинністю, наркотиками, відмиванням грошей, тероризмом тощо.

19 грудня 1997року Асамблея прийняла другий «кошик» ре­форм, запропонованих К. Аннаном (резолюція 52/12У). Найбільш важливим рішенням, безперечно, стало заснування посади першого заступника Генерального секретаря, який, будучи призначений Ге­неральним секретарем після консультацій з державами —членами ООН,сприяє Генеральному секретареві у виконанні управлінських і контролюючих функцій, координує дії й виконання програм ООН,а також стежить за реформуванням організації.

Повноваження першого заступника Генерального секретаря ООНкінчаються разом зі строком повноважень Генерального секретаря, що його призначив. У січні 1998року цю посаду зайняла канадка Л. Фрешетт. Генеральна Асамблея також прийняла пропозицію, що була спрямованою на більш тісне співробітництво міжурядових ор­ганів (адміністративні ради), у повноваження яких повинно входити спостереження за керуванням ПРООН, ЮНФПА, ЮНІСЕФ.

У той же час Генеральна Асамблея взяла відстрочку по прийняттю реформ К. Аннана щодо майбутньої ролі Ради з опіки. Таким чином, дебати із приводу ООНповинні перерости, за словами К. Аннана, «не в подію, а в процес», що стане темою для численних засідань Генеральної Асамблеї.

Реформи, запропоновані К. Аннаном, здійснювалися паралель­но із зусиллями по реформуванню організації, що вживаються державами-членами.

На початку 2003року виникли дискусії навколо так званого Стокгольмського процесу —пропозиції Швеції про більш ефектив­ний механізм застосування санкцій. У лютому 2003року вони були схвалені Радою Безпеки ООН. 10пунктів, розроблених шведськими вченими, пропонують поліпшення в системі застосування санкцій стосовно окремих політиків або осіб недемократичних держав. За

262

словами одного з авторів, професора конфліктології Упсальського університету П. Валленстєєна, основна мета пропозицій —покарати дійсно винних і уникнути колективного покарання націй, як це від­бувалося, наприклад, у випадку застосування санкцій у відношенні Іраку. Зокрема, пропонується вводити заборону на в'їзд диктаторів і їхнього найближчого оточення на територію демократичних держав,заморожувати їхні рахунки в закордонних банках і т.ін. Позитивні відгуки на адресу шведських пропозицій пролунали з боку пред­ставників багатьох держав —членів Ради Безпеки ООН.

Під час Всесвітнього саміту 2005року керівники багатьох держав світу звернулися із проханням до Генерального секретаря ООН пропідготовку та подання ряду доповідей, тематика яких торкалася б актуальних проблем реформування ООН.Перша з цих доповідей під назвою «Інвестування в Організацію Об'єднаних Націй: на шляху до посилення Організації в усьому світі»,була представлена Генеральним секретарем ООН уберезні 2006року. В ній містяться сміливі ідеї про реформу системи керування Секретаріатом протягом наступних трьох-п'яти років. У другій половині 2006року вийшли ще три доповіді, які розвивають ці ідеї: «Всебічний огляд механіз­мів керування й нагляду»,доповідь Групи з реорганізації системи відправлення правосуддя в Організації Об'єднаних Націй і огляд, підготовлений Группоювисокого рівня з питання злагодженості в системі Організації Об'єднаних Наций. Увсіх цих трьох допові­дях містяться далекозорі рекомендації, що стосуються ключових управлінських процедур і структур. Якщо ці рекомендації будуть затверджені державами-членами,вони здатні радикально змінити методи роботи Організації.

«Всебічний огляд механізмів керування й нагляду» був пред­ставлений Генеральному секретареві в липні 2006року членами Керівного комітету видних експертів з питань державного керуван­ня. Вони провели незалежний аналіз системи керування фондами, програмами й спеціалізованими установами ООНі нагляду за ними. У їхній доповіді рекомендується ряд удосконалень, які зачіпають як структури керування, так і структури керівництва, що існують уже протягом ряду років.Багато з цих рекомендацій —у тому числі рекомендації про створення впливового незалежного консульта­тивного комітету з питань ревізії й щодо підвищення оперативної незалежності Управління служб внутрішнього нагляду —носять далекозорий характер, і вимагають того, щоб Генеральна Асамблея уважно розглянула їх на своїй сесії.

Також у липні 2006року «Група по реорганізації»,що складала­ся із зовнішніх експертів по судовій системі, подала огляд системи відправлення правосуддя в Організації Об'єднаних Націй. Вона

263

дійшла висновку, що нинішня система є застарілою, дисфункцио­нальною,неефективною й також не є незалежною. Саме в світлі цих висновків вона рекомендувала створити зовсім нову систему відправлення правосуддя, що повинна бути професійною, незалеж­ною й децентралізованою.

Генеральний секретар привітав цю доповідь і зобов'язався пред­ставити свою відповідь на неї Генеральній Асамблеї в ході першої частини її відновленої сесії в 2007році, після того, як він проведе консультації з персоналом і підготує повний розрахунок вартості створення нової системи.

Нарешті, слід зазначити, що на початку листопада 2006року Група з питання про злагодженість у системі ООН,що працювала під співголовуванням прем'єр-міністрів Мозамбіку, Норвегії й Пакистану, представила Генеральному секретареві свою доповідь, яка націлена на те, щоб допомогти ООНреалізувати свій потенціал у справі надання допомоги країнам, які вживають заходів для досяг­нення цілей у галузі розвитку, що були сформульовані в Декларації тисячоліття, шляхом раціоналізації нині існуючої розгалуженої й різноманітної системи ООН. Удоповіді говориться, що необхідно радикально перебудувати ООН длятого, щоб вона діяла як єдиний орган, особливо на рівні країн, де б ООНмогла добиватися набагато більш значного ефекту, якби вона була менш роздробленою. Очіку­ється, що Голова Генеральної Асамблеї почне процес консультацій і діалогу щодо цих рекомендацій Групи. Новий Генеральний секретар і його адміністрація будуть займатися вирішенням цих завдань.

Якщо всі ці три доповіді приведуть до здійснення конкретних і конструктивних реформ, вони можуть підвищити ефективність ООНі її здатність реагувати на події, що відбуваються у світі. Однак з огляду на серйозні організаційні (і фінансові) наслідки, можна стверджувати, що на виконання цих рекомендацій піде кілька років.

Тим часом Генеральна Асамблея в ході своєї шістдесят першої сесії повинна була розглянути детальні пропозиції про реформу людських ресурсів, які містяться в доповіді «Інвестування у людей».Це докладна додаткова доповідь про реформу людських ресурсів, що була підготовлена у серпні 2006року. У цій комплексній допо­віді пропонуються фундаментальні зміни, які дозволять привести систему керування людськими ресурсами ООН увідповідність із найкращою практикою. Сюди входять створення більш активної, цілеспрямованої й оперативної системи набору кадрів; такий підхід до мобільності, що забезпечує інтеграцію співробітників Централь­них установ і польового персоналу; розширення можливостей для розвитку кар'єри; спрощення й раціоналізація системи контрактів

264

і уніфікація умов служби, особливо для тих співробітників, які працюють у місцях служби з тяжкими умовами.

Особливий інтерес представляють питання інституціональної реформи ООН,що йде дуже складно і яку можна досить наочно про­ілюструвати на прикладі реформи Ради Безпеки ООНі створення Ради по правах людини.

Генеральний секретар ООН напідставі пропозицій спеціальної комісії запропонував державам-членамрозглянути два варіанти модернізації Ради Безпеки (моделі А і В) або ж будь-які інші життє­здатні пропозиції відносно чисельного складу і його збалансованості, які сформульовані на основі кожної із цих моделей.

Модель А передбачає крім 5уже наявних постійних членів Ради Безпеки (Росія, США,Велика Британія, Франція, Китай) введення шістьох місць нових постійних членів Ради Безпеки, які будуть розподілятися між основними регіональними зонами (2 —для Африки (53держави), 2 —для Азії й Тихого океану (56держав), 1 —для Європи (47держав), 1 —для американського континенту (35держав), однак ніякого додаткового права вето для них, а також трьох нових місць для непостійних членів Ради Безпеки на дворіч­ний строк, крім уже наявних 10місць непостійних членів (4 —для Африки, 3 —для Азії й Тихого Океану, 2 —для Європи й 4 —для американського континенту). Таким чином, фактично буде істотно розширене й зрівняне представництво держав, що відносяться до регіональних зон світу (у підсумку вони одержать, разом із уже наявними квотами — 6місць для Африки, 6 —для Азії й Тихого Океану, 6 —для Європи й 6 —для американського континенту). За­гальне представництво держав у Раді Безпеки ООНбуде реалізовано в такий спосіб: з 192держав —членів ООНбудуть представлені 24держави (11 —постійні (такі, що зберігаються) члени Ради Безпеки ООН, 13 —непостійні (дворічні) члени Ради Безпеки ООН).

Модель В взагалі не передбачає створення нових місць постій­них членів Ради Безпеки, але передбачає створення нової категорії членів Ради у вигляді вісьмох місць на чотирирічний поновлюваний строк і одного нового непостійного місця на дворічний (і непонов-люваний) строк, які також будуть розподілятися між основними регіональними зонами. У цьому випадку буде досягнуте аналогічне загальне представництво держав у Раді Безпеки ООН:зі 192держав будуть представлені 24,з них 5 —постійних (такі, що зберігаються) членів Ради Безпеки ООН, 8 —нових постійних членів Ради Безпеки (поновлювані) ill непостійні (дворічні) члени Ради Безпеки ООН.

Труднощі, що перешкоджають вирішенню проблеми реформи Ради Безпеки ООН,пов'язані з тим, що ряд держав-членів, зокре­ма Бразилія, Японія, Німеччина й Індія, презентували свій проект

265

реформи, який, на їхній погляд, повинен був бути більш успішним. Вони запропонували розширити Раду Безпеки від нинішніх 15чле­нів до 25,зокрема шляхом виділення місць для 6нових постійних членів. Цікаво, що для того, щоб план реформи Ради Безпеки ООНмав більше шансів на успіх, «четвірка» навіть зняла свою вимогу надати їм право вето. Однак і це не врятувало ситуації: Бразилія, Японія, Німеччина й Індія розраховували на підтримку свого плану африканськими державами, але їхні надії опинилися під сумнівом після проведення саміту Африканського Союзу в лівійському місті Сирт. На цьому форумі африканські держави запропонували роз­ширити членський склад Ради з 15до 26держав і надати його новим постійним членам право вето. Автори нового проекту резолюції пропонують розподілити 11додаткових місць у Раді Безпеки в такий спосіб: 2постійних місця й 2непостійних для африкан­ських держав; 2постійні місця й 1непостійне —для азіатських; 1непостійне місце —для східноєвропейських держав; 1постійне місце й 1непостійне місце —для держав Латинської Америки й Карибського басейну; 1постійне місце —для західноєвропейських і інших держав. Свою позицію африканські країни обґрунтовують тим, що на сьогодні Африка залишається єдиним континентом, що не має постійного місця в Раді Безпеки. Таким чином, у випад­ку реалізації цієї схеми африканським державам будуть виділені в Раді Безпеки ООН 2постійних і 5непостійних місць (у цей час африканський континент представлений у Раді Безпеки ООН 3не­постійними членами). Крім того, африканські держави пропонують надати новим постійним членам Ради право вето, що зараз належить лише США,Російській Федерації, Великій Британії, Франції й КНР.Однак вони ще так і не вирішили, які конкретно держави Африканського континенту одержать статус постійних членів Ради. Як виявилося, це питання також не є простим. Серед головних пре­тендентів на цей статус керівництво Африканського Союзу називає Південно-Африканську Республіку, Нігерію і Єгипет. Хоча дехто говорить про те, що на ці місця можуть претендувати Лівія, Гана, Кенія й Сенегал. Наявність двох конкуруючих проектів, на думку аналітиків, може ще більше заплутати ситуацію й призвести до того, що це питання буде заблоковане.

Створення Ради по правах людини в рамках ООНбуло об'єктивно зумовлене якісно новою ситуацією, що склалася у сфері захисту й охорони прав людини, і новим відношенням до гуманітарної пробле­матики світового співтовариства. Варто вказати, що в рамках ООНуже існувала інституція, основним завданням якої були керівництво й контроль профільної проблематики в діяльності Організації і її держав-членів. Створена в 1946році, з ініціативи ЕКОСОР Комісія

266

із прав людини внесла істотний вклад у становлення й розвиток гуманітарних засад міжнародного співтовариства. її діяльність має конституююче значення для сучасної системи міжнародного устрою, тому що саме під її егідою була розроблена Хартія прав людини —універсальна правозахисна база, що включає Загальну декларацію прав людини 1948 р., дваМіжнародних пакти 1966року і інші основні договори по правах людини. У ході своїх щорічних сесій, що проходили в Женеві (Швейцарія), Комісія привертала суспіль­ну увагу до проблем у сфері прав людини і їхньому обговоренню, була форумом для розробки політики ООН вгалузі прав людини, її безсумнівним досягненням було створення унікальної системи незалежних і експертних спеціальних процедур моніторингу за до­триманням прав людини й аналізу положення в цій галузі. Причому, такий моніторинг здійснювався в розбивці по темах і країнах. Тісні контакти Комісії із сотнями організацій громадянського суспільства відкривали єдину у своєму роді можливість для співробітництва із громадянським суспільством.

Разом з тим, зниження авторитетності й професіоналізму Комісії, що не в останню чергу було пов'язане зі збільшенням кількості її членів (спочатку обиралося 18членів комісії, в останні роки їхня кількість збільшилася до 43),істотно підривали її здатність викону­вати профільні завдання. Держави прагнули домогтися членства в Комісії не для того, щоб зміцнювати права людини, а для того, щоб захистити себе від критики в ході або за підсумками моніторингу, або покритикувати інших. У результаті з'явився й розвивався дефі­цит довіри, що кидав тінь на репутацію системи ООН уцілому.

З метою подолання негативних тенденцій Генеральним секрета­рем ООНбуло запропоновано ухвалити рішення щодо заміни Комі­сії із прав людини меншою по складу постійною Радою по правах людини. К. Аннан уважав, що саме така інституція дозволить ООНзайматися питаннями прав людини настільки ж серйозно, як і пи­таннями безпеки й розвитку, а також, що створення Ради додало б правам людини більшу значущість, що відповідає приматові прав людини у Статуті ООН. Упідсумку Рада по правах людини була створена (резолюція ГА ООН 60/251від 3квітня 2006року), але через зазначені вище причини вона не одержала статусу головного органу ООН.

Генеральний секретар К. Аннан добивався здійснення всеосяж­ної реформи ООНаж до останнього дня свого перебування на цьому пості. Новий Генеральний секретар Пан Гі Мун, який приступив до виконання обов'язків з 1січня 2007року, уже визначив свої пріоритети, що стосуються реформи. Він підкреслив необхідність її продовження, а також продовження подальших зусиль з модер­нізації ООН.

267

10.6. Спеціалізовані органи Організації Об'єднаних Націй з прав людини

Виходячи з гуманітарної домінанти, покладеної в основу всієї діяльності Організації Об'єднаних Націй, вважаємо за необхідне розглянути спеціалізовані органи ООНз прав людини. 1. Верховний комісар ООН у справах біженців. Відповідно до Статуту Управління Верховного комісара ООН усправах біженців (УВКБ), прийнятого в 1950році, Верховний ко­місар, діючи під керівництвом Генеральної Асамблеї, бере на себе обов'язки із надання міжнародного захисту під егідою ООНтим біженцям, які підпадають під дію даного Статуту, та з пошуку оста­точного вирішення проблеми біженців шляхом надання сприяння урядам і за згодою відповідних урядів приватним організаціям для полегшення добровільної репатріації зазначених біженців або їхньої асиміляції в нових країнах.

Особливість діяльності Верховного комісара полягає в тому, що вона є цілком аполітичною за своїм характером; вона має гуманітар­ний і соціальний характер і стосується, як правило, лише окремих груп і категорій біженців. Відповідно до визначення, що міститься в Статуті УВКБ, біженцями є ті особи, що через цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віро­сповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебувають за межами країни своєї громадянської належності і не можуть користуватися захистом пієї країни або не бажають користуватися таким захистом через острах зазнати гоніння.

УВКБ здійснює свої програми допомоги цілком за рахунок доб­ровільних внесків урядів і коштів із приватних джерел.

Верховний комісар керується директивами, що надаються йому Генеральною Асамблеєю або Економічною і Соціальною Радою.

Верховний комісар забезпечує захист біженців, піклування про яких належить до компетенції його Управління, шляхом:

• сприяння укладанню і ратифікації міжнародних конвенцій про захист біженців, спостереження за виконанням цих кон­венцій і пропонування необхідних поправок до них;

• сприяння за допомогою спеціальних угод з урядами виконан­ню будь-яких заходів, що мають на меті полегшення станови­ща біженців і скорочення кількості біженців, що потребують захисту;

• сприяння урядовим і приватним зусиллям, спрямованим на заохочення добровільної репатріації біженців або їх асиміля­ції в нових країнах;

268

• полегшення допуску біженців на територію різних держав;

• одержання від урядів інформації про кількість біженців на їх території та їх становища, а також про закони і постанови, що їх стосуються;

• підтримання контакту з заінтересованими урядовими і не­урядовими організаціями.

Крім того, у межах наданих у його розпорядження коштів, Верховний комісар займається іншими видами діяльності, у тому числі репатріацією і розселенням. Йому доручається завідування всіма суспільними або приватними коштами, одержуваними ним із метою надання допомоги біженцям, і розподіл їх між приватними та державними установами.

Верховний комісар має в рамках ООНпевний правовий статус. Зокрема, він має право викладати свою точку зору в Генеральній Асамблеї, у ЕКОСОР і в їх допоміжних органах. Крім того, Верхов­ний комісар щорічно зобов'язаний подавати доповідь Генеральній Асамблеї через ЕКОСОР; його доповідь розглядається як окремий пункт порядку денного Генеральної Асамблеї.

2. Верховний комісар ООН із заохочення та захисту всіх прав людини.

Посада Верховного комісара ООНіз заохочення та захисту всіх прав людини була заснована відповідно до резолюції 48-ї сесії Ге­неральної Асамблеї ООН угрудні 1993року.

На посаду Верховного комісара обирається особа, яка характе­ризується високими моральними устоями і чесністю, та має досвід, у тому числі в галузі прав людини, а також загальні знання і розу­міння різних культур, що особливо необхідно для безстороннього, об'єктивного, невибіркового й ефективного виконання обов'язків Верховного комісара,

Верховний комісар призначається Генеральним секретарем ООНі затверджується Генеральною Асамблеєю на чотирирічний період із можливістю продовження ще на один термін.

За своїм статусом Верховний комісар є заступником Генерального секретаря ООН.Він діє в рамках Статуту ООН,Загальної декларації прав людини, інших міжнародних документів у галузі прав людини і несе основну відповідальність за діяльність міжнародного співто­вариства в галузі прав людини.

Верховний комісар з прав людини подає щорічну доповідь про свою діяльність відповідно до свого мандату Комісії з прав людини, а через ЕКОСОР —Генеральній Асамблеї ООН.

У рамках загальної компетенції, повноважень і рішень Генераль­ної Асамблеї, ЕКОСОР і Комісії з прав людини можна назвати такі обов'язки Верховного комісара:

269

• заохочувати і захищати ефективне здійснення всіма людьми всіх громадянських, культурних, економічних, політичних і соціальних прав;

• виконувати завдання, доручені йому компетентними органами системи Організації Об'єднаних Націй в галузі прав людини, і подавати їм рекомендації з метою сприяння ефективному заохоченню і захисту всіх прав людини;

• заохочувати і захищати реалізацію права на розвиток і по­силювати для цього підтримку з боку відповідних органів системи ООН;

• надавати через Центр з прав людини Секретаріату й інші відповідні установи консультативні послуги і технічну та фінансову допомогу на прохання заінтересованої держави і за необхідності регіональних організацій з прав людини з метою підтримати здійснення заходів і програм у галузі прав людини;

• координувати відповідні навчальні і пропагандистські про­грами Організації Об'єднаних Націй у галузі прав людини;

• відігравати активну роль у справі усунення нинішніх пере­шкод і вирішення нових завдань на шляху до повної реалізації всіх прав людини й у справі недопущення продовження по­рушень прав людини у всьому світі;

• розширювати міжнародне співробітництво з метою заохочень і захисту всіх прав людини;

• координувати діяльність у сфері заохочення і захисту прав людини в рамках усієї системи ООН;

• здійснювати загальне керівництво діяльністю Центру з прав людини.

Управління Верховного комісара розташовується в м. Женеві (Швейцарія).

3. Комісія з прав людини.

Комісія ООНз прав людини була заснована ЕКОСОР у 1946році. Спочатку до її складу входило 18членів. У останній час Комісія обиралася ЕКОСОР на три роки і складалася вже з 43членів.

Основне завдання Комісії полягала в розробці пропозицій і реко­мендацій і поданні ЕКОСОР доповідей щодо міжнародно-правової регламентації громадянських і політичних прав людини, прав жінок і дітей, захисту меншин, попередження дискримінації за ознаками статі, раси, мови і релігії та інших питань прав людини.

З цією метою Комісією було створено декілька допоміжних органів, у тому числі Підкомісію із попередження дискримінації і захисту меншин, Робочу групу з питання про насильницькі або недобровільні зникнення людей та ін.

270

Уряди держав —членів ООНі неурядові організації як між­народного, так і національного характеру подавали до Комісії на її вимогу інформацію про порушення прав людини. У Комісії або її органах заслуховувалися представники урядів із метою одержання пояснень і відповідей з аналізованих питань.

Якщо ситуація була досить серйозною, Комісія могла прийня­ти рішення про доручення відносно розслідування певних фактів незалежним експертам і закликати відповідний уряд здійснити необхідну зміну. У такому порядку, наприклад, був розглянутий ряд конкретних ситуацій у Південній Африці й Намібії (1967),на окупованих арабських територіях, включаючи Палестину (1968),у Чилі (1975-1978),в Афганістані, Сальвадорі та ін.

Засідання Комісії проходили в у Женеві (Швейцарія).

Своєю Резолюцією 60/251,прийнятою 3квітня 2006року, Ге­неральна Асамблея ООНухвалила заснувати в Женеві замість Ко­місії із прав людини Раду по правах людини як допоміжний орган Генеральної Асамблеї. Асамблея зобов'язалася знову розглянути статус Ради протягом 5років.

Рада по правах людини відповідає за сприяння загальній повазі й захисту всіх прав людини й основних свобод для всіх без якої-небудь різниці на справедливій і рівній основі; вона повина розглядати ситуації, пов'язані з порушенням прав людини, включаючи грубі й систематичні порушеня, і робити по них свої рекомендації. Вона по­вина також сприяти ефективній координації й інтеграції діяльності, що стосується прав людини, у рамках системи ООН.

У своїй роботі Рада повина керуватися засадами універсальності, неупередженості, об'єктивності й невибірковості, конструктивного міжнародного діалогу й співробітництва з метою сприяння заохо­ченню й захисту всіх прав людини —громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав, включаючи право на розвиток.

Рада повина, зокрема: а) сприяти навчально-просвітницькій діяльності в галузі прав людини, а також діяльності по наданню консультаційних послуг, наданню технічної допомоги й створенню потенціалу, які будуть здійснюватися в консультаціях із зацікав­леними державами-членами йз їхньої згоди; б) слугувати форумом для обговорення тематичних питань по всіх правах людини; в) ро­бити рекомендації Генеральній Асамблеї ООНвідносно подальшого розвитку міжнародного права в галузі прав людини; г) сприяти повному виконанню зобов'язань в галузі прав людини, прийнятих державами, і здійсненню контролю за досягненням цілей і виконан­ням зобов'язань, що торкаютсязаохочення й захисту прав людини, які сформульовані в рішеннях конференцій і зустрічей на вищому

271

рівні ООН;ґ) на основі об'єктивної й достовірної інформації про­водити всеосяжні періодичні огляди виконання кожною державою її зобов'язань і обов'язків в галузі прав людини таким чином, який забезпечує універсальність охоплення й однакове ставлення до всіх держав; такий огляд повинен бути механізмом співробітництва, за­снованим на інтерактивному діалозі з відповідною країною при її активній участі й урахуванні її потреб у створенні потенціалу; такий механізм повинен доповнювати, а не дублювати роботу договірних органів; протягом року після проведення своєї першої сесії Рада повина визначити форми й необхідні часові рамки універсальних періодичних оглядів; д) сприяти за допомогою діалогу й співробіт­ництва запобіганню порушень прав людини й швидко реагувати на надзвичайні ситуації в галузі прав людини; є) взяти на себе роль і обов'язки Комісії із прав людини у зв'язку з роботою Управління Верховного комісара ООН поправах людини, як вони були визначені в резолюції 48/141Генеральної Асамблеї від 20грудня 1993року; є) діяти в галузі прав людини в тісному співробітництві з урядами, регіональними організаціями, національними установами по правах людини й громадянським суспільством; ж) робити рекомендації від­носно заохочення й захисту прав людини; з) представляти щорічну доповідь Генеральній Асамблеї ООН.

Рада по правах людини повина також виконувати, аналізувати й, при необхідності, удосконалювати й раціоналізувати всі мандати, процедури, функції та обов'язки Комісії із прав людини для збере­ження системи спеціальних процедур, експертних консультацій і процедури подачі скарг.

До складу Ради входять 47держав-членів, кожна з яких буде оби­ратися більшістю голосів членів Генеральної Асамблеї ООНшляхом прямого таємного голосування. Члени Ради повинні обиратися на основі принципу справедливого географічного розподілу, а місця в Раді повинні розподілятися між регіональними групами в такий спосіб: група африканських держав — 13місць; група азіатських держав — 13місць; група східноєвропейських держав — 6місць; група держав Латинської Америки й Карибського басейну — 8місць і група західноєвропейських і інших держав — 7місць.

Члени Ради повинні сповнювати свої повноваження протягом трьох років і не мають права на негайне переобрання після двох наступних один за одним строків повноважень.

10.7. Спеціалізовані установи Організації Об'єднаних Націй

Відповідно до ст.ст. 57і 63Статуту ООН,під егідою ООНі у взаємозв'язку з нею знаходяться різноманітні міжнародні устано-

272

ви, створені державами на основі міжурядових угод в економічній, соціальній галузях, сферах культури, освіти, охорони здоров'я й інших. Ці установи є спеціалізованими постійно діючими міжна­родними організаціями, що здійснюють свою діяльність на підставі установчих (статутних) документів і угод з ООН.

Сьогодні існує 16спеціалізованих установ ООНі МАГАТЕ. За сферою діяльності їх можна розділити на дві групи:

1)у галузі економіки —Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР),Міжнародний валютний фонд (МВФ),Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Міжнародна фінан­сова корпорація (МФК),Продовольча і сільськогосподарська організація (ФАО), Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО), Міжнародна морська організація (ІМО), Всесвітній по­штовий союз (ВПС), Міжнародний союз електрозв'язку (МСЕ), Всесвітня метеорологічна організація (ВМО), Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку (ІФАД), Організація Об'єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО); 2)у гуманітарній галузі —Організація Об'єднаних Націй із питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО),Всесвітня орга­нізація інтелектуальної власності (ВОІВ), Міжнародна орга­нізація праці (МОП),Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ). З огляду на важливість діяльності, що здійснюють ці організації, активну участь у їх роботі України, коротко розглянемо функціо­нальні характеристики і структуру деяких із них.

Міжнародний валютний фонд (МВФ) (International Monetary Fund — IMF)

МВФ був заснований у 1944році, але почав функціонувати тіль­ки в 1946році. Членами МВФє близько 180держав, у тому числі Україна.

До завдань МВФналежить: координація валютно-кредитної політики держав-членів, надання їм кредитів для врегулювання балансів і підтримки валютних курсів; пільгове кредитування най­менш розвинених держав.

Вищим органом Фонду є Керівна рада, до якої входять по два представники від кожного члена МВФ.Поточною діяльністю МВФкерує Виконавчий директорат, що складається з 21директора. Го­ловою директорату є Директор-розпорядник.

Штаб-квартира МВФзнаходиться у Вашингтоні (СІЛА).

Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР)

(International Bank for Reconstruction and Development — IBRD)

МБРР був заснований у 1944році, почав свою роботу в 1946році.

Членами МБРРможуть бути тільки члени МВФ. Насьогоднішній

день членами МБРРє більше 170держав, у тому числі Україна.

273

Завданням МБРРє надання кредитів урядам, головним чином держав, що розвиваються, або приватним організаціям під контро­лем уряду. Одержувачі кредитів зобов'язані використовувати їх за цільовим призначенням, надаючи Банку інформацію про це.

Органами МБРРє:

• Керівна рада, що складається з керівників та їх заступників (по одному від кожної держави-учасниці);

• Директорат, що складається з 20виконавчих директорів, 5із яких призначаються державами, які мають найбільшу кількість акцій, а інші 15обираються управителями з інших

держав;

— Президент МБРРобирається Директоратом і є головною ад­ міністративною посадовою особою Банку.

Місцезнаходження МБРР —Вашингтон (США).Міжнародна фінансова корпорація (МФК) (International

Finance Corporation —IFC)

МФК заснована в 1956році як філія МБРР. Насьогодні у діяль­ності МФКберуть участь майже 150держав.

Завданням МФКє допомога в управлінні економікою, а також інвестування приватного і змішаного секторів економіки, насампе­ред у країнах, що розвиваються, шляхом надання довгострокових валютних кредитів на термін до 25років.

Органи управління МФК:

• Керівна рада, що складається з керівників МБРР таїх заступ­ників;

• Рада директорів, що складається з директорів-розпорядників

МБРР;

— Голова Ради директорів МФК,який є одночасно Президентом

МБРР. Місцезнаходження МФК —Вашингтон (США).Міжнародна асоціація розвитку (MAP) (International

Development Association —IDA)

MAP була створена в 1950році і почала функціонувати з 1960року. Основне завдання МАР полягає в наданні позик на більш

пільгових умовах, ніж МБРР.

Органами МАР є такі ж органи,що й у МБРР(Керівна рада і Рада виконавчих директорів). Президент МАР одночасно є президентом МБРРі МФК.Персонал МБРРвиконує за сумісництвом функції

персоналу МАР.

Місцезнаходження МАР —Вашингтон (США).

Міжнародна морська організація (ІМО) (International Maritime Organization —ІМО)

ІМО було створено і функціонує з 1959року (до 22травня 1982року —Міжурядова морська консультативна організація —ІМКО).

До ІМО входить більше 190держав, у тому числі Україна (4лютого 1994року ратифікувала Конвенцію про Міжнародну морську орга­нізацію 1948року в редакції 1982року). До завдань ІМО входить коло питань, пов'язаних із забезпеченням співробітництва з питань судноплавства і безпеки мореплавання, розробкою рекомендацій і проектів конвенцій з морського права.

Вищим органом ІМО є Асамблея, що складається з усіх її членів і скликається раз у 2роки. У період між засіданнями Асамблеї роботою ІМО керує Рада, що обирається Асамблеєю в кількості 18членів.

Асамблея обирає Комітет безпеки на морі в кількості 16членів, основним завданням якого є розробка рекомендацій з правил без­пеки морського судноплавства.

Секретаріат ІМО очолює Генеральний секретар.

Місцезнаходження ІМО —Лондон (Великобританія).

Міжнароднаорганізаціяцивільноїавіації(ІКАО) (International Civil Aviation Organizacion —1С АО)

ІКАО, заснована відповідно до Чиказької конвенції про цивільну авіацію 1944року, є спеціалізованою установою ООН,що займається організацією і координацією міжнародного співробітництва держав у всіх аспектах діяльності цивільної авіації. Учасниками ІКАО є більше 190держав, у тому числі на основі правонаступництва й Україна (СРСР вступив до ІКАО в 1970році).

ІКАО досліджує проблеми організації міжнародної цивільної авіації, повітряних трас, створення аеропортів і аеронавігаційних засобів, розробляє міжнародні стандарти для конструювання й експлуатації повітряних суден, правила з використання устатку­вання, засобів зв'язку і контролю над польотами; сприяє уніфікації митних, імміграційних і санітарних правил і т.д.У рамках ІКАО розробляються проекти міжнародних конвенцій.

Вищим органом ІКАО, що складається з представників держав-членів, є Асамблея, яка скликається не рідше одного разу в 3роки.

Виконавчим органом ІКАО є Рада. Вона складається з представ­ників 30держав, що обираються Асамблеєю серед країн із найбільш розвиненим повітряним транспортом. Для керівництва Радою оби­рається президент.

Забезпечує роботу ІКАО Секретаріат, очолюваний Генеральним секретарем ІКАО.

Місцезнаходження ІКАО —Монреаль (Канада).

Міжнародна організація праці (МОП) (International Labour Organization —ILO)

МОП, що є однією з найстаріших ММУО, була створена ще в 1919році за рішенням Паризької мирної конференції як автономна ор-

275

ганізація Ліги Націй. З 1946року МОПє першою спеціалізованою організацією ООН(Україна —учасниця МОП).

У МОПпоряд із більш ніж 170державами представлені проф­спілки та підприємці.

Цілями і завданнями МОПє:

• сприяння встановленню соціальної справедливості; поліп­шення умов праці і підвищення життєвого рівня трудящих;

• розроблення міжнародних Конвенцій і рекомендацій із питань заробітної плати, робочого часу, охорони праці, визнання прав на об'єднання в профспілки та ін.

З понад 200конвенцій МОП нашадержава ратифікувала по­над 50.

Структуру МОПскладають; Генеральна конференція праці, Ад­міністративна рада, Міжнародне бюро праці, Тристоронні комітети, Регіональні й спеціальні конференції.

Генеральна конференція праці, що складається з делегацій країн-учасниць (два представники від уряду, по одному —від під­приємців і трудящих), є вищим органом МОП.Діяльністю Між­народного бюро праці (Секретаріату МОП),комітетів і комісій МОПкерує Адміністративна рада, що складається з 56членів (у тому числі 28представників урядів, 14представників трудящих і 14представників підприємців). 10місць в урядовій групі Ради за­ймають представники 10найбільш промислово розвинених країн (Бразилія, Великобританія, Німеччина, Індія, Італія, Китай, Росія,

США, Франція, Японія).

Міжнародним бюро праці управляє генеральний директор, воно має три функціональних органи: адміністративний орган, центр досліджень і документації та координаційний орган.

У наявності функціонують тристоронні комітети у найважли­віших галузях економіки (будівництво, внутрішній транспорт, хімія, чорна металургія, нафтова промисловість та ін.) і експертні ради з питань фахової освіти, підвищення кваліфікації керівних кадрів, охорони праці, із проблем працюючих жінок і молоді. Вони надають можливість агентам урядів, підприємців і трудящих ви­класти свої точки зору в рамках цієї найвпливовішої міжнародної

організації.

Регіональні і спеціальні конференції займаються питаннями, що

становлять регіональний або національний інтерес.

Головна адміністративна посадова особа МОП —Генеральний

директор.

Штаб-квартира МОПрозташована в Женеві (Швейцарія). У сто­лицях більше ніж 40держав-членів знаходяться регіональні та галузеві відділення Міжнародного бюро праці.

Міжнародний союз електрозв'язку (MCE) (International Telecommunication Union —ITU)

MCE заснований у 1865році як Міжнародний телеграфний союз. Після підписання в 1934році Міжнародної конвенції електрозв'язку він одержав сучасну назву. Спеціалізованою установою ООН Союзє з 1947року. У своєму нинішньому вигляді МСЕ діє з 1954року. Україна ратифікувала Статут і Конвенцію МСЕ 15липня 1994року. Розвиток МСЕ останніми десятиліттями привів до прийняття нового Статуту організації, який набрав чинності з 1липня 1994року.

Завданнями МСЕ є:

• підтримання і розширення міжнародного співробітництва для поліпшення і раціонального використання електрозв'язку;

• надання технічної допомоги країнам, що розвиваються, в галузі електрозв'язку;

• регулювання і координація співробітництва в галузі електро­зв'язку, включаючи космічний радіозв'язок;

• удосконалення технічних засобів радіозв'язку;

• вживання заходів із гарантування безпеки зв'язку.

З цією метою МСЕ розподіляє радіочастоти і реєструє їх при­своєння, приймає рекомендації з уніфікації відповідних правил і тарифів, надає фінансову і технологічну допомогу.

Органи МСЕ:

• Повноважна конференція (періодичність скликання —один раз у 5років для прийняття і перегляду конвенцій з електрозв'язку);

• Адміністративна рада, що складається з 36членів, які обира­ються конференцією. Рада координує діяльність МСЕ в період між конференціями.

Практичну діяльність із керівництва МСЕ здійснює Генераль­ний секретаріат. У цьому йому надають допомогу посадові особи Міжнародного комітету реєстрації радіочастот, Міжнародного кон­сультативного комітету по радіо, Міжнародного консультативного комітету по телеграфії і телефонії.

Місцезнаходження МСЕ —Женева (Швейцарія).

Всесвітній поштовий союя (ВПС) (Universal Postal Union —UPU)

ВПС —міжурядова організація (у минулому —міжнародний адміністративний союз) —була створена в 1874році. Є спеціалі­зованою установою ООНіз 1947року. Членами ВПС є 189держав, включаючи Україну (Статут ВПС для неї набрав чинності 10лютого 1978року).

ВПС функціонує на основі Статуту, Загального регламенту ВПС і Всесвітньої поштової конвенції, що були оновлені на XVI Всесвіт-

277

ньому поштовому конгресі в 1969році і набрали чинності в 1971

році.

До завдань ВПС належить утворення поштової території у всіх країнах світу та вдосконалення національних поштових систем.

Структуру ВПС складають Конгрес, Виконавча рада, Консульта­тивна рада з поштових досліджень, Міжнародне бюро.

Вищим органом ВПС є Всесвітній поштовий конгрес, на який зби­раються усі члени ВПС. Періодичність скликання Конгресу —один раз у 5років для перегляду і укладання поштових конвенцій.

Конгрес обирає виконавчу раду в кількості 40членів, виходячи з принципу географічного представництва. Рада забезпечує безпе­рервність роботи ВПС в період між конгресами.

Консультативна рада з поштових досліджень також обирається Конгресом на п'ятирічний термін і складається з 35членів. В її компетенції —вивчення технічних, виробничих і економічних проблем, питань технічного співробітництва, фахової підготовки і перепідготовки, підготовка звітів і доповідей, що публікуються у

виданнях ВПС.

Міжнародне бюро (секретаріат Союзу) —постійно діючий орган, діяльність якого координується Виконавчою радою.

Штаб-квартира ВПС розташована в Берні (Швейцарія).

Організація Об'єднаних Націй із питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) (United Nations Educations Scientific and Cultural Organization —UNESCO)

ЮНЕСКО створена в 1946 p. і на сьогоднішній день у ній бере участь 185держав, у тому числі й Україна. У 1985році Сінгапур і Великобританія вийшли з ЮНЕСКО,проте вони беруть участь в окремих заходах, що проводяться у рамках цієї організації.

Статут ЮНЕСКОбув розроблений конференцією, скликаною в Лондоні в 1945році. ЮНЕСКОпочала функціонувати 4листопада 1946року, після того як 20держав, що підписали її Статут, передали на збереження Великобританії свої ратифікаційні грамоти. Цілі ЮНЕСКО:

• забезпечення миру і безпеки шляхом заохочення міжнарод­ного співробітництва в галузі освіти, науки і культури;

• забезпечення поваги до законності і справедливості, до прав людини й основних свобод без розрізнення раси, статі, мови або релігії відповідно до Статуту ООН.

Діяльність ЮНЕСКОздійснюється за допомогою міжнародного інтелектуального співробітництва, взаємодопомоги, сприяння спра­ві миру. Вона концентрується в так х шести пріоритетних галузях: виховання, наука, культура, комунікації, соціальні науки і розви­ток, мир і права людини.

278

У своїй роботі ЮНЕСКОспирається на комітети, міжнародні комісії й інші органи, що діють під її егідою. Серед них: Міжна­родна комісія з історії наукового і культурного розвитку людства, Міжнародна океанографічна комісія, Комісія з культури і розвит­ку, Міжнародна комісія з питань шкільної освіти у XXI сторіччі, Міжнародне бюро з питань шкільної освіти в Женеві, Міжнародний інститут планування освіти в Парижі, Інститут ЮНЕСКОз питань виховання в Гамбурзі.

Головним органом ЮНЕСКОє Генеральна конференція, у якій беруть участь усі члени Організації.

Виконавча Рада складається з 51члена і обирається Генеральною конференцією на 4роки.

Секретаріат очолюється Генеральним директором.

Місцезнаходження Секретаріату ЮНЕСКО —Париж (Фран­ція).

Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) (World Health Organisation —WHO)

ВООЗ —міжурядова організація, створена в 1946році. Статут ВООЗ, прийнятий у 1946році, набрав чинності 7квітня 1948року, коли його ратифікували 26держав. Ця дата щорічно відзначається як Всесвітній день здоров'я. Україна є державою —членом ВООЗ.

Цілями ВООЗ є:

• зміцнення національних служб охорони здоров'я; сприяння підготовці фахівців у галузі охорони здоров'я;

• боротьба з небезпечними хворобами; охорона здоров'я матері і дитини;

• поліпшення стану навколишнього середовища.

Вищим органом ВООЗ є Всесвітня асамблея охорони здоров'я. Періодичність її скликання є щорічною. В ній представлені всі члени організації.

Виконавчий комітет складається з ЗО членів, скликається не менше двох разів на рік.

Секретаріат є адміністративним органом і складається з Гене­рального директора і персоналу.

У ВООЗ існує 6регіональних організацій (Європейська —у Ко­пенгагені (Данія), Американська —у Вашингтоні (США),Південно-Східної Азії —у Делі (Індія), Східносередземноморська —в Олек­сандрії (Єгипет), Західнотихоокеанська —у Манілі (Філіппіни), Африканська —у Браззавілі (Конго)).

ВООЗ видає «Хроніку ВООЗ», «Бюлетень ВООЗ», «Здоров'я світу», публікує серії технічних доповідей, статистичні збірники й ін.

Місцезнаходження Секретаріату ВООЗ —Женева (Швейца­рія).

279

Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ) (World Intellectual Property Organization — WIPO)

ВОІВ була заснована на основі Паризької конвенції з охорони промислової власності 1883року і Вернської конвенції з охорони творів літератури і мистецтва 1886року.

Конвенція про створення ВОІВ була підписана в 1967році в Сток­гольмі (Швеція) і набрала чинності в 1970році. Спеціалізованою установою ООНВОІВ стала 17грудня 1974року (рекомендація 3346(XXIX) Генеральної Асамблеї). Україна бере участь у діяльності ВОІВ поряд із більш ніж 150державами світу. До завдань ВОІВ входять: сприяння охороні інтелектуальної власності у всьому світі, забезпечення адміністративного співробітництва 18ММУО (спілок), що займаються різними аспектами надання допомоги в охороні інтелектуальної власності й авторського права.

Інтелектуальна власність охоплює дві основні галузі:

• промислову власність (патенти й інші права в галузі техніч­них винаходів, права в галузі товарних знаків, промислових зразків, найменувань місця походження товарів та ін.);

• авторське або видавниче право і суміжні права (на літератур­ні, музичні і художні твори, фільми, виконавчу діяльність артистів, фонограми і т.ін.).

Органи ВОІВ:

• Конференція, до складу якої входять усі держави —члени ВОІВ;

• Генеральна асамблея, що складається з тих держав-членів, що є також членами Паризького (100держав) або Бернського (83держави) союзів.

Керівні органи ВОІВ і союзи, керовані ВОІВ (9із яких мають власні міжурядові органи), зазвичай проводять спільну сесію для прийняття своїх програм і бюджетів.

Асамблея обирає Міжнародне бюро (виконавчий орган). Голов­ною адміністративною посадовою особою є генеральний директор ВОІВ. Місцезнаходження ВОІВ —Женева (Швейцарія).

Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ) (In­ternational Atomic Energy Agency — IAEA)

МАГАТЕ посідає особливе місце в системі органів ООН.Ця організація була заснована в 1955році, а її Статут був прийнятий на міжнародній конференції в 1956році. МАГАТЕ формально не є спеціалізованою організацією ООН,але за угодою з ООН,укла­деною в 1956році, агентство виконує функції організації такого роду. Членами організації є більше 150держав, які здійснюють мирну атомну діяльність, у тому числі й Україна. Між Україною і МАГАТЕ укладена угода про застосування гарантій у зв'язку з До-

280

говором про нерозповсюдження ядерної зброї, що набрав чинності 22січня 1998року.

У рамках МАГАТЕ розробляється більшість міжнародних доку­ментів у галузі мирного використання атомної енергії, здійснюється міждержавне співробітництво із забезпечення невоєнного застосу­вання ядерних матеріалів.

Відповідно до Статуту, завданнями МАГАТЕ є:

• забезпечення використання атомної енергії в мирних цілях;

• сприяння науково-дослідним роботам у галузі мирного вико­ристання атомної енергії і обміну науковими відомостями;

• допомога державам у постачанні матеріалів, устаткування і технічних засобів, необхідних для здійснення мирної атомної діяльності;

• здійснення так званих «гарантій МАГАТЕ» (системи заходів, що перешкоджають використанню у військових цілях ядер­них матеріалів, устаткування і документації);

• визначення норм безпеки ядерної діяльності і контроль за їх дотриманням;

• придбання, створення установок і устаткування, необхідних для ведення мирної атомної діяльності;

• сприяння державам-учасницям у виробництві електроенер­гії.

Штаб-квартира МАГАТЕ розташована у Відні (Австрія).

10.8. Регіональні міжнародні організації

Важливою особливістю сучасного міжнародного права є регіо-налізація міжнародних відносин, яка дозволяє більш ефективно вирішувати проблеми держав, розташованих у певних географічних регіонах планети. Тому необхідно розглянути основні аспекти ді­яльності і структурної організації найбільш великих і авторитетних міжнародних регіональних організацій. Об'єктом діяльності таких організацій можуть бути питання в рамках міжрегіонального спів­робітництва: спільна (колективна) безпека, економічна, соціальна, культурна та інші сфери.

Умови правомірності створення та діяльності регіональних ор­ганізацій безпеки передбачені в розділі VIII Статуту ООН.

Статут ООН(розділ IX «Міжнародне економічне і соціальне співробітництво») висуває відповідні вимоги до міжнародних орга­нізацій в економічній, соціальній, культурній та інших спеціальних галузях, незалежно від того, є вони універсальними чи регіональни­ми. Зокрема, їх створення та діяльність повинні відповідати цілям

281

та принципам Статуту ООН, вони повинні сприяти ООН увирішенні економічних, соціальних, культурних та інших проблем.

Тому вважаємо за необхідно розглянути основні аспекти діяль­ності та структурну організацію найбільш великих та авторитетних регіональних міжнародних організацій.

Ліга арабських держав (ЛАД)

Початок створенню ЛАД поклало прийняття 7жовтня 1944року Александрійського протоколу, який підписали представники Сирії, Лівану, Трансйорданії (згодом Йорданія), Іраку, Єгипту, Саудівської Аравії, Ємену й арабського народу Палестини. У цьому документі були сформульовані основні цілі та принципи, на яких мала бути побудованою майбутня Ліга.

Створення ЛАД з'явилося найпомітнішим результатом діяльнос­ті руху за арабську єдність, який виник після Першої світової війни в колишніх арабських провінціях Османської імперії. Арабські на­ціоналісти виступили із протестами проти поділу цієї території на п'ять окремих країн, мандати на керування якими були передані Великій Британії й Франції. Особливе обурення в них викликало рі­шення про створення в Палестині національної єврейської держави. Метою руху було об'єднання всіх арабських земель у єдину державу. Створення ЛАГ відбивало ці прагнення, передбачаючи економічне, культурне й політичне співробітництво її членів і висуваючи вимогу державної незалежності для Палестини.

22 березня 1945року в Каїрі відбулася загальноарабська кон­ференція, у якій взяли участь сім арабських держав (Сирія, Ліван, Йорданія, Ірак,Саудівська Аравія, Ємен і Єгипет),і в той самий день відбулося підписання Пакту ЛАД представниками шести арабських держав (представник Ємену підписав Пакт пізніше, 5травня 1945року). Пакт ЛАД набрав чинності 10травня 1945року. Сьогодні учасниками Пакту є більше двадцяти країн.

Членом Ліги відповідно до Пакту (ст. 1)може стати будь-яка незалежна арабська держава (хоча до ЛАД входять, наприклад, Джибуті і Сомалі, що не є арабськими державами). Цілями Ліги є:

• забезпечення більш тісних відносин між державами —чле­нами Ліги;

• координація політичних дій;

— забезпечення незалежності і суверенітету. Співробітництво членами ЛАД здійснюється в таких сферах:

економічні і фінансові проблеми; транспорт і зв'язок; питання культури, охорони здоров'я; гуманітарні проблеми.

Вищим органом ЛАД є Рада ЛАД, у якій представлені всі учасни­ки Пакту. Рішення, прийняті Радою одноголосно, обов'язкові для

282

всіх членів ЛАД; рішення, прийняті більшістю голосів, обов'язкові тільки для тих держав, які із ними погоджуються.

У разі агресії або загрози агресії проти держави —члена ЛАД ця держава може вимагати негайного скликання Ради ЛАД, що намічає заходи для усунення агресії, у тому числі примусовими заходами. Об'єднана рада оборони і Постійна військова комісія надають кон­сультативну допомогу Раді. Рада також може розглядати спори між державами ЛАД.

Рада обирає на п'ять років Генерального секретаря ЛАД.

У 1950році Лізі був наданий статус спостерігача при ООН,за­вдяки чому вона відіграла важливу роль в об'єднанні азіатських і африканських країн в арабо-азіатський (а потім і афро-азіатський) блок. Вплив арабських країн в ООНпішов на спад після 1960року, коли число членів ООНз Азії й Африки значно перевищило число членів з арабських країн.

З 1964року у рамках ЛАД діє Конференція глав держав і урядів, на якій обговорюються найбільш важливі питання.

У Лізі арабських держав не існує єдності думок. Ряд членів за­ймає прозахідні позиції, інші —прокомуністичні, а треті зберіга­ють нейтралітет. Після поразки арабів в арабо-ізраїльській війні 1967року, члени Ліги розділилися по питанню про доцільність вирішення конфлікту з Ізраїлем за столом переговорів. Підписання Єгиптом і Йорданією підготовленого за підтримкою СШАугоди про припинення вогню напередодні початку мирних переговорів у серпні 1970року викликало різку критику з боку Алжиру, Іраку й Органі­зації визволення Палестини. Нові розбіжності виникли у зв'язку із втручанням Сирії в громадянську війну в Йорданії (1970)і в Лівані (1975).В 1972році пропозицію Йорданії про створення федерації з окупованим Ізраїлем Західним берегом ріки Йордан було сприйня­то іншими арабськими державами як змову з Ізраїлем. В 1977році вони засудили визнання Єгиптом де факто Держави Ізраїль. В 1979році, після підписання єгипетсько-ізраїльського мирного договору, більшість членів Ліги проголосували за введення санкцій проти Єгипту, включаючи призупинення його членства в ЛАД і перенос її штаб-квартири з Каїра в Туніс. В1989році членство Єгипту в ЛАГ було відновлено, а в 1991році її штаб-квартира була повернута в Каїр. У черговий раз протиріччя спалахнули під час війни в Пер­ській затоці (1990-1991),коли зіткнулися інтереси антиіракської коаліції (Саудівської Аравії, Єгипту, Сирії й Марокко) і нейтральних арабських держав, таких, як Йорданія, Ємен і Лівія.

Під егідою ЛАД діють спеціалізовані міжарабські організації.

Серед культурних проектів, здійснених ЛАД, слід зазначити створення Вищого інституту арабських досліджень у Каїрі й про-

283

ведення численних конференцій по різних актуальних питаннях

арабського світу.

Місцезнаходженням Генерального секретаріату ЛАД є Каїр

(Республіка Єгипет).

Організація американських держав (ОАД)

Організація американських держав (ОАД) —міжурядова регіо­нальна організація, яка створена в 1948році і включає більшість країн Західної півкулі. ОАД діє на основі статуту в редакції 1970року, а також Міжамериканського договору про взаємну оборону

1947 року.

Членами ОАД є 35латиноамериканських держав і США. У1962році під тиском СІЛА було неправомірно припинене членство Куби

в організації.

Після заснування в 1971році інституту спостерігачів своїх по­стійних спостерігачів при ОАД акредитували Бельгія, Гайана, Ка­нада, Ізраїль, Іспанія, Італія, Нідерланди, Швеція, Франція, ФРН, Японія і ряд інших країн (усього 30).

Цілі і принципи ОАД полягають у:

• підтриманні миру і безпеки на континенті;

• мирному врегулюванні спорів між державами-членами;

• спільному опорі агресії;

• сприянні вирішенню політичних, економічних і правових проблем американських країн;

• об'єднанні зусиль із метою економічного, соціального, науково-технічного і культурного прогресу та ін.

Вищим органом ОАД є Генеральна асамблея, що збирається на щорічні сесії для розгляду найбільш важливих проблем.

Постійною радою ОАД скликається консультативна наради мі­ністрів закордонних справ.

Виконавчі функції виконують декілька рад: постійна рада ОАД, міжамериканська економічна і соціальна рада, міжамериканська рада з освіти, науки і культури. Усі 3ради підпорядковуються без­посередньо Генеральній асамблеї.

У рамках ОАД діють консультативні органи —міжамерикан­ський юридичний комітет і міжамериканська комісія з прав лю­дини.

Центральним постійним адміністративним органом ОАД є Гене­ральний секретаріат (який до 1970року називався Панамерикан­ським союзом).

У системі ОАД скликаються спеціалізовані конференції та фун­кціонують спеціалізовані установи: Панамериканська організація охорони здоров'я, Міжамериканський інститут сільськогосподар-

284

ських наук, Міжамериканський інститут дитини, Панамерикан­ський інститут географії й історії, Міжамериканський інститут з проблем індіанців та ін.

Штаб-квартира ОАД знаходиться у місті Вашингтоні (США).

Африканський Союз (АС) / Організація африканської єдності (ОАЄ)

Спочатку ця організація виникла як Організація африканської єдності (ОАЄ) як міжурядова регіональна організація. Вона була створена в ході Аддис-Абебської (Ефіопія) конференції незалежних держав Африки на основі Хартії африканської єдності (1963рік) з метою зміцнення єдності і солідарності африканських держав, за­хисту їхнього суверенітету, територіальної цілісності і незалежності та заохочення міжнародного співробітництва.

Членом організації могла бути будь-яка незалежна і суверенна африканська держава. Нині членство в ОАЄ має 51держава.

Вищим органом ОАЄ була Конференція (Асамблея) глав держав і урядів, яка скликалася щорічно і складалася з глав держав і уря­дів або з належним чином акредитованих представників. Кожна держава на конференції мала один голос. Рішення конференції приймалися більшістю у дві третини голосів.

Рада міністрів ОАЄ складалася з міністрів закордонних справ або інших міністрів, призначених державами-учасницями. Одним із обов'язків Ради, що скликалася на чергові сесії двічі на рік, була робота з підготовки до Конференції.

Генеральний секретаріат очолював Генеральний секретар, який обирався на 4роки Асамблеєю. Під егідою ОАЄ діяв Панафрикан-ський парламент і Суд.

У рамках ОАЄ діяв регіональний механізм із вирішення спо­рів —Комітет з посередництва, примирення й арбітражу. Робота інших органів (комісія з економічних і соціальних питань, комітет звільнення й ін.) була спрямованою на реалізацію регіональних проблем та інтересів.

У 1991році держави —члени ОАЄ підписали Договір про утво­рення африканського економічного співтовариства.

На 37-й сесії Асамблеї глач держав і урядів ОАЄ, що пройшла в столиці Замбії Лусаці 9-11червня 2001року, було прийнято оста­точне рішення про перетворення цього регіонального угруповання в більш тісне міждержавне об'єднання —Африканський Союз (АС). Зразком для континентальної структури, що знову з'явилася, послу­жили інтеграційні ідеї, що успішно реалізуються в Європейському Союзі. У рамках АС передбачено створення загальноафриканського парламенту, єдиного банку, валютного фонду, суду й інших над­державних структур.

285

За словами гарячого прихильника панафриканізму й найак­тивнішого будівельника Африканського Союзу лівійського лідера МуамараКаддафі, ОАЄ виконала свою історичну місію, поспри­явши деколонізації регіону й натиснувши на расистський режим Південної Африки. Тепер, коли на Африканському континенті вже не залишилося колоній, а в Південо-Африканській Республіці у результаті вільних виборів до влади прийшли представники чорної більшості, ОАЄ може йти на спочинок. Пріоритетами для сучасних африканських суспільств уже давно стали внутрішні проблеми: бідність, низький рівень розвитку економіки, залучення іноземних фінансових уливань, боротьба з інфекційними захворюваннями (насамперед, з епідемією ВІЛ/СНІД) і досягнення внутрішньої по­літичної стабільності шляхом поступової лібералізації режимів.

Перетворення ОАЄ в АС —процес поступовий і еволюційний. Тому органи Африканського Союзу поки формуються та функціо­нують в оболонці ОАЄ, а країни —члени ОАЄ вже почали ратифіку­вати угоди, досягнуті в Лусаці (це зробили вже близько 40держав

Африки).

Штаб-квартира ОАЄ розташована в Аддис-Абебі (Ефіопія). Тут розміщається постійно працюючий адміністративний орган угру­повання •—Генеральний секретаріат, якому підпорядковуються різноманітні галузеві комітети й комісії.

Структури ОАЄ розосереджені й по інших містах світу: відділен­ня організації є в Нью-Йорку, Женеві (представництво при ООН),Брюсселі (представництво при ЄС і НАТО),Каїрі (забезпечення зв'язків з Лігою арабських держав), Лагосі (Африканська комісія по наукових і технічних дослідженнях), Найробі (Міжафриканське бюро по ресурсах тваринного світу), Яунді (Міжафриканська рада з використання лікарських рослин), Ніамеї (Центр лінгвістичних досліджень), Банжулі (Міжафриканська комісія із прав людини),

Конакрій ін.

Генеральним секретарем ОАЄ на сесії в Лусаці був обраний пред­ставник Республіки Котд'Івуар.

Організація Ісламська конференція (ОІК)

Формально Організація Ісламська конференція (Ісламський конгрес) була створена ще в 1954році,проте її реальна діяльність по­чалася з вересня 1969року, коли у Рабаті (Марокко) була скликана Конференція держав —учасниць ОІК на вищому рівні для активі­зації її діяльності проти Ізраїлю і для захисту ісламських святинь в Єрусалимі. Тому постійно діючий орган ОІК —Секретаріат на чолі з Генеральним секретарем знаходиться тимчасово («до повного ви­зволення Єрусалима») у Джидді (Саудівська Аравія).

286

Організація Ісламська Конференція є найбільшою і найвпли-вовішою офіційною урядовою мусульманською міжнародною ор­ганізацією. Членом ОІК фактично може бути будь-яка держава, що заявляє про свою належність до ісламського світу (не в усіх державах-членахіслам має конституційний статус державної ре­лігії, питома вага мусульман у загальній чисельності населення коливається від переважної більшості в Саудівській Аравії до де­кількох відсотків у ряді африканських країн). Існує також статус спостерігача при ОІК.

Цілі ОІК були сформульовані в основному на конференціях глав мусульманських держав у Рабаті (1969)і Мецці (1981),де була при­йнята Мекканська декларація. Відповідно до документів зазначених зустрічей основними цілями діяльності ОІК є: зміцнення ісламської солідарності, розвиток різнобічних зв'язків між ісламськими дер­жавами; сприяння ліквідації расової дискримінації й колоніалізму; підтримка миру й міжнародної безпеки; надання підтримки народу Палестини в його боротьбі за свої права, включаючи звільнення окупованих територій; підтримка боротьби всіх ісламських народів за незалежність і національні права; створення умов для співробіт­ництва між державами —членами ОІК і іншими державами.

ОІК діє на підставі статуту, затвердженого в 1972році. Спочатку в її склад входили 25держав Азії й Африки й Організація визволення Палестини. Членами ОІК сьогодні є 57держав з населенням близько 1,2 млрдчоловік. Мусульманські меншини в немусульманських країнах направляють своїх представників в ОІК як спостерігачів.

ОІК у своїй діяльності спирається на синтез ортодоксальних принципів ісламу, а також на принципи Статуту ООН.Вона має представника в статусі постійного спостерігача при ООН.

Керівні органи ОІК: зустріч королів, глав держав і урядів (саміт), конференція міністрів закордонних справ, генеральний секретаріат і допоміжні органи (ст. З Статуту ОІК). Зустріч королів, глав держав і урядів (саміт) визначає загальну політику мусульманських держав. Подібні зустрічі проводяться раз у три роки. Конференція міністрів закордонних справ проводиться щорічно. При необхідності склика­ються позачергові конференції. На зустрічах узгоджується зовнішня політика мусульманських держав.

Виконавчим органом ОІК є Генеральний секретаріат. Головою секретаріату є Генеральний секретар, що обирається конференцією Міністрів закордонних справ на чотирирічний строк. Повноважен­ня Генерального секретаря можуть бути продовжені тільки один раз. У Генерального секретаря чотири заступники: по політичних питаннях, по науці й технологіям, по економічних питаннях, по соціальних, культурних і інформаційних питаннях. Крім за-

287

ступників є директор кабінету, що організує суто технічну роботу секретаріату.

У складі Генерального секретаріату діє ряд відділів: соціально-економічний, по науці й техніці, по справах Азії, по справах Африки, з міжнародних питань, інформації, по правах людини й справах релігійних меншин, по справах мусульманських неурядо­вих організацій і ін.

При ОІК діє ряд самостійних організацій, створених по рішен­нях її конференцій і діяльність яких координується Генеральним секретаріатом:

• Ісламський банк розвитку;

• Ісламське агентство новин;

• Організація радіомовної й телевізійної служби ісламських держав;

• Ісламська комісія по економічних і культурних питаннях;

• Ісламський центр по професійно-технічному навчанню й до­слідженнях;

• Ісламський фонд науково-технічного розвитку;

• Центр з дослідження ісламського мистецтва й культури;

• Фонд Єрусалиму, Комітет з Єрусалиму;

• Ісламська торгово-промислова палата;

• Організація ісламських столиць;

• Центр по статистичних, економічних і соціальних досліджен­нях;

• Комітет ісламської солідарності з мусульманськими африкан-

ськими країнами зони Сахелю;

• Ісламська асоціація судновласників;

• Ісламський центр розвитку торгівлі;

• Ісламський фонд розвитку;

• Ісламський суд справедливості;

• Ісламська організація по освіті, науці й культурі.

Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН)

Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН)була створена в 1967році на підставі Декларації згоди і Бангкокської декларації (Таїланд), доповненої в 1976році Договором про дружбу і співро­бітництво в Південно-Східній Азії.

У наш час членами АСЕАНє Бруней, Індонезія, Лаос, Малайзія, Мьянма(Бірма), Філіппіни, Сінгапур, Таїланд, В'єтнам, Камбоджа (буде прийнята після вирішення внутрішніх питань).

У 1996році АСЕАНприйняла рішення визнати Росію і Китай своїми повноправними партнерами. Постійними партнерами АСЕАНє також США,Австралія, Японія, Південна Корея, Канада, Нова

288

Зеландія і Європейський Союз. У цих країнах відкриті представни­цтва АСЕАН.Цілі АСЕАН:

• створення в регіоні миру, свободи і нейтралітету;

• сприяння співробітництву держав в економічній, соціальній і культурній сферах;

• встановлення в рамках АСЕАНзони вільної торгівлі;

• взаємодія з іншими регіональними організаціями.

У Бангкокській декларації відзначалося, що АСЕАНвідкрите для всіх країн Південно-Східної Азії, що визнають її принципи, мети й задачі. Цим документом був зафіксований статус щорічної конференції міністрів закордонних справ як головного робочого органу АСЕАН,правомочного ухвалювати рішення щодо реалізації положень Декларації, обговорювати корінні проблеми діяльності Асоціації, вирішувати питання прийому нових членів.

Важливим кроком у політичному становленні АСЕАНз'явилося прийняття в листопаді 19 71року Куала-Лумпурської декларації про зону миру, свободи й нейтралітету в Південно-Східній Азії. У ній заявлялося, що нейтралізація регіону являє собою «бажану мету»,що всі країни-учасниці приймуть необхідні зусилля по забезпечен­ню визнання й поваги Південно-Східної Азії як зони, що відхиляє втручання ззовні. План нейтралізації припускав урегулювання протиріч на двох рівнях: серед самих членів АСЕАНі між АСЕАНі позарегіональними державами, готовими прийняти зобов'язання визнати нейтральний статус асеанівського субрегіону й гарантувати невтручання в його внутрішні справи.

Завершення Другої індокитайської війни навесні 1975року дало потужний імпульс розвитку договірно-правової й організаційної бази АСЕАН. Напершому саміті АСЕАН нао. Балі (Індонезія) були схвалені Договір про дружбу й співробітництво в Південно-Східній Азії й Декларація про згоду. Перший документ закріпив принци­пи, якими п'ять держав —засновниць Асоціації зобов'язалися керуватися в розвитку взаємних відносин, а також в урегулюванні виникаючих суперечок і конфліктів. Договір, зокрема, передба­чав, що партнери по АСЕАНбудуть уживати зусилля для мирного розв'язання виникаючих взаємних протиріч в інтересах зміцнення миру в регіоні, відмовлятися від погрози застосування сили й всі спірні питання будуть вирішувати за допомогою дружніх перего­ворів. У тексті Договору знайшла своє відбиття ідея перетворення Південно-Східної Азії в зону миру, свободи й нейтралітету. У Декла­рації АСЕАНпро згоду проголошувалося, що «п'ятірка» її країн-засновниць спільно або індивідуально буде прагнути до створення сприятливих умов для встановлення й розвитку співробітництва між державами Південно-Східної Азії.

289

В організаційному плані на Балійському саміті було ухвалене рішення про структуру організації.

Вищим органом АСЕАНє Конференція глав держав і урядів, що скликається раз у три роки. Як зазначалося, у рамках організації щорічно проводяться зустрічі міністрів закордонних справ. Зустрічі інших міністрів проводяться в міру необхідності.

Поточну роботу між конференціями і зустрічами здійснює По­стійний комітет.

Секретаріат АСЕАНочолює Генеральний секретар, що обирається на три роки за принципом ротації. Місцерозміщення Секретаріату —

Джакарта (Індонезія).

Досягнуто домовленості про заснування міжпарламентської асо­ціації АСЕАН(Asian Interparliamentary Organisation —АІРО).

Проблеми нейтралізації й забезпечення безпеки асеанівські керів­ники розглядали в тісному зв'язку з наданням регіону без'ядерного статусу. У силу особливої складності проблеми лише в 1995році держави-учасниці зуміли підійти до підписання Договору про ство­рення в Південно-Східній Азії зони, вільної від ядерної зброї (South-East Asia Nuclear Free Zone). Однак для його практичного набрання чинності необхідне підписання окремого протоколу до Договору всіма ядерними державами. Його підписання гальмують розбіжності по питанню про те,чи вважати Індію й Пакистан ядерними держава­ми. Від визнання або невизнання ядерного статусу цих країн з боку АСЕАНі інших ядерних держав залежить доля Договору.

В1994році в рамках превентивної дипломатії з ініціативи АСЕАНбув запущений механізм Асеанівського регіонального форуму (АРФ). Його завданням є забезпечення шляхом діалогу й консультацій без­конфліктного розвитку обстановки як у Південно-Східній Азії, так і в Азіатсько-тихоокеанському регіоні (АТР). У щорічних засіданнях АРФ беруть участь країни АСЕАНі їх позарегіональні партнери по діалогу, у тому числі Росія, США,Китай, Японія й ін. Учасники АРФ ставлять завдання просуватися від здійснення мір довіри через пре­вентивну дипломатію до створення надійної системи безпеки в АТР. У рамках АРФ є дві «доріжки».По першій іде діалог на офіційному міжурядовому рівні, по другій —між неурядовими організаціями й академічними колами.

З огляду на особливу складність і потенційну вибухонебезпеч-ність обстановки в Південно-Китайському морі, де стикаються й вза­ємно накладаються територіальні домагання шістьох прибережних держав і територій (Брунею, В'єтнаму, КНР,Малайзії, Тайваню, Фі­ліппін), країни АСЕАН в 1992році виступили з Манільською декла­рацією. Вона закликала всі залучені сторони обмежитися мирними заходами в урегулюванні спірних питань, а також уникати дій по

290

мілітаризації розташованих в акваторії Південно-Китайського моря (ПКМ) островів і приступити до спільного освоєння їхніх ресурсів. У липні 1996року у Джакарті на конференції міністрів іноземних справ АСЕАНбула висунута ідея прийняття «регіонального кодексу поводження» у ПКМ, що з'явився б фундаментом зміцнення вза­єморозуміння в цьому регіоні. Однак за станом на кінець 2007року умови й строки прийняття такого кодексу є предметом тривалих дебатів між АСЕАНі Китаєм.

Регулярний характер набули щорічні постміністерські зустрічі із представниками регіональних партнерів (США,Канада, Японія, Південна Корея, Китай, Росія, Австралія, Нова Зеландія, Індія, Єв­ропейський Союз) за схемою «10 + 1»,тобто асеанівська «десятка» плюс один з партнерів. Щорічні асеанівські заходи виглядають у такий спосіб: конференція міністрів закордонних справ АСЕАН,нарада АРФ, постміністерські зустрічі з діалогу з позарегіональ-ними партнерами.

В1996році з ініціативи Сінгапуру почали проводитися регуляр­ні зустрічі в рамках Азіатсько-Європейського діалогу (АСЕМ) (The Asia Europe Meeting —ASEM) як форми міжрегіональної взаємодії. АСЕАНнадає йому важливе значення, зумовлене тим, що на 25європейських і азіатських країн, об'єднаних в АСЕМ, припадало 54%світового ВВПі 57%міжнародної торгівлі (2005).Однак зі вступом в АСЕАН Мьянмиробота АСЕМ почала пробуксовувати через різку критику Євросоюзом положення із прав людини в цій країні, зокрема —методів придушення опозиції військовим урядом Мьянми.

З 1997року регулярний характер одержали зустрічі керівників «десятки» з лідерами Китаю, Японії й Південної Кореї. Вони були ініційовані Малайзією, що прагне до створення свого роду торгово-економічного блоку в регіоні тихоокеанської Азії. За задумом остан­ньої, створення такого блоку вирівняло б позиції східноазіатських країн у діалозі з такими регіональними об'єднаннями, як ЄС і Пів­нічноамериканська зона вільної торгівлі (НАФТА).

Організація країн —експортерів нафти (ОПЕК)

Організація країн —експортерів нафти створена в 1960році і діє на підставі Статуту, прийнятого в 1965році її державами-членами.На частку ОПЕКприпадає більше третини світового видобутку наф­ти, організація встановлює єдині продажні ціни на нафту, у такий спосіб вона суттєво впливає на світову торгівлю нафтою.

Членами ОПЕКможуть стати тільки країни, що у значних розмірах експортують сиру нафту. Сьогодні до ОПЕКвходять 12держав.

291

Вищим органом ОПЕКє Конференція держав-членів, що скли­кається два рази на рік.

Виконавчий орган ОПЕК —Рада керуючих. До неї входять ке­руючі, що призначаються державами-членамиі затверджуються Конференцією.

Економічна комісія ОПЕКрозробляє заходи для забезпечення стабільності нафтових ринків, координації політики в галузі цін і енергетики.

Секретаріат очолюється Генеральним секретарем, що призна­чається Конференцією на три роки.

Місцерозташування штаб-квартири ОПЕК — уВідні (Австрія).

Найвищий ступінь інтеграції спостерігається в рамках європей­ських регіональних структур політичного, економічного, гуманітар­ного та військово-політичного співробітництва. Україна, зробивши у своєму подальшому соціально-політичному й економічному стратегічному розвитку акцент на «європейський вибір», активно бере участь у діяльності європейських інтеграційних структур, будучи державою —членом Ради Європи й Організації з безпеки і співробітництва в Європі, здійснюючи активне співробітництво з Європейським Союзом і НАТО. Томудоцільно розглянути правовий статус, основні напрямки діяльності й організаційну структуру цих організацій.

Рада Європи (РЄ)

Рада Європи (РЄ) стала першою європейською міжурядовою організацією, створеною після Другої світової війни. Організація діє на підставі Статуту, прийнятого в 1949році.

Членами Ради Європи є 46держав, у тому числі з листопада 1995року й Україна.

Цілі Ради Європи:

• забезпечення більш тісних зв'язків між державами Європи;

• сприяння перетворенню Європи в демократичний простір;

• захист прав людини;

• координація діяльності Ради з іншими європейськими дер­жавами.

Діяльність РЄ сконцентрована на таких основних проблемах: а) правове забезпечення прав людини; б) сприяння усвідомленню і розвитку європейської культурної самобутності; в) пошук спільних рішень соціальних проблем (національні меншини, ксенофобія, не­терпимість, захист навколишнього середовища, СНІД, наркоманія і т.д.);г) розвиток політичного партнерства з новими демократич­ними країнами Європи.

292

У рамках РЄ прийнято понад 200міжнародних конвенцій з цих та інших актуальних питань, що є авторитетними джерелами міжнародного публічного права (зокрема, Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод 1950року, Європейська Хартія місцевого самоврядування 1985року, Рамкова конвенція про захист національних меншин 1995року й ін.).

Держава, що висловила бажання вступити в Раду Європи, повин­на відповідати таким умовам:

• правовий устрій та інститути мають відповідати принципам демократії;

• народні представники повинні обиратися шляхом вільних, рівних і загальних виборів.

При розгляді кандидатур до вступу в організацію враховуються також наявність у державі форм плюралістичної демократії, га­рантії здійснення свободи вираження думки, захист національних меншин, дотримання основних принципів міжнародного права.

Обов'язковою умовою вступу в РЄ є підписання Європейської конвенції з захисту прав людини й основних свобод 1950року і на­ступне визнання всієї сукупності її контролюючих механізмів.

Органами РЄ є: Парламентська асамблея, Конгрес місцевої та регіональної влади Європи, Комітет міністрів, Наради галузевих міністрів, Секретаріат.

Парламентська асамблея складається з депутатів і їхніх заступ­ників, які обираються серед членів національних парламентів. Кількість представників від кожної країни (від 2до 18)залежить від кількості населення.

Парламентська асамблея скликається на сесії 4рази на рік. В асамб­леї є п'ять фракцій (ліберал-демократи і реформатори, європейські демократи, європейська народна партія, соціалісти, фракція за єди­ний європейський лівий блок). Рада асамблеї складається з голови і 17його заступників.

Асамблея розглядає питання, що стоять на порядку денному, формулює рекомендації, організує конференції, колоквіуми і від­криті парламентські слухання, обирає генерального секретаря і його заступників, керівника апарата асамблеї і суддів Європейського суду з прав людини.

У січні 1994року рішенням Комітету міністрів РЄ був створе­ний Конгрес місцевої та регіональної влади Європи, перетворений із Постійної конференції місцевої влади Європи, що представляла більше 130тисяч громад (комун) і тисячі регіонів із метою їх участі в європейському будівництві і функціонувала під егідою ЄС як кон­сультативного органу з 1957року. Конгрес є одним із трьох основних органів РЄ, він складається з 236представників і 236їх заступників, до яких входять обрані представники місцевої і регіональної влади

293

держав Європи й офіційні особи,безпосередньо відповідальні за ді­яльність на цих рівнях влади.

Комітет міністрів є вищим органом РЄ і складається з міністрів закордонних справ держав-членів і засідає 2рази в рік. Комітет ви­значає програму роботи РЄ, приймає бюджет РЄ, призначає членів Європейської комісії з прав людини. Рішення Комітету міністрів приймаються або у формі рекомендацій, або у формі конвенцій, що підлягають ратифікації.

Наради галузевих міністрів (юстиції, економіки і т.д.)склика­ються в міру необхідності.

Секретаріат очолює Генеральний секретар, який обирається Парламентською Асамблеєю на 5років.

Штаб-квартира РЄ та її органів знаходиться в Страсбурзі (Фран­ція).

Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ)

Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) спочатку діяла як міжнародна конференція —Нарада з безпеки і співробітни­цтва в Європі (НБСЄ). Відповідно до рішення Будапештської наради в 1994році, Нарада трансформувалася в організацію, що почала свою діяльність із 1січня 1995року.

Першим документом, що поклав початок загальноєвропейському процесу міжнародних розрядки і співробітництва, був Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі, підписаний у 1975році в Гельсінкі главами держав і урядів 33європейських держав, СШАі Канади. Цей документ містив програму співробітництва в галузі розрядки міжнародної напруженості.

Положення Заключного акта були розвинуті і доповнені Сток­гольмським підсумковим документом 1986року, Віденським під­сумковим документом 1989року, Документом Копенгагенської наради 1990року, Паризькою хартією для нової Європи 1990року, Празьким документом про подальший розвиток інститутів і структур НБСЄ 1992року, Документом Московської наради 1993року й інших документів, що регулюють «людський вимір» за­гальноєвропейського процесу багатостороннього міждержавного співробітництва.

Наради представників держав, що проводилися все частіше, об'єктивно поставили на порядок денний необхідність створення постійно діючих органів для забезпечення їх діяльності. За необ­хідності створювалися органи ОБСЄ й одночасно приймалися до­кументи, що регулюють їх діяльність.

Сьогодні в ОБСЄ налічується більше 50членів, причому багато хто з них не є європейськими державами (наприклад, середньоазі-

294

атські держави —республіки колишнього СРСР). Україна разом із республіками колишнього СРСР у 1993році підписала Заключний акт НБСЄ, ставши, таким чином, повноправним учасником Наради, а потім і ОБСЄ.

Характерною рисою ОБСЄ є відсутність традиційного установчого документа міжнародних організацій —статуту.

Цілями ОБСЄ оголошені:

• забезпечення миру і безпеки в Європі;

• підтримка розрядки міжнародної напруженості;

• забезпечення дотримання прав людини;

• дотримання у відносинах між країнами принципів міжнарод­ного права.

Політична значущість ОБСЄ полягає насамперед у її унікальності в порівнянні з іншими міжнародними міжурядовими організація­ми в Європі. Це практично єдина європейська організація у сфері безпеки, що безпосередньо займається раннім попередженням, уре­гулюванням конфліктів і післякризовим відновленням у кризових регіонах, а також превентивною дипломатією, спостереженням за виборами, екологічною безпекою в Європі.

Основним документом НБСЄ/ОБСЄ є Гельсінський Заключний акт, підписаний 1серпня 1975СРСР, США,Канада й 33євро­пейськими державами. Цей документ був покликаний закріпити сформований «статус-кво» на європейському континенті й продов­жити подальший рух розрядження напруженості у відносинах між Заходом і Сходом. Він містив базові принципи, що визначають нор­ми взаємин й співробітництва країн-учасниць і складався із трьох розділів (або трьох «кошиків»), що відповідали числу основних завдань Наради.

Перший «кошик» стосувався загальних питань, пов'язаних із проблемами європейської безпеки.

Другий «кошик» присвячувався питанням економічного, на­уково-технічного співробітництва й кооперації в галузі екології й збереження навколишнього середовища.

Третій включав гуманітарні питання й проблему захисту прав людини (VII, VIII і XI принципи). Він викликав найбільший опір з боку СРСР, тому що така постановка проблеми переводила ідеологіч­ний конфлікт між двома блоками в зовсім іншу площину. Питання захисту політичних прав і свобод громадян було «слабкою ланкою» радянської системи, і підписання Гельсінського акта стало міжна­родним визнанням, хоча так і не реалізованим на практиці, права на існування дисидентського руху й політичної опозиції в СРСР.

Пізніше це було не раз використано американським керівни­цтвом для дипломатичного тиску на СРСР. На думку багатьох ана-

295

літиків, прийняття Заключного акта не тільки символізувало епоху «розрядки»,але також призвело до «реідеологізації» протистояння між Сходом і Заходом, перевівши його в площину дотримання прав людини. Проте сам факт скликання Наради сприяв подоланню на­пруженості в Старому світі й установленню режиму щодо вільного обміну ідеями, інформацією, а також вільного переміщення людей. Гельсінський акт також став основою для прийняття всіх наступних базових документів цієї організації.

Структура ОБСЄ є досить складною. Головним органом ОБСЄ є Нарада глав держав і урядів, що збирається кожні два роки на сесії. Нарада визначає пріоритети й основні напрямки діяльності ОБСЄ. Органами ОБСЄ є: Контрольні конференції, Рада міністрів закор­донних справ, Комітет вищих посадових осіб, Верховний комітет у справах національних меншин, Бюро з демократичних інститутів і прав людини, Секретаріат ОБСЄ, Парламентська асамблея, Ар­бітражний і світовий суд ОБСЄ, Світова комісія ОБСЄ по мирному врегулюванню спорів та інші органи.

Парламентська асамблея дає оцінку ходу здійснення цілей ОБСЄ; обговорює питання, порушені на зустрічах Ради міністрів і на зу­стрічах на вищому рівні держав —членів ОБСЄ; розробляє і сприяє реалізації механізмів запобігання і розв'язання конфліктів та ін.

Рада, що складається з міністрів закордонних справ держав —членів ОБСЄ, є центральним органом проведення регулярних по­літичних консультацій у рамках процесу загальноєвропейського співробітництва. її засідання проводяться регулярно, не рідше одного разу на рік.Рада розглядає питання,що стосуються ОБСЄ,і приймає відповідні рішення. Вона підготовляє зустрічі глав держав і урядів держав —членів ОБСЄ і виконує покладені на них завдання і прийняті рішення.

Секретаріат ОБСЄ забезпечує адміністративне обслуговування засідань Ради. Секретаріат складається з чотирьох департаментів і адміністративно-технічного персоналу. Секретаріат очолює гене­ральний секретар, що призначається Радою міністрів на 3роки. Місце розташування Секретаріату —в Празі (Чехія).

Вважається, що в процесі становлення і розвитку організаційна структура буде постійно удосконалюватися. Свідченням цього є при­йняття в грудні 1999року рішення про створення в рамках ОБСЄ обмеженого військового контингенту для надання допомоги у разі виникнення надзвичайних ситуацій на території держав —членів організації (катастрофи, епідемії, природні катаклізми і т.д.).

296

Європейський Союз (ЄС)

Європейський Союз (ЄС) був створений на основі Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), створеного в 1951році, Європей­ського співтовариства з атомної енергії (Євратом), створеного в 1957році, і Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), створе­ного в 1957році в результаті об'єднання цих раніше самостійних організацій. Донедавна це об'єднання називалося «Європейські співтовариства».

У 1965році на основі Брюссельського договору були створені єдині органи Співтовариств. Єдиний Європейський акт 1986року оформив передачу ЄС повноважень у галузі охорони навколишнього середовища, культури й освіти, охорони здоров'я, технологічної і соціальної політики, єдиного митного простору. Угода 1990року врегулювала питання безперешкодного переміщення через кордони країн —членів ЄС товарів, робочої сили і капіталів.

Маастрихтські угоди 1992року (набрали чинності в 1993році) за­вершили процес юридичного оформлення механізму Співтовариств, передбачивши створення до кінця XX сторіччя тісного політичного і валютно-економічного союзу країн ЄС. Договір про Європейський Союз доповнений 17протоколами і 33заявами з різних аспектів домовленостей, у яких враховані результати референдуму в Данії, а також протоколом і угодою про соціальну політику, що передба­чають створення єдиного соціального простору. Договором уведене єдине громадянство ЄС.

26 лютого 2001року на конференції ЄС у Ніцці (Франція) державами-членами був підписаний Ніццький договір про внесення змін і доповнень до Договору про Європейський Союз, у Договори про створення Європейських Співтовариств і деякі пов'язані з ними акти (набуває чинності в перший день другого місяця після того, як остання держава, що підписала Договір, передасть депозитарію (Уряду Італійської Республіки) свою ратифікаційну грамоту). У ході цієї ж конференції були підписані протоколи: про розширення ЄС; про затвердження Статуту Європейського Суду; про врегулювання фінансових наслідків закінчення терміну дії Договору про Євро­пейське Співтовариство вугілля й сталі й Дослідницького фонду вугілля й сталі.

Першими учасниками ЄС були Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція, ФРН. У 1973році до ЄС приєдналися Вели­кобританія, Данія, Ірландія, у 1981році —Греція, у 1986році —Іспанія і Португалія, у 1995році —Швеція, Австрія і Фінляндія, у 2004році —ще 10держав —Кіпр (південна частина), Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Чехія, Угорщина,

297

Естонія, а в 2007році —Болгарія і Румунія. У наш час до ЄС входять 27держав, але в рамках «хвилі розширення» організацією ведуться переговори з низкою європейських держав про вступ до ЄС. Так, у 2005році офіційний статус кандидата до вступу в ЄС був наданий Македонії, ведуться перемовини про вступ Хорватії. Також підпи­сана низка документів, що відносяться до Туреччини, Молдови та України. Однак конкретні перспективи вступу до ЄС цих держав поки залишаються не досить ясними.

Україна співробітничає з ЄС на підставі Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами,ратифікованої нашою країною 10листо­пада 1994року. Цілями цього партнерства є: забезпечення меж для політичного діалогу між сторонами; сприяння торгівлі, інвестиціям; зміцнення політичних і економічних свобод; підтримання зусиль України у зміцненні демократії, розвитку та завершенні переходу до ринкової економіки; забезпечення відповідних рамок для поступової інтеграції між Україною і більш широкою зоною співробітництва в Європі; створення необхідних умов для заснування в майбутньому зони вільної торгівлі між Україною і Співтовариством, що охоплює в основному всю торгівлю товарами між ними, а також умов для реалізації свободи створення компаній, трансграничної торгівлі послугами і руху капіталу.

Стратегічною метою зовнішньої політики України в перші роки XXI сторіччя назване набуття повноправного членства в ЄС. Цілями ЄС є:

1) утворення тісного союзу народів Європи, сприяння збалансо­ ваному і тривалому економічному прогресу, особливо шля­ хом:

а) створення простору без внутрішніх кордонів;

б) посилення економічної і соціальної взаємодії;

в) утворення економічного і валютного союзу і створення в пер­ спективі єдиної валюти;

2. затвердження власної ідентичності в міжнародній сфері, особливо шляхом проведення спільної зовнішньої політики і політики в галузі безпеки, а в перспективі і спільної оборонної політики;

3. розвиток співробітництва у сфері юстиції і внутрішніх

справ;

4) збереження і збільшення спільного європейського надбання («aeguis communautaire»).

Викликає інтерес питання про юридичну природу самого Євро­пейського Союзу. Тут існує декілька поглядів. Відповідно до одно-

298

го з них, ЄС являє собою федеративне державоподібне утворення з країн, що добровільно об'єдналися. Відповідно до другого погляду, ЄС, хоча і має ряд особливостей, є міжнародною організацією, а її право —це міжнародне право. Інші автори вважають, що ЄС —це міжнародна організація з елементами конфедерації.

Друга точка зору нам здається більш правильною, і от чому. Держави, що ввійшли до ЄС, не втратили свого суверенітету, у тому числі і в галузі національної законотворчості. Водночас не можна не враховувати і того, що ЄС було делеговано надзвичайно широкий обсяг правомочностей, що робить його схожим як на федеративну державу, так і на конфедеративний союз. Так, право ЄС має пряму дію на території країн-учасниць і пріоритет перед національним правом, включаючи пріоритет постанов ЄС перед більш пізніми національними законами.

У той самий час ЄС має дещо ширші цілі, ніж звичайні між­народні організації. Це не тільки створення політичного і торгово-економічного союзу країн —членів Союзу, забезпечення вільного руху товарів і послуг, а також міграції робочої сили в рамках ЄС, але і введення єдиної валюти (на початку травня 1998року лідери Союзу прийняли рішення про перехід на єдину валюту — « евро »,що була введена з 1січня 1999року), фактичне скасування внутрішніх меж країн Союзу, спільна зовнішня політика і політика в галузі міжнародної безпеки та ін.

Разом з тим, у функціонуванні ЄС є відповідні тенденції, що свідчать про намагання створити з цього союзу єдину федера­тивну державу. Яскравим прикладом цьогЬ є спроба прийняти Конституцію для Європи (Конституцію в,С). Однак ця спроба була заблокована народами деяких держав —членів ЄС, зокрема у Франції та Нідерландах, які проголосували проти прийняття цього документа на загальнонаціональних референдумах. Але такі спроби не припинилися. У 2007році вфамках ЄС було під­писано Лісабонський договір ЄС, який вніс відповідні зміни до Договіру про Європейське Співтовариство та Договір про засну­вання Європейського Союзу, став фактично частиною первинного права ЄС. Фактично до нової угоди увійшли практично всі роз­діли Конституції для Європи, за виключенням Хартії про права людини ЄС. Після ратифікації Лісабонського договору держа­вами —членами ЄС буде реалізованою низка організаційних та організаційно-правових заходів, що спрямовані на посилення інституційної складової ЄС.

Право Європейського Союзу складається з двох великих груп норм:

299

• внутрішнє право Союзу як міжнародної організації;

• право Союзу, що регулює конкретні види політичної, еконо­мічної, соціальної і культурної діяльності держав ЄС.

Головними органами ЄС є: Європейська Рада, Європейська комісія, Рада Європейського Союзу, Європейський парламент, Європейський суд.

Європейську Раду складають глави держав і урядів держав —членів ЄС і Голова Європейської комісії, їх заступники (міністри закордонних справ) і члени Комісії. Рада засідає два рази на рік.

Європарламент складається з депутатів, які обираються в країнах-учасницях за допомогою прямих виборів на п'ять років. Європарламент контролює Європейську комісію і Раду, розробляє право ЄС і бюджет Союзу. Ординарні щомісячні Сесії Європарламен-ту проходять у Страсбурзі (Франція), а надзвичайні сесії —у Брюс­селі (Бельгія), де працюють комітети Європарламенту. Секретаріат Європарламенту розташований у Люксембурзі.

Рада Європейського Союзу складається з міністрів держав-членів (залежно від аналізованого питання). Представництво в Раді, коли потрібна кваліфікована більшість голосів, неоднакове. Так, напри­клад, Німеччина має 10голосів, Ірландія — 3,а Люксембург — 2голоси. Місцезнаходження Ради —Брюссель.

Європейська комісія складається з 20членів і голови, призна­чуваного урядами держав —членів ЄС за згодою Європарламенту. Комісія спостерігає за дотриманням рішень норм і рішень ЄС і організує їх практичне виконання. Штаб-квартира Комісії розта­шована в Брюсселі.

Європейський суд складається з 15судів і 9генеральних прокуро­рів, що призначаються за спільною згодою на 6років. Суд вирішує спори між державами ЄС, між органами ЄС і державами-членами,між органами ЄС, між ЄС і юридичними та фізичними особами, готує експертні висновки."

Із 1січня 1996року у ЄС скасовані всі мита на внутрішньоєвро-пейських кордонах на всі види товарів, а стосовно держав, що не входять до ЄС, провадиться єдина митна політика.

Організація Північноатлантичного договору (НАТО)

Організація Північноатлантичного договору (НАТО)створена відповідно до ст. 9Північноатлантичного договору від 4квітня 1949року. Підписавши Брюссельський договір у березні 1948року, п'ять держав Західної Європи: Бельгія, Люксембург, Голландія, Велико­британія і Франція —засвідчили своє рішуче бажання створити спільну систему захисту і таким чином підсилити взаємні контак­ти, щоб протидіяти ідеологічній, політичній і військовій загрозі

300

своєї безпеки. Потім пройшли переговори між СШАі Канадою про створення єдиного Північноатлантичного альянсу, заснованого на гарантіях безпеки і взаємних зобов'язань між Європою і Північною Америкою. Країни —члени Брюссельського договору запросили Данію, Ісландію, Італію, Норвегію і Португалію взяти участь у даному процесі. Результатом переговорів стало підписання у квіт­ні 1949року Вашингтонського договору, за яким було створено спільну систему безпеки, засновану на партнерстві цих дванадцяти країн. У 1952році до договору приєдналася Греція і Туреччина. У 1955році до Альянсу вступила Федеративна Республіка Німеч­чина. У 1982році його членом стала Іспанія. У1999році відбулося розширення НАТО наСхід —до нього увійшли Угорщина, Польща і Чехія. В 2004році членами НАТОстали Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія та Естонія.

Таким чином, до НАТОсьогодні входять 26держав. Проте міра їх інтеграції в Північноатлантичний альянс різноманітна. На­приклад, Ісландія, що до цих пір не має власних збройних сил, не входить в інтегровану військову структуру. Проте вона вправі послати цивільного чиновника у Військовий комітет. Ісландія має статус спостерігача в Комітеті військового планування, Іспанія не бере участі в інтегрованій командній структурі НАТО,проте вона є повноправним членом Північноатлантичної ради, Групи ядерного планування, Комітету оборонного планування і Військового коміте­ту. Франція в 1966році вийшла з інтегрованої військової структури НАТО,залишившись у його політичній організації.

Відповідно до ст. 10Північноатлантичного договору Альянс за­лишається відкритим для майбутнього вступу інших європейських держав, що готові втілювати в життя його принципи і сприяти без­пеці Північноатлантичного регіону.

Північноатлантичний альянс був створений на основі договору між державами, кожна з яких добровільно приєдналася до нього після завершення публічних обговорень у своїй країні і відповід­ній парламентській процедурі. Договір поважає індивідуальні права всіх держав —членів Альянсу і їхні міжнародні обов'язки відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй. Він ставить за обов'язок кожній державі взяти на себе ризик і відповідальність, пов'язані з загальною безпекою, і одночасно дає можливість кож­ному члену Альянсу користуватися перевагами спільної безпеки. Договір також зобов'язує держав-учасниць не приєднуватися ні до яких міжнародних зобов'язань, що йому суперечать.

Створений відповідно до ст. 51Статуту Організації Об'єднаних Націй, яка підтверджує невід'ємне право держави (держав) на інди-

301

відуальну або колективну оборону, Альянс є союзом вільних держав, який спирається на взаємні гарантії і стабільні взаємовідносини з іншими державами.

Організація Північноатлантичного договору (НАТО)передбачає таку структуру, що дає можливість досягнення поставленої мети. Це міжурядова організація, у якій усі держави-члени зберігають суверенітет і незалежність. Вона є форумом, де держави-члени консультуються з будь-яких питань, що виникають, і затверджують рішення з політичних і військових проблем, що стосуються їхньої безпеки. Ця організація має необхідні органи, що забезпечують кон­сультації і співробітництво між її членами в політичній, військовій, економічній, науковій та інших невоєнних галузях.

Першочергове завдання НАТО —захищати свободу і безпеку всіх її членів політичними і військовими засобами відповідно до принципів Статуту Організації Об'єднаних Націй. Базуючись на ідеалах демократії, прав людини і верховенства права, Альянс від моменту заснування спрямовує свою діяльність на встановлення справедливого порядку і міцного миру в Європі. Ця його стратегічна мета залишається незмінною.

Згідно зі ст. 4Північноатлантичного договору НАТОє трансат­лантичним форумом для проведення союзниками консультацій з будь-яких питань, що стосуються життєво важливих інтересів його членів, включаючи події, здатні поставити під загрозу їхню безпе­ку. НАТОзберігає стратегічну рівновагу у всій Європі. Учасники Північноатлантичного договору зобов'язуються вирішувати всі міжнародні спори мирними засобами таким шляхом, щоб не були поставлені під загрозу міжнародний мир, безпека і справедливість. Вони утримуються у своїх міжнародних відносинах від погрози силою або застосування сили яким-небудь способом, не сумісним із цілями ООН.

Відповідно до ст. 5Північноатлантичного договору збройний напад на одну чи кілька країн НАТО вЄвропі або Північній Аме­риці буде розглядатися як агресія проти всіх країн Альянсу. Про­цес політичних змін у Європі (розпуск Організації Варшавського Договору, об'єднання Німеччини, розпад соціалістичної системи і СРСР і т.д.)зумовив необхідність розробки нової стратегічної концепції. Елементи цієї концепції закріплені в Лондонській декларації «Північноатлантичний альянс у процесі змін» (1990),Римській декларації про мир і співробітництво 1991року, Новій стратегічній концепції альянсу 1991року, Заяві Ради НАТО вБрюсселі «Партнерство заради миру» (1994).Україна бере активну участь у даній програмі.

302

Зокрема, Римська декларація Сесії Ради НАТО промир і співро­бітництво 1991року пропонує міністрам закордонних справ Болга­рії, Чехії, Словаччини, Литви, Латвії, Естонії, Угорщини, Польщі, Румунії і Росії проводити щорічні зустрічі з Північноатлантичною радою і комітетами НАТО,включаючи політичний і економічний комітети.

Документ, прийнятий главами держав і урядів НАТО 11січня 1994року, стосується процедури заснування програми «Партнерство заради миру». Ця програма здійснюється під керівництвом НАТОі створює умови для формування нових відносин у сфері безпеки між НАТОі його партнерами заради миру. На основі прихильності цілям «Партнерства заради миру» члени НАТОбудуть розвивати разом з іншими державами процес планування і досліджень з ме­тою закладання основ для виявлення й оцінки сил і потужностей, що можуть бути надані ними для міжнародної бойової підготовки, навчань і операцій у взаємодії із силами НАТО.Держави —члени Організації мають намір сприяти військовій і політичній коорди­нації в штаб-квартирі НАТОз метою забезпечення керівництва і управління відповідною діяльністю на основі партнерства з іншими державами, включаючи планування, бойову підготовку, навчання і розробку доктрин. НАТОпроводитиме консультації з будь-яким активним учасником партнерства, якщо цей партнер вважає, що існує пряма загроза його територіальній цілісності, політичній не­залежності або безпеці.

Керівними органами НАТОє: Північноатлантична рада, Комітет оборонного планування, Група ядерного планування, інші комітети, Генеральний секретар.

Військова структура НАТОскладається з Військових коміте­тів, Постійного військового комітету і Міжнародного військового штабу.

Основні принципи співробітництва України з НАТОзакріплені в Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО,підписа­ній у Мадриді (Іспанія) 9липня 1997року. Відповідно до розділу II цього документа Україна і НАТОбудуть будувати свої відносини на загальній вірності принципам і зобов'язанням, відповідно до міжнародного права і міжнародних механізмів, включаючи Статут ООН,Гельсінський Заключний акт та інші документи ОБСЄ.

Відповідно до цього Україна і НАТОпідтверджують свої зобо­в'язання:

— визнавати, що безпека всіх держав у регіоні ОБСЄ є нероз­дільною, що жодна країна не може будувати свою безпеку за рахунок безпеки іншої країни і що кожна країна не може

303

розглядати будь-яку частину регіону ОБСЄ як сферу свого впливу;

• утримуватися від погрози силою або застосування сили проти будь-якої держави будь-яким чином, не сумісним із принци­пами Статуту ООНабо Гельсінського Заключного акта, яким керуються країни-учасниці;

• визнавати невід'ємне право всіх держав вільно обирати і засто­совувати власні засоби забезпечення безпеки, а також право свободи вибору або зміни своїх засобів забезпечення безпеки, включаючи союзницькі договори, у міру їх еволюції;

• поважати суверенітет, територіальну цілісність і політичну незалежність всіх інших держав, непорушність кордонів і розвиток добросусідських відносин;

• визнавати верховенство права, зміцнювати демократію, по­літичний плюралізм і ринкову економіку;

• визнавати права людини і права осіб, що належать до націо­нальних меншин;

• перешкоджати конфліктам і врегульовувати спори мирними засобами відповідно до принципів ООНі ОБСЄ.

Будівництво розширених і глибоких відносин між Україною і НАТОбазується на основі міцного, стабільного, довгострокового і рівноправного партнерства і співробітництва з метою зміцнення безпеки і стабільності в Північноатлантичному регіоні, визнання життєво важливої ролі, яку відіграють демократія, політичний плюралізм, верховенство закону і повага прав людини і громадян­ських свобод.

Для здійснення діяльності та цілей, передбачених Хартією про особливе партнерство, розробки загальних підходів до європейської безпеки і політичних питань наша країна відкрила в 1998році Місію України при НАТО.Основним завданням цього органу є формування більш високого рівня довіри, єдності цілей і навичок, консультацій і співробітництва між Україною і НАТО.

З метою оперативного ознайомлення громадськості в столиці України в травні 1997року був відкритий Центр інформації і доку­ментації НАТО.Указом Президента України від 3квітня 1997року створена Державна міжвідомча комісія з питань співробітництва України і НАТО. Улипні 2002року Радою національної безпеки і оборони України було прийнято рішення щодо початку процесу входження України в НАТО.

На Бухарестському саміті НАТО у 2008році держави —члени Альянсу прийняли принципове рішення щодо членства України в НАТО.

304