12.3. Припинення громадянства

У законодавстві держав про громадянство існує декілька засобів припинення громадянства. До них належать: вихід із громадянства, втрата громадянства і позбавлення громадянства, припинення громадянства на підставі міжнародного договору.

Встановлення підстав і умов виходу з громадянства (відмови від громадянства) належить до виняткової компетенції конкретної держави. Згідно зі статтею 19Закону України від 16квітня 1997року вихід із громадянства України здійснюється за клопотанням особи, тобто заява про вихід із громадянства подається громадяни­ном безпосередньо. Водночас Конвенцією 1961року передбачена можливість прийняття в громадянство в результаті поданої заяви самою особою або «від її імені» (п. «Ь» абз. 1статті 4),отже, та­кий же порядок можливий і при виході з громадянства. У виході з громадянства України може бути відмовлено, якщо особу, яка клопоче про вихід з громадянства України, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає вико­нанню. Датою припинення громадянства України є дата видання відповідного Указу Президента України.

Міжнародне право приділяє особливу увагу субінститутам втра­ти і позбавлення громадянства. Це пояснюється насамперед тим, що в «запуску» такого механізму припинення громадянства ініці­атива належить винятково державі, тобто індивід позбавляється громадянства не тільки з волі держави, але й з його ініціативи. А це, звичайно, у випадках сваволі призводить до порушення загально­визнаних прав і свобод людини і громадянина.

Тому в міжнародному праві існує ряд міжнародно-правових актів, що стосуються таких способів припинення громадянства. Насамперед слід зазначити Загальну декларацію прав людини від 10грудня 1948року, що в п. 2статті 15закріпила положення, від­повідно до яких ніхто не може бути довільно позбавлений свого громадянства або права змінити своє громадянство.

Проблема позбавлення громадянства регулюється Конвенцією про скорочення безгромадянства від 30серпня 1961року, відпо­відно до положень якої істотно обмежуються умови, за яких гро­мадянин може бути позбавлений громадянства. Зокрема, стаття 9Конвенції встановлює пряму заборону на індивідуальне або групове позбавлення громадянства з расових, етнічних, релігійних або по­літичних мотивів.

У сучасному міжнародному праві інститут позбавлення грома­дянства вважається неприйнятним. Така позиція була вироблена

390

світовим співтовариством ще у відповідь на протиправні дії фа­шистських держав, що позбавляли громадянства окремих осіб або групи осіб за національними або расовими мотивами. Водночас не слід забувати, що вже в повоєнні роки в деяких тоталітарних держа­вах, у тому числі в СРСР, дуже часто практикувалося позбавлення громадянства за політичними мотивами. Так, у сімдесяті роки XX сторіччя за критику політичного режиму у своїй країні громадян­ства СРСР були позбавлені видатні діячі культури і мистецтва (О. Со-лженіцин, М. Растропович, Г. Вишневська, Й.Бродський і багато інших). І хоча в СРСР така практика була згодом засуджена, вона донині нагадує нам про найбрутальніше порушення прав людини з боку держави.

Законодавство суверенної України в цій галузі цілком відпові­дає загальновизнаним міжнародно-правовим нормам. Однак слід підкреслити, що в першому національному акті профільного ха­рактеру —Законі України «Про громадянство» від 8жовтня 1991року у ряді позицій спостерігалися відступи від таких міжнародних норм. Але в нову редакцію Закону від 16квітня 1997року були вне­сені зміни, завдяки яким він був приведений у повну відповідність із ними. Так, наприклад, розділ III Закону в початковій редакції мав найменування «Призупинення громадянства України», у наш час —«Припинення громадянства України». Такі зміни, як вважається, були внесені не тільки тому, що термін «призупинення» у міжнародно-правових документах не вживається, але й, головним чином, тому, що воно не відповідає етимологічному змісту поняття цього субінституту.

Розділ III Закону України від 18січня 2001року також має на­йменування «Припинення громадянства України та скасування рішень про набуття громадянства України».Такі зміни, як вважа­ється, були внесені не тільки тому, що поняття «призупинення» у міжнародно-правових документах не зустрічається, але і головним чином тому, що воно не відповідає етимологічному змістові поняття цього субінституту.

Особливістю механізму втрати громадянства в Україні є те, що така втрата не ініціюється державою у відношенні до конкретно­го громадянина. Тут законодавець пійшов шляхом формального закріплення в нормативно-правовому акті переліку діянь, при вчиненні яких настає втрата громадянства.

Так, відповідно до статті 18Закону України від 18січня 2001року громадянство України'втрачається:

1) якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянства іншої держави.

Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України за своїм вільним волевияв-

391

ленням, вираженим у формі письмового клопотання, набув грома­дянство іншої держави або якщо він добровільно отримав документ, що підтверджує наявність набуття ним іноземного громадянства, за винятком випадків, якщо:

а) діти при народженні одночасно з громадянством України набувають також громадянства іншої держави;

б) діти, які є громадянами України і усиновлені іноземцем, набувають громадянства усиновителя;

в) громадянин України автоматично набув громадянства іншої держави внаслідок одруження з іноземцем;

г) згідно із законодавством іншої держави її громадянство надано громадянину України автоматично без його доб­ ровільного волевиявлення і він не отримав добровільно документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави;

2. якщо іноземець набув громадянства України і не подав доку­мент про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього;

3. якщо іноземець набув громадянства України і скористався правами або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство;

4. якщо особа набула громадянства України внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів;

5. якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави.

Однак слід мати на увазі, що положення пунктів 1, 2, 3, 5не застосовуються, якщо внаслідок цього громадянин України стане особою без громадянства. Таке положення цілком відповідає по­ложенням Конвенції 1961року.

Важливим положенням закону є і те, що за громадянином України не визнається належність до іноземного громадянства до ухвалення рішення про втрату громадянства України. Таким чином, учинення зазначених вище діянь не є підставою для автоматичної втрати громадянства —необхідно ухвалення рішення компетентним державним органом.

У цілому зміст статті 18українського закону про громадянство відповідає положенням Конвенції 1961року, що називає серед та­ких причин протиріччя своєму обов'язку вірності державі, надання послуг іншій державі, отримання винагороди від іншої держави, складання присяги або здійснення офіційної заяви про вірність

392

іншій державі і т.д.(п. З статті 8).Правда, Конвенція використо­вує в цих випадках термін «позбавлення громадянства»,від якого український закон відмовився. Крім цього, в українському законі згадується втрата громадянства у зв'язку з поданням явно непра­вильних відомостей при його набутті.

У початковій редакції закону передбачалася втрата громадянства особою, яка проживає за межами України і протягом п'яти років не стала на консульський облік. Редакція закону від 18січня 2001року, збільшивши цей термін до семи років проти п'яти років у по­чатковій редакції закону, привела його загалом у відповідність до п. 4ст. 7Конвенції 1961року (закріплює семирічний безперервний термін проживання за кордоном). В Законі України від 18січня 2001року ця обставина відсутня зовсім.

Втрата громадянства на підставі міжнародного договору має міс­це у випадках зміни статусу території, що були розглянуті стосовно оптації і переселення.

12.4. Подвійне громадянство і безгромадянство

Випадки подвійного громадянства і безгромадянства мають міс­це внаслідок різноманітного вирішення законодавством окремих держав питань про набуття і втрату громадянства.

Подвійне громадянство (біпатризм, полігромадянство) —перебування особи одночасно в громадянстві двох і більше держав. Цей стан виникає у разі колізії при застосуванні законів про набуття громадянства. Наприклад, дитина, яка народилася на території держави, що застосовує принцип «права ґрунту», від батьків, які є громадянами держави, що застосовує принцип «права крові», отримує з моменту народження подвійне громадянство.

Подвійне громадянство виникає також у разі одруження жінки, яка є громадянкою країни, законодавство якої не позбавляє жін­ку свого громадянства при її одруженні з іноземцем (наприклад, Франція, СІЛА, Швеція) або громадянином такої країни, що авто­матично надає громадянство жінці-іноземці, яка одружилася з її громадянином (наприклад, Бразилія).

Натуралізація —надання громадянства даної держави на прохан­ня заінтересованої в тому особи —також може викликати ситуацію подвійного громадянства, якщо таке прохання задовольняється відносно особи, визнаної громадянином іншої держави.

Такі основні умови виникнення ситуації подвійного громадян­ства внаслідок колізії законів про громадянство. Можливі й інші ситуації, що породжують подвійне громадянство, зокрема, на під­ставі міжнародного договору.

393

Законодавство України про громадянство виходить із невизнання одночасної належності громадянина України до громадянства іншої держави. Ще в початковій редакції статті 10Закону України «Про громадянство» від 8жовтня 1991року було зафіксоване положен­ня, відповідно до якого: «за особою, що є громадянином України, не признається належність до громадянства іноземної держави», Але все ж цей закон передбачав можливість виникнення подвій^ ного громадянства на підставі міжнародних угод України. У наш час наявність за громадянином України подвійного громадянства

не визнається.

Особа, що має подвійне громадянство, перебуваючи на території однієї з держав, у громадянстві якої вона перебуває, як правило, не може посилатися на свої зобов'язання стосовно іншої держави. Кожна держава, у громадянстві якої перебуває біпатрид, має право вважати його своїм громадянином і вимагати від нього виконання відповідних обов'язків.

Від біпатридів, тобто осіб, які мають два або більше громадян­ства, потрібно відрізняти подвійне громадянство, властиве деяким складним державам. Так, подвійне громадянство, як уже відзнача* лося, належало громадянам СРСР, тому що вони були громадянами Союзу і громадянами суб'єктів федерації. На підставі статті 8 (1)Договору про Європейський Союз кожний громадянин держави-члена, крім володіння громадянством патрімоніальної держави, є і громадянином Союзу.

Для вирішення багатьох проблем, пов'язаних із подвійним гро­мадянством, використовується принцип визначення ефективного громадянства. Ефективне громадянство пов'язане з необхідністю визначення фактичного або переважного громадянства біпатрида для вирішення проблем, пов'язаних із колізійною формулою при­кріплення, що визначає особистий статут фізичної особи (lex patriae або lex domicilii). У цьому випадку виходять із місця постійного проживання особи, її роботи, місця перебування її майна, насам­перед нерухомого, проживання її сім'ї тощо. Це, наприклад, дуже актуально в сучасній Європі, де існують «прозорі» міждержавні кордони, що, по суті, скасовані, спостерігається ординарна міграція населення в межах Європейського Союзу.

Безгромадянство (апатризм) —це таке становище особи, коли вона не перебуває в громадянстві будь-якої держави. У Конвенції про статус апатридів від 28вересня 1954року апатридом імену­ється особа, яка не розглядається громадянином якоїсь держави внаслідок її закону.

Стан безгромадянства може виникнути з різних причин, напри­клад, при:

394

а) втраті громадянства, якщо дана особа вийшла добровільно або втратила громадянство своєї держави і не набула громадянства в іншій державі;

б) виході з громадянства з метою отримання громадянства іншої держави, що надається через п'ять-десять років;

в) одруженні жінки з іноземцем, держава якого не надає жінці автоматично громадянства чоловіка (США,Франція), а сама жінка має громадянство країни, законодавство якої керується принципом «дружина слідує громадянству чоловіка» (Іспа­ нія);

г) народжені від батьків, які втратили громадянство;

д) позбавленні громадянства і т.д.

Зазвичай думають, що статус апатридів наближений або відпо­відає статусу іноземців у даній державі. Конвенція 1954року в ряді випадків навіть закликає держави надавати апатридам такий же статус, як і власним громадянам. Це стосується, зокрема, питань свободи релігії і свободи релігійного виховання своїх дітей (стаття 4),права на судовий захист (п. 2статті 16),права роботи за наймом (п. 2статті 17)і ін.

Слід мати на увазі, що особи без громадянства (апатриди) цілком підпорядковуються законодавству тієї держави, на території якої вони проживають.

Ситуації подвійного громадянства або безгромадянства аномаль­ні й збиткові не тільки стосовно відповідних осіб, але і тому, що вони можуть породжувати і дійсно породжують конфліктні ситуації і спори між державами. На рівні загального міжнародного права їх неможливо розв'язати, хоча в окремих випадках певних заходів вживають. Так, відповідно до норм міжнародного права про зовніш­ні відносини держав, кодифікованих нині в ряді універсальних кон­венцій, діти дипломатичних агентів і інших прирівняних до даних осіб, які народилися на території держави їхнього перебування, не набувають громадянства через виняткове законодавство цієї дер­жави. Тому основний засіб пом'якшення або недопущення ситуації подвійного громадянства або безгромадянства полягає в укладанні договорів про громадянство між заінтересованими державами, що й відбувається на практиці.