Baymuratov_M_O_Mizhnarodne_publichne_pravo

4.6. Принцип мирного вирішення міжнародних спорів

Принцип мирного вирішення спорів, покликаний забезпечити мирне співіснування держав, належить до норм, покладених в основу існування і стабільного функціонування міжнародного співтовариства. Відповідно до п. З ст. 2Статуту ООНусі члени Організації Об'єднаних Націй вирішують свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість.

Еволюція принципу мирного вирішення міжнародних спорів відзначена серією міжнародних договорів і угод, які, у міру обмеження права звертатися до війни, поступово розвивали засоби мирного вирішення міжнародних спорів і встановлювали юридичний обов'язок держав використовувати такі засоби:

принцип закріплений у Статуті ООНі у всіх міжнародних актах, що викладають принципи міжнародного права. Йому спеціально присвячений ряд резолюцій Генеральної асамблеї ООН,серед яких можна виділити Манільську декларацію про мирне вирішення міжнародних спорів 1982року;
першим багатостороннім актом, що встановив обов'язок мирного вирішення спорів, був Статут Ліги Націй. її члени зобов'язалися передавати спір, здатний викликати конфлікт, на третейський або судовий розгляд або на розгляд Ради Ліги;
більш повна формула цього принципу втілена в Паризькому пакті про відмову від війни 1928року, у якому сторони визнали, що врегулювання або вирішення всіх спорів або конфліктів, здатних виникнути між ними, якого б характеру або якого б походження вони не були, повинні завжди вишукуватися тільки в мирних засобах;
відповідно до Статуту ООНДекларація про принципи міжна-родногоправа 1970року сформулювала принцип таким чином: «Кожна держава вирішує свої міжнародні спори з іншими державами мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку і справедливість».

Із наведеного формулювання принципу мирного вирішення міжнародних спорів випливає, що принцип ставить за обов'язок кожній державі вирішувати будь-які міжнародні спори мирними засобами. Сторони в суперечці не в праві відмовитися від мирного врегулювання і не можуть вивести з-під дії принципу будь-які спори. Принцип не поширюється на спори, які стосуються справ, що входять, по суті, до внутрішньої компетенції будь-якої держави (принцип невтручання).

Попередження і вирішення спорів здійснюються на базі принципів суверенної рівності і сумлінного виконання зобов'язань з міжнародного права. Відзначається і самостійне значення принципу сумлінності. Держави повинні діяти в дусі сумлінності, для того щоб уникати виникнення спорів, повинні прагнути до якнайшвидшого і справедливого вирішення своїх спорів. Виявляється зв'язок із принципом співробітництва. Духом співробітництва і сумлінності слід керуватися в пошуках раннього і справедливого вирішення спорів. Відзначається і зв'язок із принципом невтру-

чання —мирне врегулювання не повинне супроводжуватися втручанням у внутрішні справи. Особливо підкреслюється зв'язок із принципом незастосування сили.

4.7. Принцип невтручання у внутрішні справи

Принцип невтручання у внутрішні справи є одним з основних принципів сучасного міжнародного права. Цей принцип закріплений у п. 7ст. 2Статуту ООНі знайшов свою конкретизацію в авторитетних міжнародних документах: Декларації про принципи міжнародного права 1970року, Заключному акті НБСЄ 1975року, Декларації ООН пронеприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держави, про відгородження їх незалежності і суверенітету 1982року.

Принцип невтручання у внутрішні справи тісно пов'язаний із принципом суверенної рівності держав. Із затвердженням у сучасному міжнародному праві принципу права народів і націй на самовизначення сфера дії принципу невтручання у внутрішні справи розширилася: він поширюється не тільки на суверенні держави, але і на народи і нації, що ведуть боротьбу за національне звільнення, і визначає обов'язок держав не нав'язувати їм свого суспільного або державного устрою і своєї ідеології.

Зміст принципу невтручання у внутрішні справи означає заборону державам і міжнародним організаціям утручатися у внутрішні справи держав і народів у будь-яких формах: збройним, економічним, дипломатичним шляхом, шляхом засилання шпигунів, диверсантів, відкрито або побічно, із боку однієї держави, декількох держав або під прикриттям міжнародної організації.

Так, відповідно до п. 7ст. 2Статуту ООНОрганізація не має права «на втручання в справи, що, по суті, входять до внутрішньої компетенції будь-якої держави».

Проте слід мати на увазі, що деякі події, що відбуваються в межах території держави, можуть кваліфікуватися Радою Безпеки ООНяк такі, що не стосуються винятково внутрішньої компетенції останньої. Так, наприклад, якщо Рада Безпеки ООНконстатує, що вони загрожують міжнародному миру і безпеці, такі події перестають бути внутрішньою справою даної держави, і дії Об'єднаних Націй стосовно цих подій не будуть втручанням у внутрішні справи держави.

Таким чином, концепція невтручання не означає, що держави можуть довільно відносити до своєї внутрішньої компетенції будь-які питання. Міжнародні зобов'язання держави, у тому числі і їх

зобов'язання за Статутом ООН,є критерієм, що дозволяє правильно підходити до вирішення цього питання.

Содержание