2.2.3. Стародавній Рим

У багатовіковій історії Римської держави можна виділити З основних періоди, які мають істотне значення для становлення й розвитку міжнародного права: 1)до кінця Пунічних воєн; 2)від їхнього закінчення й до III ст. н.е.; 3)період пізньої Римської імперії (до VI ст. н.е.).

Істотні розбіжності в підході до сутності й завдань міжнародного права й особливо до поняття й практичного визнання його суб'єктів виходили з їх політичної й військової сили. У зв'язку із цим у пер­ший із зазначених періодів Рим широко визнавав принцип незалеж­ності всіх держав, у другому періоді свого розвитку —заперечував його, у третьому він був змушений повернутися до вихідних позицій і визнати незалежними варварів, з якими Рим довгі сторіччя не ви­знавав взагалі ніяких юридичних відносин.

Населення Давнього Риму становили дві основні групи: 1)патри­ції (громадяни Риму); 2)плебеї.

43

Патриції ділилися на 3племені, кожне з яких складалося зі 100 родів. Сукупність 10родів утворювала курію. Курії у свою чергу утворювали загальні народні збори римської громади.

Загальні народні збори римської громади були наділені правом приймати або відхиляти запропоновані законопроекти, призначати вищих посадових осіб римської держави. Вони також являли собою вищу апеляційну інстанцію при вирішенні питань, що стосуються страти, оголошували війну.

Безпосереднє керування державою, розробка законопроектів і укладення миру здійснювалися Сенатом, у який входили старій­шини всіх 300родів. Останні були потомственноюаристократією всієї римської громади.

Плебеї стояли поза племінною організацією й не могли брати участь у керуванні громадою. Вони займалися землеробством, ре­меслом, торгівлею. Плебеї були вільними, несли військову службу й платили податок нарівні з патриціями. Зосередивши у своїх руках торговельне й промислове багатство, плебеї вважали принизливим займатися якою-небудь іншою справою, крім землеробства, полі­тичної діяльності й військової служби.

Надалі був зроблений розподіл громадян по майнових розрядах, яких налічувалося п'ять. Перший розряд становили патриції й плебеї, майно яких оцінювалося в 100 000 асів (ас —дрібна дав­ньоримська монета). До другого відносили громадян, майно яких оцінювалося в 75 000асів, до третього —в 50000 асів. В особливий розряд були віднесені т.зв. вершники, вартість їхнього майна пере­вищувала 100 000асів.

У IV ст. Рим був розбитий на 4територіальні округи —триби, кожна з них мала певні політичні права й самоврядування. Старі роди й курії поступово втрачали своє значення, залишаючи в ми­нулому первіснообщинний лад.

Головним органом влади Римської республіки, як відзначалося, був Сенат. Кількість сенаторів рівнялася кількості родів —300 чоловік. Сенаторів призначали особливо уповноважені особи, які обиралися загальними народними зборами. У своїй більшості при­значення сенаторів було довічним. Необхідна вимога містилася в тому, щоб сенатор походив з родової сім'ї, був багатий і до цього займав який-небудь важливий пост.

Уперше римське право кодифікувалося в середині V ст. до н.е. і називалося «Законом XII таблиць». Закон XII таблиць протягом багатьох століть був основним джерелом публічного й приватного права. Він чітко розділяв речі на 2категорії. До 1-їкатегорії від­носилися земля, раби, худоба, а до 2-ї —всі інші речі. Закон XII таблиць узаконював боргове рабство, що відрізнялося крайньою суворістю. Складався своєрідний договір наймання, де засобом

44

забезпечення був сам боржник, його «м'ясо й кров». Борг у Римі називався нексумом (кабалою). Але в 326р. до н.е. правляча вер­хівка Риму скасувала боргове рабство. І саме з цього часу боржник відповідав тільки своїм майном.

Як ми вже відзначали, позиції Риму у сфері основних положень міжнародного права багато в чому залежали від його міжнародного становища. До кінця Пунічних воєн Рим визнавав правосуб'єктність, і отже, незалежність всіх держав. Досягши значних перемог у Пу­нічних війнах III—II ст. до н.е. і перетворившись у державу світового значення, Рим перестав рахуватися з усіма навколишніми держава­ми і їхньою міжнародною правосуб'єктністю. Однак, починаючи із III ст. н.е., коли Римська імперія почала втрачати свій вплив, вона стала визнавати правосуб'єктність тих, кого не визнавала в період свого розквіту.

Серйозного розвитку в Римі досягло посольське право й особли­во його процедурна (процесуальна) частина (церемонії, ритуали й т.д.),принципи недоторканності послів, дотримання даного слова, що вело до зміцнення принципу «pacta sunt servanda», і практика ратифікації міжнародних договорів Народними зборами, Сенатом, а надалі імператором.

Римляни вважали, що ведення зовнішніх зносин повинні здійсню­вати особи й державні органи, що володіють вищою владою. Спочатку це були царі, потім Сенат і загальні Народні збори, а пізніше —дик­татори. У підсумку це право було передано імператорам.

У республіканському Римі послів приймав Сенат, він проводив із ними всі попередні переговори, розглядав питання про оголо­шення війни й укладення миру. Але останнє слово залишалося за Народними зборами.

Процедура прийому послів і ведення переговорів була розроблена вже в III ст. до н.е. Посли, що прибували в Рим, спочатку розміща­лися за міськими стінами, чекаючи рішення Сенату. Поступово дане положення перестало застосовуватися до послів і глав держав, з якими римляни перебували в дружніх відносинах.

Набагато пізніше, ставши світовою державою, Рим постійно приймав посольства залежних держав, посли яких знаходилися на повному утриманні Риму. Вони одержували подарунки й корис­тувалися церемоніальними почестями. У призначений день посли в супроводі посадової особи, спеціально виділеної для цих цілей, з'являлися в Сенат, де й викладали мету свого перебування, свої прохання й пропозиції, після цього посли повинні були вийти. Сенат обговорював поставлені послом питання в їхню відсутність. Якщо посол повідомляв про початок війни або пропонував укласти мир, то питання після його обговорення в Сенаті виносилося на

45

затвердження Народних зборів, рішення якого було остаточним. Послів могли відправити назад, не давши їм ніякої відповіді.

Крім легатів, а також ораторів, які тільки передавали послання, посли направлялися Римом у складі колегії з 2-3або 5чоловік. При укладенні мирних договорів склад колегії включав 10чоловік. При цьому римляни припускали, що саме такий склад посольства не тільки забезпечить якісне виконання покладеної на нього місії, але й стане ефективною перешкодою до можливої змови посла з іноземною державою. Після виконання своєї місії кожний посол окремо надавав свій звіт.

У період розквіту республіки й на початку Римської імперії посла­ми призначалися сенатори, а також члени комісії феціалів (колегії жерців). Надаване грошове утримання було невеликим, а часто й взагалі не видавалося. Тому основні видатки посли несли за свій раху­нок, у зв'язку із цим спостерігалися кількаразові спроби ухилитися від виконання дипломатичної місії. Місцеві влади були зобов'язані забезпечувати послів необхідними транспортними засобами.

У часи Римської імперії виник і став застосовуватися на практиці принцип дипломатичної недоторканності. Зразком цього вважалося поводження Сципіона Африканського, котрий не порушив імунітет карфагенських послів у відповідь на їхні ворожі дії стосовно послів Риму. Римляни вважали, що посли перебувають під захистом богів. Звичайно, були випадки, коли це правило порушувалося.

Щоб уникнути насильства над послами, римляни видали декрет, що забороняв залучати їх до суду за борги, зроблені до прибуття в Рим. їм заборонялося позичати в Римі гроші під час виконання своїх обов'язків.

Для виконання покладеної на посла місії він забезпечувався вірчою грамотою й одержував інструкції. У цих документах вказу­вався предмет переговорів і межі компетенції посла.

Оскільки договори, що укладалися, підлягали ратифікації, а римляни завжди дорожили своєю репутацією, то перед Сенатом і Народними зборами періодично виникало питання, як відмовити в ратифікації вже укладеної угоди.

У Римі добре було розвинене право міжнародних договорів. Рим­ляни в перші сторіччя своєї держави укладали здебільшого договори про мир і про союзницькі відносини. Римська імперія не знала ніяких угод по окремих питаннях (особливо торговельних), а також про по­ложення іноземців. Але вже до кінця республіки предмети договорів стали досить численними, у їхньому арсеналі, особливо починаючи з III ст. до н.е., налічувалося до 30позицій (предметів), по яких вони могли укладатися. Серед них: договори про мир, союзи (наприклад, з Карфагеном 501р. до н.е., і особливо —з Ганнібалом), пізніше —договори про торгівлю, про дружбу, про взаємодопомогу тощо.

46

У першому договорі Риму з Карфагеном, датованим 501р. до н.е., римляни для дотримання дружніх відносин із союзниками зобов'язалися дотримувати деяких умов, однією із яких була забо­рона римлянам і союзникам римлян плисти далі Прекрасного мису, якщо вони не будуть до цього змушені бурею або ворогом. Якщо хто-небудь буде занесений туди проти бажання, то йому буде заборонено купувати що-небудь і брати більше того, скільки буде необхідно для ремонту судна або для жертви. Протягом 5днів дана особа повинна була піти. Торговці не могли робити ніяких угод без посередництва глашатая або переписувача. Держава виступала поручителем перед продавцем за все те, що в присутності цих свідків не буде продане в Лівії або в Сардинії. Римляни, що з'явилися в підвладну карфаге­нянам Сицилію, користувалися рівними з карфагенянами правами. Карфагенянам було заборонено кривдити всякий латинський народ, підлеглий римлянам. Карфагенянам було заборонено споруджувати укріплення в Лаціумі.

Більш значущі положення були закріплені в договорі Риму з Ганнібалом. Відповідно до цього договору карфагенянам надавалося право володіти містами Лівії, якими вони володіли до оголошення війни римлянам, володіти даною землею разом зі стадами, рабами й іншим надбанням. Також закріплювалося, що після укладання договору карфагеняни будуть жити за власними законами й зви­чаями, не розташовуючи в себе римського гарнізону. Укладений договір також покладав на карфагенян обов'язок відшкодувати римлянам усі втрати, які вони понесли під час перемир'я, повернути полонених і перебіжчиків за увесь час війни, видати римлянам усі військові судна, а також усіх слонів. Карфагеняни були не вправі оголосити війну без дозволу римлян жодному з народів за межами Лівії, ні в самій Лівії. Укладений договір зобов'язував карфагенян сплачувати 10 000талантів грошима протягом 50років, вносячи щорічно по 200євбейських талантів. Для забезпечення договору карфагеняни зобов'язані були надати 100заручників, яких укаже римський воєначальник. Вік заручників при цьому повинен був бути не молодше 14та не старше ЗО років.

Усі договори в Римі ділилися на рівні (foeda aequa) і нерівні (foeda nonaequa).

Рівні договори укладалися з незалежними державами й не об­межували суверенітету. Нерівні його обмежували.

Найчастіше римляни укладали договори про мир і дружбу, а також про союз. Договори про союз передбачали не тільки мирні від­носини, а й взаємну допомогу. Але незважаючи ні на що, найбільше число договорів виявлялися укладеними після війни.

Пізніше договір у Давньому Римі являв собою угоду двох або більше осіб про встановлення того або іншого зобов'язання. До-

47

говори спочатку йменувалися контрактами й укладалися в строго встановленій формі. Надалі стали укладатися т. зв. формальні до­говори, які йменувалися пактами. Вони, на відміну від контрактів, укладалися без дотримання особливих процедур, а тому не кори­стувалися позовним захистом.

Найбільш давнім видом договору був вербальний контракт (тобто усний). Даний договір установлював зобов'язання словами, тобто договір набував чинності після проголошення відповідних формул

і фраз.

Особливий розвиток одержало право війни, яке у стародавніх римлян у порівнянні із греками було більш розробленим, мало філософське й політичне обґрунтування. З позицій римської право­свідомості, Рим (тобто римський народ) міг вести війни тільки на справедливій основі: «все корисне для Риму завгодно богам». Звідси, вони вели тільки справедливі війни, завойовуючи й знищуючи інші

(варварські) народи.

Разом з тим, війна була законною тільки при дотриманні певних ритуальних дій про її оголошення, які містили в собі складні про­цедури висловлення претензій. Якщо останнім вони не задовольня­лися, то через 33 дні претензії повторювалися в більш категоричній формі. Спрямування претензій супроводжувалося проголошенням священної формули: «Слухай, Юпітер, і ти, Янус, і Ви, Боги не­бесні, і Ви, земні, і Ви, підземні, — слухайте! Вас я беру у свідки тому, що цей народ порушив право й не бажає його відновити. Про це ми, перші й найстарші в нашій батьківщині, будемо радитися, яким чином здійснити своє право». Після цього в Сенаті відкритим голосуванням вирішували питання про оголошення війни. Рішення Сенату затверджувалося Народними зборами, після чого у бік во­рога на кордоні з ним кидався закривавлений спис. Із часів війни з Пірром дана процедура як символ початку війни здійснювалася не на кордоні, а біля храму Белоні, що розташовувався за римськими міськими стінами. Там стояла спеціальна колона війни. З початку війни й до її закінчення ворота храму Марса залишалися відкрити­ми. На час миру вони закривалися.

Римляни розглядали війну як волю тільки їхніх богів і довгий час не визнавали у відношенні її ніяких обмежень. Боги ворога не були для них богами, у зв'язку із цим ворожі храми й інші святині вони могли руйнувати. У деяких випадках римляни намагалися залучити чужих богів на свою сторону, приносили їм жертви й звер­талися до них з молитвою. Згодом іноземні боги стали включатися до римського пантеону.

Міста, узяті штурмом, або які здалися, а також їхні жителі й майно визнавалися здобутком переможця без усяких обмежень. Римляни вважали звичайним, правомірним і навіть бажаним богам

48

убивати не тільки взятих зі зброєю в полон, але й мирних жителів, включаючи жінок і дітей. Тих, хто залишився в живих, продавали в рабство. Так, у 262 р. до н.е., у період 1-ї Пунічної війни, римляни продали в рабство 25 000 чоловік, у 167 р. після скорення ворожих міст Епиру — 150 000 чоловік, у 146 р. були продані в рабство всі жителі Карфагену. Але поступово перетворюючись у світову держа­ву, Рим не міг утримувати таку масу рабів. Тому частина скореного населення залишалася на волі.

Якщо війна не кінчалася скоренням народу, то її результатом був мирний договір. Однією з головних форм такого договору стало заступництво (deditio). Звичайно воно здійснювалося за допомогою здачі всієї зброї, вождів супротивника й видачі заручників. При ньому не наставала військова окупація (occupatio bellica), але пе­реможений віддавав на повний розсуд Риму свою територію, своїх громадян і своїх богів, залишаючись при цьому суб'єктом міжна­родного права.

Питання, які стосувалися території, звичайно також вирішу­валися й закріплювалися в мирних договорах, у яких, природно, домінувала римська позиція.

Від мирних договорів римляни відрізняли договори про перемир'я (sponsio), які укладалися на певний строк. Даний договір попередньо підписувався командуючим армії, а потім підлягав ратифікації, але до її здійснення він умовно набував чинності.

У пізній період Римської імперії (III ст. н.е.) одержав розвиток інститут нейтралітету.

Інститут правового положення іноземців був складовою частиною преторського права, для його реалізації в Римі була встановлена спеціальна посада «praetor peregrini» (захисник іноземців).

З кінця IV — на початку III ст. до н.е. число іноземців у Римі значно збільшилося. Це стало проблемою загальнодержавного характеру. Положення іноземців не було однорідним, кожна їхня категорія мала різну сукупність прав і обов'язків. Першу категорію з них становили жителі міст Лаціуму. Вони не домоглися після війни 340-338 pp. до н.е. прав повного римського громадянства, хоча й одержали деякі пільги, які в сукупності становили т.зв. jus latini. Повністю прирів­няні до римських громадян вони були тільки в 90 р. до н.е.

Потім ішли громадяни союзних держав. Але більшість іноземців розглядалися як вороги або як подібні до ворогів. Вони не мали ні особистих, ні майнових прав і повинні були перебувати під заступ­ництвом хазяїна-римлянина.

Іноземців у Давньому Римі називали Перегринами. На первіс­ному етапі вони займали положення, у якому перебували взагалі іноземці в ранніх суспільствах, вони вважалися ворогами й могли з'являтися в чужих володіннях лише як гості під заступництвом

49

їхнього хазяїна, члена даного суспільства, що дав їм притулок по праву гостинності.

Завдяки торговельним зв'язкам Риму це положення незабаром змінилося. Латиняни й інші іноземці починають користуватися публічною гостинністю й одержують деякі права.

Утворений у Римі спеціальний інститут praetor peregrini уста­новлював принципи й норми, що відносилися до іноземців, та фор­мували їх правове положення.

Спочатку обмежені права іноземців поступово почали розши­рюватися за рахунок шлюбного й торговельного права. У підсумку виникло право захисту в спеціально створених для іноземців судах (recuperatio). За ними визнавалося право жити по своїх звичаях, здійснювати між собою угоди й укладати шлюби, здобувати фактич­не володіння речами тощо.

Правова охорона перегринів була неоднаковою в порівнянні з римськими громадянами, римське право і його деякі інститути були для них недоступні. Вони охоронялися в особливому порядку, у результаті чого утворилося право jus gentium, що дало можливість перегринам здобувати деякі права.

Поступово кількість іноземців в Римі зростала, особливо багато їх стало після 2-їПунічної війни. З'являються іноземці, які беруть ак­тивну участь у настільки жвавих торговельних і цивільно-правових відносинах з римлянами й між собою, що для розбору суперечок між ними був заснований другий претор. У його юрисдикції вироблялася й нова система судочинства, і нова система права, котра відтіснила норми старого права.

У принципі, юридичні розбіжності в положенні перегринів і римських громадян існувало до дарування Каракалою прав грома­дянства всім вільним жителям імперії. Із часів Каракали утвори­лися 2види перегринів: піддані Римської імперії, рівні в правах із громадянами, і піддані інших держав, що одержували права по договорах із цими державами.

Із часів Юстиніана погіршилося лише положення перегринів-дедитиціїв, які були позбавлені прав вільних людей і зробилися напіввільними. Оскільки за межами Римської імперії існували лише нецивілізовані народи, то в погляді римлян на іноземців від­бувається зміна —вони стали їх називати варварами.

В остаточному підсумку імператор Каракалав 212p. зрівняв у правах усіх підданих імперії, хоча фактично між ними збереглися істотні розбіжності. Із цього часу правоздатність римських громадян і перегринів стала однаковою. Потім права перегринів одержали законодавче закріплення в Кодексі Юстиніана, а теоретичне —у працях римських юристів.

50

Римському праву був властивий і розгляд питань, пов'язаних із використанням моря. Римські юристи Ульпіан і Цельзус, розгля­даючи море як «res communis» (річ загальна) і як «res nullis» (річ нічия), виводили із цих положень загальну формулу: «море —річ, якою можуть користуватися всі» (маючи на увазі всіх римлян). Ке­руючись цим принципом і зважаючи на те, що Середземне море в ті часи, загалом, було внутрішнім морем Римської імперії, на якому лютували пірати, Рим доручив Гнею Помпеюзнищити піратство й тим забезпечити вільне плавання в Середземне море в інтересах розвитку морської торгівлі.

В історії розвитку міжнародного права Стародавньої Греції й Стародавнього Риму спостерігалося багато подібних моментів. Так, наприклад, у зазначений період у міжнародній позиції Греції і її полісів 'стали позначатися зачатки міжнародного гуманітарного права. Один із правителів союзу грецьких міст —амфекріону —Есхен, жахнувшись наслідків, яких зазнали грецькі міста під час військових конфліктів —вони безжалісно піддавалися розграбу­ванню й руйнуванню, видав закон, у якому дав клятву й взяв на себе зобов'язання: «Школи не руйнувати міста, які належать союзу амфекріону, і не відводити від них воду. Якщо ж який-небудь народ насмілиться зробити щось подібне, я оголошу йому війну й зруй­ную його міста». Наведена клятва-законсвідчить, по-перше, про прагнення встановити в міжнародному праві гуманне відношення до мирного населення в містах; по-друге, про бажання встановити принцип справедливості в міжнародному праві; по-третє, про ста­новлення інституту репресалій, тобто якщо ти зруйнував міста, то я теж зруйную твої міста.

Пізніше французький філософ ШарльЛуї Монтеск'є (1689-1755)розцінив цей закон як справедливий, але нерозумний. Однак при­клад із цим законом характеризує рабовласницький період розвитку міжнародного права як період спроб окремих мислителів розвивати міжнародне право на принципах справедливості. Іноді це приводило до парадокса: «Я рішуче проти руйнування міст, але я сам же можу їх запросто зруйнувати».

Підтвердженням прагнення до справедливості служить відомий вираз, що належить Гаю Юлію Цезареві й Олександрові Македон­ському: «Іду на Ви» —що означало оголошення війни, але його не можна було розглядати як початок нападу.

2.2.4. Стародавній Схід (Індія, Китай)

Перші державні утворення на території нинішньої Індії з'явилися наприкінці II тисячоріччя до н.є. До середини І тисячоріччя до н.е. уже існувало близько двох десятків державних утворень (типу

51

князівств) і відносини між ними регулювалися різними нормами міжнародного-правого характеру. Однак рівності суб'єктів між­народного права не було через те, що всі індійські державні утво­рення по своєму правовому положенню ділилися на вищі (подоба королівств), рівні (князівства) і залежні (ослабілі магараджати). У всіх випадках під суб'єктами міжнародних відносин розумілися правителі цих державних утворень.

Існував інститут визнання, однак визнання не гарантувало захисту від втручання у внутрішні справи з боку вищих держав. Також було розвиненим посольське право, у якому вже була за­кладена різниця між дипломатами. Існувало три ранги дипломатів: повноважні посли, посли з обмеженими повноваженнями й «ті, що передають послання» (тобто гінці, у сучасному розумінні —дипломатичні кур'єри). Всі ці категорії користувалися особистою недоторканністю. Посли сприяли розвитку права договорів, для забезпечення яких відбувався обмін заручниками. У рамках цього права одержав поштовх розвиток своєрідного заставного права, що надалі зникло, однак залишило після себе подання поручництв, які породили інститут гарантій, приношення клятвених зобов'язань і укладення династичних шлюбів. Договори ділилися на договори, укладені в мирний час, і договори, породжені війною.

Норми війни одержали велике поширення в Індії в другій по­ловині І тисячоріччя до н.е. і в перші століття нашої ери. Право війни було досить гуманним. У Законах Ману відзначалося, що війна є крайнім засобом вирішення споров або засобом репресалій. Початковим моментом, що передує оголошенню війни, повинен бути ультиматум з висловленням конкретних вимог до іншої сторони, по­тім, у випадку відмови від виконання цього ультиматуму, повинне бути офіційне оголошення війни.

Оголошення війни спричиняло припинення всіх дипломатичних відносин, але не виключало обміну спеціальними місіями. Укладені до війни договори втрачали свою юридичну чинність і припиняли свою дію. Торгівля з жителями воюючих сторін, а також інші форми зносин розглядалися як ворожий акт. Супротивників, позбавлених правового захисту, можна було брати в полон і вбивати. їхнє майно могло бути піддане конфіскації, а будинки зруйновані.

Безпосереднє ведення воєнних дій обмежувалося різними забо­ронами. Так, заборонялося вбивати старих, жінок, дітей, воїнів, які здаються в полон, парламентерів, а також поранених, беззбройних, хворих, полонених. Недоторканністю володіли храми, їхні служи­телі, охоронці мостів, колодязів. Заборонялися віроломні способи знищення людей (зубчасті стріли, стріли, що отруюють, і стріли з розпеченими наконечниками, і все це —за Законами Ману).

52

Захоплення майна супротивника під час воєнних дій уважалося правомірним: частина віддавалася цареві, а інша —тому, хто ним безпосередньо опанував.

Шпигунство вважалося законним. Але парламентери не могли ним займатися, інакше вони втрачали недоторканність.

Досить докладно регламентувалися правила ведення морської війни. Згідно із цими правилами, торговельні судна ворога могли бути захоплені й знищені, судна, на борті яких перебував ворожий вантаж, також могли бути знищені, навіть якщо вони належали нейтральній державі, тобто домінував ворожий характер вантажу. Регламентувалася морська блокада ворожого берега, портів, контра­банда підлягала конфіскації, винні притягувалися до кримінальної відповідальності. Війна закінчувалася капітуляцією або укладен­ням мирного договору. Широко використовувалися посередництво й третейські суди. Значний вплив на гуманізацію воєнних дій робив буддизм (Будда —V ст. до н.е.).

Таким чином, порівняльний аналіз становлення й розвитку між­народного права в Середземноморському регіоні й в Індії свідчить, що ці регіони, розвиваючись досить автономно відносно один одного, породили досить подібні один одному інститути міжнародного права (право договорів, право війни, посольського права, третейського розгляду й ін.).

Разом з тим, слід зазначити, що індійський варіант розвитку міжнародного права характеризується значно більшою гуманніс­тю й часом істотною деталізацією такої гуманності. Це особливо виявилося в питанні регламентації воєнних дій. На думку вчених -істориків, це зумовлено тим, що на Сході розвиток рабства не набув таких страшних форм, як це було в регіоні Середземномор'я, і ця обставина породила більш гуманне відношення до людини. Саме це значною мірою робило позитивний вплив і сприяло збереженню впливу родоплемінних відносин, які й визначали розвиток міжна­родних відносин у гуманізаційному аспекті.

У середині першої половини II тисячоріччя до н.е. на території ни­нішнього Китаю (хоча є думка, що держави в Китаї стали з'являтися лише в III тисячоріччі до н.е.) існували держави, серед яких домі­нувала держава Інь. Правові джерела цього періоду практично не збереглися, але з наявних можна почерпнути відомості про те, що вже в той час у вжитку були звичаї, які регулювали відносини між державами. Протягом усього І тисячоріччя до н.е. у Китаї йшов перманентний і досить активний процес дроблення більших і утво­рення малих держав або державодібних формувань.

На рубежі II і І тисячоріч до н.е. імперія Чжоу (1122(1050)-256 pp. до н.е.), що утворилася на місці Інь, проводила активну зовнішню політику, внаслідок чого почали складатися певні звичаї в цій сфе-

53

pi. Згодом, у VII-VI ст. до н.е.,число їх стає досить великим, і до середини тисячоріччя складаються не просто зовнішньополітичні, а саме міжнародно-правові відносини практично в сучасному їхньому

розумінні.

В VII-VI ст. до н.е. уКитаї існувало 7великих державних утво­рень і велика кількість дрібних і найдрібніших. Деякі історики нараховують їх до 200.У зв'язку з великою кількістю державних утворень часто спалахували міжусобні війни, що утворило політику, яка одержала назву цаньші. Дослівний переклад даного терміна невідомий, але приблизно його можна перекласти як «поступове поїдання земель сусідів, подібно тому, як шовковичний хробак поїдає листя».

Наявність постійних воєн актуалізувало появу звичаїв по їх­ньому початку й веденню. Регламентація воєнних дій розвивалася так само, як і в Індії, під прапором гуманізму. Формально проголо­шувалися заборони вбивати скореного ворога, знищувати релігійні святині, руйнувати й спалювати житло, знищувати продовольство, посіви, знаряддя праці. У той же час на практиці мали місце числен­ні відхилення від офіційно заявленого поводження —масові вбив­ства полонених, продаж захоплених людей у рабство, приношення їх у жертву богам. Так, у битві СимаЦіня під Чонгпінгом (250р. до н.е.) царський Ван переміг чжоусців і вони здалися, після чого СимаЦінь порушив дану обіцянку дарувати життя, винищивши всіх полонених, котрих налічувалося 400 000чоловік.

Варто вказати, що військова думка Давнього Китаю бере свій по­чаток з періоду конфліктів між селищами неоліту, які відбувалися майже 5000років тому. Тактичне ведення бойових дій викликало необхідність удосконалювання зброї. Так, до II ст. до н.е. Китай пройшов через тисячоріччя постійних військових конфліктів і був об'єднаний у велику й потужну імперію. З'явилося багато полко­водців, і відбулася велика кількість найважливіших боїв.

Протягом багатьох тисячоріч китайська військова думка, форму­ючи стратегію й удосконалюючи правила ведення бою, відображала еволюцію зброї. Слідом за ростом чисельності військ,модернізацією зброї (з'явилася колюча й стрілецька зброя) удосконалювалася й тактика ведення війни. У часи правління династії Шань більшість військових зіткнень відбувалися в результаті набігу й сутичок між поселеннями. З підйомом і затвердженням Шань централізується влада й створюється постійна гвардія чисельністю близько 1000чоловік. При необхідності чисельність гвардії могла бути збільшена. Проведені династією Шань війни мали за мету встановлення або зміцнення сюзеренітету, а також масове захоплення полонених і скарбів. Завойований і награбований здобуток збільшував багатство правлячого будинку. Деяких бранців робили рабами й використову-

54

вали, але більшість із них приносилося в жертву, що було частиною шаньських релігійних обрядів.

Протягом усього правління династії Шань кожним воїном була отримана зброя із бронзи. Найпоширенішою зброєю була алебарда, потім спис і лук. У ближньому бої перевага віддавалася кинджалам і сокиркам, а шкіряна збруя й особливо щити служили захистом від колючої й метальної зброї. Бронзові шоломи відбивали стріли й ковзні удари.

Перемігши у вирішальній битві династію Шань, до влади при­йшла династія Чжоу. Додатково до постійно діючих 6армій прави­телі Чжоу організували 8армій з переможених шаньців.

Суверенної рівності між китайським державами не було. На чолі стояла Серединна, або Піднебесна імперія. Тому були розвинені такі інститути, як васалітет і визнання. Розрізняли дві форми визнання: de facto і de jure. Також існував інститут правомірності втручання, що могло носити колективний характер.

Великий вплив на розвиток міжнародного права в Китаї зроби­ло вчення Конфуція (551-478р. до н.е.), особливо в питаннях про церемоніал, ритуал, шанобливість до авторитетів. У сполученні із цим у вживанні був постулат «чого не хочеш собі —не роби іншим».Ці положення лежали в основі вирішення спорів й правил ведення війни.

Широко розвиненою була практика міжнародних переговорів, на які іноді збиралося до 10і більше держав, і практика укладен­ня міжнародних договорів. Такі договори носили політичний, військовий і інший характер. І це був помітний крок у розвитку міжнародного права.

Практика міжнародного спілкування давніх китайських дер­жав знає також факти створення значних міжнародно-правових об'єднань на чолі із президентом, яким, звичайно ж, був правитель найбільш могутньої держави. У договорах, які оформляли такі об'єднання, передбачалося закріплення й регламентація питань відповідальності за дотримання умов договору й засоби колектив­ного тиску у випадках порушення договірних зобов'язань, аж до застосування збройної сили. Але були й інші договори, у яких учас­ники договору відмовлялися взагалі від війни як засобу вирішення спірних питань. Відомим є факт спроби в 546р. до н.е. створити та скликати загальнокитайський конгрес, метою якого з'явилося б проголошення відмови від воєн. Уважається, що це було фактично новим і якісно іншим напрямком у розвитку цивілізації в Китаї. Однак ця спроба залишилася нереалізованою.

Практика й предметна характеристика китайських договорів була різноманітною: укладалися мирні договори, про взаємодопо­могу, договори по територіальних питаннях, особливо по нейтра-

55

лізації територій, ненанесенню шкоди територіям, особливо рікам. У Китаї був також розвинений і інститут посередництва, арбітраж­них судів, а також інститут «мандрівних вельмож» —професійних дипломатів, які виконували вказівки й дипломатичні доручення за дорученням князів. Це є яскравим свідоцтвом розвитку посоль­ського права. До числа інститутів, які мали місце в міжнародному праві Давнього Китаю, можна віднести також інститути заручників, права притулку, видачі злочинців. Однак вся ця порівняно розви­нена система міжнародного права носила класовий характер, тобто обслуговувала правлячі класи, а народ залишався поза сферою дії міжнародного права.

2.2.5. Вплив Арабського Сходу на формування міжнародного права

У державах Арабського Сходу формування й розвиток міжнарод­ного права відрізняється значною своєрідністю. Воно насамперед пов'язане з Кораном, що був основною релігійною книгою. Таке положення речей залишається в державах Арабського Сходу й по теперішній час. Коран, крім релігійних положень, містить у собі політико-юридичні й моральні норми. їхнє дотримання визнається обов'язковим для всіх тих, хто сповідає мусульманство.

У перші роки свого існування мусульманство стало не тільки державною релігією, але й призвело до утворення теократичних режимів, коли глава держави став визнаватися не тільки вищим посадовцем, але й вищою духовною особою.

Перший шехад говорить про те, що «Він —Аллах, немає боже­ства, крім Нього, цар, святий, мирний, вірний, охоронець, могутній, великий». Аллах визнається творцем Всесвіту, Землі, всіх форм життя. Він є вершителем доль людей і ходи історії.

Мусульманство ґрунтується на раніше встановлених правилах поведінки, звичаях. Кожній людині, як і державі, визначена своя власна доля. Наслідування цих положень є вищою чеснотою, що є немаловажним й для всього міжнародного права.

У державах Арабського Сходу для того, щоб здійснювати волю Аллаха, кожний віруючий повинен виконувати 4головні заповіді: вимовляти 5разів на день молитву, дотримувати поста в місяці Рамадан,сплачувати релігійний податок і зробити паломництво в Мекку. Найістотнішим є те, що кожний, хто сповідує мусульман­ство, повинен ратувати за встановлення даної релігії в усьому світі, тому що вважається, що кожна людина повинна бути залученою до віри в Аллаха. Всі щирі прихильники ісламу є разом з тим його воїнами, але це не означає заклику до війни за світове визнання їхньої релігії.

56

І дійсно, якщо спочатку іслам намагався мирними засобами здій­снити поширення своєї віри на увесь світ, то поступово це прагнення стало носити військово-політичний характер. На самому ж початку війна носила оборонний характер.

У доктрині мусульманського права розрізнялося 5справедливих воєн: з невірними, з тими, хто відхилився від ісламу, з тими, хто не згодний із тлумаченням Корану, з розбійниками й християнами. Війна повинна була бути оголошеною главою держави або за його дорученням, інакше війна вважалася несправедливою. До моменту оголошення війни визнавався необхідним вступ у переговори із про­позицією вступу в іслам або сплати данини. Якщо сторона, до якої була звернена дана пропозиція, відмовлялася від запропонованих умов, то війна вважалася розпочатою на законних підставах.

Війна припиняла всі договори, якщо зворотне не було засте­реженим спеціально. Дипломатичні представники, які в мирний час користувалися імунітетом, могли бути арештовані. Невірними визнавалися піддані ворожої держави, торгівля з ними вважала­ся незаконною. Війна могла завершитися завоюванням, сплатою контрибуції або мирним договором.

Однак мусульманською доктриною визнавалося, що засобом вирішення суперечки може бути не тільки війна. Аналогічне по­ложення визнавалося й міжнародним правом.

З поширенням мусульманства, зміцненням військового й полі­тичного положення держав Арабського Сходу одержали поширення і їхні міжнародно-правові відносини. Стали укладатися договори відносно питань, що стосуються не тільки війни. Своє регулюван­ня одержали дипломатичні відносини. Були укладені договори з Візантією, а потім з іншими державами, головною релігією яких було християнство.

2.3. Роль Візантії у розвитку міжнародного права

Візантійська імперія утворилася в 395р.,коли імператор Феодо-сій І розділив Римську державу на східну й західну частини. Після перейменування грецького міста Візантія в 330p., столицею схід­ної частини став Константинополь. Державний лад Візантійської імперії характеризувався наявністю сильної імператорської влади й сталого централізованого керівництва імперією, що об'єктивно зумовлювало необхідність формування й здійснення сильної зов­нішньої політики.

З IX ст. виборність трону замінюється переходом у спадщину. Причому, звичайно спадкоємець престолу призначався співпра-

57

вителем ще за життя імператора. Маючи незаперечне зовнішнє шанування, влада імператора опиралася на централізований апарат керування. Міністерства внутрішніх справ, іноземних, військових справ відносилися до вищих відомств імперії. Заміщення міністер­ських і інших вищих посад було особливим привілеєм сенаторської знаті, що являла собою вищий стан імперії.

Важливий внесок Візантії в розвиток історії права взагалі, і міжнародного права, зокрема, прямо пов'язаний зі створенням найбільшої кодифікації —зводу законів Юстиніана. Звід законів більш систематизовано виклав норми римського класичного права й римської юриспруденції, а також послужив основним джерелом утворення римського права в середні віки.

Кодифікація Візантійської імперії була виконана в короткий строк з 529по 534pp. н.е.

У ході створення своєї кодифікації Юстиніан І прагнув перетво­рити старе право, що було успадковане від Риму і яке не відповідало часам, що настали. Також Юстиніан прагнув зміцнити монархію й «додати блиск правлінню імператора».

Імператор Юстиніан у своїй діяльності був незвичайно актив­ний. Головною його мрією було воскресити минулу велич Риму й об'єднати його колишні володіння. Звідси бере початок і активне використання наробітків Римської держави у сфері посольського й договірного права.

Велику увагу Юстиніан приділяв праву й судовому розгляду. Його втручання в судову діяльність як вищого судді було звичайною справою. Юстиніан, як і стародавні римляни, вважав, що безпека держави гарантується зброєю й законом.

Керівником кодифікаційних робіт був призначений Трибоніан, що займав один із головних постів у Візантійській державі. Йому було виділено на допомогу 15співробітників і всього через 3роки були готові 2головні частини кодифікації —дигести та інституції. Дигести (перекладаються як «зібране») були складені з витягів творів видатних римських юристів, переважно у сфері приватного права. У дигестах було викладено, уніфіковане й прокоментоване діюче право. Вони являли собою найтовстішу книгу кодифікації й становили 1600 сторінок.

Інституціями називалися підручники для студентів візантій­ських юридичних закладів. У них містилися короткі відомості по загальних початкахюриспруденції. Інституції були складені на базі досить старого підручника римського юриста Гая.

У Візантійській імперії були 3вищі юридичні школи: у Констан­тинополі, у Римі, у Бейруті. Навчання в юридичних школах тривало 5років, програма навчання складалася державою. Серед предметів вивчення були також дисципліни міжнародної спрямованості.

58

Третьою й останньою частиною зводу законів було зібрання імпе­раторських постанов —Кодекс Юстиніана. Всі наступні доповнення й зміни, які вносилися у звід законів Юстиніана, склали особливу ча­стину—«Новелу». Від «Новели» істотно відрізнялися інтерполяції, які являли собою зміни тексту Дигестів, що були необумовлені.

Із наступних візантійських кодифікацій слід зазначити «Еклогу» (VII ст.),«Землеробський закон»,що одержав широку популярність у слов'янських державах, а також «Базиліки» імператора Лева VI (890p.), який повернув Візантійську імперію до законодавства Юстиніана. Коротким викладом основних візантійських законів був виданий раніше «Прохірон».