logo search
взаємодія з інституціями / Література / КВП_НОВОЕ_20

18.1. Правова природа і підстави застосування попереднього ув’язнення

Попереднє ув’язнення під варту є особливим правовим інститутом, що близький до покарання у вигляді позбавлення волі та являє собою тимчасову примусову ізоляцію особи у відповідності з кримінально-процесуальним законодавством у спеціально призначених для цього установах.

Відповідно до закону, попереднє ув’язнення визначається як запобіжний захід щодо обвинуваченого, підсудного, підозрюваного у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі та засудженого, вирок щодо якого не набрав законної сили341.

Інститут попереднього ув’язнення під варту в сучасний період всебічно не досліджений науковцями, і ця проблема є актуальною як в теоретичному, так і у практичному плані, що підтверджується аналізом минулих та сучасних видань.

Наприклад, в «Очерках тюрмоведения» С.В. Познишева попередньому ув’язненню приділялося всього один параграф, який міститься на одній сторінці342.

У підручниках виправно-трудового (кримінально-виконавчого) права, теми пов’язані з попереднім ув’язненням були відсутні, за виключенням окремих публікацій А.Л. Ременсона, М.О. Стручкова, О.М. Джужи та інших авторів.

Зокрема, А.Л. Ременсон писав, що тримання під вартою в слідчих ізоляторах призначається не для здійснення кари і виправного впливу, а для інших цілей, пов’язаних з фактичним недопущенням спричинення взятій під варту особі обмежень і страждань, а наслідок самого факту позбавлення волі повинен суворо обмежуватися рамками необхідності виконання специфічних цілей даного запобіжного заходу343.

Теоретичні дослідження, присвячені проблемам, пов’язаним із заходами процесуального примусу для забезпечення кримінального судочинства розглядалися значною кількістю науковців (А.Я. Дубинський, М.С. Алексєєв, Л.Б. Алексєєва, В.П. Божев, Б.О. Галкін та інші).

Зокрема, теоретичне узагальнення проблем заходів процесуального примусу, пов’язаних з ізоляцією особи, здійснено В.В. Рож новою,344 на думку якої, «державно-правовий примус – це нормативно закріплений вплив держави на суб’єктів суспільного життя, з метою забезпечення їх належної поведінки, який у вигляді встановлених законом правообмежень здійснюється компетентними органами під час правозастосовної діяльності, а також що цей вид примусу у сфері кримінального судочинства виступає як різновид процесуальної відповідальності і процесуальних санкцій»345.

Тому, сутність кримінально-процесуального примусу у сфері кримінального судочинства, слід розглядати як вихідне поняття для подальшого дослідження цих примусових заходів з позиції дослідження їх кримінально-виконавчої природи, яка є похідним поняттям від природи зазначених кримінально-процесуальних заходів.

Отже, правова природа виконання примусового заходу – взяття під варту у виді попереднього ув’язнення характеризується тим, що:

а) відрізняється від позбавлення волі на певний строк і довічного позбавлення волі:

- у визначенні мети і завдань застосування названих інститутів (ст. 1-6 КВК України та ст.ст. 155 КПК України, 1-2 Закону України «Про попереднє ув’язнення»);

- у визначенні правових підстав взяття під варту та строках тримання;

- у визначенні правового статусу осіб;

б) має схожі риси і ознаки позбавлення волі з усіма обмеженнями та наслідками, небажаними для особи;

в) має фактичну наявність кримінально-карного аспекту (ч.1 ст.72 КК України – повністю зараховується в строк позбавлення волі).

Таким чином, попереднє ув’язнення серед запобіжних заходів, що передбачені чинним кримінально-процесуальним законодавством України, займає особливе місце та має специфічну правову природу одного з найбільш суворих видів державного примусу, що застосовується до особи, яка в судовому порядку ще не визнана винною у вчинені злочину.

Відповідно до вимог статті 1 Закону України від 30.06.1993 року “Про попереднє ув’язнення”346 цей захід застосовується до підозрюваного, обвинуваченого та підсудного у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, та засудженого, вирок щодо якого не набрав законної сили.

Як зазначено в ст.ст. 148 та 155 Кримінально-процесуального кодексу України (у подальшому – КПК) та в ст. 2 вищезазначеного закону, метою попереднього ув’язнення є запобігання можливому ухиленню особи, взятої під варту, від слідства і суду, перешкоджання встановленню істини в кримінальній справі або зайняттю злочинною діяльністю, а також забезпечення виконання вироку.

Прийняття рішення про обрання цього найбільш суворого заходу процесуального примусу покладено на місцеві суди, що відповідає принципу змагальності та відкритості при обрані запобіжного заходу. Нині діючий порядок взяття особи під варту, що закріплено у КПК України приведено у відповідність Конституції України, в ст. 29 якої сказано наступне: “Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах і в порядку, встановлених законом”. Таким чином, національне законодавство відобразило найбільш принципові положення Конвенції про захист прав людини та основних свобод про обрання запобіжних заходів у чіткій відповідності із законом347. Іншим позитивним моментом у нині встановленому порядку ув’язнення особи під варту є його відповідність міжнародним стандартам в контексті реалізації можливості звільнення обвинуваченого або підсудного у вчиненні злочину з-під варти на час розслідування та розгляду його справи судом, якщо не існує прерогативи державних інтересів, які б вимагали тримання такої особи під вартою348.

Проте, реформування національного законодавства дотепер не зняло питань перед практиками і науковцями, через неоднозначність їх вирішення у законі349.

Як вірно зазначають ряд вчених, дана проблема є досить важливою, “оскільки і для закону, і для практики, і для науки не байдуже, які умови існують у місцях попереднього ув’язнення, де утримуються особи, які ще не визнані винними у вчинені злочину на підставі вироку суду, який вступив у законну силу”350.

Вказана позиція ґрунтується на вимогах міжнародного права, норми якого по певних напрямках ратифіковані Україною. Так, у пунктах 2,3 Мінімальних стандартних правил поводження з ув’язненими закріплено положення про те, що підслідні ув’язнені не вважаються винними і з ними варто поводитись відповідно. За умови дотримання законоположень, що стосуються свободи особи або процедури поводження з підсудними ув’язненими, до цих ув’язнених варто застосовувати відповідний режим тримання.

Разом з тим, сьогоднішня практика застосування попереднього ув’язнення в Україні свідчить, про те, що за змістом вона є однією із форм позбавлення волі351, хоча і носить тимчасовий характер та реалізовується у спеціально визначених для цього державою установах (ст. 4 Закону України від 30.06.1993р. “Про попереднє ув’язнення”). Більш того, встановлена пряма залежність даного запобіжного заходу кримінально-процесуального характеру з позбавленням волі – одним із видів кримінальних покарань: перший певною мірою тяжіє над судом при обранні даного виду покарання, у зв’язку з тим, що санкцію на арешт дає суд352. Тривожить й інший факт – питома вага обвинувачених, щодо яких обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту, в структурі інших примусових кримінально-процесуальних заходів в Україні постійно зростає і фактично сягає 30%, що є майже однаковою з кількістю засуджених до позбавлення волі353.

Однією з причин такого положення справ є те, що слідчі, прокурори й судді в теперішніх умовах не можуть подолати стереотипів щодо застосування запобіжних заходів і надання переваги крайнім із них.

Чинне кримінально-процесуальне законодавство України (ст. 148 КПК) надає право, а не зобов’язує органи дізнання, досудового слідства, прокурора, суддю чи суд застосовувати відповідний запобіжний захід. Проте каральна політика, що склалась у роки радянської епохи, зумовила формування відповідної психології сучасних правоохоронців і суддів, що є досить поширеною та такою, що гальмує процеси реформування національної системи права в напряму цивілізованих алгоритмів цієї діяльності. Тим більше, що закон не надає переваги якомусь одному з існуючих запобіжних заходів.

Іншою умовою, що формує теперішню практику ув’язнення осіб під варту, є неоднозначне тлумачення дізнавачами, слідчими, прокурорами та суддями підстав застосування даного запобіжного заходу.

Підтвердженням даного висновку є наступна статистика: згідно офіційних даних Державного департаменту України з питань виконання покарань (ДДУПВП) через слідчі ізолятори (СІЗО) щорічно в Україні проходять більше 700 тисяч громадян, у той час, коли засуджується в цілому за цей період тільки до 200 тисяч осіб354.

Як відомо, відповідно до чинного КПК України запобіжний захід у виді взяття під варту застосовується за наявності достатніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний чи засуджений намагатиметься ухилятися від дізнання, слідства чи суду, або від виконання процесуальних рішень, перешкоджатиме встановленню істини у справі або продовжуватиме злочинну діяльність. Про наявності таких підстав можуть свідчити: дані про особу підозрюваного, обвинуваченого, підсудного та наявність у нього численних судимостей, не погашених і не знятих у передбаченому законом порядку; ухилення від слідства та суду в минулому; перебування в розшуку; придбання квитків чи відкриття візи з метою виїхати з постійного місця проживання чи за кордон; т.ін. Крім того, вирішуючи питання про застосування запобіжного заходу у виді взяття під варту, слід дотримуватися вимог кримінально-процесуального закону про те, що потрібно враховувати при цьому не лише тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюється чи обвинувачується особа, але й її вік, стан здоров’я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності місце проживання та інші обставини, що її характеризують.

Аналіз зарубіжного законодавства з означеної тематики свідчить, про те, що там, де такий перелік обставин чітко визначений, у законі кількість судових помилок щодо обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою зведена до мінімуму355.

Таким чином, правова природа попереднього ув’язнення пов’язана не тільки з об’єктивною необхідністю застосування різноманітних форм державного примусу до осіб, які підозрюються чи обвинувачуються у вчиненні злочину, але й з суб’єктивною практикою реалізації норм закону, яка відображає рівень правової культури та індивідуальної правосвідомості дізнавачів, слідчих, прокурорів і суддів.

Єдиною підставою для попереднього ув’язнення, ц відповідністю зі ст. 3 Закону України “Про попереднє ув’язнення”, є вмотивоване рішення суду про обрання як запобіжного заходу взяття під варту, винесеного відповідно до Кримінального і Кримінально-процесуального Кодексів України. Правда, і тут законодавець не визначився з позицією, так як з норм КПК України не ясно, чи вправі суд вищої інстанції, скасувати рішення нижчого рангу про відмову в обрані запобіжного заходу у виді попереднього ув’язнення, сам взяти особу під варту, і чи має в такому випадку бути присутній при цьому підозрюваний, обвинувачений або підсудний. На думку більшості вчених і практиків, нині діюча судова ієрархія дозволяє судам вищої інстанції вчиняти такі дії, а участь осіб, щодо яких обирається вказаний запобіжний захід, є обов’язковою, так як це є передбачена законом форма їх захисту від обвинувачення у вчинені злочину.

Відповідно до чинного законодавства України рішення суду про попереднє ув’язнення виконується в наступних установах:

Крім названих місць, за наказом ДДУПВП від 30.12.2003 р. №280, створено «дільницю слідчого ізолятора на території виправної колонії», а також затверджено Положення про дану дільницю, яке погоджено з Верховним Судом України 30.12.2003 р. і Генеральною прокуратурою України 26.12.2003 р. та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 17.01.2004 р. за №65/8664.

Згідно даного документа ця дільниця розташовується на території виправних колоній мінімального із загальними умовами тримання та середнього рівнів безпеки, де тримаються засуджені до покарання у виді позбавлення волі на певний строк, вироки щодо яких не набрали законної сили, у яких закінчився встановлений ст.349 КПК України строк для подання апеляції та яким рішенням комісії з питань розподілу, направлення та переведення осіб, засуджених до позбавлення волі, територіального органу ДДУПВП визначено відбування покарання в установах відповідного рівня безпеки.

Попереднє ув’язнення застосовується щодо таких категорій осіб:

а) підозрюваного, тобто до особи, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого (п. 2 ч. 1 ст. 431КПК України);

б) обвинуваченого – особи, щодо якої винесена постанова про притягнення до відповідальності як обвинуваченого (ч. 1 ст. 43 КПК України);

в) підсудного – особи, вирок щодо якої не вступив у законну силу (ст. 343 КПК України).

У СІЗО можуть знаходитись й інші особи, які залишені там на законних підставах, а саме:

При цьому правовий статус та умови тримання цих категорій осіб є відмінними від ув’язнених під варту, тому що визначається не тільки нормами КПК України, але й КВК України.

Як підсумок розглянутих питань слід зазначити таке: