Розділ 17. Виконання покарань у виді обмеження волі

17.1. Загальна характеристика покарання у виді обмеження волі

17.2. Направлення засуджених до обмеження волі у виправний центр

17.3. Порядок виконання покарання у виді обмеження волі

17.4. Умови відбування покарання у виді обмеження волі

17.1. Загальна характеристика покарання у виді обмеження волі

Обмеження волі є новим видом кримінального покарання для вітчизняної правозастосувальної практики. Як відомо, цей вид покарання було введено діючим КК України, який набрав чинності з 1 вересня 2001 року, що стало реальним відображенням євроінтеграційного курсу України у сфері гуманізації кримінального законодавства, переорієнтації його на застосування покарань, альтернативних позбавленню волі. Законодавче закріплення порядку виконання цього виду остаточно було здійснено КВК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 52 КК України обмеження волі є основним покаранням і полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залученням засудженого до праці (ч. 1 ст. 61 КК України).

Засуджені в даному випадку не ізолюються від суспільства, як при відбуванні позбавлення волі, вони лише обмежені у свободі пересування і виборі місця проживання. Це виражається у тому, що вони не вправі залишати територію виправного центру і визначену місцевість без дозволу адміністрації, а також зобов’язані проживати, як правило, у спеціально призначених для них гуртожитках.

Аналіз чинного кримінального законодавства дозволяє відзначити значну питому вагу даного виду покарання в КК України серед інших видів покарань: обмеження волі називається майже в кожній четвертій статті і у кожній п’ятій санкції Особливої частини КК України.

Законодавець передбачив обмеження волі в основному за злочини невеликої та середньої тяжкості. Лише у двох статтях КК України це покарання передбачене за вчинення тяжкого злочину. Це такі злочини, як привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ч. 3 ст. 191 КК України) та порушення законодавства про бюджетну систему України (ч. 2 ст. 210 КК України).

В санкціях обмеження волі, як правило, вказується альтернативно з іншими покараннями – штрафом, позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадськими роботами, виправними роботами, арештом, позбавленням волі на певний строк. Лише у двох випадках обмеження волі передбачене в санкції як єдине основне покарання: заняття забороненими видами господарської діяльності (ч. 2 ст. 203 КК України); виготовлення, збут та використання підроблених недержавних цінних паперів (ч. 1 ст. 224 КК України).

Покарання у виді обмеження волі передбачено за вчинення, як правило, умисних злочинів. Хоча є й винятки, наприклад, вбивство через необережність – ч. 1 ст. 119 КК України, необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження – ст. 128 КК України, необережне знищення або пошкодження майна – ст. 196 КК України.

Обмеження волі може бути призначене також як більш м’яке покарання, ніж передбачено законом (ст. 69 КК України), а також при заміні невідбутої частини покарання більш м’яким (статті 82, 83 КК України).

В останньому випадку, заміна невідбутої частини покарання у виді позбавлення волі на більш м’яке (обмеження волі) можлива після фактичного відбуття засудженим: 1) не менше третини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин; 2) не менше половини строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі, коли особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона була засуджена до позбавлення волі; 3) не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і вчинила новий умисний злочин протягом невідбутої частини покарання.

Не виключається призначення цього покарання при звільненні від покарання на підставі закону України про амністію або акта про помилування (ст. 85 КК України).

Обмеження волі є строковим покаранням – воно може призначатися судом на строк від одного до п’яти років (ч. 2 ст. 61 КК України). Конкретний строк цього покарання визначає суд у межах санкції статті Особливої частини КК або нижче цієї межі при застосуванні ст. 69 КК України, але не менше одного року.

Строк покарання у виді обмеження волі обчислюється з дня прибуття і постановки засудженого на облік у виправному центрі. У строк покарання за правилами, передбаченими у ст. 72 КК України, зараховується час попереднього ув’язнення під вартою, а також час слідування під вартою до виправного центру (ст. 58 КВК України).

Суд при призначені покарання у виді обмеження волі за вказаних у ст. 75 КК України умов може застосувати інститут звільнення від відбування покарання з випробуванням. Особам, які відбувають покарання у виді обмеження волі, невідбута частина покарання може бути замінена судом більш м’яким покаранням (ст. 82 КК України), до них може бути застосовано умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81 КК України).

При складанні покарань за сукупністю злочинів та сукупністю вироків, коли менш суворий вид покарання переводиться в більш суворий вид, застосовуються положення ч. 1 ст. 72 КК України: одному дню позбавлення волі відповідають два дні обмеження волі (п. 1), одному дню тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців – два дні обмеження волі (п. 2), одному дню обмеження волі – три дні службового обмеження для військовослужбовців або три дні виправних робіт (п. 3), одному дню обмеження волі – вісім годин громадських робіт (п. 4).

Покарання у виді обмеження волі не застосовується в силу прямої вказівки закону (ч. 3 ст. 61 КК України) до неповнолітніх (тобто осіб, яким на день винесення вироку не виповнилося 18 років), вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку (жінки – 55 років, чоловіки – 60 років), військовослужбовців строкової служби, а також до інвалідів першої і другої групи. Звідси випливає, що обмеження волі може застосовуватися лише до працездатних громадян. Обґрунтованість таких вимог може бути пояснена обов’язковістю залучення до праці засудженого до обмеження волі як складової частини даного виду кримінального покарання.

Ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі є злочином проти правосуддя, передбаченим ч. 1 і ч. 2 ст. 390 КК України. Стосовно особи, яка самовільно залишила місце обмеження волі або злісно ухиляється від робіт, або систематично порушує громадський порядок чи встановлені правила проживання, адміністрація виправного центру надсилає прокуророві матеріали для вирішення питання про притягнення засудженого до кримінальної відповідальності відповідно до ст. 390 КК України.

Особи, засуджені до обмеження волі, не вважаються судимими, якщо з дня відбуття покарання (основного і додаткового) вони протягом двох років не вчинять нового злочину (п. 6 ст. 89 КК України).

Порядок і умови виконання покарання у виді обмеження волі регламентуються главою 13 КВК України (статті 56-70), Інструкцією про порядок виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань, затвердженої спільним наказом Департаменту та МВС України від 19 грудня 2003 р. №270/1560, Інструкцією з організації порядку і умов виконання покарання у виді обмеження волі, затвердженої наказом ДДУПВП від 16.02.2005 №27, а також Правилами внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затверджених наказом ДДУПВП від 25.12.2003 №275.

Відповідно до ст. 16 КВК України, особи, засуджені до обмеження волі, за злочини невеликої та середньої тяжкості, а також засуджені, яким цей вид покарання призначено відповідно до статей 82, 389 КК України, відбувають покарання у виправних центрах.

Виправні центри відносяться до кримінально-виконавчих установ відкритого типу (ст. 11 КВК України) і перебувають у підпорядкуванні Державного департаменту України з питань виконання покарань та його територіальних органів управління, які керують ними і несуть відповідальність за їх діяльність. Ці установи є самостійними структурними підрозділами системи органів і установ виконання покарань, тобто володіють правом юридичної особи, мають печатку із зображенням Державного герба України та своїм найменуванням.

Виправні центри організуються і ліквідуються Державним департаментом України з питань виконання покарань. Направлення засуджених до виправних центрів, які відкриваються заново, здійснюється у разі наявності необхідних житлово-побутових умов, як правило, після прийняття в експлуатацію усіх об’єктів спеціальними комісіями, призначеними Головою ДДУПВП. Вони будуються за типовими проектами і мають необхідну внутрішню інфраструктуру.

У житловій зоні виправних центрів розміщуються гуртожитки, їдальня, клуб, бібліотека, лазня з пральнею, дезкамерою та сушильнею, амбулаторія зі стаціонаром, ларьок, перукарня, камери для зберігання постільних речей, спецодягу та особистих речей засуджених, майстерня з ремонту одягу та взуття, кабінети для начальника виправного центру, його заступників, начальників відділень соціально-психологічної служби, працівників оперативної служби, відділу нагляду та безпеки, кімнати виховної роботи, спортивний майданчик. В житловій зоні також обладнується місце для телефонних розмов засуджених, проведення яких в обов’язковому порядку контролюється адміністрацією.

Виправні центри на відміну від виправних колоній не мають приміщень камерного типу, а обладнуються лише дисциплінарними ізоляторами, які відгороджуються від інших споруд парканом суцільного заповнення.

Території виправних центрів, з метою недопущення проходу сторонніх осіб та забезпечення збереження матеріальних цінностей, що на ній знаходяться, обладнуються огорожею суцільного заповнення з полегшених конструкцій та контрольно-пропускного пункту.

Особи, засуджені до обмеження волі, відбувають покарання у виправних центрах, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до їх постійного місця проживання до засудження.

Межі виправних центрів встановлюються у порядку, визначеному КВК України. Так, в ч. 3 ст. 56 КВК України вказується, що межі виправних центрів визначаються управліннями (відділами) Державного департаменту України з питань виконання покарань в Автономній Республіці Крим, областях, місті Києві та Київській області за погодженням з органами місцевого самоврядування. При встановлені меж виправних центрів враховуються особливості їх розташування відносно населених пунктів в радіусі до 5 кілометрів від території установ. Про встановлені межі оголошується засудженим під розписку, що долучається до їх особових справ.

Межі виправних центрів для засуджених, які проходять стаціонарне лікування або медичний огляд у лікувальних закладах охорони здоров’я, встановлюється по межі відповідного лікувального закладу в порядку, передбаченому чинним законодавством.

Засудженим, яким дозволено пересуватися без нагляду поза територією колонії у зв’язку з виконанням ними роботи або навчанням, особам, які відбувають покарання у виправному центрі, та тим, які проживають із своїми сім’ями на квартирах, видаються посвідчення встановленого зразка.

Особливе значення для практики виконання покарання у виді обмеження волі має закріплений в ч. 2 ст. 56 КВК України обов’язок місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування сприяти адміністрації виправних центрів у трудовому і побутовому влаштуванні засуджених.

До завдань виправних центрів відносяться: 1) організація виконання покарання у виді обмеження волі та забезпечення оптимальних умов відбування покарання засудженими з метою їх виправлення і ресоціалізації; 2) запобігання вчиненню засудженими нових злочинів; 3) забезпечення правопорядку і законності, безпеки засуджених, а також персоналу, посадових осіб і громадян, які перебувають на їх території; 4) залучення засуджених до суспільно корисної праці з урахуванням їх стану здоров’я, загального і професійного рівнів; 5) забезпечення охорони здоров’я засуджених; 6) здійснення оперативно-розшукової діяльності відповідно до законодавства.

Приймання засуджених до виправного центру здійснюється комісією під керівництвом начальника установи. У неробочий час приймання засуджених здійснюється черговим помічником начальника установи.

Після прибуття до виправних центрів засуджені в обов’язковому порядку проходять медичний огляд, санітарне оброблення та протягом 14 діб тримаються ізольовано від інших засуджених в окремому приміщенні і до праці не залучаються. Приймання їжі вказаними засудженими організовується окремо від інших засуджених.

Адміністрація виправного центру забезпечує: а) ведення обліку засуджених та роз’яснення їм порядку і умов відбування покарання; б) організацію трудового і побутового влаштування засуджених; в) додержання умов праці засуджених, порядку та умов відбування покарання; г) застосування встановлених законом заходів заохочення і стягнення; ґ) залучення засуджених до праці; д) здійснення нагляду і заходів попередження порушень порядку відбування покарання; е) проведення соціально-виховної роботи із засудженими; є) контроль за дотриманням режимних вимог на об’єктах і територіях, що прилягають до них; ж) здійснення відповідно до чинного законодавства оперативно-розшукової діяльності; з) здійснення роботи щодо підготовки засуджених до звільнення; и) безпеку засуджених і персоналу установи; і) розроблення системи пропускного режиму.

Адміністрація виправного центру має право: а) вимагати від засуджених та інших осіб, які перебувають на території та в приміщеннях виправного центру, додержання норм кримінально-виконавчого законодавства; б) проводити огляд і обшук засуджених, їх речей, а також вилучати заборонені для використання у виправних центрах речі та документи; в) застосовувати і використовувати фізичну силу, спеціальні засоби і зброю на підставах і в порядку, передбачених Законом України “Про міліцію” та чинним законодавством; г) здійснювати оперативно-розшукові заходи згідно із чинним законодавством; ґ) призначати медичне обстеження засуджених з метою виявлення фактів вживання спиртних напоїв, наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи інших одурманювальних засобів; д) використовувати засоби масової інформації для розшуку засуджених, які ухиляються від відбування покарання; е) приймати згідно із законодавством у володіння і користування від установ, організацій і підприємств будь-яких організаційно-правових форм, а також громадян матеріально-технічні ресурси, кошти і майно; є) звертатися до місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування для сприяння у трудовому і побутовому влаштуванні засуджених; ж) застосовувати до засуджених встановлені КВК України заходи заохочення і стягнення; з) інші права, передбачені актами законодавства України.