6.5. Дія кримінально-виконавчого законодавства у просторі і часі

Виходячи з того, що структура кримінально-виконавчого права має багаторівневий характер, можна констатувати те, що між цими структурними підрозділами існують різноманітні зв’язки, які забезпечують цілісність кримінально-виконавчого права, його внутрішню юридичну узгодженість та системність. Завдяки вказаним якостям воно здійснює системний вплив на суспільні відносини, що виникають у сфері відбування та виконання кримінальних покарань.

Таким чином, структуру має не тільки кримінально-виконавче право, але й законодавство, однак структура останнього по відношенню до структури права виступає як похідна. В даному випадку структура права може розглядатися як структура змісту, а структура кримінально-виконавчого законодавства являє собою структуру форми права. Тому відносно осіб, які вивчають та застосовують норми кримінально-виконавчого права, структура останнього виступає як об’єктивна реальність, як «наявна дійсність», що виражена у виді системи кримінально-виконавчого законодавства, яке є зовнішньою формою структури кримінально-виконавчого права. Побудова цієї галузі права як системи, склад її компонентів і притаманний їй спосіб зв’язку знаходять вираження в системі кримінально-виконавчого законодавства.

Розглядаючи застосування законодавства, слід відмітити, що воно є особливою сферою забезпечення дії права, його норм, під якою мається на увазі державно-владна діяльність компетентних органів, яка полягає в спеціальних організаційних діях щодо забезпечення реалізації юридичних норм ²¹⁶.

Процес застосування норм кримінально-виконавчого права можна умовно поділити на три основі стадії:

1) встановлення фактичних обставин конкретних справ, до яких відноситься збирання і аналіз інформації з приводу фактів, що мали місце;

2) вибір і аналіз норм права та встановлення юридичної основи і підстав для вирішення справи (знаходження необхідних для застосування юридичних норм, з’ясування її змісту і сутності шляхом тлумачення, перевірка юридичної сили вказаних норм), тобто встановлення факту дії кримінально-виконавчого закону в просторі і часі;

3) вирішення конкретної справи шляхом видання певного акту застосування права. Акти застосування кримінально-виконавчого права (правозастосовні акти) являють собою індивідуально визначені дії, які юридично фіксують індивідуальну поведінку учасників кримінально-виконавчих правовідносин в конкретній ситуації.

Отже, дія норм кримінально-виконавчого права і законодавства у просторі і часі засновується на єдиних загальних положеннях, встановлених законодавством України для усіх галузей права. В той же час в межах приписів загальних положень законодавець вправі встановлювати ті чи інші особливості застосування норм конкретної галузі права.

Згідно ч. 1 ст. 3 КВК України, кримінально-виконавче законодавство України застосовується на усій території держави до засуджених, які відбувають покарання. При цьому немає значення те, ким є даний суб’єкт правовідносин (громадянин України, іноземець, особа без громадянства).

Принцип громадянства має значення для застосування кримінального покарання у випадках вчинення особою злочинів за межами України, коли ця особа була видана Україні. Громадянин України – це особа, яка набула громадянства України у порядку, передбаченому законами України і міжнародними договорами України. Вичерпний перелік осіб, які належать до громадян України, визначено у Законі України «Про громадянство України». Згідно з цим законом, передбачено, якщо міжнародним договором України встановлено інші правила щодо визначення певних осіб громадянами України, застосовуються правила міжнародного договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України. Якщо під час відбування покарання встановлено, що особа має, крім українського, ще й громадянство іншої держави, слід виходити із того, що набуття нею іноземного громадянства виключає її із числа громадян України (цим підтримується принцип єдиного громадянства).

Особою без громадянства, що проживає постійно в Україні, є особа, яку жодна із держав відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином і яка має постійне місце проживання на території України на підставі українських документів – посвідки на постійне проживання (емігрант, особа, яка прибула на навчання на термін дії угоди про навчання тощо).

Особою без громадянства, що не проживає постійно в Україні, є особа, яку жодна держава не вважає своїм громадянином і яка при цьому перебуває на території України тимчасово, без отримання посвідки на постійне проживання (транзитом, як турист, з метою тимчасового працевлаштування тощо), або взагалі раніше не перебувала в Україні.

Іноземцем є особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (чи підданим) іншої держави або держав. Іноземцем слід визнавати і колишнього громадянина України, який втратив громадянство України або за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Вирок суду, як рішення першої інстанції про винність чи невинність особи встановлює міру покарання та визначає інші правові наслідки.

Згідно з Європейською конвенцією про міжнародну дійсність кримінальних вироків, вирок суду означає встановлення санкцій, тобто будь-якого покарання чи іншого заходу, застосованого до особи засудженого, в Європейському судовому рішенні у кримінальній справ. При цьому це відноситься до певних країн (Австрія, Данія, Франція, Німеччина, Італія, Люксембург, Норвегія, Швеція, Швейцарія, Туреччина).

Однак, відповідно до Закону України «Про ратифікацію Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків», Україна відмовлятиме у виконанні зокрема:

а) санкції за діяння, яку згідно із законодавством України за вчинення відповідного діяння призначає лише адміністративний орган;

б) санкцій, винесених за відсутності підсудного («ordonance penales»), Україна виконуватиме та визнаватиме за умови їх постановлення лише судовими органами.

Не означає можливості врахування правових наслідків вироків, винесених Верховним Судом чи військовими трибуналами колишнього Союзу РСР і судами союзних республік, що входили до його складу, а також Міжнародним судом, оскільки ці суди не є судами іноземної держави.

Згідно з ч. 2 ст. КК України, правові наслідки вироку суду іноземної держави враховуються при:

а) кваліфікації нового злочину;

б) призначенні покарання;

в) звільнення від покарання (особа, засуджена судом іноземної держави, так само як особа, засуджена судом України, може бути звільнена від кримінального покарання за амністією чи помилуванням або за іншими підставами, передбаченими Кримінальним кодексом України);

г) звільнення від покарання за хворобою, вагітних жінок, тощо.

Правовими наслідками вироку суду іноземної держави, які можуть бути враховані є: рецидив злочинів, невідбуте покарання та інші.

До інших правових наслідків вироку суду іноземної держави можна віднести: повторність і сукупність злочинів, вид і розмір призначеного покарання, зарахування у строк покарання всього періоду, впродовж якого засуджена особа фактично була позбавлена волі, порушення особою обов’язків, пов’язаних з умовно-достроковим звільненням тощо.

Проте вказані наслідки можуть і не враховуватися, як випливає із Закону України «Про ратифікацію Протоколу до Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах» від 22 січня 1993 року, Україна бере на себе зобов’язання враховувати вироки, винесені судами Азербайджану, Молдови, Вірменії, Росії, Білорусі, Таджикистану, Грузії, Туркменістану, Казахстану, Узбекистану, Киргизії при вирішенні питань про визнання особи особливо небезпечним рецидивістом, встановлення факту вчинення злочину повторно, порушення зобов’язань, пов’язаних з умовно-достроковим звільненням, тощо ²¹⁷.

Чинність кримінально-виконавчого законодавства у часі визначається у відповідності із ст. 58 Конституції України, яка наголошує про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

Згідно конституційних положень ч. 2 ст. 3 КВК України, порядок і умови відбування та виконання покарань визначаються та забезпечуються відповідно до законодавства, яке діє на час виконання та відбування кримінального покарання. Цим самим встановлюється загальне правило чинності кримінально-виконавчого законодавства.

Згідно із ст. 57 Конституції України, закони України підлягають офіційному оприлюдненню відразу ж після підписання їх Президентом України, а недоведені до відома населення у встановленому законом порядку є нечинними.

Офіційне тлумачення законів України здійснюється шляхом їх опублікування в наступних друкованих виданнях: газети «Голос України» та «Урядовий кур’єр», журнал «Відомості Верховної Ради України» та «Офіційний вісник України».

Чинними також вважаються лише ті міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана у формі ратифікації або приєднання. Оскільки Україна є правонаступницею права і обов’язків за міжнародними договорами Союзу РСР і Української РСР, то до міжнародних договорів згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, прирівнюються й інші договори. В той же час чинними є лише опубліковані договори в газеті «Голос України», журналі «Відомості Верховної Ради України», або «Зібранні діючих міжнародних договорів України». Інших форм офіційного оприлюднення законодавством України не встановлено.

Днем офіційного оприлюднення слід вважати дату першого опублікування закону хоча б в одному із вказаних видань. Крім офіційного, може здійснюватися й неофіційне оприлюднення через інші засоби масової інформації, але дата такого оприлюднення не впливає на час набрання чинності закону.

Дію нормативно-правового акту в часі, що регламентує кримінально-виконавчі правовідносини, слід розуміти таким чином, що вона починається з моменту набрання ним чинності і припиняється з втратою ним чинності.

Отже, чинним визначається закон, що набув законної сили, до його скасування чи зміни новим законом, або якщо закон було прийнято на певний строк, то він діє до закінчення визначеного строку.

Крім зазначеного, слід мати на увазі те, що закон у цілому чи його окремі положення (структурні елементи, розділи, підрозділи, глави, статті) в разі їх визнання Конституційним Судом України такими, що не відповідають Конституції України, втрачають чинність з дня ухвалення даного рішення. Це стосується як порушень, пов’язаних з неконституційністю самих актів, так і з порушенням встановленої Конституцією України процедурою їх розгляду, ухвалення або набрання чинності.