6.4. Характеристика Кримінально-виконавчого кодексу України як основного джерела кримінально-виконавчого законодавства

Основу законодавчої системи держави складають звичайні (поточні) закони України.

Головним безпосереднім таким законом є Кримінально-виконавчий кодекс України, який будучи спеціальним профільним законодавчим актом акумулює в собі основний масив норм, які регулюють кримінально-виконавчу сферу правовідносин.

Хоча цей законодавчий акт формально має однакову юридичну силу з іншими законами (крім Конституції України), в той же час Кримінально-виконавчий кодекс України очолює однойменну галузь законодавства і займає центральне місце в системі законів, що регулюють суспільні відносини у сфері виконання та відбування покарань. Інші закони і підзаконні нормативні акти даної галузі групуються навколо нього і не можуть протирічити нормам цього законодавчого акту.

В результаті суспільно-політичних процесів, що відбулися в Україні, пов’язаних з реформуванням вітчизняного законодавства, як кримінального, яке завершено прийняттям у 2001 році нового Кримінального кодексу, так і на його ґрунті кримінально-виконавчого, коли на зміну Виправно-трудовому кодексу 1970 року 11 липня 2003 року було прийнято новий законодавчий акт – Кримінально-виконавчий кодексі України, який набрав чинності 1 січня 2004 року,завершено один із головних етапів стратегічних напрямів кримінально-виконавчої політики держави у сфері реформування та удосконалення кримінально-виконавчого законодавства та кримінально-виконавчої системи України.

Характеризуючи структуру та зміст вказаного документу, слід зупинитися на наступних питаннях.

Кримінально-виконавчий кодекс України (далі КВК України) містить 166 статей. Він складається з Загальної і Особливої частин та має досить розвинуту структуру з загальною нумерацією розділів і глав. Загальна частина містить 1 розділ, який поділяється на чотири глави, що містять 25 статей, а Особлива частина – чотири розділи і 22 глави, що містять 141 статтю.

У Загальній частинівизначаються основні положення щодо загальних принципів виконання і відбування покарань, правовий статус засуджених, види органів і установ виконання покарань та контроль за їх діяльністю.

В Особливій частинівизначені порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань, пов’язаних і не пов’язаних з позбавленням волі, підстави та порядок звільнення від відбування покарання, здійснення контролю та нагляду за особами, які звільнені з місць позбавлення волі, а також особами, звільненими від відбування покарання з випробуванням.

КВК України базується на певних концептуальних засадах, які дозволили сформулювати принципи і загальні положення виконання кримінальних покарань, визначити структуру кодексу, поняття і зміст основних його інститутів і норм, встановити обсяг і межі правового регулювання виконання конкретних видів покарань.

Принципово новим в даному документів є наступне.

1). КВК України виходить з необхідності відповідності кримінально-виконавчого законодавства України її Конституції та міжнародно-правовим зобов’язанням. В ст. 3 Конституції України встановлено, що найвищою соціальною цінністю в державі є особа, її права і свободи. Відповідно до цього, у ст. 1 КВК України зазначається, що кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими. Отже, права і свободи людини і громадянина висуваються КВК України на перше місце, про що свідчать і його завдання: визначення принципів виконання кримінальних покарань, правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, законних інтересів та обов’язків; порядку застосування до них заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки; системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності; нагляду і контролю за виконанням кримінальних покарань, участі громадськості в цьому процесі; а також регламентація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань; звільнення від відбування покарання, допомоги особам, звільненим від покарання, контролю і нагляду за ними. Щодо міжнародно-правових зобов’язань, то в ст. 2 КВК України вказується, що кримінально-виконавче законодавство України складається з цього Кодексу, інших актів законодавства, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

2). КВК України реалізує загальновизнані концептуальні положення про демократизацію, гуманізацію, диференціацію та індивідуалізацію виконання кримінальних покарань. КВК України розроблявся з урахуванням міжнародних стандартів поводження з ув’язненими та засудженими, міжнародних угод про захист прав і свобод людини, концепції реформи кримінально-виконавчої системи в Україні, схваленої постановою Кабінету Міністрів України від 11 липня 1991 року №88, нового Кримінального кодексу України, змінами до Кримінально процесуального кодексу України, чинного законодавства, інших нормативно-правових актів, практики виконання покарань, результатів наукових досліджень, законодавства і практики інших країн. Збережено ті норми виправно-трудового законодавства, що діяли до КВК України, які були прийнятті в останні роки і виправдали себе на практиці.

3). КВК України представляє собою єдиний законодавчий акт, який регламентує виконання усіх видів кримінальних покарань, передбачених КК України. Взагалі, галузь законодавства, яка регулює виконання кримінальних покарань, традиційно з початку 1920-х рр. називалася виправно-трудовим. Виправно-трудові кодекси 1925 і 1970 рр. регулювали порядок і умови виконання тільки окремих покарань, в основному у виді позбавлення волі і виправних робіт. Однак, після прийняття у 1984 р. Положення про порядок і умови виконання кримінальних покарань, не пов’язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених, і внесення у 1990-х і 2001 рр. змін і доповнень у Виправно-трудовий кодекс ця назва перестала відповідати своєму змісту. Норми виправно-трудового права стали переважно кримінально-виконавчими.

Виходячи з обсягів даної статті, коментувати весь новий КВК України немає можливості, тому акцентуємо увагу лише на принципово нових його положеннях. До таких в першу чергу відноситься оновлене визначення кримінально-виконавчого законодавства Україні та його мети і завдань (ст.ст. 1 та 2). Окрім цього, КВК України вперше закріплює дію кримінально-виконавчого законодавства у просторі й часі: до засуджених, які відбувають покарання на території України, застосовується кримінально-виконавче законодавство України; порядок і умови виконання та відбування покарань визначаються та забезпечуються відповідно до законодавства, яке діє на час виконання та відбування кримінального покарання (ст. 3).

До нововведень КВК України відноситься розширений перелік підстав для виконання і відбування покарання. Такими підставами є вирок суду, який набрав законної сили, інші рішення суду, а також закон України про амністію та акт помилування (ст. 4).

Вперше КВК України на рівні закону закріплює принципи кримінально-виконавчого законодавства: невідворотності виконання і відбування покарань, законності, справедливості, гуманізму, демократизму, рівності засуджених перед законом, взаємної відповідальності держави і засудженого, диференціації та індивідуалізації виконання покарань, раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки, поєднання покарання з виправним впливом, участі громадськості в передбачених законом випадках у діяльності органів і установ виконання покарань (ст. 5).

Новим в КВК України є визначення і співвідношення понять виправлення і ресоціалізації засуджених. Виправлення засудженого – це процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки. Ресоціалізація – це свідоме відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві. Необхідною умовою ресоціалізації є виправлення засудженого (ч.ч. 1 та 2 ст. 6).

До основних засобів виправлення і ресоціалізації засуджених новий КВК України відносить: встановлений порядок виконання та відбування покарання (режим), суспільно корисну працю, соціально-виховну роботу, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив. Вказані засоби застосовуються з урахуванням виду покарання, особистості засудженого, характеру, ступеня суспільної небезпеки і мотивів вчиненого злочину та поведінки засудженого під час відбування покарання (ч.ч. 3 та 4 ст. 6).

Уперше КВК України приділив виключно велику увагу регламентації правового статусу засуджених (гл. 2). У зазначеній главі закріплюються загальні принципи визначення правового статусу засуджених, їх основні права та обов’язки. Ця глава, виходячи із соціально-правової значимості відносин, що входять у її предмет, поставлена законодавцем на друге місце, відразу за главою, яка встановлює загальні положення. Таке рішення є цілком виправданим, з огляду на архітектоніку Конституції України, де права, свободи і обов’язки людини і громадянина також розташовані в другому розділі після загальних конституційних положень і принципів. Закріплення прав і свобод засуджених у законі має велике значення, оскільки означає, що будь-які інші нормативно-правові акти (насамперед, органів виконавчої влади) не можуть їх змінити, звузити або доповнити. Це є найважливішою гарантією прав, свобод і законних інтересів засуджених при виконанні кримінальних покарань.

Новизна закріплення КВК України правового статусу засуджених не обмежується вищевикладеним. Вона виявляється в ряді моментів, які свідчать про зміну підходу законодавця до визначення правового статусу засуджених. По-перше, у ст. 7 КВК України констатовано, що держава поважає і охороняє права, свободи і законні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціальну і правову захищеність та їх особисту безпеку. По-друге, як вже говорилося вище, у нормах КВК України вперше закріплена розгорнута система основних прав і обов’язків засуджених, котрі є загальними для засуджених, що відбувають різні види кримінального покарання. По-третє, особливість закріплення правового статусу засуджених у нормах КВК України визначається встановленням їх права на особисту безпеку (ст. 10).

Принципово новою є класифікація органів і установ виконання покарань. Відповідно до ст. 11 КВК України органами виконання покарань є ДДУПВП, його територіальні органи управління, кримінально-виконавча інспекція, а до установ виконання покарань відносяться арештні доми, кримінально-виконавчі установи, спеціальні виховні установи. Кримінально-виконавчі установи в свою чергу поділяються на кримінально-виконавчі установи відкритого типу (виправні центри) і кримінально-виконавчі установи закритого типу (виправні колонії). КВК України передбачена нова диференціація виправних колоній за рівнями безпеки (мінімального, середнього та максимального). Виправні колонії мінімального рівня безпеки поділяються на колонії мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання і колонії мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання. У межах, визначених КВК та законами України, виконання кримінальних покарань також здійснюють Державна виконавча служба, військові частини, гауптвахти і дисциплінарний батальйон.

Як відомо, кримінальне покарання – примусовий захід, який спричиняє позбавлення або обмеження прав і свобод засуджених. Тому з метою забезпечення законності при його виконанні необхідний всебічний контроль за органами і установами, які його виконують. Законодавець удосконалив систему нагляду і контролю за виконанням кримінальних покарань, вперше відвівши для цього окрему главу (гл. 4).

Відмінною рисою системи кримінальних покарань, закріплених новим КК України, є широкий набір покарань, не пов’язаних з позбавленням волі. КВК України у розділі ІІ регулює виконання і відбування цих видів покарань: штраф (гл. 5), позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (гл. 6), позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (гл. 7); громадські роботи (гл. 8); виправні роботи (гл. 9); службові обмеження для військовослужбовців (гл. 10); конфіскація майна (гл. 11); арешт (гл. 12); обмеження волі (гл. 13); тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (гл. 14). При цьому послідовність викладення правового матеріалу в КВК України збігається з послідовністю перерахування покарань в ст. 51 КК України – від меншого до більш тяжкого.

Особливості правового регулювання виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, визначаються в залежності від їх виду. Однак є і загальні риси. Так, виконання кримінальних покарань у виді громадських робіт, виправних робіт, обмеження волі пов’язане з обов’язковим залученням засудженого до праці. При цьому праця засуджених може бути організована на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності. Оскільки в цих покараннях залучення до праці і супутні йому каральні обмеження складають, як правило, основний зміст, то законодавець прямо ув’язав обчислення строку покарання з працею засуджених. Згідно ст. 38 КВК України строк покарання у виді громадських робіт обчислюється в годинах, протягом яких засуджений працював за визначеним місцем роботи; строк відбування виправних робіт – роками, місяцями і днями, коли він працював і з його заробітку провадилися утримання (ст. 43).

Особливістю виконання деяких покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, є і те, що КВК України регулює застосування виховного впливу на засуджених при їх виконанні. Мова йде про контроль за поведінкою засуджених і проведення з ними виховної роботи. Ця обставина в більшій мірі властива строковим покаранням і насамперед – обмеженню волі. Так, засуджені до обмеження волі знаходяться під наглядом адміністрації виправного центра. Для забезпечення нагляду на засуджених покладається ряд обов’язків (ст. 59). З особами, які відбувають покарання у виді обмеження волі, адміністрацією виправного центру, а також власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, де працюють засуджені, і громадськими організаціями проводиться соціально-виховна робота (ст. 65).

Особливе місце в системі покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, займають покарання, об’єкт впливу яких складають майнові інтереси засудженого. Це такі покарання, як штраф і конфіскація майна. Правове регулювання виконання цих покарань забезпечує, з одного боку, достатню каральну сутність покарання і тим самим – досягнення поставлених перед ним цілей. З іншого боку – дотримання в розумних межах матеріальних потреб засудженого, членів його сім’ї і інших осіб, що досить актуально в умовах ринкової економіки. Ця тенденція, наприклад, виявляється в нормах КВК України, які встановлюють порядок стягнення штрафу в добровільному і примусовому порядку (ст. 26).

Найдетальніше врегульовано нормами КВК України виконання позбавлення волі Така всеосяжна регламентація виконання цього виду покарання обумовлюється необхідністю, з одного боку, максимально забезпечити дотримання прав і свобод засуджених, їх законних інтересів, а з іншого – надати адміністрації виправних установ можливості для ефективного досягнення цілей покарання, забезпечення порядку і дисципліни, попередження серед засуджених нових злочинів і інших правопорушень, а також їх виправлення і ресоціалізації.

Важливим є встановлення для засуджених до позбавлення волі прогресивної системи відбування покарання: поетапної зміни умов відбування покарання, застосування пільг, у тому числі поліпшення умов тримання, заміни невідбутої частини покарання більш м’яким, умовно-дострокового звільнення. Визначена принципово нова система структурних дільниць колоній (дільниці карантину, діагностики і розподілу; дільниці ресоціалізації; дільниці посиленого контролю, дільниці соціальної адаптації; дільниці соціальної реабілітації), яка повинна забезпечувати зміну умов відбування покарання засудженими до позбавлення волі. Переведення засуджених з однієї дільниці до іншої здійснюється в залежності від поведінки засудженого під час відбування покарання, його ставлення до праці та інших засобів виправлення (ст.ст. 94-99).

КВК України істотно розширив обсяг правової регламентації режиму в колоніях різного виду, визначивши вперше на законодавчому рівні його поняття (ст. 102) та деталізувавши правила, які визначають порядок застосування до засуджених обмежувальних і профілактичних заходів (обшуків, оглядів, технічних засобів нагляду і контролю, оперативно-розшукових заходів, діяльності адміністрації виправних установ в особливих умовах і т.п. (гл. 16). Такі процедурні норми створюють правові передумови для здійснення персоналом цих установ режимно-профілактичних заходів, забезпечення контролю за поведінкою засуджених, створення умов для безпеки як самого персоналу, так і засуджених, дотримання їх прав і законних інтересів.

Подальший суттєвий розвиток в КВК України одержали положення щодо гуманізації режиму відбування покарання, поліпшення комунально-побутового забезпечення і медичного обслуговування засуджених. Так, наприклад, відповідно до ст. 115 КВК України норма жилої площі на одного засудженого у виправних колоніях не може бути меншою 3м², для неповнолітніх, жінок – 4м², а для хворих – 5м².

У певній мірі КВК України вніс зміни у правову регламентацію праці засуджених. Принциповим є встановлення заборони засудженим припиняти роботу з метою вирішення трудових та інших конфліктів (ч. 4 ст. 118). В новому КВК України такого роду дії розглядаються як злісне порушення установленого порядку відбування покарання (ст. 133). Новим КВК України приведені у відповідність із сучасними вимогами умови праці та її оплати. Так, для осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, робочий тиждень не може перевищувати норму тривалості робочого часу, встановленого законодавством про працю. Вони звільняються від роботи у вихідні, святкові та неробочі дні, визначені законодавством про працю (ст. 119). Істотно змінене пенсійне забезпечення засуджених до позбавлення волі. Так, у ст. 122 КВК України одержало розвиток положення, відповідно до якого особи, яким до відбування покарання була призначена пенсія, підлягають державному пенсійному забезпеченню на загальних підставах. Призначена пенсія перераховується органами Пенсійного фонду України за місцем відбування покарання пенсіонера і з неї відшкодовуються витрати на його утримання. Вперше у КВК України встановлено, що час роботи засуджених у період відбування ними покарання у виді позбавлення волі зараховується у стаж роботи для призначення трудової пенсії після звільнення за умови сплати ними страхових внесків до Пенсійного фонду України в порядку і розмірах, передбачених законодавством.

Конкретним змістом наповнена організація виховного впливу на засуджених, до роботи з якими передбачено залучати батьків, інших близьких родичів, представників громадських та релігійних організацій, благодійних фондів. У діяльність колоній введені нові демократичні дорадчі органи – рада виправної колонії, а у виховних колоніях – педагогічна рада, які мають приймати колективні рішення з найбільш важливих питань зміни умов тримання засуджених, а також застосування до них заходів заохочення і стягнення. Що стосується останніх, то КВК України значно змінив і доповнив їх систему (ст.ст. 130, 132). Так, КВК України передбачив нові види стягнень, які можуть застосовуватись до засуджених: сувора догана; дисциплінарний штраф у сумі до двох мінімальних розмірів зарплати. У той же час з системи заходів стягнення виключені: разове позбавлення засуджених, яких тримають у виховних колоніях, відвідання кіно, концерту, участі в спортивних іграх; позбавлення права на одержання чергової посилки або передачі і заборона на строк до одного місяця купувати продукти харчування. Зменшено строк переведення засуджених у приміщення камерного типу до 3 місяців.

У ст. 133 КВК України наводиться нове, більш розгорнуте і більш точне визначення злісного порушника установленого порядку відбування покарання, як засудженого, який не виконує законних вимог адміністрації, необґрунтовано відмовляється від праці (не менш як три рази протягом року); припинив роботу з метою вирішення трудових та інших конфліктів; вживає спиртні напої, наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги чи інші одурманюючі засоби; виготовляє, зберігає, купує, розповсюджує заборонені предмети; бере участь у настільних та інших іграх з метою здобуття матеріальної чи іншої вигоди; вчинив дрібне хуліганство; систематично ухиляється від лікування захворювання, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб, а також вчинив протягом року більше трьох інших порушень режиму відбування покарання, за умови, якщо за кожне з цих порушень за постановою начальника колонії або особи, яка виконує його обов’язки, були накладені стягнення, що достроково не зняті або не погашені у встановленому законом порядку.

Реальним гуманізмом наповнені статті КВК України, які регламентують відбування покарання у виді позбавлення волі засудженими жінками і неповнолітніми (гл. 21). Одночасно КВК України передбачається створення у виправних колоніях дільниць посиленого контролю для тримання осіб, які показали високу ступінь соціально-педагогічної занедбаності, потяг до продовження протиправної поведінки, а також не проявили готовності до самокерованої соціально-нормативної поведінки. У цих дільницях передбачається створення посиленого нагляду за засудженими і проведення з ними інтенсивної виховної роботи з використанням спеціальних програм.

Як відомо, новий Кримінальний кодекс України виділив довічне позбавлення волі в самостійний вид покарання. Однак за своєю правовою природою і іншими юридичними ознаками воно не відрізняється від такого виду покарання, як позбавлення волі на певний строк. КВК України враховує цю обставину і встановлює, що засуджені до довічного позбавлення волі відбувають покарання у виправних колоніях максимального рівня безпеки, де тримаються окремо від інших осіб, які відбувають покарання у виправних колоніях даного виду. У зв’язку з цим, хоча КВК України і виділяє окремий ІV розділ, який регулює порядок і умови виконання довічного позбавлення волі, цей розділ складається всього з двох статей, які регламентують особливості відбування покарання у виді довічного позбавлення волі (ст.ст. 150, 151).

Останній – розділ V КВК України присвячений питанням звільнення засуджених від відбування покарання, допомоги цим особам і контролю за ними. У главі 23 КВК України визначені підстави і порядок звільнення від відбування покарання засуджених до різних видів кримінальних покарань. Вперше на рівні закону визначається правовий статус осіб, які відбули покарання. Так, в ст. 155 говориться, що ці особи несуть обов’язки і користуються правами, встановленими для громадян України, з обмеженнями, що передбачені для осіб, які мають судимість. Такі обмеження можуть бути передбачені тільки законом. Глава 24 КВК України присвячена допомозі особам, які звільнені від відбування покарання, і у межах своїх можливостей вона досить повно регламентує усі ці питання. Безпосередньо, в ній передбачено для осіб, які підлягають звільненню: безплатний проїзд до місця проживання, забезпечення продуктами харчування і предметами першої необхідності, видача одноразової грошової допомоги і т.п. Останні дві глави КВК України регулюють підстави і порядок встановлення нагляду та здійснення контролю за особами, звільненими від відбування покарання.

На завершення аналізу нового КВК України, слід підкреслити, що він представляє собою комплексний, системний і кодифікований законодавчий акт, прийняття якого є фундаментальним поступом на шляху реформування національного кримінально-виконавчого законодавства. Він втілює у собі усі досягнення науки і практики як вітчизняної, так і зарубіжної, ґрунтується на Конституції України і загальновизнаних принципах та нормах міжнародного права, охоплює виконання усіх видів кримінальних покарань і інших заходів кримінально-правового характеру і є надійною основою для ефективної організації виконання покарань. У кодексі, звичайно, є і недоліки та протиріччя, але вони носять частковий характер і надалі можуть бути легко усунуті шляхом його окремих змін.

1. Зокрема, на нашу думку, назва ст. 2 КВК України повністю дублює назву глави 1, що є некоректним. Тому пропонується змінити назву ст. 2: «Зміст кримінально-виконавчого законодавства України» і доповнити її двома абзацами:

- якщо міжнародним договором України ратифікованим в законному порядку Верховною Радою України, встановлені інші правила виконання покарань і поводження із засудженими, ніж передбачені кримінально-виконавчим кодексом України, то застосовуються правила передбачені цією міжнародною угодою;

- рекомендації (декларації) міжнародних організацій з питань виконання покарань і поводження із засудженими реалізуються в кримінально-виконавчому законодавстві України за наявності необхідних правових, економічних і соціальних можливостей.

2. Потребує також удосконалення ст. 4 КВК України, в якій мова йде про підстави виконання і відбування покарання, але нічого не говориться про підстави застосування інших заходів кримінально-правового характеру (наприклад, звільнення від відбування покарання з випробовуванням). Тому пропонується нова назва цієї статті: «Підстави виконання і відбування покарань та застосування інших заходів кримінально-правового характеру».

Ці зміни, на наш погляд, доцільно відобразити у змісті ст. 4, також в окремому розділі, який мав би регулювати порядок і умови застосування інших заходів кримінально-правового характеру.

3. На нашу думку, слід упорядкувати дію статей 18 та 150 КВК України. Зокрема, в ст. 18 КВК України зазначено, що у виправних колоніях середнього рівня безпеки знаходяться жінки, засуджені до довічного позбавлення волі, водночас в ч. 1 ст. 150 КВК України відносно жінок це положення відсутнє (зазначено, що засуджені до довічного позбавлення волі відбувають покарання у виправних колоніях максимального рівня безпеки).

Тому вважається за доцільне внести доповнення в ч. 1 ст. 150 КВК України, в якому диференційовано визначити: «Засуджені до довічного позбавлення волі чоловіки відбувають покарання у виправних колоніях максимального рівня безпеки. Засуджені до довічного позбавлення волі жінки відбувають покарання у виправних установах середнього рівня безпеки».

4. Привести у відповідність із законом України від 23 червня 2005 р. «Про Державну Кримінально-виконавчу службу України» назву даного центрального органу та його структурних підрозділів і внести відповідні зміни до КВК України та інші нормативні акти назву зазначеного у цьому Законі органу замість Державного департаменту України з питань виконання покарань (зокрема, ст.ст. 11,86, 100, 102 та інші).

5. У ч. 1 ст. 11 КВК України додати Державна виконавча служба Міністерства юстиції України, яка також є органом виконання покарань.

Необхідно також привести у відповідність із правовим статусом засуджених, які відбувають покарання у виді обмеження волі, і зняти протиріччя між частинами 1 і 4 ст. 59 КВК України, що регламентує порядок і умови відбування та виконання покарань цих осіб з приводу вилучення грошей та цінностей у цих засуджених та передачі їх в дохід держави.

Але таку потребу повинна насамперед виявити законотворча практика виконання покарань.