logo
взаємодія з інституціями / Література / КВП_НОВОЕ_20

6.3. Міжнародно-правові акти та судові рішення в системі джерел кримінально-виконавчого законодавства України

Міжнародно-правові акти як джерела кримінально-виконавчого законодавства України

Однією із відзнак сучасного законодавства України є те, що значна кількість його галузей не існує в чистому вигляді і ґрунтується не тільки на джерелах внутрішнього права і законотворчості, а й містить в собі ті чи інші норми пактів, конвенцій, договорів, угод, які можуть виступати в якості джерел міжнародного права.

Це обумовлюється, з одного боку, активною інтеграцією України у світове співтовариство, а з другого боку – стратегічно визначеним послідовним курсом країни щодо вибору пріоритетних прогресивних напрямів розвитку держави та суспільства і досягнення вищих стандартів у сфері функціонування соціальних інститутів та цивілізованих суспільних відносин.

Отже, в даному разі йдеться про одну з важливих галузей міжнародного права – гуманітарне право, яке має своїм завданням забезпечити і захистити права людини, у тому числі й тих, кого було засуджено за вчинення злочинів до тих чи інших видів покарань, як пов’язаних, так і не пов’язаних з позбавленням і обмеженням волі, а також осіб, які знаходяться під слідством, відносно яких застосовано запобіжні заходи у виді ув’язнення під варту.

Саме норми цих спеціальних актів і документів в залежності від юридичної сили самого акту зобов’язують державу або рекомендують їй враховувати ці принципові положення під час розробки національного законодавства і дотримуватися цих положень в процесі виконання кримінальних покарань.

Водночас, основні і найчисельніші аспекти забезпечення прав і свобод людини, що виникають в галузі виконання кримінальних покарань, входять в коло самостійних повноважень держави Україна, а порядок здійснення (впровадження та реалізації) міжнародних стандартів з прав людини як і завжди залишається переважно внутрішньою справою держави. В даному разі міжнародні правові акти, як правило, не визначають, яким чином держава повинна виконувати взяті на себе обов’язки.

Важливою властивістю міжнародних правових актів є те, що вони, утворюючи в сукупності самостійну правову систему, вчиняють вплив на будь-яку національну правову систему як опосередковано, так і прямо. Таким чином, опосередкований вплив вони здійснюють головним чином на правосвідомість, а в наступному стримують свій розвиток і пряме закріплення в конкретній юридичній формі через імплементацію норм міжнародно-правових актів відповідними галузями національного законодавства, в даному разі кримінально-виконавчого законодавства України.

Правову основу віднесення міжнародно-правових актів до джерел будь-якої галузі права складає Конституція України. Зокрема її стаття 9 визначає, що «чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, аналогічні положення також зазначені в ст. 2 КВК України.

Усі міжнародні правові акти і стандартні правила поводження із в’язнями можна поділити на дві групи:

1) акти, що містять норми-принципи і

2) акти, що містять норми рекомендації.

І якщо виконання останніх є бажаним, але за обумовленими юридичними, економічними, соціальними, географічними та іншими можливостями держави вони не завжди можуть бути виконаними, то норми-принципи у випадку їх ратифікації підлягають безумовному виконанню.

Взаємозв’язок кримінально-виконавчого законодавства України з міжнародними правовими актами можна визначити в наступному.

По-перше, законодавство України, зокрема, у ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України», де йдеться про те, що чинні міжнародні договори України є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, визначеному для норм національного законодавства визначає, що у разі, коли міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому законом порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному законодавчому акті України, то надається пріоритет і застосовуються в даному разі правила міжнародного договору.

По-друге, кримінально-виконавче законодавство рецепіює норми міжнародно-правових документів, безпосередньо відтворюючи їх (в тій чи іншій редакції) у тому чи іншому нормативно-правовому акті.

Зокрема, вимоги, що встановлені в ст. 5 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року (Док. ООН/PES/217А), ст. 7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права» (1966 р.), ст.ст. 2, 4 Європейської конвенції проти катування та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих людську гідність, видів поводження і покарання від 26 листопада 1987 р. № 126, ратифіковано Законом України від 24.01.1997 р. № 33/97, Європейською конвенцією про захист прав людини і основних свобод (1950 р.), продекларовані в ст. 1 КВК України, де наголошується про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.

Судові рішення в системі джерел кримінально-виконавчого законодавства України

У зв’язку із відносною новизною існування інституту Конституційного Суду України в теорії права виникають питання щодо віднесення рішень державного органу до джерел кримінально-виконавчого права і законодавства, їх правової природи та юридичної сили актів, які приймає Конституційний Суд України.

Як єдиний орган конституційної юрисдикції, згідно ст. 147 Конституції України, Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення з цього приводу, ухвалює рішення, які у відповідності із п. 2 ст. 150 Конституції України є обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність, згідно ст. 152 Конституції України, з дня ухвалення їх такими.

Тому вважається, що рішення Конституційного Суду хоча й формально дійсні тільки для тих справ, з приводу яких вони були винесені, реально мають таку юридичну силу, що можуть бути визнані джерелами права і законодавства, коли вони стосуються широкого кола суб’єктів. Водночас, у відповідності з їх процедурною правовою природою, яку можна розглядати як різновид правозастосовної діяльності даного державного органу, ці рішення навряд чи можна віднести до джерел законодавства, у тому числі кримінально-виконавчого, бо дані рішення є наслідком (правовою реакцією) на конкретні випадки, прецеденти, які в тій чи іншій мірі порушують існуюче законодавство, і суд в даному разі встановлює юридичну справедливість відносно дії тих джерел права, які були порушені під час їх застосування певними суб’єктами.

Таким чином, рішення даного органу визначеного у виді юридичного факту, які мають статус юридичного акту і поширюються на широке коло суб’єктів правовідносин є джерелами кримінально-виконавчого законодавства, а ті окремі, індивідуально адресовані рішення, що являють собою юридичний факт у виді юридичного вчинку, як судова реакція на порушення закону, на наш погляд, не можуть бути віднесені до цих джерел.

В аналогічному контексті в якості джерел кримінально-виконавчого законодавства України, на нашу думку, можна розглядати рішення вищих органів правосуддя України в межах їх компетенції.

Зокрема, ст. 124 Конституції України визначає, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (офіційне тлумачення положення ч. 2 ст. 124 Конституції України в рішеннях Конституційного Суду України № 8-рп/2002 від 7 травня 2002 р., № 15-рп/2002 від 9 липня 2002 р.). Судочинство, у тому числі в кримінально-виконавчій системі і регулюванні правовідносин в цій сфері, здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Ст. 47 Закону України «Про Судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. передбачає Верховний Суд України як найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції, який має забезпечувати однакове застосування законодавства, у тому числі й кримінально-виконавчого усіма судами загальної юрисдикції. Саме п. 2, ч. 2 названої статті визначає, що Верховний Суд України дає роз’яснення судам з питань застосування законодавства на основі аналізу та узагальнення судової практики, у разі необхідності визнає нечинними роз’яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду, згідно п. 4, звертається до Конституційного Суду України у випадках виникнення у судів загальної юрисдикції при здійсненні ними правосуддя сумнівів щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів, у межах своїх повноважень вирішує питання, що випливають з міжнародних договорів України. Такі повноваження цього органу полягають у вирішенні справ, від яких залежить забезпечення однакового застосування і тлумачення норм матеріального і процесуального законодавства і норм міжнародних договорів України. Наприклад, щодо неоднозначного застосування одного і того ж самого положення закону; застосування нормативно-правових актів, що не відповідають Конституції та іншим законам України.

Верховний Суд України є остаточною судовою інстанцією в усіх справах, віднесених до компетенції судів загальної юрисдикції, у тому числі щодо розгляду вирішення питань відносно продовження строків тримання обвинувачених під вартою від 9 до 18 місяців у випадках особливої складності справи про особливо тяжкий злочин (відповідно п. 3 ч. 2 ст. 156 КПК України), тощо.

Також, згідно п.6 ч. 2 ст. 55 Закону України «Про судоустрій України», Пленум Верховного Суду України дає роз’яснення судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства, у разі необхідності визнає нечинними відповідні роз’яснення вищих спеціальних судів.

Проекти постанов Пленуму Верховного Суду України щодо надання роз’яснень з питань застосування законодавства, згідно п. 5 ч. 3 ст. 55 цього Закону, повинні бути надіслані Генеральному прокурору та Міністру юстиції України не пізніше як за десять днів до засідання Пленуму, який аналізує на своїх засідання допущені помилки, порушення закону, випадки неправильного розуміння судами, визначає основні напрями щодо вирішення актуальних проблем правосуддя, у тому числі у сфері виконання покарань.