logo
взаємодія з інституціями / Література / КВП_НОВОЕ_20

Розділ 25. Виконання покарань у виді довічного позбавлення волі

25.1. Загальна характеристика кримінального покарання у виді довічного позбавлення волі

25.2. Порядок і умови виконання довічного позбавлення волі

25.3. Виховна робота з засудженими до довічного позбавлення волі

25.4. Матеріально-побутове забезпечення і медичне обслуговування засуджених до довічного позбавлення волі

25.1. Загальна характеристика кримінального покарання у виді довічного позбавлення волі

Відповідно вимог ст. ст. 51,52 КК України довічне позбавлення волі відноситься до основних покарань, що застосовується судом до осіб, визнаних винними у вчиненні злочину. Дане покарання, як зазначено в ст. 64 КК України, встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених кримінальним законом, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк.

Вказане кримінальне покарання не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент винесення вироку.

Довічне позбавлення волі як кримінальне покарання є новим видом покарання, що вперше було введено в нашій державі Законом України від 22.02.2000р. „Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України”375.

Згідно чинного законодавства засуджені до довічного позбавлення волі не підлягають звільненню від відбування покарання з випробовуванням (ст. 75 КК) та умовно-достроковому звільненню від відбування покарання (ст. 81 КК). Разом з тим, Законом України про амністію даній категорії осіб це покарання може бути замінене на позбавлення волі на певний строк (ст. 85, ч. 3 ст.86 КК), а актом про помилування може бути здійснена заміна довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше 25 років (ст. 87 КК).

Таким чином, національне законодавство України з питань виконання довічного позбавлення волі у повній мірі відповідає сучасним міжнародним стандартам та є проявом принципів християнської моралі українського суспільства у застосуванні цивілізованих форм примусу до осіб, які вчиняють злочин.

Аналізуючи історичний шлях розвитку, яким пройшов інститут даного кримінального покарання, в тому числі і в Україні, необхідно відмітити, що розвиток пенітенціарної ідеї завжди здійснювався на фоні жорстких протиріч двох визначальних принципів. З одного боку, це захист інтересів цивілізації в частині забезпечення суспільної безпеки, з іншого, дотримання загальновизнаних людських цінностей, у тому числі норм християнської моралі. Зі змінами та розвитком політичного, правового і соціального устрою суспільства відповідно змінювалась система і види покарань. Як влучно з цього приводу зазначив відомий російський правознавець XIX століття та дослідник розвитку пенітенціарної ідеї Д.Г.Тальберг, "Покарання завжди було показником морального та розумового рівня суспільства. Грубість суспільних поглядів, низький рівень розумового і морального розвитку суспільства, застій думки, пригнічення особистості й особистої волі породжує жорстоку систему покарань"376.

Питання ефективності кримінального покарання, його відповідності системі загальнолюдських цінностей на всіх етапах розвитку суспільства завжди було в центрі уваги політичних та громадських діячів, правознавців, філософів, представників релігії. Так, ще з Х століття до нашої ери до людства дійшли думки Соломона про те, що "не відповідай дурному по дурості його, щоб і тобі не стати подібним йому" та "не кажи: як він вчинив зі мною, так і я вчиню з ним"377. А за часів Древнього Єгипту Гераклеопольський цар, повчаючи свого сина, говорив: "Не вбивай. Недобре це для тебе..."378.

В контексті зазначеного необхідно відмітити, що неоднозначно тлумачиться питання відношення до смертної кари і в Біблії. З одного боку, загальновідомо, що підвалини християнської релігії проникнуті духом милосердя і любові до ближнього (заклик любити ближнього як самого себе), але поряд з цим, як зазначено в статті 6 Глави 9 Першої книги Мойсея, Бог сказав "Хто проллє кров людську, того кров проливатиме чоловік: бо по образу Божому сотворив Бог чоловіка"379. Таким чином, можна зробити висновок, що Бог не вважає смертну кару неправильним чи аморальним заходом. Як на нашу думку, це є одним із суттєвих протиріч догм християнської релігії, що впродовж багатьох століть виправдовувало вищу міру покарання для вбивць.

Вже значно пізніше, в XVIII століття німецький письменник та вчений епохи Просвітництва Георг Крістоф Ліхтенберг (1742-1799 рр.) заявляв: "Чи не скоюємо ми, колесуючи вбивцю, помилку дитини, яка б'є той стілець, на який наштовхнулася"380, а англійський філософ Ф.Бекон стверджував, що "Усякий насильницький засіб здатний викликати нове зло"381. Крім цього, він вважав, що "Існує три джерела несправедливості: насильство як таке, зловмисне коварство, яке прикривається ім'ям закону, та жорстокістю самого закону"382.

Сповненими ідей гуманізму та милосердя є слова Карла Маркса: "Держава повинна бачити в людині, що вчинила злочин, більше ніж злочинця. Хіба кожний із громадян не зв'язаний із державою тисячею життєвих нервів, і хіба вона має право перерізати всі ці нерви лише тому, що цей громадянин перерізав який-небудь один нерв. Держава повинна бачити в правопорушнику людину як живу частину держави, в якій б'ється кров її серця; солдата, який повинен захищати Батьківщину; свідка, до голосу якого повинен прислухатися суд; члена громади, який виконує суспільну функцію; голову сім'ї, і, на кінець, саме головне - громадянина держави"383.

У той самий час не можна не відмітити, що в історії філософської науки відомі й абсолютно протилежні погляди. Так, відомий німецький філософ Кант вважав найморальнішим покаранням вбивством за вбивство. За смертну кару також активно виступали Гегель і Маргарет Тетчер384. Проте вже сам факт того, що питання необхідності та доцільності смертної кари завжди було в центрі суспільної думки протягом багатьох століть, підтверджує важливі філософські та історичні передумови її відміни.

Проаналізувавши історичний аспект розвитку інституту кримінального покарання, зокрема співставивши рівень розвитку держави з відповідними засобами кримінального примусу та роллю держави в здійсненні кримінальної політики, в історії розвитку пенітенціарної ідеї, вчені виділяють три періоди:

Якщо для першого періоду в практиці виконання покарань на перше місце виходила мета залякування злочинця (а звідси в основному тілесні покарання, членоушкодження, ганебні покарання), то вже характерною ознакою третього періоду є перехід тюремного питання на політичний грунт, прагнення зробити практику виконання кримінальних покарань активним учасником загальнополітичної діяльності держави, спрямованої на боротьбу із злочинністю як соціальною хворобою.

Саме на даному етапі розвитку суспільства вже велась мова про таке поняття як "кримінальна політика", визначення якої ще в 1911 році дав професор Харківського університету М.П.Чубинський: "Кримінальна політика - це гілка науки кримінального права, яка має відпрацювати рекомендації для найкращої в даній країні справи кримінального правосуддя як шляхом соціальних реформ, так і шляхом кращого кримінального законодавства"386. Він виділив три основних напрямки кримінальної політики:

  1. кримінальне законодавство;

  2. політика превенції (профілактика);

  3. політика репресій (каральна політика).

Водночас сучасні українські вчені, розвиваючи зазначені положення, вважають, що "... не політика йде за законодавством і правом, а навпаки ... правоохоронні галузі формуються відповідно до настанов кримінальної політики"387.

Ці та інші позиції та підходи вчених є важливими в контексті того, щоб зрозуміти, яким чином людство йшло до того, щоб не уподобнюватись вбивці та позбавляти людину життя, а дати їй (нехай навіть серійному убивці) шанс спокутувати свою вину та продовжити своє життя. Як показує суспільна практика, шлях цей був повним протиріч. Ще й сьогодні в багатьох країнах Західної Європи громадськість піднімає питання відновлення смертної кари, збираються підписи громадян, пікетуються органи виконавчої влади тощо. Так, наукові опитування на державному рівні громадської думки в Англії в 1995 році показали, що 60 відсотків англійців підтримували відновлення смертної кари388.

Тенденцію поступального руху гуманізації кримінальних покарань з розвитком суспільних відносин можна спостерігати і на прикладі України. Разом з тим, короткий екскурс в історію нашої держави, дає можливість переконатись, що для української правової думки на всіх етапах розвитку завжди було характерним несприйняття смертної кари.

У найдавніші часи в українського, як і в інших народів світу, існувала кровна помста. Проте з розвитком суспільства та державно-правових інституцій вона поступово витіснялася і вже в першому збірнику чинного писаного права в період княжої доби – "Руській Правді" – вона була повністю замінена "вирою", тобто грошовим відшкодуванням: „По Ярославе же паки совокупишеся сынове его: Изяслав, Святослав, Всеволод и мужи их: Коснсчько, Педенег, Никифор и отложиша убиение за голову, но кунами ся викупати"389. Що ж до інших злочинів, то за них також застосовувалися покарання, не пов'язані з позбавленням життя злочинця, вищою мірою при цьому було вигнання з князівства та конфіскація майна. Пізніше смертну кару в Україні запровадив князь Володимир Великий під впливом візантійського права і під безпосереднім тиском грецьких єпископів. Але вже незабаром він відмовився від неї, замінивши іншими видами покарання (історичні джерела з цього приводу приписують князю вислів: "Греха боюся")390.

Пізніше Володимир Мономах в своєму "Поученні" заповідав нащадкам: "Ні правого, ні винного не вбивайте і не повелівайте вбити його; якщо хто буде достоїн навіть смерті, то не погубляйте ніякої душі християнської"391.

У пізніші часи, особливо в умовах бездержавного існування України, спочатку під впливом татаро-монгольського іга, а потім і жорстокого середньовічного права Заходу, смертна кара починає поступово поширюватися і все більше застосовуватися. Так, "Статутом Великого Князівства Литовського" смертна кара передбачалася за велику кількість злочинів, у тому числі релігійних, державних, проти особи, сім'ї. При цьому жахливими були способи страти – четвертування, здирання шкіри, повішення за ребро, посадження на кіл, колесування, закопування в землю, розірвання кіньми392.

За часів Козаччини суворість подібних покарань у запорізьких козаків, у тому числі і забивання киями біля ганебного стовпа, на думку видатного вченого-історика Д.Яворницького, пояснювалось трьома причинами:

  1. в Січ приходили люди високої моралі;

  2. військо жило без жінок і не знало їх пом'якшуючого впливу;

3) козаки майже постійно вели воєнні дії, і тому підтримання

порядку у війську вимагало особливо суворих заходів393.

З втратою козацьких вольностей приєднання до Росії принесло "дикунство" смертних вироків. За російськими законами смертна кара була найпоширенішою карою і призначалася за понад 60 видів злочинів. Зокрема, згідно з нормами "Прав, за якими судиться малоросійський народ" від 1743 року, смертна кара застосовувалась за побиття або образу батьків, крадіжку на суму більше 20 рублів або за три незначних крадіжки тощо394.

Під час царювання Єлизавети Петрівни в Російській імперії "мала місце загальна відміна смертної кари, яка була замінена громадянською смертю з засланням на каторжні роботи"395. Спочатку всі заслання були довічними, а вже з середини XIX століття заслання на каторжні роботи могло бути призначене на 20 років або безстроково. В той час безстрокова каторга, що існувала в Російській імперії аж до 1917 року, по суті була довічним позбавленням волі, поєднаним з тяжкою примусовою працею.

Після Єлизавети Петрівни російські можновладці декілька разів вводили смертну кару знову, а потім відміняли її. В цей час варто згадати визначного представника новітньої української правової та політичної думки XIX століття Михайла Драгоманова, який в своєму конституційному проекті вперше в межах тодішньої Російської імперії передбачив закріплення та захист основних прав і свобод людини, підкреслюючи, що недоторканність тіла для принизливих покарань і смертної кари с першим в переліку прав людини і громадянина396.

Яскравим прикладом несприйняття смертної кари українцями с Конституція Української народної республіки (УНР), яка була прийнята 29 квітня 1918 року. Незважаючи на складність суспільно-політичної ситуації, економічну розруху, інтервенцію та інші несприятливі умови, лідери Центральної Ради, приймаючи основний закон держави в його другому розділі (стаття 14"а") зазначали, що "Громадянин УНР і ніхто інший на території її не може бути покараний смертю, а ні відданий яким-небудь карам по тілу або іншим актам, які принижують людську гідність"397.

У радянську добу В.Ленін був прихильником смертної кари (хоча й відміняв її в 1920 році на кілька місяців). Й.Сталін в цьому питанні інколи вагався. Саме тому Указом Президії Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних республік (СРСР) від 26 травня 1947 року смертна кара була скасована і як альтернатива за особливо тяжкі злочини було введене позбавлення волі строком на 25 років398. Проте вже Указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 січня 1950 року смертна кара була знову введена щодо зрадників Батьківщини, шпигунів, підривників-диверсантів399.

До 1991 року виправно-трудова система України функціонувала відповідно до законодавчих та нормативних вимог, встановлених Кримінальним Кодексом (КК) УРСР 1960 року та Виправно-трудовим кодексом (ВТК) УРСР 1971 року. Варто відмітити, що згідно КК в санкціях 15 статей (не рахуючи значної кількості військових злочинів, вчинених у воєнний час) було передбачене кримінальне покарання у вигляді смертної кари. Про жорстокість тогочасного кримінального законодавства свідчить той факт, що смертна кара могла бути застосована за такі злочини, вчинені при обтяжуючих обставинах, як виготовлення і збут підроблених грошей, шпигунство, зрада Батьківщині, бандитизм, зґвалтування, крадіжка державного майна в особливо великих розмірах, дії, що дезорганізують діяльність виправно-трудових установ400.

Проголошення незалежності України одразу зумовило ряд змін, спрямованих на демократизацію та гуманізацію суспільства. Так, у 1992 році в КК та КПК були внесені зміни, внаслідок яких кількість злочинів, що карались смертною карою, була зменшена. Як наслідок, до недавнього часу злочинами, за які могла бути призначена смертна кара у невоєнний час, згідно КК 1960 р. були:

При вступі України до Ради Європи (РЄ) у 1995 році, наша країна взяла на себе зобов'язання дотримуватись Конвенції про захист прав людини та основних свобод і підписати Протокол N6 цієї Конвенції (Страсбург, 1983) про скасування смертної кари. В статті 1 цього Протоколу (додаток 1) міститься положення, згідно з яким смертна кара має бути скасована, а жодна людина в державах - членах Ради Європи, не може бути засуджена до такого покарання або страчена401.

Саме в 1995 році в процесі розгляду профільними комітетами РЄ заявки України про вступ до цієї організації як найважливіший аргумент за прийом нашої країни до РЄ було сприйнято лист про наміри Української держави поважати права людини. Серед інших зобов'язань в гуманітарній області в листі було чітко сказано про те, що " Україна зобов'язується протягом 3 років з моменту вступу до РЄ скасувати смертну кару, виключивши її зі свого Кримінального кодексу"402. Що ж до мораторію на виконання смертних вироків, то його українська влада зобов'язалась ввести протягом року з моменту вступу до Ради Європи. Вказаний гарантійний лист підписали тоді Президент України Леонід Кучма, Голова Верховної Ради Олександр Мороз та Прем'єр-Міністр Євген Марчук.

Проте, так як після цього виконання смертних вироків продовжувалось (всього після прийняття України до членів РЄ було страчено 180 осіб403, Парламентська Асамблея Ради Європи резолюцією N11 12 від 29 січня 1997 року попередила Україну за порушення взятих на себе зобов'язань і поставила категоричну вимогу щодо негайного припинення виконання смертних вироків.

В результаті цього фактично смертні вироки перестали виконуватись в нашій країні з 17 березня 1997 року (при цьому Європейська конвенція з прав людини вступила в силу в Україні, тобто була ратифікована Верховною Радою, тільки з 11 вересня 1997 року). Проте, так як законодавчого оформлення відміни вищої міри покарання не було, суди продовжували виносити смертні вироки.

У цей час у нашій державі широко велися дебати щодо доцільності відміни смертної кари. Для розуміння тогочасної атмосфери в країні, можна навести дані з доповіді Голови Верховного Суду України В.Бойка "Стан здійснення в Україні правосуддя в 1998 році та завдання з удосконалення організації роботи судів", де зокрема було зазначено, що в 1998 році до смертної кари в Україні було засуджено 146 осіб (що на 17 осіб більше, ніж в 1997 році), які позбавили життя 27 дітей, 88 жінок та 170 чоловіків. Ними ж було вчинено замах на убивство ще 75 осіб, яким переважно були заподіяні тяжкі тілесні ушкодження404. Згідно зі статистикою МВС України, оприлюдненою в засобах масової інформації, щоденно в Україні в 1996 році від рук убивць гинуло 13-15 чоловік. В 1996 році, порівняно з 1986 роком, кількість навмисних вбивств (із замахом) в абсолютних цифрах зросла з 1757 до 4874, або більше, ніж на 3000. Причому, якщо в 1986-1991 роках їх приріст в окремі роки не перевищував 60-65 відсотків, то в 1992 році він становив 109,4 відсотки, в 1993 - 128,1 відсотка, в 1994 році - 160 відсотків, в 1995 - 172 відсотки, в 1996 році - 177,4 відсотки405.

Характерними для того часу є позиції громадської думки про те, що "скасовувати смертну кару поки ще рано", "народ цього не зрозуміє", "суспільство поки що не готове до такого кроку"406. Так, у ході проведених досліджень в 1996 році Інститутом соціології Національної академії наук ПАН України, Центром "Демократичні ініціативи" та службою Соціс-Геллап були зафіксовані такі результати: негайно скасувати смертну кару вимагали лише 6% респондентів, поступово йти до її відміни - 12%; на думку 40% респондентів смертну кару потрібно залишити в існуючих рамках, 23% - розширити її застосування; не змогли дати відповіді 18%407.

Щодо результатів подібних опитувань громадської думки в даному напрямку, то для роздумів слід звернути увагу й на інформацію про те, що численні соціологічні дослідження, проведені незалежними дослідниками в багатьох країнах світу, свідчать про "символічний" характер ставлення громадськості до смертної кари. Так, американський дослідник Боуерс у своїй книзі "Громадянська підтримка смертної кари: помилкова думка" приходить до висновку, що підтримка смертної кари громадською думкою США є "абстрактною, ідеологізованою, ірраціональною, не заснованою на практичному досвіді, ця підтримка різко зменшується або зникає, коли йдеться про конкретні злочини й конкретних підсудних, про відповідальність за застосування смертної кари"408.

Проте, які б суперечки не велися в суспільстві щодо доцільності відміни смертної кари, європейський вибір України та приєднання її до європейського правового поля викликали необхідність реформування законодавства України згідно з міжнародними документами про права людини та взятими на себе правовими зобов'язаннями безумовного дотримання ратифікованих Верховною Радою найважливіших європейських правових актів.

Виходячи з розвитку ідей гуманізму та поваги до загальнолюдських цінностей, Конституційний Суд України 29 грудня 1999 року розглянув питання про відповідність положень статей КК, які передбачали в якості покарання смертну кару, Конституції України. Як наслідок, враховуючи положення Конституції України про те, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3), кожна людина має невід'ємне право на життя і ніхто не може бути свавільно позбавлений життя (ст. 27), ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність поводженню чи покаранню (ст. 28), а також беручи до уваги прийняті Україною при вступі до Ради Європи зобов'язання по виконанню Протоколу N6 до Конвенції про захист основних прав людини і свобод, що стосується відміни смертної кари, конституційний Суд визнав неконституційними положення санкцій статей Особливої частини КК України, що передбачають смертну кару як найвищу міру покарання409.

Закон України від 22 лютого 2000 року "Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України" законодавчо закріпив відміну смертної кари. Одночасно в КК України був введений новий вид покарання - довічне позбавлення волі.

Довічне позбавлення волі як еквівалент смертній карі за ступенем суворості покарання має ряд безперечних переваг, а саме:

1). Воно не усуває засуджену особу остаточно і не суперечить принципу відновлення покарання.

2). Довічне ув'язнення не викликає незворотність покарання, властиву смертній карі, і дає можливість у будь-який час виправити судову помилку (можна згадати два випадки (і справу серійного вбивці Чикатила, коли було страчено двох ні в чому не винних громадян, або навести дані американських авторів Х. Бедау і М. Рейдлста проте, що у (США за їхню не таку вже й велику історію було винесено 349 помилкових вироків про засудження осіб до смертної кари)410.

3). За засудженим зберігається право жити - природне право, яке дає шанс спокутувати вину.

4). Держава, застосовуючи до злочинця довічне ув'язнення, здійснює підхід до правосуддя як до інституту, що дає перспективну можливість колись повернути засудженого до життя в суспільстві. Без такої перспективи, без надії на майбутнє тривале очікування смертного вироку та відчуття власної нікчемності призводить до стану "смерті особистості", до глибокої депресії, апатії, втрати почуття реальності, до фізичної та розумової деградації.

Як показує аналіз чинного КК України, довічне позбавлення волі передбачене в 11 санкціях статей Особливої частини КК, причому завжди як альтернативне покарання поряд з позбавленням волі на строк від 10 до 15 років та в основному з врахуванням кваліфікуючих обставин, пов'язаних з спричиненням злочином загибелі людей. Серед них:

Відразу після того, як Верховний Суд України переглянув справи 419 засуджених до смертної кари, у відношенні яких вирок так і не був виконаний, ДДУПВП був поставлений перед необхідністю організації утримання нової, специфічної категорії осіб засуджених до довічного позбавлення волі.