Розділ 2. Кримінально-виконавче право

2.1. Поняття кримінально-виконавчого права

2.2. Місце кримінально-виконавчого права в системі права

2.3. Наука кримінально-виконавчого права

2.4. Предмет і система навчальної дисципліни

2.1. Поняття кримінально-виконавчого права

Відповідно до вимог кримінально-виконавчої політики волю держави в сфері виконання кримінальних покарань закріплює кримінально-виконавче право, оскільки: 1) процес виконання покарання носить владно-примусовий характер; 2) процес виконання покарання полягає у застосуванні до засуджених правообмежень; 3) процес виконання покарання є продовженням його застосування, здійснюваного на основі норм кримінального і кримінально-процесуального законодавства; 4) в процесі виконання покарання повинна бути забезпечена єдність його сутності та змісту; цілей, завдань і засобів їх забезпечення.

Предмет кримінально-виконавчого права має свою історію. Тривалий час питання кримінального покарання, у тому числі і його виконання, були предметом кримінального права. З розвитком системи кримінальних покарань, появою нових форм і суб’єктів їх виконання, з кримінального права в якості самостійної поступово почала виділятися нова галузь, яка одержала назву пенологія, пенітенціарне право.⁴⁰

В нашій країні після 1917 року протягом досить тривалого часу галузь права, яка регулювала виконання кримінальних покарань, називалася виправно-трудовим правом. Предметом її правового регулювання виступали порядок і умови виконання (відбування) покарань, пов’язаних із застосуванням заходів виправно-трудового впливу.

Якщо перший Виправно-трудовий кодекс України регулював порядок і умови виконання покарання у вигляді позбавлення волі, а також примусових робіт, то пізніше виправно-трудовим законодавством стали регулюватися порядок і умови виконання: заслання, вислання, умовного засудження до позбавлення волі з обов’язковим залученням до праці та умовного звільнення з місць позбавлення волі з обов’язковим залученням до праці.

Поряд з ВТК 1970 року діяло “Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах СРСР” (1983 року), а також “Положення про виховно-трудові профілакторії” (1983 року), які регулювали виконання відповідних видів покарань, пов’язаних з виправно-трудовим впливом. Вони також увійшли до предмету виправно-трудового права.

З прийняттям у 1984 році “Положення про порядок і умови виконання кримінальних покарань, не пов’язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених”, постало актуальне питання про розширення предмета правового регулювання суспільних відносин, що виникають у зв’язку з виконанням покарань.

У такому вигляді предмет виправно-трудового права залишався до початку 1990-х років, коли при переході до ринкової економіки втратили своє значення такі покарання і кримінально-правові заходи, як заслання, висилка, умовне засудження (звільнення) з обов’язковим залученням до праці.

Після прийняття Верховною Радою України нового Кримінального кодексу України у 2001 році до Виправно-трудового кодексу України було внесено цілий ряд змін, пов’язаних з цією подією. Так, наприклад, кодекс був доповнений розділами ІІІ-Б (“Порядок і умови виконання покарання у виді громадських робіт”), VІ-А (“Порядок і умови виконання покарання у виді арешту”) і VІ-Б (“Порядок і умови виконання покарання у виді обмеження волі”) та главою 20-А (“Здійснення контролю за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням”).

З набранням КВК України у 2004 році чинності предмет кримінально-виконавчого права почав містити у собі суспільні відносини, які виникають в процесі і з приводу виконання (відбування) всіх встановлених кримінальним законом покарань.

Відповідно до ч. 2 ст. 1 КВК України до елементів, які складають зміст (чи предмет) кримінально-виконавчого права відносяться: принципи виконання кримінальних покарань, правовий статус засуджених, гарантії захисту їхніх прав, законних інтересів та обов’язків; порядок застосування до засуджених заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки; система органів і установ виконання покарань, їх функції та порядок діяльності; нагляд і контроль за виконанням кримінальних покарань, участь громадськості в цьому процесі; регламентація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань; звільнення від відбування покарання, допомога особам, звільненим від покарання, контроль і нагляд за ними.

Отже, основою предмета кримінально-виконавчого права є відносини, що виникають між органами і установами виконання покарань та засудженими. До них примикають інші відносини, наприклад: відносини, які виникають під час підготовки засуджених до звільнення і здійснення контролю за їх поведінкою після звільнення; відносини, пов’язані із забезпеченням життєдіяльності засуджених (матеріально-побутові та медико-санітарні); відносини, пов’язані з організацією діяльності і взаємодією органів і установ виконання покарань (встановлення внутрішнього розпорядку, порядок взаємин засуджених та адміністрації і т. ін.); відносини, які виникають при організації виробництва (трудова діяльність); відносини між засудженими, які утримуються в слідчих ізоляторах (наприклад засудженими, залишеними для виконання господарських робіт), і адміністрацією; відносини, пов’язані з участю органів державної влади та місцевого самоврядування, інших органів та громадських об’єднань у здійсненні контролю та нагляду за діяльністю органів і установ виконання покарань, а також у виправленні засуджених і т. ін.

Не можна віднести до предмета даної галузі права відносини між особами, взятими під варту та адміністрацією місця попереднього ув’язнення; відносини; відносини, які складаються при проходженні служби персоналом органів і установ виконання покарань, вільнонайманим складом, а також всі інші відносини, в яких засуджені не виступають в якості суб’єктів. Ці відносини регулюються іншими галузями права: адміністративним, цивільним, фінансовим і т. ін.

Кожній галузі права властивий особливий метод правового регулювання, специфічні риси якого відображені у правовому статусі суб’єктів, підставах формування правовідносин, способах визначення їх змісту, в юридичних санкціях.

Специфічним методом правового регулювання процесу виконання покарання є імперативний метод (метод владного наказу). Він ґрунтується на вимогах безумовного виконання приписів закону, вироку суду та розпоряджень адміністрації, відповідно до яких, відносини між органами і установами виконання покарань та засудженими – це відносини субординації, прямого підпорядкування.

В літературі з кримінально-виконавчого права вони визначаються як примусові відносини, які виникають, головним чином, при реалізації умов відбування покарання, забезпеченні правопорядку і безпеки в установах виконання покарань, залученні засуджених до праці, їх матеріально-побутовому забезпеченні і т. ін.

Цьому методу відповідають певні способи правового регулювання – шляхи юридичного впливу, виражені в юридичних нормах: позитивне зобов’язання (покладання на суб’єкта обов’язку активно поводитися), заборона (покладання на суб’єкта обов’язку утримуватися від певних дій), примус.

Наприклад, серед позитивних обов’язків, покладених на засуджених до виправних робіт, можна назвати такі, як обов’язок додержуватися встановлених порядку та умов відбування покарання; сумлінно ставитися до праці; з’являтися за викликом до кримінально-виконавчої інспекції; повідомляти кримінально-виконавчу інспекцію про зміну місця проживання та ін. (ч. 6 ст. 41 КВК України).

Найбільша кількість обов’язків покладена на засуджених до позбавлення волі на певний строк, наприклад: дотримуватися норм, які визначають порядок і умови відбування покарання, розпорядок дня колонії, правомірних взаємовідносин з іншими засудженими, персоналом колонії та іншими особами; утримувати в чистоті і порядку приміщення, дбайливо ставитися до майна колонії і предметів, якими вони користуються при виконанні дорученої роботи, здійснювати за ними належний догляд і використовувати їх тільки за призначенням; виконувати всі законні вимоги персоналу колонії; виконувати необхідні роботи по самообслуговуванню, благоустрою колонії; дотримуватися санітарно-гігієнічних норм та ін. (ч. 3 ст. 107 КВК України).

При імперативному методі регулювання державні органи і установи виконують регулятивно-дозвільну функцію за допомогою реалізації суб’єктивних прав кримінально-виконавчих органів на виконання покарання, проте останнім часом усе більшого значення набуває регулятивно-зобов’язальна функція, яка пов’язана з виконанням посадовими особами покладених на них обов’язків перед суспільством.

Водночас, що стосується заборон у кримінально-виконавчому праві, то вони в основному поширюються на засуджених. Так, протягом строку відбування покарання засудженим до виправних робіт забороняється без дозволу кримінально-виконавчої інспекції звільнятися з роботи за власним бажанням, виїжджати за межі України й т. ін. (ст. 42 КВК України).

Крім цього, ще більше заборон накладається на засуджених до позбавлення волі. Наприклад, їм забороняється: порушувати лінію охорони; спілкуватися із засудженими та іншими особами з порушенням встановлених правил ізоляції; придбавати, виготовляти, зберігати і використовувати гроші, цінності, предмети, речі, речовини та вироби, заборонені до використання в установі; вживати спиртні напої, наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги чи інші одурманюючі засоби; грати в настільні та інші ігри з метою здобуття матеріальної чи іншої вигоди; вживати нецензурні та жаргонні слова, давати і присвоювати прізвиська й т. ін. (ч. 4 ст. 107 КВК України).

Як вже зазначалося, імперативний метод кримінально-виконавчого права виражається не тільки в таких способах правового регулювання як позитивне зобов’язання та заборона, а й в примусі. Тобто до засуджених за наявних підстав у встановленому законом порядку можуть бути застосовані дисциплінарні та кримінально-правові санкції, а також заходи фізичного впливу, спецзасоби та вогнепальна зброя.

Цей метод вважається основним у кримінально-виконавчому праві.

Наступний метод правового регулювання кримінально-виконавчого права, вже не основний, а другорядний – диспозитивний. При використанні цього методу правове регулювання визначається шляхом надання права вибору дій і поведінки суб’єктам кримінально-виконавчих правовідносин. Особливо наочно цей метод проявляється при реалізації засудженими своїх прав.

Основним способом правового регулювання в цьому випадку виступає дозвіл. Засудженому, який володіє суб’єктивними правами і свободами, надається можливість вибору: скористатися ними чи ні. Держава поважає і охороняє права, свободи і законні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціальну і правову захищеність та їх особисту безпеку (ч. 1 ст. 7 КВК України).

Так, засуджені мають право: на отримання інформації про свої права і обов’язки, порядок і умови виконання та відбування покарання; на гуманне ставлення до себе і на повагу гідності; звертатися з пропозиціями, заявами і скаргами у встановленому законом порядку; давати пояснення і вести листування, а також звертатися з пропозиціями, заявами і скаргами рідною мовою; на охорону здоров’я; на соціальне забезпечення, у тому числі й на отримання пенсій (ч. 1 ст. 8 КВК України).

Ми вважаємо, що існуюче однозначне домінування владно-категоричного методу реалізації покарання суперечить сучасним демократичним тенденціям держави, не відповідає вимогам міжнародної пенітенціарної політики. Тому, реалізація норм кримінально-виконавчого права повинна базуватися на комплексі методів, найбільш значимими з яких є: переконання, створення процедур реалізації обов’язків засудженими, стимулювання їх правомірної поведінки, надання допомоги засудженим і звільненим від відбування покарання. І лише останнім методом реалізації норм права повинен бути примус, який починає діяти при неправомірній поведінці засуджених, коли інші (непримусові) методи не спрацьовують.

Значний обсяг правових норм, які регулюють кримінально-виконавчі відносини, вимагає їх певної систематизації та чіткого розподілу. В юридичній науці норми будь-якої галузі права поділяються на дві основні частини – Загальну та Особливу.

Загальна частина включає норми та положення, які носять загальний характер і застосовуються до усіх або більшості правових інститутів галузі. Тут розміщені норми-завдання, норми-принципи, загальні питання організації виконання кримінальних покарань та правового статусу суб’єктів кримінально-виконавчого права.

Особлива частина регулює відносини, пов’язані з порядком і умовами виконання та відбування усіх видів кримінальних покарань, а також відносини, які тісно пов’язані з першими і є похідними від них, такі як: звільнення засуджених від відбування покарання і контроль за ними.

Кожна частина складається з окремих структурних підрозділів – правових інститутів, хоча, наприклад, у Загальній частини до норм-принципів, норм-завдань такий термін не застосовується. Підкреслимо також ту обставину, що при виділенні інститутів права в тій або іншій галузі враховуються сформовані в цій науці подання і традиції.

Серед інститутів Загальної частини кримінально-виконавчого права варто назвати: інститут правового статусу засуджених; систему органів і установ виконання покарань, нагляд і контроль за виконанням кримінальних покарань, участь громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених та ін.

Особлива частина містить у собі такі інститути, як: виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі (у виді громадських робіт, штрафу, виправних робіт і ін.); виконання покарань у виді позбавлення волі на певний строк і довічного позбавлення волі; звільнення від відбування покарання, допомога особам, які звільнені від відбування покарання, контроль і нагляд за ними та ін.

Отже, під системою кримінально-виконавчого права слід розуміти науково обґрунтовану класифікацію правових норм, яка передбачає їх розподіл на Загальну і Особливу частини, а також на правові інститути за ознакою предметного регулювання.

Викладені вище положення, які відносяться до предмета і методу правового регулювання, системи норм, дозволяють зробити висновок, що кримінально-виконавче право – це галузь права, яка представляє собою сукупність юридичних норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають у сфері виконання і відбування всіх видів кримінальних покарань.