Розділ 6. Кримінально-виконавче законодавство україни

6.1. Поняття кримінально-виконавчого законодавства України та його співвідношення з кримінально-виконавчим правом

6.2. Нормативно-правові акти як джерела кримінально-виконавчого законодавства

6.3. Міжнародно-правові акти та судові рішення в системі джерел кримінально-виконавчого законодавства України.

6.4. Характеристика Кримінально-виконавчого кодексу України як основного джерела кримінально-виконавчого законодавства

6.5. Дія кримінально-виконавчого законодавства у просторі і часі.

6.1. Поняття кримінально-виконавчого законодавства України та його співвідношення з кримінально-виконавчим правом

В загальній теорії права зовнішнє вираження права як головного регулятора суспільних відносин, а також закріплення в ньому певних цінностей називається формою або джерелом права.

В правознавстві джерела права класифікуються на:

матеріальні,визначені суспільно-політичним середовищем і своєрідним існуванням способу виробництва;

ідеальні,обумовлені рівнем правосвідомості законодавця та суспільства в цілому;

юридичні,що виступають як результат правотворчості.

Саме таким результатом правотворчості є законодавство України, у тому числі кримінально-виконавче.

Головна мета кримінально-виконавчого законодавства визначена в ч. 1 ст. 1 Кримінально-виконавчого кодексу України, яка полягає у правій регламентації порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення реальних можливостей для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.

Основним завданням цієї галузі законодавства, що випливають із головної мети та конкретизують її є законодавче визначення та регламентація принципів виконання покарань, правового статусу засуджених, гарантій його захисту, порядку і правил виконання та відбування покарань, профілактики асоціальної поведінки, діяльності системи органів і установ виконання покарань, контролю та нагляду за цією діяльністю, звільнення та заміни покарань, тощо.

Під джерелами (формами) права розуміють державно офіційні способи закріплення і зовнішнього прояву правових норм, які засвідчують їх загальнообов’язковий характер.

В залежності від способу закріплення та існування норм права в юридичній літературі виділяють наступні джерела права: нормативно-правовий акт, правовий звичай, юридичний прецедент, правовий договір. Для правової системи України найбільш характерними джерелами права є правовий звичай, правовий договір і особливо нормативно-правовий акт. Саме нормативно-правовий акт є основним і найбільш поширеним джерелом права в Україні, а для кримінально - виконавчого права він є єдиним державно офіційним способом закріплення і зовнішнього прояву цієї галузі права.

Нормативно-правові акти як єдине джерело кримінально-виконавчого права потрібно розділяти на 2 групи:

а) нормативно-правові акти національного законодавства;

б) міжнародні нормативно-правові акти.

Нормативно-правовий акт - документ компетентних органів, який містить норми права, забезпечується державою.

Пріоритет нормативно-правових актів серед інших джерел права в Україні пояснюється тим, що вони мають ряд організаційно-технічних та інших переваг перед іншими джерелами права.

По-перше, вони можуть бути видані оперативно, в будь-якій частині змінені, що дозволяє відносно швидко реагувати на зміни в суспільному житті.

По-друге, нормативно-правові акти як правило певним чином систематизовані, що значно полегшує пошук потрібного документу чи конкретної норми права.

В системі нормативно-правових актів сучасної країни безпосередніми джерелами кримінально-виконавчого права є:

1. Конституція України;

2. Закони України;

3. Постанови Верховної Ради України;

4. Укази і розпорядження президента України;

5. Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України;

6. Нормативні накази, інструкції, розпорядження, положення, вказівки міністрів.

7. Міжвідомчі нормативно-правові акти;

8. Нормативні накази, інструкції, розпорядження, положення, вказівки Державної кримінально-виконавчої служби України та Державного департаменту України з питань виконання покарань, які не втратили чинності.

Таким чином, найбільше розповсюдження в кримінально-виконавчому праві отримав нормативно-правовий акт, тому що його приписи виражають волю держави і мають ознаку загальнообов’язковості, а також видаються виключно компетентними державними органами.

Нормативно-правові акти як джерела кримінально-виконавчого права і законодавства слід відрізняти від актів застосування норм права, які мають індивідуальний правозастосовний характер, хоча як і перші є за своєю природою юридичними, так як тягнуть за собою певні наслідки.

Отже нормативно-правові акти і акти застосування норм кримінально-виконавчого права докорінно відрізняються між собою, і перш за все тим, що останні не містять в собі норм права.

Їх різниця виражається в наступному:

1) нормативно-правові акти розраховані на постійну чи достатньо тривалу дію і багатократне застосування, в той час як у правозастосовних актах одноразової реалізації необхідність відпадає після їх застосування;

2) нормативно-правові акти адресовані невизначеному широкому колу суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин, а індивідуальні акти адресовані конкретним особам чи певному колу осіб і видаються з конкретного приводу.

Нормативно-правові акти також необхідно відрізняти від актів тлумачення норм права. Тобто, якщо перші містять в собі норми, що дають підстави виникнення, зміни чи припинення правовідносин, то останні призначаються для роз’яснення змісту і застосування норм права.

Таким чином, під нормативно-правовим актом як джерелом кримінально-виконавчого законодавства слід розуміти виданий компетентним державним органом акт, що містить в собі норми права постійної (чи достатньо тривалої) дії, адресовані широкому (невизначеному) колу суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин.

Дані джерела кримінально-виконавчого законодавства можна класифікувати за наступними підставами:

1) в залежності від органу, який їх прийняв;

2) в залежності від юридичної сили нормативно-правові акти поділяються на закони і підзаконні акти (за даним критерієм вони вибудовуються у суворій відповідності з їх ієрархією);

3) в залежності від того, до якої галузі права вони відносяться (конституційного, цивільного, кримінального, кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого, адміністративного тощо).

Такі нормативні акти, як, наприклад, Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України від 20 січня 2005 року № 2377-ІV, прийнятий у зв’язку з прийняттям 11 липня 2003 року та введенням в дію 1 січня 2004 року Кримінально-виконавчого кодексу України, відноситься до багатьох галузей права, в той же час існують і такі, що не входять ні в одну з них, вони іменуються міжгалузевими і видаються з метою внесення змін та доповнень одночасно в певний ряд нормативно-правових актів, що є джерелом різних галузей права і законодавства.

Отже, усі нормативно-правові акти, що відносяться до галузі кримінально-виконавчого права, в сукупності являють собою єдину систему кримінально-виконавчого законодавства, яка виступає як зовнішній вираз системи кримінально-виконавчого права, яка складається з норм, інститутів, тощо.

Таким чином, ми підходимо до визначення поняття та сутності кримінально-виконавчого законодавства України та співіснування цієї юридичної категорії з категорією кримінально-виконавчого права.

В науковій літературі термін «законодавство» визначається як у вузькому, так і в широкому розумінні.

У вузькому розумінні під галуззю законодавства, на наш погляд, слід розуміти сукупність законів, які регламентують суспільні відносини, що належать до предмету його регулювання.

Тому, у відповідності з цим положенням, під кримінально-виконавчим законодавством у вузькому розумінні слід вважати систему законів, що регулюють весь комплекс суспільних відносин, які виникають з приводу і в процесі виконання та відбування кримінального покарання і застосування конкретного виду кримінально-виконавчого впливу на засуджених, а також чинних міжнародних договорів, згоди на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Таким чином, трактування поняття кримінально-виконавчого законодавства України у вузькому розумінні говорить про наявність системи тільки законодавчих актів і співпадає з її визначенням в Основному Законі України та Кримінально-виконавчому кодексі. Зокрема, Конституція України проголошує в п. 14 ст. 92 про те, що «виключно законами України визначається організація і діяльність органів і установ виконання покарань. На вимогу цього конституційного положення ст. 2 КВК України регламентує головні елементи змісту та структури кримінально-виконавчого законодавства як таку, що складається з вказаного Кодексу, інших актів законодавства, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Водночас, на наш погляд, неможливо звужувати предмет правового регулювання виключно до законодавчих положень у відносинах між державою і засудженими. Тому, при наявності прогалин в кримінально-виконавчому законодавстві України значні сфери суспільних відносин, що реально мають місце під час виконання відбування покарань не охоплюються законодавчим регулюванням у чистому виді, існує проблема і потреба щодо заповнення цих прогалин в законі (у тому числі в разі неможливості законодавчо зарегламентувати специфічні варіанти поведінки суб’єктів) підзаконними нормативними актами, які за змістом і сутністю не суперечать букві і духу Конституції та інших законів України, що мають вищу юридичну силу і на виконання яких видаються підзаконні акти для регламентування порядку виконання цих законів.

В даному разі виникають об’єктивні підстави для розгляду галузі кримінально-виконавчого законодавства в широкому розумінні, воно може визначатись як уся сукупність нормативно-правових актів (законів і підзаконних нормативно-правових актів), які регламентують суспільні відносини, що належать до предмету його регулювання.

В даному випадку поняття кримінально-виконавчого законодавства в широкому розумінні можна визначити як – комплексну систему взаємопов’язаних за змістом, сутністю, метою та завданнями сукупності законів, чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України та підзаконних нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини, які виникають з приводу і в процесі виконання та відбування кримінального покарання і застосування до засуджених заходів виправного впливу та здійснення правозастосовної діяльності.

Таким чином, кримінально-виконавче законодавство в широкому розумінні функціонує як система правових актів (законів і підзаконних актів), що регулює увесь комплекс суспільних відносин, які виникають з приводу і в процесі виконання та відбування кримінального покарання і застосування до засуджених заходів виправлення та ресоціалізації, підтримання соціального контролю, а також запобігання та протидії злочинам як з боку засуджених, так і інших осіб.

Щодо співвідношення системи кримінально-виконавчого права та кримінально-виконавчого законодавства, доцільно мати на увазі наступне.

Виходячи з того, що процес правового регулювання суспільних відносин, у тому числі кримінально-виконавчих, складається із трьох основних стадій:

1) регламентування суспільних відносин;

2) дії юридичних норм;

3) реалізації суб’єктивних юридичних прав і обов’язків, під час якої правове регулювання відтворюється в поведінці конкретних осіб.

В даному контексті можна виділити відповідно і три основні елементи цього механізму:

а) юридичні норми;

б) правовідносини;

в) акти реалізації суб’єктивних прав та обов’язків ²¹⁵.

Наукова і пізнавальна цінність такого підходу дозволяє глибше визначити специфіку засобів правового впливу (у тому числі в кримінально-виконавчій сфері) як єдиної цілісної системи, в числі компонентів якої виступає в якості головного чинника – законодавство, яке своїми нормами регламентує вказані суспільні відносини.

Водночас, слід мати на увазі те, що система права складається історично відповідно опосередкованим правом суспільним відносинам, а система законодавства є результатом його цілеспрямованого упорядкування.

Зокрема, вважається, що система права і система законодавства, у тому числі кримінально-виконавчого, не є тотожними за своєю сутністю.

Тому, перш ніж розглянути питання співвідношення між галуззю кримінально-виконавчого праватагалуззю кримінально-виконавчого законодавства,слід, на наш погляд, з’ясувати співвідношення кримінально-виконавчого права з іншими профілюючими галузями, від яких в значній мірі залежить зміст кримінально-виконавчого права та законодавства.

Галузь кримінально-виконавчого права розглядається як самостійний важливий структурний підрозділ права України.

В системі права України, на наш погляд, можна виділити фундаментальні (профілюючі) галузі: конституційне, цивільне, адміністративне, кримінальне і процесуальне право, кожна з яких володіє чітко означеними регулятивними властивостями і власним правовим інструментарієм.

На ґрунті фундаментальної галузі виникають інші галузі права, що складають поряд із профілюючою галуззю специфічні комплексні утворення.

Тому можна вважати, що від таких галузей як кримінальне та кримінально-процесуальне право, які відносяться до первинних галузей, відокремилося ( в свій час виправно-трудове) кримінально-виконавче право України, яке можна віднести до другого ряду як похідного від цих первинних галузей, де їхньою загальною базою є конституційне право, а основною регулятивною підсистемою, де домінує метод «влада-підпорядкування», для кримінально-виконавчого права є головна охоронна підсистема – кримінальне право.

Отже, умовно названий другий ряд галузей права, у тому числі кримінально-виконавче, що надбудовується над профілюючою галуззю (в даному разі кримінального права), обслуговують останнє комплексним масивом правових норм і тим самим забезпечують реалізацію кримінально-правового впливу на злочинність.

Таким чином, на ґрунті інтегрованого підходу вказаних галузей права в процесі регулювання кримінально-виконавчих відносин саме в кримінально-виконавчому праві та його нормах реалізується і досягається кінцева мета, що закладена в нормах кримінального права, яка співпадає з метою усієї кримінальної юстиції. Саме в кримінально-виконавчих нормах та правовідносинах набуває реального змісту кримінально-правова санкція і саме тут має своє практичне втілення кримінально-процесуальна санкція у виді вироку, ухвали чи постанови суду.

Отже, торкаючись питання щодо співіснування та співвідношення системи кримінально-виконавчого права та кримінально-виконавчого законодавства, можна зазначити наступні особливості їх ознак, що притаманні цим юридичним категоріям.

По-перше, галузева система кримінально-виконавчого праваскладалася історично, на ґрунті основоположних політичних рішень законодавця в період різних етапів розвитку нормативно-правового регулювання, які окреслювали його головні лінії та напрями. Для її виникнення в попередні часи не були обов’язковими кодифікація, чи навіть консолідація правових норм. В той же час для створення галузі кримінально-виконавчогозаконодавства завжди характерна його упорядкованість, яка виражена в суворій систематизації.

По-друге, різниця між системою кримінально-виконавчого праваі кримінально-виконавчогозаконодавстваіснує за наступними підставами:

1) неспівпадання за обсягом, оскільки кримінально-виконавче законодавство не охоплює своєю нормативістикою усього різноманіття права, та масиву суспільних відносин, які мають місце в процесі відбування та виконання покарань усіх видів;

2) в системі кримінально-виконавчого законодавства можуть існувати і існують приписи, які зафіксовані в нормах закону, але реально не завжди діють, в той час як властивістю права є саме його дієвість, реалізація прав, обов’язків, інтересів, тощо;

3) різними за своєю природою можуть бути в певній мірі фактори, що створюють систему кримінально-виконавчого права та кримінально-виконавчого законодавства в залежності від суспільно-політичних процесів на різних етапах розвитку держави;

4) галузева система кримінально-виконавчого права більш цілісна, органічна, самоорганізуюча система, в той же час як система законодавства менш цілісна і носить лише організований упорядкований в нормативних актах характер;

5) галузева система кримінально-виконавчого права більш стійка, має стрімкий характер розвитку, система ж законодавства більш консервативна, має тенденцію поступового розвитку і не завжди поспіває задовольнити потреби суспільства;

6) різниця між галузевою системою кримінально-виконавчого права і законодавства починається з того, що в якості одиниць права повинні фігурувати галузь, інститут, тощо, а в якості структурних одиниць законодавства – кодекси, окремі закони, інкорпоративні документи, положення, інструкції, тощо;

7) питання щодо системи кримінально-виконавчого права в певній мірі є питанням про класифікацію і систематизацію правового матеріалу з метою забезпечення його доступності суб’єктам правореалізації, водночас щодо систематизації кримінально-виконавчого законодавства, то це виглядає як процес зведення правового матеріалу в єдиний комплекс нормативних актів для зручного користування ними під час реалізації суб’єктами законних прав і обов’язків.

Тому, щодо співіснування категорій кримінально-виконавчого права та кримінально-виконавчого законодавства можна констатувати наступне.

Поняття, зміст і сутність категорії права є значно ширшим, ніж категорія законодавство,яке, в свою чергу, є цементуючою стержневою основою права, його статичною формою, що формулює як матеріальні, так і процесуальні норми і дає змогу право реалізації в усіх різновидах кримінально-виконавчих правовідносин.

Право використовує законодавчу нормативістику, як зовнішню форму вираження права, надає його суб’єктам можливість реалізації притаманної праву функції – правозастосовної діяльності у виді юридичних вчинків.

Завдяки розвитку правової науки конструюються норми законів, нормативно-правових актів, а також здійснюється їх тлумачення.

Таким чином, кримінально-виконавче право, як регулятор суспільних відносин охоплює усю систему кримінально-виконавчого законодавства, яка є джерелом і основоюцієї галузі права, в той же час (саме) воно (право) приводить в дію суспільні відносини, які виникають, змінюються та припиняються завдяки юридичним фактам, тобто має якстатичну форму– регламентацію конкретних положень в нормативно-правових, законодавчих актах, так ідинамічну формуіснування – здійснення юридичних вчинків, реалізація суб’єктивних права, чи утримання від цього, прояв суб’єктивної владної державної волі в рішеннях їх суб’єктів, визначених в межах і у відповідності законів, тощо.