logo
взаємодія з інституціями / Література / КВП_НОВОЕ_20

6.2. Нормативно-правові акти як джерела кримінально-виконавчого законодавства

Закон – основне джерело кримінально-виконавчого права і законодавства.

Серед нормативно-правових актів ведуча роль в будь-яких галузях права і законодавства відведена законам.

Надання і забезпечення вищої юридичної сили законам випливає з того, що вони приймаються вищим законодавчим (представницьким) органом державної влади. Верховенство над усіма іншими формами нормативно-правових актів, які повинні ґрунтуватися на законах і не протирічити їм, надано законам тому, що вони не потребують затвердження іншими органами і не можуть бути змінені чи відмінені будь-ким, крім законодавчого органу.

Закони можуть поділятися на конституційні і звичайні (поточні). Конституція України є головним законом держави, вона виступає нормативною основою для усіх існуючих в державі галузей права і законодавства, тому конституційне право і законодавство відокремлене в особливу галузь.

В той же час кримінально-виконавче право і законодавство в цілому та окремі їх інститути і норми не в змозі ефективно функціонувати, не відштовхуючись від конституційних норм.

Зокрема, ч. 3 ст. 63 Конституції України визначає, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду. Актуальна вимога ст. 92 Конституції України полягає також у тому, що виключно законом України визначаються організація і діяльність органів і установ виконання покарань.

Крім цього, тільки законом оголошується амністія, а також згідно із ст. 106 Конституції України до компетенції Президента України віднесено здійснення помилування. Більшість прав, свобод та обов’язків людини і громадянина, які продекларовані в розділі ІІ Конституції України, певною мірою поширюються і на засуджених. На ґрунті ст. 64 Конституції України Конституційним Судом України було визнано неконституційними норми Закону України «Про вибори народних депутатів України» щодо обмеження виборчого права для осіб, які за вироком суду перебувають у місцях позбавлення волі, на час перебування в цих місцях.

Виходячи з того, що Конституція України є законом прямої дії на усій території держави, закріплені в ній права, законні інтереси і обов’язки людини і громадянина, в яких засуджений не обмежений на період виконання покарань, розповсюджуються на нього в тій же мірі, що й на інших громадян.

Як приклад відповідності конституційним положенням норм Кримінально-виконавчого кодексу України, можна назвати ч. 2 ст. 7 КВК України і ч. 3. ст. 63 Конституції України відносно визначення основ правового статусу засуджених, а також відповідності ст. 10 КВК України ст. 27 Конституції України щодо права засуджених на особисту безпеку, тощо.

З прийняттям 11 липня 2003 року та набранням чинності 1 січня 2004 року Кримінально-виконавчого кодексу України, ситуація в даній галузі законодавства докорінно змінилася. Кримінально-виконавчий кодекс України став основним законодавчим актом, що регулює виконання усіх видів покарань, передбачених ст. ст. 53-64 КК України. Водночас, кримінально-виконавче законодавство України, крім КВК України, містить в собі й інші закони, необхідність яких обумовлена ст. 2 КВК України, тобто інших актів законодавства, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Таким чином, до інших законів, які своїми нормами регулюють кримінально-виконавчі правовідносини, належать наступні:

– Закон України від 2 березня 2000 р. «Про загальну структуру і чисельність кримінально-виконавчої системи України»;

– Закон України від 1 жовтня 1996 р «Про застосування амністії в Україні»;

– Закон України від 1 грудня 1994 р. Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі»;

– Закон України від 10 липня 2003 р. «Про соціальну адаптацію осіб, які відбули покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк»;

– Закон України від 30 липня 1993 р «Про попереднє ув’язнення»;

– Закон України від 23 червня 2005 р. «Про Державну кримінально-виконавчу службу України»;

– Закон України від 24 березня 1998 р. «Про державну виконавчу службу»;

– Закон України від 21 квітня 1999 р. «Про виконавче провадження» тощо.

Серед підзаконних нормативно-правових актів за їх субординацією можна розглядати наступні.

Укази Президента України, які не повинні протирічити законам України і видаються в їх розвиток і доповнення для оперативного впливу на конкретні сфери державної діяльності, що потребує нормативного регулювання, у тому числі відбування та виконання покарань. Зокрема, в п. 31 ст. 106 Конституції України зазначено, що Президент України на підставі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України. Як окремі приклади, віднесених до цієї категорії нормативно-правових актів, можна назвати раніше видані Президентом України наступні документи

Зокрема, на підставі Указів Президента України від 22 квітня 1998 р. № 344/98, від 12 березня 1999 р. № 241/99, від 12 червня 2000 р. № 786/2000, був створений ДДУПВП та визначено його спеціальний статус як центрального органу виконавчої влади, який безпосередньо реалізовує єдину державну політику у сфері виконання кримінальних покарань.

Указом Президента України від 31 липня 1998 р № 827/98 було затверджене Положення про ДДУПВП.

Указом Президента України від 19.07.2005 р. №1118/2005 було затверджено Положення про порядок здійснення помилування.

Указом Президента України від 5 квітня 1994 р. № 139/94 було затверджене Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України тощо.

В сучасний період функції призначення та звільнення керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, здійснюються згідно п. 9-2 ст. 116 Конституції України (Закон України від 8 грудня 2004 р. № 2222-ІV).

Таким чином, нормативно-правові акти Президента України, а також Уряду – Кабінету Міністрів України, про які далі йтиме мова, приймаються тільки на підставі та на виконання законів України.

Зокрема, окремі питання діяльності кримінально-виконавчої системи регулюються також постановами Кабінету Міністрів України:

– постановою від 20 червня 2000 р. № 986 затверджена Програма зміцнення матеріальної бази органів та установ кримінально-виконавчої системи на 2000-2004 роки;

– постановою від 15 лютого 2002 р. № 167 затверджена Програма подальшого реформування та державної підтримки кримінально-виконавчої системи на 2002-2005 роки;

– постановою від 1 квітня 2004 р № 429 затверджені Положення про спостережні комісії та Положення про піклувальні ради при спеціальних виховних установах, постановою від 1 березня 1999 р. № 286 визначена структура центрального апарату Державного департаменту України з питань виконання покарань та гранична чисельність працівників центрального апарату тощо.

Всі ці підзаконні нормативні акти видаються на ґрунті ст. 116 Конституції України щодо призначення керівників кримінально-виконавчої системи, а також ст. 117 Конституції України, яка наголошує, що Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання.

Вказані нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, згідно ст. 117 Конституції України підписує Прем’єр-міністр України. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом.

Тому, слід вважати, що правові акти, що не пройшли державної реєстрації, а також зареєстровані, але не опубліковані у встановленому порядку, не тягнуть за собою правових наслідків і не можуть слугувати засобом регулювання кримінально-виконавчих правовідносин.

Міжвідомчі нормативно-правові акти, що регулюють кримінально-виконавчі правовідносини в основному відносяться до матеріально-побутового забезпечення, медичного обслуговування, організації загальноосвітнього та професійно-технічного навчання засуджених, та взаємодії органів і установ виконання покарань з правоохоронними органами та іншими державними структурами.

До цієї категорії спільних нормативно-правових актів Державного департаменту України з питань виконання покарань та інших міністерств та відомств відносяться наступні.

1). Інструкція про порядок виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань, яка затверджена наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства внутрішніх справ України від 19 грудня 2003 р № 270/1560 і яка регулює виконання покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт, виправних робіт, порядок здійснення контролю за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, та звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років;

2). Інструкція про організацію здійснення адміністративною нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі, яка затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України та Державного департаменту України з питань виконання покарань від 4 листопада 2003 р.;

3). Положення про умови навчання та отримання базової та повної загальної середньої освіти особами, засудженими до позбавлення волі, у загальноосвітніх навчальних закладах при установах кримінально-виконавчої системи, яке затверджене наказом Міністерства освіти і науки України та Державного департаменту України з питань виконання покарань від 1 березня 2002 р. №154/55;

4).  Положення про навчальний центр при установі виконання покарань, яке затверджене наказом Міністерства освіти і науки України та Державного департаменту України з питань виконання покарань від 12 березня 2004 р. №153/32;

5). Наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров’я України від 18 січня 2000 р. № 3/6 «Про затвердження нормативно-правових актів з питань медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та установах виконання покарань Державного департаменту України з питань виконання покарань», яким затверджені:

– Порядок медико-санітарного забезпечення осіб, як. утримуються в слідчих ізоляторах та установах виконання покарань, Інструкцію з проведення диспансеризації хворих які перебувають в установах виконання покарань;

– Типові правила внутрішнього розпорядку для хворих, які перебувають в лікарні;

– Перелік захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від дальшого відбування покарання;

– Положення про лікарсько-трудову комісію та низка інших нормативно-правових актів щодо санітарно-протиепідемічного і лікувально-профілактич­ного забезпечення осіб, узятих під варту;

6). Наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства пращ та соціальної політики України від 12 грудня 2003 р № 250/1562/342 «Про порядок взаємодії органів і установ виконання покарань, територіальних органів внутрішніх справ та центрів зайнятості населення щодо надання особам, які звільнені від відбування покарання, допомоги в трудовому і побутовому працевлаштуванні, соціальній адаптації» та ін.

7). Інструкція про порядок і умови відбування арешту засудженими військовослужбовцями, яка затверджена наказом Міністра оборони України від 26 лютого 2002 р № 81;

8). Інструкція про проведення виконавчих дій, яка затверджені наказом Міністра юстиції України від 15 грудня 1999 p. № 74/5, яка регулює порядок виконання таких видів кримінальних покарань, як штраф та конфіскація майна, та ін.

Як відомо, прийняття у відповідності із Законом України відомчих нормативно-правових актів делегується Державному департаменту України з питань виконання покарань, в складі якого створюються установи і органи виконання покарань. Ці акти приймаються на ґрунті закону і в межах повноважень, які надані даному відомству. Сюди входить широке коло питань, які підлягають регулювання. Зокрема, такі, що відносяться до порядку здійснення відомчого контролю за діяльністю органів і установ системи виконання покарань, порядок розподілу, направлення та переведення засуджених до позбавлення волі та заміни одного покарання іншим.

Таким чином, більш детальна регламентація порядку й умов виконання та відбування кримінальних покарань, інших питань діяльності кримінально-виконавчої системи відображена у низці відомчих нормативно-правових актів. Умовно їх можна розділити на три групи:

1). Нормативно-правові акти Державної кримінально-виконавчої служби України (Державного департаменту України з питань виконання покарань, що є чинними).

До них, в першу чергу слід віднести як основний документ, що регулює стосунки між персоналом і засудженими, Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, які затверджені наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 25 грудня 2003 р № 275. Вони, базуючись на законних положеннях Кримінально-виконавчого кодексу України, більш чітко деталізують умови виконання кримінальних покарань в установах виконання покарань, порядок прийняття засуджених до установ виконання покарань, придбання засудженими продуктів харчування, предметів першої потреби, отримання ними посилок, передач, бандеролей, листування засуджених, направлення грошових переказів, побачення з родичами та іншими особами, зустрічі з адвокатами, питання праці, організації соціально-виховної роботи, матеріально-побутового забезпечення та медичного обслуговування засуджених, особливості зміни умов тримання засуджених до позбавлення волі, застосування до засуджених заходів заохочення та стягнення, фізичного впливу, спеціальних засобів та зброї. Правила встановлюють також особливості тримання засуджених до арешту та довічного позбавлення волі, регулюють питання обладнання установ виконання покарань тощо. Також до цієї групи слід віднести:

затверджені наказом ДДУПВП від 20 вересня 2000 р № 192:

– Правила тримання осіб, взятих під варту, і засуджених у слідчих ізоляторах Державного департаменту України з питань виконання покарань та

– Правила поведінки в слідчих ізоляторах осіб, узятих під варту, і засуджених;

затверджені наказом ДДУПВП від 17 березня 2000 р.:

– Положення про відділення соціально-психологічної служби установи виконання покарань, – Положення про методично-виховну раду установи виконання покарань;

– Положення про відділення карантину діагностики та розподілу засуджених установи виконання покарань Положення про психологічну службу установи виконання покарань,

затверджене наказом ДДУПВП від 21 травня 2003 р № 73:

– Положення про дільницю слідчого ізолятора на території виправної колони;

затверджене наказом ДДУПВП від 28 січня 2004 р № 20:

– Положення про педагогічну раду виховної колонії та Типове положення про батьківський комітет при виховній колони;

затверджені наказом ДДУПВП від 1 грудня 2004 р № 224:

– Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд в кримінально-виконавчій системі;

– Положення про державну санітарно-епідеміологічну службу Державного департаменту України з питань виконання покарань;

затверджені наказом ДДУПВП від 16 грудня 2003 р № 261:

– Інструкцію про порядок розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі;

– Положення про комісію з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі;

– Положення про Апеляційну комісію з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі;

затверджених наказом №261 ДДУПВП від 16 грудня 2003 р:

– Інструкцію про порядок подання матеріалів за клопотанням про помилування засуджених та виконання указів Президента України з питання помилування;

затверджену наказом ДДУПВП від 27 травня 2002 р № 115:

– Інструкцію про порядок інформування органами й установам виконання покарань стосовно взятих під варту і засуджених іноземців;

затверджену наказом ДДУПВП від 16 червня 2000 р № 127:

– Інструкцію про умови тримання і порядок примусового годування в установах кримінально-виконавчої системи осіб, які відмовляються від уживання їжі

затверджену наказом ДДУПВП від 17 квітня 1999 р № 24:

– Інструкцію про роботу лікувально-трудових профілакторіїв Державною департаменту України з питань виконання покарань;

затверджену наказом ДДУПВП від 30 серпня 2002 р № 193:

– Інструкцію з організації перегляду кореспонденції осіб, які утримуються в установах кримінально-виконавчої системи;

затверджену наказом ДДУПВП від 4 травня 2002 р № 111:

– Інструкцію про порядок розгляду звернень громадян, їх особистого прийому в органах і установах виконання покарань.

2). Спільні нормативно-правові акти Державного департаменту України з питань виконання покарань та інших відомств.