logo search
взаємодія з інституціями / Література / КВП_НОВОЕ_20

3.1. Загальна характеристика періодів становлення і розвитку кримінально-виконавчого права України

В класичних працях з проблем пенітенціарії прийнято виділяти три основні періоди становлення та розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства: допенітенціарний (каральний), філантропічний і політичний. Саме таким підходом керувались автори видання42, що передувало виходу даного підручника.

Проте, предметний аналіз історико-правових джерел дає можливість зробити більш детальну класифікацію і виділити чотири періоди становлення та розвитку кримінально-виконавчого права України: допенітенціарний (каральний), пенітенціарний, виправно-трудовий (радянський), кримінально-виконавчий (незалежної України). Дані корективи у підходах до визначення періодів, обумовлені:

- по-перше, тим, що спектр джерел історії кримінально-виконавчого права є набагато ширшим і яскравішим, аніж спектр джерел законодавчих актів, які мали чинність в ту чи іншу добу і на тій чи іншій території. За класичною схемою, до історичних джерел кримінально-виконавчого права відносять: а) політичні концепції, доктрини у сфері виконання покарань б) акти чинного законодавства; б) проекти нормативно-правових актів, що хоча і не набули чинності, але містять корисну інформацію стосовно загальної характеристики періоду та відображають загальні тенденції розвитку законодавства; в) акти процесуального провадження (вироки судів, позови, скарги, подання, тощо); г) пам’ятки звичаєвого права (літописи, записки очевидців подій, тощо); д) наукові, науково-практичні джерела (коментарі, роз’яснення, монографії, публікації, тощо);

- по-друге, відмінністю в ідеологічних підходах до вирішення проблем виконання покарань, а надто поступовим збільшенням кількості нормативно-правових актів та нерівномірним їх розподілом за періодами;

- по-третє, не завжди чітко визначеною дією нормативно-правових актів в просторі і часі та досить хитким, а іноді неадекватним співвідношенням норм визначених законодавством та реальними кроками щодо їх упровадження в практику органів і установ кримінально-виконавчої системи.

Враховуючи згадане слід мати на увазі, що запропонований матеріал даної глави може місти суттєві розбіжності у підходах та оцінці історичних процесів і явищ, не тільки із матеріалами відповідних глав підручників радянської доби, а й підручниками часів незалежності України43 і тим більше з російськими підручниками кримінально-виконавчого права. Оскільки їх, історичні глави взагалі не враховують специфіку правового регулювання виконання покарань у суміжних державах, а ні за часів їх насильницького приєднання до складу Російської імперії у XVІ – першій половині XІX ст.ст., а ні у 20-х – 30-х р. р. XX ст., за часів приєднання на тих самих, імперських засадах, до складу колишнього Союзу РСР.

Разом з тим, даючи загальну характеристику періодів становлення та розвитку кримінально-виконавчої системи України можна виділити і цілий ряд спільних рис не тільки з країнами пострадянського простору, а й з країнами Західної Європи.

Так на думку цілого ряду фахівців перший - „допенітенціарний (каральний) період” у більшості країн світу, характеризується повною байду­жістю суспільних і державних структур до долі засуджених та над­звичайною жорстокістю карних заходів, охоплюючи май­же весь час - від моменту фіксації у нормативних джерелах і пам’ятках звичаєвого права функції виконання кримінальних пока­рань - до кінця XVIII ст. коли під впливом прогресивних вчень сутність і система карних заходів почала поступово змінюватись. За слушним зауваженням О. Ф. Кістяківського, “як наступниця тих елементів, що створили кримінальне право приватної помсти, державна влада в усьому, що стосується власне неї, засвоює із самого початку, без будь-яких змін, правила приватної помсти”44.

До цього слід лише додати, що розвиток символізму в праві, який потребував співвіднесеності покарання та характеру вчиненого злочину, був першопричиною розвитку спочатку тілесних покарань і членоушкоджень, а згодом - різного роду „ганебних покарань”, в тому числі пов’язаних із позбавленням усяких прав гарантованих державою.

Другийперіод - пенітенціарний - можна охарактеризувати, як період суттєвих змін у законодавстві та пенітенціарній практиці здебільшого усіх цивілізованих країн світу. На території України його початок майже співпав з пер­шою хвилею пенітенціарних реформ у Західній Європі, ініційованою працями Ч. Беккаріа45, В. Кокса46, Д. Говарда47, І. Бентама48, філантро­пічна діяльність яких істотно вплинула на подальший розвиток кри­мінально-виконавчої системи і законодавства.

Саме в цей період формується і набуває подальшого розвитку система органів і установ виконання кримінальних покарань в її сучасному розумінні. Вказаний процес супроводжувався цілим рядом реформ першої половини XІX - початку XX ст., що знайшли своє відображення у чисельних нормативно-правових актах та їх проектах. В числі перших пам’яток історії права пенітенціарного періоду слід згадати про “Проект статуту про тюрми”49 Катерини ІІ – 1787 р. Який за відсутністю реальних можливостей щодо реалізації так і не набув чинності.

Відлік же реальних кроків щодо реформування системи виконання кримінальних покарань можна почати з ініціатив губернатора Малоросії князя О. Б. Куракіна. В літературі з пенітенціарних проблем цей період отримав назву “періо­д будівництва тюрем нового типу”50. Останні все ще мали назву „острог”, але насправді не мали з ним нічого спільного. Згодом їх по­чали називати “тюремний замок”. До цього додамо, що перші в Ук­раїні роботні та упокорювальні будинки (назва перших виправних за­кладів) також були збудовані О. Б. Куракіним51. А введений ним розподіл в'язнів за місцем та умовами тримання в залежності від ступеню тяжкості вчиненого злочину, відповідав найкращим зразкам того часу і знайшов своє закріплення у законодавстві.

Наступними значними подіями у сфері виконання кримінальних покарань першої половини XІX ст. слід вважати виникнення і подальший розвиток “Товариства піклувального про тюрми” та пов’язані з цим законодавчі зміни, а також, перші не досить вдалі спроби кодифікації чинного законодавства у цій сфері - 1832 і 1842 р. р. під назвою - “Звід установ і статутів про трима­них під вартою”.

Проте, найбільш цікавими з точки зору історії права, є події другої половини XІX - початку XX ст. ст., що супроводжувались суттєвими змінами в структурі системи виконання покарань Російської імперії та чинному законодавстві. Мова йде, зокрема про організацією у 1879 р. Головного тюремного управління та нові редакції “Статуту про триманих під вар­тою” - 1857, 1886, 1890, 1909, 1911 р. р. На думку ряду фахівців, вказані процеси були напряму пов’язані із відміною тілесних покарань, впровадженням нових форм судочинства та другою хвилею пенітенціарних реформ у Європі, що знайшла свій відбиток у рішеннях Міжнародних пенітенціарних конгресів.

Третій період - виправно-трудовий, є найбільш складним, суперечливим і водночас визначальним не тільки для сучасної кримінально-виконавчої систем і законодавства України, а й пострадянських держав. Умовно його можна поділити на кілька етапів, що знайшли своє відображення у відповідному параграфі цього розділу, але мотиви такого поділу вимагають деяких теоретичних пояснень.

З одного боку, відмова від тюремного ув’язнення, в його традиційному розумінні, та перехід до більш прогресивних форм тримання засуджених, проголошених радянським у рядом, можна було б вважати суттєвим кроком вперед, якби не хибність ідеологічних засад, що їх було покладено в основу подальшої розбудови системи.

Надзвичайно цікавими у цьому плані є публікації перших років становлення радянської влади, які проливають світло на ряд спірних питань.

Так, в одному з перших номерів журналу “Пролетарская революция и право” з’являється стаття завідувача новоутвореного Карального відділу НКЮ Л. Саврасова, де автор таврує “лицемірні буржуазні думки” своїх попередників „лівих есерів” щодо необхідності участі суспільства в суді в якості присяжних, в діяльності патронатів (товариств допомоги в’язням52), інших філантропічних товариствах при місцях ув’язнення, введення курсів тюрмознавства в програму юридичних ВУЗів тощо. Піддає суворій критиці ідею злочинності як соціального зла з її гуманістичними підходами до виконання покарань, пошуками нових способів пом’якшення режиму, котрі пустили глибоке коріння у свідомості “вчених і профанів”. Наголошуючи при цьому, що після перемоги революції нема потреби вводити такий режим для усіх категорій – “злочинець, який посягає на життя та життєві блага заслуговує кари у прямому розумінні. Виправляти, лікувати у реформаториях злочинців, є посміховиськом. У відношенні них ми вводимо – нехай старий, навіть архаїчний, принцип кари – помсти”53.

Натомість, у наступному номері того ж видання, опублікується наступна стаття Л. Саврасова, де у найкращих традиціях пенітенціарної науки і практики того часу описуються найближчі перспективи розвитку виправно-трудової системи перехідного періоду, а саме:

- щодо, організації нових установ на зразок “реформаторій”54та особливих випробувальних закладів (для підготовки та адаптації осіб до дострокового звільнення), які мають скласти остов майбутньої системи, а також певні пояснення, в силу яких, тимчасово: „засуджені мають триматися у загальних місцях ув’язнення - тюрмах”;

- тюрми ж перехідного періоду, на думку посадової особи мають набувати значення своєрідних „соціальних клінік”, основними функціями яких є: з одного боку - встановлення правильного соціального діагнозу, з другого - відпрацювання спеціальних заходів лікування соціально-хворих та їх реалізація;

- з огляду на це, тюрми повинні мати: а) камери розподілу, б) камери для тримання окремих категорій злочинців із відповідним режимом, в) камери для осіб які в соціальному плані одужують, г) органи післятюремного нагляду, яки мають співпрацювати із патронатами55.

Такі суттєві коливання між загальними принципами пенітенціаріарної науки, створеної начебто на основі методів марксистського дослідження у кримінальному праві56, та реаль­ним бажанням владних структур перетворити систему виконання покарань на знаряддя класової боротьби та чи не найголовнішого виконавця планів п'ятирічок зберігались протягом всього радянського періоду. І за­конодавство, принаймні те, з яким міг ознайомитися пересічний громадянин, було ні до чого, оскільки власне виправно-трудове законодав­ство після 1928 р. перейшло на стан "підпілля" аж до прийняття Виправно-трудового кодексу 1970 р., хоча формально до 1940 р. і пізніше на території України та Молдови продовжував діяти зніве­чений постановами 1927-1929 рр. Виправно-трудовий кодекс Ук­раїни 1925 р.

Четвертийперіод, можна коротко охарактеризувати одним словом - "олюднення". Після отримання Україною державного суверенітету, на виконання постанов КМ України від 11.07.1991 р. № 88 "Про основні напрямки реформи кримінально-виконавчої системи України" та від 15.02.2002 № 167 „Про затвердження Програми реформування та державної підтримки кримінально-виконавчої системи на 2002-2005 роки”, булопоетапнопроведено низку реформспрямованих на гуманізацію відбування покарань, приведення його у відповідність до міжнародних норм і стандартів які завершились прийняттям 1 січня 2004 р. Кримінально-виконавчого кодексу України57таЗакону України “Про державну кримінально-виконавчу службу України” від 23 червня 2004 р.

Загалом, протягом періоду незалежності Україна відмовилась від ряду ганеб­них для будь-якої цивілізованої держави покарань - смертної кари, заслання, вислання. Введено відстрочення виконання вироку суду для окремих категорій засуджених. Збіль­шено кількість побачень, зняті обмеження стосовно отримання в'яз­нями кореспонденції, знята заборона на телефонні дзвінки до роди­чів, збільшено розмір грошей для придбання продуктів харчування і предметів першої необхідності, зняті обмеження на перелік продук­тів харчування, дозволених до придбання, збільшено кількість та ва­гу посилок і передач від рідних тощо58. Що свідчить про бажання України стати в один ряд з цивілізованими країнами Євро­пи, де честь, гідність і людські права кожної людини неухильно охо­роняються законом.